Порушник праху

Шість

Отже, вони відвезли міс Гебершем додому, на околицю міста і, минаючи кошлаті, занедбані кедрові гаї біля нефарбованого портика з колонами, під яким вона зникла, вийшовши з автомобіля і, мабуть, навіть не спиняючись на ходу, вони одразу почули, як вона з будинку на когось кричить — на старого негра, може, брата Моллі та Лукасового шваґра. Її сильний голос лунав напружено та трохи високо від безсоння та перевтоми; потім вона вийшла, несучи велику картонку, наповнену чимось подібним до випраної невипрасуваної білизни, довгими зіжмаканими згортками тканини і підв’язками панчіх, та сіла знову в машину, і вони вирушили назад на Майдан, долаючи свіжі затишні ранкові вулиці: старі великі зогнилі дерев’яні будинки з тої давньої доби, коли з’явився Джефферсон, і у глибині — занехаяні кошлаті газони, наче біля маєтку міс Гебершем; старезні дерева та переплетені корінням запашні квітучі чагарники, чиї промовисті назви здебільшого не знають навіть ті, кому за п’ятдесят, і які — подумати лише — навіть якщо там живуть діти, — здаються зачарованими примарами, де літні пані, старі панни і вдови досі чекають звісток сімдесятип’ятирічним повільним телеграфом, щоб отримати послання з поля бою у Теннессі, Вірджинії та Пенсильванії. Ці житла навіть не виходять на вулицю, а визирають з-за плечей післязавтрашніх чепурних, невеличких, новісіньких одноповерхових будинків, оздоблених у стилі Флориди та Каліфорнії, відповідно — з належними гаражами, облямовані акуратними підстриженими газонами і нудно-благопристойними клумбами — за раз по три-чотири, — на ділянках, які ще чверть століття тому вважалися замалими як на один порядний лужок перед будинком, де мешкає благополучне молоде подружжя з двома дітьми і де у кожного (щойно вони змогли це собі дозволити) є автомобіль та членство у сільському клубі, і гра у бридж-клубах, і клуби для молодого покоління бізнесменів, і засідання у торговельно-комерційній палаті, і запатентовані електричні пристрої для куховарства, заморожування і прибирання, і охайні покоївки з кольорових у гофрованих очіпках, призначені керувати цими пристроями; і балачки по телефону, перемовини на дроті один з одним від будинку до будинку, доки дружини у сандалях, штанях і з нафарбованими нігтями та вустами пихкають замащеними помадою сигаретами під час покупок, тримаючи сумки, у мережі продовольчих магазинів та аптек.

Так або приблизно так мало би бути; у неділю вони могли б і не звернути увагу — день як день, — прийнявши те, що ніхто не вмикає і не вимикає гуркоту прибиральних машин, ніхто не натискає кнопки на електропічках, бо це вихідний, відпустка або свято, як-от хрестини, чи пікнік, чи людний пишний похорон, але це був понеділок, новий день і новий тиждень, відпочинок і потреба заповнити чимось нудьгу вже позаду, діти набралися сил для школи, чоловік та батько — для магазину, офісу чи стояння перед дверима редакції «Вестерн Юніон», куди щогодини надходять репортажі про бавовну; зараз уже пора сніданку і пекельної метушні, уселюдського виходу з дому, а досі ще ніде не видно негрів: молоді з випрямленим волоссям, з макіяжем, в яскравих франтівських уборах, замовлених поштою — ця юнь навіть не вдягає своїх капелюшків, куплених на доброчинному базарі, та фартушків, доки перебувають на кухні для білих; і старшого покоління у сукнях до п’ят з домотканого міткалю, фарбованої пряжі, набивного ситцю та коленкору, убраного у довгі однотонні домоткані фартушини, увесь час, так, що це перестало бути символом чи ознакою праці, а перетворилося на звичайний одяг; навіть тих, хто має підстригати газони і підрізати живоплоти. Не було навіть (зараз він це помітив, коли машина перетинала Майдан) артілі вуличних робітників, які мали поливати зі шлангу асфальт і підмітати тротуари, згрібаючи уривки викинутих недільних газет і випорожнені сигаретні пачки.

А от і в’язниця, біля якої дядько теж виліз з автомобіля і попрямував разом з міс Гебершем нагору східцями, у досі прочинені двері, звідки було видно порожній стілець Ліґейта, усе ще притулений до стіни, і, важко виборсавшись з тілесної змори нової, м’якої, позачасової, чорної прірви сну, він виявив, як і раніше, що ні хвилини не минуло, і дядько все ще надягає капелюха та рушає, повертаючись доріжкою до машини. Потім вони припаркувалися біля будинку, Алек Сендер уже вийшов з автомобіля та, обійшовши дім, зник, а він сказав:

— Ні.

— Так, — мовив його дядько. — Ти повинен іти до школи. Або краще лишайся, лягай до постелі та поспи… Так, — раптом сказав його дядько, — і Алек Сендер теж. Хай сьогодні лишається вдома. Тому що про це має бути ні пари з вуст, ні слова, доки ми не покінчимо. Ти це розумієш.

Але він не слухав, вони з дядьком навіть не говорили про одне і те саме, навіть коли він повторив «ні» і його дядько, вийшовши з машини, знову зупинився та озирнувся, а потім стояв, довгим поглядом дивлячись на нього, і зрештою промовив:

— Ми з тобою трішки випереджаємо події, все виходить шкереберть, хіба ні? Це я повинен запитати тебе, чи маю йти. — Тому що він думав про свою матір, причому не щойно згадав її — це прийшло йому на думку ще коли вони проїжджали Майдан п’ять хвилин тому. Найпростіше — це вилізти з дядькової машини і податися до шерифової, сісти туди й просто лишатися там, доки вони не будуть готові повернутися до тої церкви, і він, напевно, думав про це й ладнався б зробити, якби не був таким виснаженим, наче з нього всі соки висмоктали, і якби не ця нудота від бажання заснути, з якою, він знав, нічого не вдіє. Сам факт, що він здійснив це двічі за одинадцять годин, причому один раз — таємно, а другий — лише за щасливої нагоди, несподівано, блискавичним ударом і наступом, — але тепер це прирекло його на остаточну поразку і розгром: розмірковуючи над власними репліками на дядькову адресу — у відповідь на його по-дитячому наївні нотації щодо школи та сну, — коли зіткнувся з цим впливом і непримиренною атакою, коли дядько прочитав його думки та наміри, стоячи ще хвилину біля машини та дивлячись на нього співчутливим безнадійним поглядом. Дядько хоча й був п’ятдесятирічним холостяком і тридцять п’ять літ жив без жіночого верховенства, але теж відав і пам’ятав, як саме виправдовуватиметься жінка — і необхідністю навчання, і його фізичною виснаженістю, але казатиме менше слів і швидше це відкине; хто не захоче слухати жодних раціональних причин, аби тільки той лишався в рідних стінах, під крилом, аніж — громадянський обов’язок, елементарна справедливість, людяність, порятунок чужого життя або навіть врятування миру та спокою своєї безсмертної душі. Його дядько сказав:

— Добре. Вилазь. Я поговорю з нею.

Він зарухався, підводячись; зненацька він безпристрасно заговорив, дивуючись не з утраченої надії, а з того, скільки може вистояти людина перед цією безнадійністю:

— Ви ж мені тільки дядько.

— Ба навіть гірше, — відповів дядько. — Я тільки чоловік. — І потім знову прочитав його думки: — Добре. Спробую поговорити ще з Паралі. Ви опинилися в однаковому становищі; материнство, здається, взагалі кольором шкіри не відрізняється.

І його дядько теж, напевно, гадав, що їх не просто не можна перемогти, а й навіть знайти місце битви, щоб вчасно визнати свою поразку до того, як його вже знову встигли кудись перемістити; він згадав, як два роки тому нарешті потрапив до шкільної футбольної команди, і чи виграв, чи його обрали замість когось виїжджати на змагання за місто, бо постійний гравець отримав травму, понизив успіхи у навчанні або просто його мати не пускала — він уже забув чому, бо сам у четвер-п’ятницю був настільки заклопотаний, дарма сушив собі голову, думаючи, як сказати матері, що їде у Моттстаун грати у постійній команді, аж до останньої хвилини, коли довелось їй повідомити, і він сказав: різко, неприховано, і довелося це витримати з батьком, присутнім при розмові (хоча насправді він не розраховував на це — не тому, що не став би так думати, якби був настільки зрушеним, схвильованим у суміші гніву та сорому, які переходили у злість і ганьбу (волаючи у відповідь на якийсь її закид: «А що, це команда винна, що я в тебе одинак?»), щоб міркувати над цим), і поїхав тої п’ятниці ввечері з командою, відчуваючи себе — так він уявляв — солдатом, який, випручавшись з материнських міцних обіймів, пішов воювати в ім’я якоїсь ганебної мети; неня перейматиметься, куди без цього, коли він програє, і навіть зможе знову прямо дивитися йому в обличчя, якщо він не програє, але між ними назавжди лишиться невикорінене, задавнене, буйне, нев’януче, вічнозелене затьмарення: тому протягом усієї п’ятничної ночі, намагаючись заснути в чужому ліжку, і весь наступний день в очікуванні на гру він доходив думки, що для команди було б краще, якби він не приїжджав, бо забагато забиває собі голову і нічого воно не варте: так він міркував, доки не пролунав перший свисток, і потім, опинившись під тушами інших гравців обох команд, з м’ячем, притиснутим до грудей, а рот і ніздрі були напхані розпорошеною висхлою побілкою із розмітки на полі, він почув і впізнав з-поміж усіх чужих цей голос, верескливий, звитяжний і кровожерливий, і, нарешті виборсавшись, видихнувши, він побачив її попереду більшості: вона не сиділа на трибуні для вболівальників, як уся юрба, а була серед тих, хто бігав і метушився вздовж лінії поля після кожного матчу. А потім у машині того ж вечора, повертаючись у Джефферсон, сам сидячи на передньому сидінні поруч з водієм, а мати і троє інших гравців — ззаду, — почув її голос, гордий, спокійний та безжальний, яким він сам міг говорити: «Рука у тебе ще болить?».

Отож, увійшовши до холу й тільки потім виявивши, що чекав зустріти її все ще в передпокої, досі ще з розпущеним волоссям і у самій нічній сорочці і наразитися на три години безперервного голосіння. Але натомість вже волав його батько, вийшовши з їдальні, і все ще гримав, коли його намагався перекричати, надсаджуючись, дядько, гаморячи йому майже в обличчя:

— Чарлі. Чарлі. Чортзна-що, стривай, — і лише його мати, повністю вбрана, яка аж пашіла тямущою жвавістю, з’явилася за ними, вийшовши до холу з кухні, і звернулася до його батька, навіть не підвищуючи голос:

— Чарлі. Повернися та доїж свій сніданок. Паралі цього ранку не дуже добре почувається й не хоче весь день вовтузитися з обідом, — а далі до нього; ніжне, любляче, незмінно рідне, близьке обличчя, знане ним усе життя, і тому він не міг описати цього лиця так, щоб стороння людина, почувши цю оповідь, змогла б його впізнати, та й сам він не впізнав його, від кого б не був цей опис, і про кого мова, — але тільки виразно-спокійне, зараз навіть трохи неуважне, і голосіння, голосіння — це просто звичка ще від стародавніх пращурів велемовно висловлюватися: — Ти ще не вмивався.

І, навіть не зупинившись глянути, чи йде він за нею слідом, нагору східцями і до ванної, навіть повернувши кран та подавши йому мило до рук і стоячи поряд, тримаючи напоготові рушника та вичікуючи — рідне, близьке обличчя, з виразом подиву, протесту, тривоги і непереможного заперечення, що він пам’ятав усе життя, стріваючи щоразу, коли намагався робити ще один крок, покидаючи немовлячі роки й дитинство: коли дядько подарував йому шетлендського поні, якого хтось навчив робити стрибки у висоту — вісімнадцять і двадцять чотири дюйми, — і коли батько подарував йому його першу справжню рушницю, яка стріляла порохом, і того дня, коли грум привіз на вантажівці Здорованя і він уперше сів на коня, а Здоровань став дибки, і зачувся її крик, то грум спокійно сказав: «Дай йому щосили по голові, коли він отак робитиме. Ти ж не хочеш, аби він тебе скинув і сам завалився зверху», — але ці м’язи просто складаються у вираз неуважності та обтяженості давніми турботами, так само як звучить її голос, неуважно та знебарвлено від довгих антимоній та плачу, бо зараз у ньому було щось інше — те ж саме, як тоді у машині, коли неня спитала: «Рука у тебе ще болить чи ні?», — і наступного дня, коли повернувся батько та спіткав, як він стрибає на Здоровані через бетонну напувалку для худоби на ділянці, а його мати спостерігає це видовище, опершись спиною об паркан, і лють батькового полегшення та гнів, і материнський спокійний голос під час усього цього: «Чом би й ні? Напувалка не така висока, як цей хиткий тин, який ти йому купив, навіть цвяхами не збитий», — так, що навіть зараз, провалюючись у дурманний сон, він усе одно його впізнав і, розвернувши до неї мокре обличчя та руки, з яких крапала вода, крикнув їй з виразом подиву та недовірливого обурення:

— Ви не поїдете з нами! Ви не можете їхати! — а потім, навіть у цьому сонному, отупілому стані усвідомивши дурість і наївність, з якими намагався переконати її будь-якою темою, викинув свій останній відчайдушний козир:

— Якщо ви поїдете, то я не поїду! Чуєте мене? Я не поїду!

— Витри лице та зачешися, — сказала вона. — Потім спускайся та випий кави.

З Паралі, мабуть, теж усе владналося, тому що його дядько вже стояв біля телефону в холі, коли він увійшов до їдальні, а батько знову заволав, не встиг син сісти:

— Отуди к бісу, чому ти мені ввечері нічого не сказав? Якщо ти бодай колись…

— Тому що ти ніколи б йому не повірив, — озвався його дядько, повертаючись з холу. — Ти б навіть і не вислухав. Цій справі знадобилися стара жінка та двоє дітей, щоб вони повірили в істину, без жодної причини, тому що цю істину сказав один старий, який потрапив у біду та заслуговує на жалість і довіру, кажучи це тому, хто здатний на жалість, навіть якщо ніхто з них йому не повірив. У що ти й сам спочатку не повірив, — провадив дядько далі, звертаючись до нього. — Коли ти справді почав йому вірити? Коли відкрив труну, так? Я хочу знати, розумієш. Може, я не такий вже старий, аби навчитися. Коли це було?

— Я не знаю, — відповів він. Бо він і не знав. Йому здавалося, що він увесь час знав. Тоді йому здавалося, що він ніколи не вірив Лукасу, що нічого цього зовсім не було, і він сам здіймався з нескінченного глибокого виру сну, але коли минув якийсь час, він, певна річ, переміг, і цього достатньо, щоб певний час зберігати спокій, як-от завдяки цим пігулкам, які вживають водії нічних вантажівок — ті пілюлі не дуже великі, майже завбільшки з ґудзик на сорочці, і ці препарати містять достатньо запасу бадьорості, аби шофери дісталися наступного міста; а оскільки його мати була в кімнаті, він тепер відчував бадьорість і спокій, коли вона ставила перед ним філіжанку кави так, як би це зробила Паралі — вона сказала б, що Паралі хлюпає чашкою прямо на нього; через цю каву ні батько, ні дядько навіть не глянули на матір, а батько, навпаки, вигукнув:

— Кава? Якого чорта, нащо це? Я гадав, ми домовилися, коли ти, нарешті, погодилася, аби Ґевін купив йому коня, щоб він ні просив, ні навіть до рота не брав і ложки кави, доки йому вісімнадцять не зрівняється! — а мати навіть і не слухала, тою самою рукою і тою ж манерою наполовину штовхнула, наполовину виплеснула глечик з вершками, так само штурхнувши до сина цукорницю, щоб він міг дотягнутися, і вже обернулася до кухні, і голос її звучав не дуже квапливо чи нетерпляче, просто жваво:

— Пий просто зараз. Ми вже спізнилися, — а тепер вони дивилися на неї, наче вперше побачили: убрана повністю, навіть у капелюшку, на вільній руці — солом’яний кошик, в який складає штопані шкарпетки та панчохи — його, батька і дядька з тих пір, як він себе пам’ятає, хоча його дядько з нового спочатку помітив тільки капелюх, і на мить його, здавалося, опанував той самий моторошний подив, що він тоді відчув, у ванній.

— Меґґі! — промовив його дядько. — Ти не можеш! Чарлі…

— Я й не наміряюся, — сказала мати, навіть не зупиняючись. — Цього разу вам, чоловікам, доведеться копати. Я їду до в’язниці, — і зараз вона вже була на кухні, і тільки її голос лунав: — Я не дозволю, аби міс Гебершем там сиділа сама, а весь округ на неї витріщався. Щойно поможу Паралі з обідом, ми… — але голос стихнув: вона не звертала на них уваги, і батько спробував ще раз:

— Йому треба до школи.

Але цього навіть дядько не слухав.

— Ти ж зможеш повести пікап міс Юніс, так? — спитав дядько. — Сьогодні у школі для негрів не буде занять, тому Алек Сендер точно не лишить машини біля тюрми. І навіть якби були, сумніваюся, щоб Паралі випустила його й дозволила носа поткнути за двір ще тиждень. — Тоді його дядько, здавалося, розчув батькові слова чи вирішив нарешті відповісти на них: — Та й будь-яку школу для білих сьогодні б закрили, якби цей хлопчик не послухав Лукаса, якого я не став слухати, і міс Гебершем, чого я теж не зробив. Ну? — сказав дядько. — Ти можеш не спати так довго? Можеш трохи покуняти дорогою.

— Так, сер, — відповів він. Отже, він пив каву, і від мила, води, жорсткого рушника дурман у голові розсіявся настільки, щоб він зрозумів, що не любить і не хоче цього напою, але не настільки, аби од нього відмовитися, здійснити таку просту річ — не пити його: дегустуючи, потягуючи, потім додавати ще і ще цукру, доки ця суміш — кава і цукор — не перестала бути напоєм і не перетворилася на гидку солодкаву, схожу на хінін, мікстуру, найгіршу, яку він куштував, доки дядько не сказав:

— До дідька, годі, — підвівся, пішов на кухню і повернувся з каструлею підігрітого молока та суповою мискою, вилив туди каву та додав до напою гарячого молока, сказавши: — Давай. Забудь. Просто пий.

Так він і вчинив, тримаючи миску обіруч, неначе п’ючи воду з видовбаного гарбуза, ледь скуштувавши на смак, а батько, досі відкинувшись на спинку стільця, ще дивився на сина і говорив, розпитуючи: чи так налякався Алек Сендер тоді, і чи не нажахався він ще більше, ніж Алек Сендер, і тільки власне марнославство не дозволило йому виявити страх перед темношкірим і сказати правду зараз, і жодний з них і пучкою не зачепив би могили у темряві, не кажучи вже про те, щоб зняти з надгробку квіти, якби міс Гебершем їх на це не підбурила: його дядько перебив:

— Алек Сендер навіть сказав тобі, що могилу вже хтось потривожив у поспіху, так?

— Так, сер, — відповів він, і його дядько сказав:

— Знаєш, про що я зараз думаю?

— Ні, сер, — відповів він.

— Я радий, що Алек Сендер не зміг цілком розгледіти у темряві та окликнути того, хто спускався схилом, везучи щось на мулі. — І він згадав: вони всі троє думали про це, але ніхто нічого не сказав; просто стояли, не бачачи одне одного, над невидимою, чорною, зяючою пащею ями.

— Засипайте її, — сказала тоді міс Гебершем. Вони так і зробили (п’ять разів поспіль), розрихлюючи землю, і грудки падали набагато швидше, ніж вони чекали, хоча, здавалося, кінця тому не буде у слабкому зоряному мерехтінні та безвітряному подуві сосон, одній неосяжній, нескінченній, неослабній луні — не подиву, а уваги, цікавості; аморальні, окремішні, відсторонені, не беручи участі у подіях і не пропускаючи жодного слова. — Покладіть квіти назад.

— Це стільки часу забере, — сказав він.

— Покладіть їх назад, — повторила міс Гебершем. Так вони й зробили.

— Я візьму коня, — сказав він. — Ви і Алек Сендер…

— Ми всі поїдемо, — сказала міс Гебершем.

Вони зібрали інструменти і мотузки (не вмикаючи ліхтарика), і Алек Сендер мовив:

— Стривайте, — і намацав дошку, яку використовував замість лопати, і поніс туди, де можна було заштовхнути її під церкву, а він відв’язав Здорованя та притримав стремено, але міс Гебершем сказала:

— Ні. Ми поведемо його. Алек Сендер може ступати точно за мною слід у слід, а ти підеш слідом за Алеком Сендером та поведеш коня.

— Ми могли б швидше поїхати… — знову мовив він, і їм не було видно її обличчя: тільки худу пряму фігуру, тінь, капелюшок, який ні на кому не скидався б на капелюха, а на ній, як і на його бабусі, виглядав саме так, як належить, нічого ліпшого й не треба, а голос у неї не гучний, не голосніший, аніж подих, ніби вона навіть не ворушила губами, ні до кого не звертаючись, просто бурмотіла під ніс: «Це найкраще, що я можу зробити. Я не знаю, що робити».

— Може, нам усім треба йти посередині, — голосно сказав він, дуже голосно, удвічі голосніше, ніж збирався або навіть гадав; голос його має точно на милі лунати, навіть на всю округу, уже безнадійно пробуджену та нашорошену цим безсонним свистом, як, напевно, висловилися би Паралі, або, звісно, старий Ефраїм, та й Лукас сказав би те саме, сосновим «шарварком»[24]. Зараз вона дивилася на нього. Він міг це відчувати.

— Я не зможу пояснити цього твоїй матері, тільки Алеку Сендеру тут геть не місце, — сказала вона. — Усі за мною, кінь хай іде останнім, — і, розвернувшись, попрямувала вперед, хоча навіщо — він не знав, бо в його уявленні слово «засідка» означало сховатися збоку, на флангу: назад, туди, схилом, де Алек Сендер загнав машину в кущі, і він подумав: «Якби я був на його місці, це сталося б тут», — так само як і вона вважала.

Раптом вона сказала:

— Чекайте.

— Як ви можете стояти попереду нас, коли ми не будемо разом?» — спитав він. І цього разу вона не сказала: «По-моєму, це все, що я можу зробити», — а стала осторонь, пропускаючи Алека Сендера, і він зайшов у кущі, почав запускати там мотор вантажівки, проїхав назад і скерував його далі схилом; мотор працював, але фари не були ввімкнені, і вона мовила:

— Прив’яжи повіддя та відпусти його. Він сам зможе повернутися?

— Гадаю, зможе, — відповів він. І скочив на коня.

— Тоді прив’яжи його до дерева, — сказала вона. — Ми заберемо його, щойно зустрінемося з твоїм дядьком і містером Гемптоном…

— Тоді ми точно побачимо, як він майне, а перед ним, можливо, ще й той кінь чи мул, — мовив Алек Сендер. Він завів мотор, а потім знову дав йому простоювати. — Ну, сідайте. Стежить він за нами чи ні — хтозна, як ні — тоді у нас усе гаразд, і якщо він схопиться, то буде вже запізно, бо дав нам повернутися до вантажівки.

— Тоді їдь просто за вантажівкою, — сказала вона. — Ми поволі, тихо поїдемо…

— Нє-а, — відповів Алек Сендер; він висунувся з віконця. — Рушай першим, ми ж тебе усе одно чекатимемо, коли повернемось до міста.

Тоді — й не було потреби його цвьохати — він пустив Здорованя вниз по схилу, тільки тримаючи вуздечку так, аби задирати кінську голову; у вантажівці загорілися фари на ходу, а він відчув рівну поверхню, ледь виїхавши на дорогу, і Здоровань уже намагався побігти, але він притримав його на шосе, а вогні вантажівки блимали вгору-вниз, і коли він опинився на гладіні, то послабив вузду, і Здоровань помчав, форкаючи, виштовхуючи вудила, як завжди, гадаючи, що чмакання накине йому на зуби вузду; тепер, коли фари вантажівки сяйнули на дорозі, почулося торохтіння — відлуння восьми ніг по мосту, — і він подався під темним різким вітром та пустив коня, і не було навіть видно світла від фар вантажівки, машина зникла з обрію за добрячих півмилі, доки він не притишив коня, аби той пустився підтюпцем, і так майже милю, доки вантажівка не обігнала їх і зблиснув рубіновий спалах буферного вогню — ось повернув убік, а потім щез, але принаймні лишив позаду ті сосни, які маячили, те моторошне, байдуже, безпросвітне, усюдисуще сичання та свистіння, яке шепоче всьому простору: «Дивись… Дивись…» — але тоді ці дерева досі промовляли десь ці слова і, безумовно, промовляли їх так довго, на всю Четверту дільницю, для всіх її мешканців: Ґаврі, Інґремів, Воркіттів і Фрейзерів, — та всіх, і цього разу він теж чув шепіт, так, що навіть над цим не замислювався, і тому зараз перестав про це думати, коли у свідомості наче спалах сяйнув, і, зробивши останній ковток кави із супової миски, поставив її, коли батько схопився з-за столу та, грюкнувши ніжками свого стільця по підлозі, сказав:

— Мабуть, я краще піду на роботу. Треба ж тут комусь на хліб заробляти, доки інші граються у копів і злодіїв, — і пішов, і, мабуть, кава якось вплинула на нього, на те, що він називав розумовими процесами або на ті процеси, що люди називають мисленням, бо тепер він здогадався, чому для його батька теж гнів виявився полегшенням після тої події, і це почуття треба було якось виразити, і він обрав гнів не тому, що він заборонив би йому піти туди, а тому, що не мав на ту виправу жодних шансів, і те псевдопрезирливе, гумористичне спростування їхньої з Алеком Сендером мужності, і те висміювання миготіло, натякаючи не лише на розриту потемки могилу, а й на волю міс Гебершем, — по суті, усе це невправне лихослів’я остаточно зводило їхню роботу до гри у дитячому садку — полювання на відьом: це було, певно, виключно чоловічим виявом відмови повірити у те, що він, як казав його дядько, досить дорослий, щоб самому собі застібати штани; і тому він облишив батька, побачивши, що його мати хоче вийти з кухні, і, штовхнувши свого стільця, сам підвівся, коли раптом подумав, що кава — це набагато більше, ніж відоме йому раніше, але ніхто не попередив, що цей напій навіює ілюзії, галюцинації так само, як кокаїн чи опіум: бачачи, спостерігаючи, як батьківський гамір мигнув і зник, розвіявся, як вітром здуває дим чи туман, не тільки виявивши, але й розкривши всі риси у чоловіку, який зачав його, — який на нього озирався — через прірву, позбавлену мосту, породжену не тільки гордістю, а й заздрістю, а в дядьківському самозреченні та риторичному самоприниженні була фальш, а от його батько гриз гірку кістку незнищенної істини, своєї непоправної невідповідності, неможливості змагатися з часом, немов визнаючи, що народився зарано або запізно, аби бути шістнадцятирічним і скакати на коні десять миль у темряві, щоб врятувати зарозумілу та неприязну шию старого чорномазого.

Але принаймні він був при тямі. Хай там як, а це вплинула кава. Йому, як і раніше, кортіло дрімати, але тепер він не міг; бажання заснути лишилося, але тепер йому доведеться боротися, привчаючи себе не спати, і треба боротися з цим почуттям, стишувати його. Було вже по восьмій; проїхав один зі шкільних автобусів, коли він збирався відпаркувати од узбіччя вантажівку міс Гебершем, і на вулиці мало бути стільки дітей, свіжих, бадьорих зранку в понеділок, з книжками і паперовими пакунками, де складено обіди на перерву, а за шкільним автобусом вервечкою тягнулися легкові автомобілі та вантажівки, обляпані багном і замащені порохом сільських доріг, і ця вервечка така незмінна та безперервна, що його дядько з матір’ю давно мали б дістатися в’язниці, доки він сам встигне, бо в понеділок готується аукціон різних речей та худоби на торгах за Майданом, і йому було їх видно — порожні легкові автомобілі та вантажівки у ряд, щільною плетеницею біля будівлі суду, як поросята біля годівниці, і чоловіків з ковіньками: прибулі, навіть не спиняючись, прямують просто через Майдан та вздовж алеї, до торгів, де жують тютюн або незапалені сигари, гуляючи від обори до обори серед аміачного смороду гною та рідкої мазі, телячого мукання, тупотіння коней та мулів, серед старих фургонів, спорядження для оранки, зброї, упряжу і годинників, і тільки жінки (лише кілька прибули на торги, бо субота — це чоловічий день) прогулюються Майданом і крамницями, отже, сам Майдан був порожнім, за винятком припаркованих автомобілів і вантажівок, доки чоловіки не повернуться за годину опівдні, щоб зустрітися з дружинами у кафе та ресторанах.

Тому цього разу він смикнувся сам, не рефлекторно, і тепер навіть випручався не зі сну, але від ілюзій, які гіпнотизували його просто за порогом рідного дому навіть сліпучого сонячного дня, навіть за кермом пікапа, який ще вчора ввечері він точно не відрізнив би від інших таких самих автомобілів, але який з учора став невід’ємною частиною його пам’яті, досвіду і дихання, мовби сичання від ударів об землю, коли розгрібають бруд, або наче брязкання леза об соснове віко труни, і він перебував у якомусь міражному вакуумі, де не було не просто минулої ночі, а й суботи, лише тепер згадуючи, ніби щойно помітивши: дітей у шкільному автобусі не було, і у потоці легкових автівок та вантажівок, що тік за цим автобусом — самі дорослі (а у суботу половина пласких машин з відкидним верхом бувала напхана під зав’язку ними: чоловіками, жінками і дітьми у дешевому, убогому, скромному вбранні, яке вони одягали до міста); а в деяких машинах навіть під час понеділкового аукціону мали б сидіти негри, але не було жодного темного обличчя, коли він на пікапі спромігся влізти у цю вервечку. Жодного школяра на вулиці, хоча він чув, не дослухаючись як слід, дядькову телефонну розмову: тому подзвонив шкільний директор, питаючи, чи можна сьогодні дітям на заняття, і дядько відповів «так», і от на Майдані він побачив уже три жовті автобуси, які мали б везти дітей з округи до школи, але власники-рядчики-водії по суботах і на свята використовували цей транспорт як платний пасажирський, а далі ось і сам Майдан, припарковані автомобілі та вантажівки, як завжди має бути, але на площі взагалі нічого і нікого, жодного людського руху: ні стікання юрми чоловіків до обор, ні жінок у магазинах, тож коли він підвів пікап, тримаючись узбіччя та їдучи хвостом за дядьковим автомобілем, то міг побачити, де немає безладдя та рухів у натовпі, а де найщільніший пульс і гамір, який заповнює Майдан, неначе карнавальна хода або вболівальники на футбольному полі. Люди вже стеклися на вулицю та вишикувалися навпроти в’язниці, і стягувалися далі, уперед, біля кузні, де йому вчора довелося ховатися, намагаючись перетворитися на невидимку, так, начебто вони чекали на парад, який ось-ось відбудеться (і стояли майже посеред вулиці, так, що й дотепер безперервному потоку легкових і вантажних автомобілів доводилось об’їжджати групу з дюжини осіб, яка радше нагадувала суддів на трибунах, а в центрі цієї групи він упізнав за форменним кашкетом зі значком начальника поліційного відділу — маршала, що в цей час, стоячи перед школою, регулював дорожній рух, допомагаючи дітям перейти вулицю, і йому навіть не треба було пам’ятати, що цього маршала звати Інґрем, Інґрем з Четвертої дільниці, який приїхав до міста, як іноді робили й інші блудні сини, відступники роду Інґремів, що прибували до міста, знаходили там дівчат, одружувалися і ставали перукарями, судовими приставами або нічними сторожами — так німецькі князьки спускалися зі своїх Бранденбурзьких пагорбів і ставали до шлюбу зі спадкоємицями європейських престолів) — чоловіки і жінки, і жодної дитини, з обвітреними загрубілими сільськими обличчями та засмаглими шиями, засмаглими спинами і руками, у чистих вицвілих, без краваток, сорочках і брюках землистого кольору і бавовняних сукнях з машинними малюнками, — всі вони з’юрмилися на Майдані та на вулицях, немовби магазини зачинено, — навіть не дивлячись на порожнечу перед в’язницею та єдине заґратоване віконце, теж порожнє, уже сорок вісім годин. Але зараз юрма просто зіщулилася, згустилася, не вичікувально, не чигаючи, ні навіть пильнуючи, але тільки поки що, немов попередньо займаючи свої місця перед завісою у театрі. Він подумав, що це — свято: зазвичай ця пора доби для дітей, а тепер усе навиворіт; раптом він збагнув, як страшенно помилявся: це не субота, якої не було, а тільки минулий вечір для них ще не настав, і вони не лише не знали про минулий вечір, але й серед них не було нікого, навіть Гемптона, який міг би їм розповісти, позаяк вони просто відмовилися б йому повірити. І раптом перед ним немов зісковзнув якийсь легкий шар, неначе серпанок, неначе плівка, що затягує куряче око, про яку він і не відав і для якої не мав назви — просто раз, клац, і все, він узрів їх наче вперше — ті ж порепані, досі майже недбалі обличчя, ті ж вицвілі чисті бавовняні сорочки з брюками та сукні, але тепер це була не та юрба, що чекає, коли підніметься завіса над сценою — це ілюзія. Перед ним була радше та юрба, яка чекає у залі суду на судового пристава, коли той прокричить: «Слухайте, слухайте, слухайте![25] Високий суд почався!»; навіть не нетерпіння, бо тої миті й на думку не спадало, що судитимуть не Лукаса Бічема — вони вже засудили його, — але Четверта дільниця: тамтешні явилися дивитися не на те, що називають правосуддям, ні навіть на кревну помсту, але побачити, що Четверта дільниця не дасть втоптати у бруд свою вищу касту білої людини.

Отже, він зупинив машину, виліз і вже побіг туди, коли раптом зупинився: якась гідність, якась гордість від спогадів про минулу ніч, коли він здійснив ту виправу і очолив її, і подолав шлях, і, у будь-якому разі, сприяв розв’язанню, додавши останній рішучий штрих, чого у сім’ї не збагнув жодний з поважних старійшин, не зміг навіть розпізнати важливості цієї дії, не кажучи вже про її необхідність, і, керуючись певним почуттям самозбереження, він згадав дядькові слова, що майже нічого не треба, аби збурити натовп, а отже, можливо, навіть дитини, яка біжить до воріт в’язниці, для юрби виявиться досить. Потім він знову згадав міріади облич, знеособлених, стертих, усе ще навдивовижу подібних відсутністю власних рис, і їхню цілковиту відмову від індивідуальності, своєї сутності задля злиття у «Ми», навіть не нетерпляче, а рухливе, майже врочисте, на межі забуття про загрозу, яку несуть, і їх не примусить ступити бодай крок навіть сотня дітей, яка біжить по вулиці. А потім такий самий спалах, що усе обернув з ніг на голову: ні уповільнитися, ні відступити бодай на крок не змусить їх навіть сотня дітей, що біжать по вулиці; і як тоді, коли він відчував абсолютну безнадійність того, що було ще тільки в задумі, і потім фізичну нездійсненність, коли вони зважилися це виконати, так і зараз він зрозумів, наскільки жахливе те, у що він сліпо втрутився, і яким правильним було його перше інстинктивне бажання — бігти додому, осідлати коня і мчати, не озираючись, аж поки не впаде в знемозі, і заснути, а потім повернутися, коли вже все скінчиться. Тепер йому здавалося, що він витягнув на світ Божий щось мерзенне і ганебне, властиве всьому білому роду, засновнику краю, і йому теж, бо він плоть від плоті його, а якби він не зробив того, що зробив, воно могло б просто спалахнути, зметнутися полум’ям з Четвертої дільниці і знову сховатися у темряві або згинути разом зі згаслим попелом розіп’ятого Лукаса. Але було вже надто пізно, він навіть не міг зректися, відторгнути, відмовитися, утекти: двері в’язниці досі навстіж, а навпроти них йому видно міс Гебершем, яка сидить у Ліґейтовому кріслі, і картонку на підлозі, у неї в ногах, а на колінах — щось із предметів одягу; вона так і не зняла капелюшка, і він бачив розмірені порухи її руки та ліктя, і йому здавалося, що він може розгледіти навіть, як зблискує голка, літаючи у неї у пальцях, хоча й знав, що з такої відстані таких дрібниць не видно; але його дядько заступив дорогу; тому він попрямував далі алеєю, але цієї ж миті дядько повернувся, вийшов у двері та з’явився на веранді, а потім він побачив його у другому кріслі поряд з міс Гебершем. Автомобіль дістався узбіччя та зупинився позаду будинку, і тепер його матір, не кваплячись, вибрала шкарпетку з кошика та вийняла яйце для штопання; ось навіть голка з вузликом, приколота до коміра її сукні, і тепер йому було видно, як голка зблискує та літає — може, тому, що він занадто добре знав її рухи, знайому гнучкість, спритну силу вузьких зап’ясть, що він спостерігав усе життя, але принаймні ніхто не міг заперечити, що це його шкарпетка.

— Хто це? — позаду нього промовив шериф. Він озирнувся. Шериф сидів за кермом свого автомобіля, похиливши та згорбивши шию та плечі, щоб визирнути з віконця, не торкаючись згори віконної рами. Мотор ще працював, і він помітив ручки двох лопат і кирки, що нерухомо лежали, а ще — тихих і непорушних, окрім невпинного блиску і мерехтіння білків очей, негрів у синіх джемперах і замазаних, у чорних обідках, арештантських штанах, які носили в’язні, засуджені до вуличних робіт.

— Що це має бути? — спитав дядько, теж у нього за спиною, але цього разу він не звернув уваги і навіть не став слухати далі, бо раптом з вулиці прийшли троє чоловіків, ставши біля машини, а доки він дивився, з’явилися ще п’ятеро чи шестеро, і наступного моменту на вулиці почала стікатися вся юрба; машина, яка вже зрушила, зненацька загальмувала (і наступні за нею так само), спочатку — щоб об’їхати інших, не зачепивши, а потім пасажири стали висуватися з віконець, дивлячись на шерифів автомобіль, до якого перший уже дістався, вийшовши з машини та, нахиляючись, зазирав у це авто — і смаглі фермерські руки схопилися згори за раму, і смагляве обвітрене обличчя вдивлялося в автомобіль з допитливим подивом, але без тіні сорому, доки за ним вслухáлися його численні двійники у фетрових капелюхах і позначених плямами поту панамах.

— Що це ви задумали, Гоупе? — спитав цей чоловік. — Ви хіба не знаєте, що вас Верховний Суд забере, якщо отак розтринькуватимете гроші округу? Ви не чули про оцей новий закон Лінча, що янкі ухвалили? Ті, хто чорномазого лінчують, мають викопати йому могилу.

— Може, він ті лопати Набу Ґаврі та його хлопам везе, аби попрактикувалися, — озвався другий голос.

— Тоді добре, що Гоуп і чорноробів прихопив, — сказав третій. — Якщо він заведеться з кимсь із отих Ґаврі — чи рити яму, чи нічого не робити, що до сьомого поту доведе, то будь певен: ті чорнороби потрібні.

— А може, це не чорнороби, — сказав четвертий. — Може, це на них ті Ґаврі попрактикуються.

Однак, хоча хтось грубо реготнув, інші не засміялися — зараз понад дюжину з’юрмилися навколо машини, щоб кинути один всеосяжний погляд на заднє сидіння, де сиділо двоє негрів — непорушні, наче різьблені статуї, дивлячись уперед, у порожнечу, і без жодного руху, навіть, здається, не дихаючи, лише зіниці трохи розширилися, і білки зблискували, далі знову позираючи на шерифа: майже такий вираз він бачив на обличчях гравців у рулетку, що стежили за тим, як крутиться барабан за склом і де зупиниться стрілка.

— А я прикидаю, що робитиму, — сказав шериф. Він висунув голову і величезним ручищем відштовхнув од віконця найближчого витріщаку — так легко, як відсував би фіранку, і заговорив, підвищуючи голос, але не надто: — Віллі!

Підійшов маршал — начальник поліції; він уже зміг його почути:

— Розступіться, хлопці. Дайте почути, що шериф вранці надумав.

— Чому б вам не забрати цих людей з вулиці, щоб їхні машини потрапили до міста? — сказав шериф. — Може, вони теж хочуть стати навколо і витріщатися на в’язницю.

— Ще б пак, — відповів маршал. Він розвернувся, розкинувши руки назустріч найближчим з натовпу, не торкаючись, начебто гнав стадо крупної рогатої худоби. — Ану, хлопці, — сказав він.

Вони не рухалися, досі дивлячись повз маршала на шерифа — не зухвало, ніхто навіть особливо не грубив: просто терпимо, добродушно, майже життєрадісно.

— Чому, шерифе? — почувся один голос, потім інший:

— Це ж вулиця для всіх, так чи не так, шерифе? Ви ж, городяни, не проти, якщо ми тут постоїмо — ми ж свої гроші у вас витрачаємо, так?

— Але не перекривайте дорогу іншим, хто хоче потрапити до міста, аби тут дещицю витратити, — сказав шериф. — Ану, далі кроком руш. Розжени їх з вулиці, Віллі.

— Ходіть, хлопці, — сказав маршал. — Є ж інші люди, крім вас, хто хочуть тут стати, аби цеглу подивитися. — Потім вони зрушили, але без поспіху, маршал заганяв їх назад вулицею, наче жінка заганяє курячий виводок — вона стежить лише за напрямком птаства, а не за швидкістю, не надто підганяючи курей, що дріботять у неї попереду — ляскає фартухом, бо вони не сказати щоб опираються, а просто непередбачувані, не налякані нею та ще навіть не сполохані; зупинене авто і машини за нею рухалися дуже повільно, тягнучись, повзучи з тягарем витягнутих облич; він чув, як маршал кричить на водіїв:

— Вперед! Вперед! За вами ще машини…

Шериф знову зиркнув на дядька:

— А де інший?

— Хто інший? — спитав дядько.

— Інший детектив. Який у темряві бачить.

— Алек Сендер, — здогадався дядько. — Вам він теж потрібен?

— Ні, — відповів шериф. — Просто щось його не бачу. Я здивуюся, якщо тут на селі є бодай хтось, у кого вистачило розуміння та лою в голові всидіти вдома в такий день. Ви готові? Вперед.

— Добре, — сказав дядько. Шериф був відомим водієм, який користувався машиною рік, зношуючи її, як стирається жорстка щітка: не від швидкості, а просто від тертя; зараз автомобіль уже був далеченько від узбіччя, майнув — і все, не встигли вони оком кліпнути, як машина завіялася. Дядько підійшов до них і відчинив дверцята.

— Застрибуй, — сказав він.

І тут він це промовив; зрештою, це було просто:

— Я не поїду.

Його дядько зупинився, і тепер він бачив, як той вдивляється йому в обличчя глузливо-похмурим поглядом, якому не треба багато часу, аби спинитися на чомусь; факт є фактом, і йому було це відомо, що цей зір нічого не пропускав до минулого вечора.

— Ах, — мовив дядько. — Міс Гебершем, звісно, леді, але інша особа жіночої статі — твоя.

— Погляньте на них, — сказав він, не ступивши з місця, ледь ворушачи губами. — Через дорогу. На Майдані теж, там нікого, крім Віллі Інґрема і цього чортового кашкета…

— Хіба ти не чув, як вони говорили до Гемптона? — спитав дядько.

— Чув, — сказав він. — Вони навіть не сміялися з власних жартів. Вони з нього сміялися.

— Вони не кепкували з нього, — сказав дядько. — Навіть не жартували. Вони просто спостерігали за ним. Спостерігали за ним і Четвертою дільницею, аби побачити, що станеться. Ці люди просто приїхали до міста подивитися, що робитиме той чи інший, або й обидва одразу.

— Ні, — сказав він. — Більше.

— Гаразд, — промовив дядько, також цілком розсудливо. — Приймається. Тоді що?

— Припустімо… — але дядько перебив:

— Припустімо, приходить Четверта дільниця і забирає твою матінку та міс Гебершем, разом зі стільцями, і виносить надвір, щоб не заважали, так? Лукаса там у камері немає. Він у будинку містера Гемптона, сидить, мабуть, там на кухні та снідає. А чому, як ти гадаєш, Ліґейт навідався з чорного входу п’ятнадцять хвилин по тому, як ми туди дісталися, і говорив з містером Гемптоном? Алек Сендер навіть чув, як він телефонує.

— Тоді чого ж містер Гемптон так поспішав? — запитав він, і голос його дядька звучав уже зовсім розсудливо, але просто розсудливо і все:

— Тому що найкраще рішення для нас — це припинити щось припускати або заперечувати, а з’їздити туди, виконати те, що ми повинні виконати, і повернутися сюди. Застрибуй у машину.