Порушник праху

Чотири

Коли він дістався додому, його зору відкрився пошарпаний, збляклий від дощів, підтоптаний пікап, припаркований на узбіччі біля будинку. Зараз уже восьма година; він був більше аніж певний, що лишилося навряд чи й чотири години на те, аби дядько пішов до шерифа додому та переконав його, а потім знайшов мирового суддю[18] чи кого там треба знайти і розбудити, і переконати, щоб він розкопав ту могилу (замість дозволу від Ґаврі, якого нізащо в світі, не кажучи вже про те, аби врятувати від спалення живцем на багатті якогось там чорномазого, сам Президент Сполучених Штатів власного персоною, не те що сільський шериф, ніколи б не домігся), а потім піти до Каледонської каплиці, розкопати тіло і вчасно повернутися до міста. Але саме цього вечора якийсь фермер, чия заблудла корова або мул, або кнур, конфісковані сусідом, який наполягає стягнути штраф у долар, перш ніж він випустить цю худобу, — приплентався до дядька, висиджуючи понад годину в його кабінеті, кажучи «так» чи «ні», чи «про мене, я не гадаю, що…» і розводиться про вирощування городини або про політику, хоча дядько нічого не тямить у першому питанні, а фермер геть не знається на другій темі, доки відвідувач не знайде час, аби пояснити, заради чого прийшов.

Але він не міг наразі вистоювати й церемонитися. Він припустив досить ходу, коли полишив тюрму, але тепер нісся клусом, навскіс, через галявину, на галерею, а через неї — у хол, повз бібліотеку, де досі під однією настільною лампою сидів його батько, схилений над сторінкою кросвордів і головоломок мемфіської недільної газети, а під іншою — його мати над новинкою серії «Найкраща книга місяця» (за передплатою); і побіг далі, до кімнати, яку його мама намагалася привчити інших називати «кабінетом Ґевіна», але яку і Паралі, і Алек Сендер давно перейменували на «офіс», тож тепер усі її так називали. Двері були зачинені і з-за них до нього долинало дзюрчання чоловічого голосу, і тоді ж він двічі постукав і прожогом зайшов, кажучи на ходу:

— Доброго вечора, сер. Вибачте. Дядьку Ґевін…

Бо голос належав його дядьку; навпроти дядька за столом був не чоловік з поголеною, опаленою сонцем шиєю, в охайному недільному костюмі без краватки — сорочці та брюках, — натомість там сиділа жінка у простій бавовняній сукні з машинним візерунком, у круглому, трохи припорошеному чорному капелюшку, умощеному просто на потилиці — такі носила його бабуся, — і тут він упізнав гостю, навіть не встигнувши глянути на її годинника — маленького, золотого, корпус з кришкою, підвішений на золотій брошці, приколотій до пласких грудей, майже так само, та й зовні майже такі ж самі, як пришите серце на полотняному вбранні фехтувальника — тому що відтоді як умерла його бабуся, жодна інша знана йому жінка не вдягалася так само і не носила таких речей, та й насправді він також упізнав цей пікап: міс Гебершем, представниця на сьогодні найстарішого роду в окрузі. Раніше це прізвище носили троє: доктор Гебершем, власник таверни, на ім’я Голстон, і молодший син гугенота на ймення Ґреньє, які приїхали сюди верхи, до цього округу, коли й думки не було проводити його кордони, і не було ні селищ, ні їхніх назв, коли ще Джефферсон був просто торгівельним поселенням з назвою, наданою йому індіанським племенем чикасо[19], яка й позначала його у бездоріжжі пустель, заростях тростини і хащах, але тепер усе зникло в небуття, усе загинуло і навіть стерлося, не передаючись з уст в уста як окружні спогади. «Голстон» — просто назва готелю на Майдані, та й навкруги мало хто знав або цікавився, звідки взялося це слово, і останнє успадковане від крові Луї Ґреньє, елегантного франта-дилетанта, архітектора з паризькою освітою, який трохи стажувався з юриспруденції, але більшу частину життя присвятив заняттю плантатора і малярству (причому аматором він був скоріше у вирощуванні зернових та бавовни, аніж із полотном і пензлем), тепер гріло кістки врівноваженого, безтурботно-веселого, не старого ще чоловіка з розумом і обличчям дитини, який жив у схожому на халабуду сараї, півнорі-півбарлозі, що сам собі збудував із викинутих дошок, уламків поваленого димаря і консервних бляшанок на березі річки за двадцять миль звідси, і цей чоловік навіть не знав, скільки йому років, і не міг написати навіть свого імені — Лонні Ґріннап, як тепер сам себе називав, і навіть не знав, що земля, на якій він оселився, — це остання окрушина багатьох тисяч акрів, якими володів його пращур, і лишилася тільки міс Гебершем: безталанна стара панна без роду-племені, сімдесяти років, яка жила у будинку з колонами, збудованому в колоніальному стилі[20] на околиці міста, і маєток був нефарбований, бо її батько вмер, і не було в тому маєстаті ні води, ні електрики, а з прислуги — лише двоє негрів (і раптом знову щось на мить уп’ялося йому в мозок, відволікаючи увагу, але тої ж миті зникло, навіть не звільнивши думок: просто щезло, і все), які мешкали у хижці на задньому дворі, де вона (дружина) куховарила, доки міс Гебершем і чоловік негритянки розводили курей та овочі, продаючи потім це у місті з кузова пікапа. Два роки тому в їхньому господарстві були вгодований літній білий кінь (казали, що йому вже двадцять років, коли він уперше пригадав цю тварину, і шкіра лисніла під білими волосинами, чиста і рожева, як у немовляти), і кабріолет. Тоді їм поталанило, випав дорідний рік чи щось таке, і міс Гебершем купила поїжджений, використаний пікап, і щоранку взимку та влітку було видно, як вони роз’їжджають вулицями від будинку до будинку, міс Гебершем — за кермом, у бавовняних панчохах і чорному круглому капелюшку, який носила принаймні уже сорок років, і чистій сукні з машинним візерунком, яку можна побачити у каталогах «Сірс Робак», за два долари дев’яносто вісім центів, а також із невеличким доглянутим золотим годинником, пришпиленим до пласких, позбавлених молока, грудей; у черевиках, у рукавичках, що, як казала його мати, були пошиті на її замовлення у нью-йоркському магазині і коштували тридцять-сорок доларів пара — черевики, і п’ятнадцять-двадцять — рукавички; доки негр розтрушував своє жирне черево, бігаючи підтюпцем до будинку та виходячи звідти, несучи кошика соковитої зеленої городини та яйця в одній руці, та обскубану курячу тушку — у другій; — визнав, пригадав, навіть не мав спокою від нав’язливих уколів, і ось, нарешті — звільнений, бо часу вже не було, безперервно промовляючи:

— Доброго вечора, міс Гебершем. Вибачте. Мені треба поговорити з дядьком Ґевіном, — а потім знову до дядька: — Дядьку Ґевін…

— Отже, міс Гебершем, — швидко і нетерпляче сказав його дядько тоном, який він одразу впізнав; у звичайній ситуації він, може, навіть усвідомив би, до яких наслідків веде сказане дядьком. Але не зараз. Він їх і не чув. Він їх не слухав. Насправді у нього й не було часу самому поговорити у цьому потоці слів, який тік занадто швидко, але спокійно, просто плинно, і звертався тільки до його дядька, бо він уже забув про міс Гебершем, навіть про те, що вона тут:

— Мені треба поговорити з вами, — і лише тоді зупинився, але не тому, що скінчив, він ще навіть не починав, а тому, що вперше почув свого дядька, який розвернувся у фотелі, одна рука лежить на спинці крісла, а друга — на столі перед собою притримує запалену люльку з маїсових початків, і сам говорить, як і раніше, тим самим голосом, не спиняючись, начебто під час їзди поцвьохуючи гнучким батогом:

— Значить, ти це взяв і йому відніс. Мабуть, навіть не став сушити голову через отой тютюн. І він розповів тобі казочку. Сподіваюся, гарненьку.

І це було все. Він міг йти, насправді міг. Якщо вже так, то йому взагалі не слід було зупинятися на півдорозі, бігти через хол або навіть заходити в будинок, але майнути поряд із обійстям, де він покликав би Алека Сендера, ідучи до стайні; Лукас сказав йому це півгодини тому у в’язниці, навіть коли, здавалося, він готовий був поставити крапку в оповіді, і навіть під зловісною тінню цих Ґаврі, зрештою, не договорив, чудово знаючи, що не треба й намагатися це сказати ні його дядьку, ні будь-якому іншому білому. Але він ще не рухався. Він забув про міс Гебершем. Він відсторонив її, сказавши «Вибачте», і миттєво зник, вибігши з кімнати, не просто вибіг, а просто розчинився — так фокусник одним словом чи жестом посилає у небуття пальму, кролика або вазу з трояндами, і так вони залишилися втрьох: він — у дверях, усе ще тримаючись за одвірок, наполовину в кімнаті, куди він так і не ступив і не мав одійти ще далеко, і наполовину уже у холі, на який йому взагалі не варто було марнувати час і перетинати його, і дядько, що вільно сидів за столом, завалений паперами, де виднілися німецький пивний кухоль, напханий скрученими уривками газет і, напевно, з дюжину люльок із маїсових початків на різній стадії розпалення, а за півмилі від усього цього — старий, безрідний, неприязний, самотній, свавільний, самовпевнений, упертий, неговіркий, незговірливий, незалежний (та ще і зухвалий) негр, а там, за межами цієї тихої, опроміненої лампою кімнати ревів потік часу, як вода з млинового колеса, не ринучи до північної години, але тягнучи північ за собою, не для того, аби жбурнути уламки півночі, але аби обрушити їх лавиною, одним спалахом, що покриває небо: і тепер він знав, що безповоротний момент настав не тоді, коли він погодився, сказавши Лукасу «гаразд», перемовляючись через сталеві ґрати камери, але коли він уже готовий повернутися до холу, причиняючи по собі двері. Тому він спробував ще раз, усе ще спокійним тоном, зараз навіть не поспішаючи, навіть не вимагаючи: просто прозоро-очевидно і з тверезим глуздом:

— Припустімо, що це не з його пістолета вбили того.

— Певна річ, — відповів дядько. — Це точнісінько те саме, у чому я присягався б, якби був Лукасом… чи будь-яким іншим убивцею-негром, або — значення немає — будь-яким невігласом, білим убивцею. Він, напевно, навіть сказав тобі, у що саме вистрілив зі свого пістолета. Що це було? Кролик, чи, може, консервна бляшанка, чи мішень на дереві — просто аби побачити, чи справді він заряджений, чи може стріляти. Але не зважай. Припустімо таке на даний момент: тоді що? Що ти пропонуєш? Ні, що Лукас казав тобі зробити?

І він навіть відповів на це:

— Чи міг би містер Гемптон відкопати його і подивитися?

— На якій підставі? Лукаса схопили через дві хвилини після пострілу, коли той стояв над трупом, а в кишені був пістолет, з якого щойно стріляли. Він ніколи не заперечував, що стріляв — власне, він взагалі відмовився робити будь-які заяви, навіть мені, своєму адвокату — адвокату, по якого сам послав. І як тут ризикувати? Та я б одразу пішов туди і застрелив ще когось з його синів, аніж сказав би Набу[21] Ґаврі, що я хочу викопати тіло його сина із землі, яку освятили і де відспівали вбитого. І якби я зайшов так далеко, то скоріше сказав би йому, що просто хочу вирити труп на світ Божий, аби вирвати у мерця золоті зуби, аніж пояснити причину, що хочу врятувати чорномазого від лінчування.

— Але припустімо… — мовив він.

— Послухай мене, — сказав дядько якимсь утомленим, але безмежно терплячим голосом: — спробуй послухати. Лукаса замкнули за непроникними сталевими дверима. Це найкращий захист, який Гемптон чи будь-хто ще в цьому окрузі може йому надати. Як сказав Вілл Ліґейт, є достатньо народу в цьому окрузі, аби вломитися до нього, попри Таббса — навіть у ті двері, якщо дійсно того хочуть. Але я не вірю, що є стільки таких у цьому окрузі, хто справді хоче повісити Лукаса на телефонному стовпі, обілляти бензином і підпалити.

І зараз те ж саме. Але він усе одно спробував ще раз.

— Але просто припустімо… — знову сказав він, і тепер почув утретє майже те ж саме, що повторилося двічі, протягом дванадцяти годин, і знову дивувався з убогості, скупості, справді — майже мізерності стандартизованого лексикону — не словникового запасу якоїсь одної людини, але й Лексикону самого по собі, за допомогою якого навіть людина здатна жити у неосяжних отарах і табунах, навіть у бетонних перенаселених будинках чи у кролячих садках, маючи порівняно приязне товариство: навіть і його дядько не виняток:

— Ну а коли й так? Лукасу треба було подумати про це, перш ніж стріляти білому в спину.

І тільки пізніше він усвідомив, що дядько говорив це міс Гебершем; цієї миті він ні наново пригадав, що вона тут, у цій кімнаті, ні схаменувся, знову побачивши її; він навіть не пам’ятав, що для нього її вже давно не існувало і, розвертаючись та замикаючи по собі двері, він почув майже безтямний, позбавлений бодай чогось суттєвого, безбарвний дядьків голос:

— Я сказав йому, що робити. Якби щось надумали вчинити, вони б це скоїли там, за дверима, у себе на задньому дворі; вони б ніколи не дозволили містеру Гемптону відвезти його до міста. По щирості, досі не розумію, чому вони це зробили. Але чи це було везіння, чи недбалість чиясь, чи старий містер Ґаврі просто розумом здитинів, але результат добрий; він цілий, і я намагаюся вблагати його: хай визнає себе винним у ненавмисному вбивстві, — він старий і, гадаю, окружний прокурор змилосердиться над ним. Його пошлють до каторжної тюрми, і, може, за кілька років, якщо він доживе… — і він зачинив двері, він, який уже чув це раніше, і годі брати це в голову, годі з нього — і покинув кімнату, куди по-справжньому так і не заходив, і геть йому це не треба, — уперше відпустивши дверну ручку, та думав з шаленим завзяттям і якимсь клопітким терпінням — так людина в охопленому пожежею будинку намагається зібрати розірваний разок намиста: «Тепер мені доведеться пройти весь шлях назад до в’язниці, щоб спитати Лукаса, де це», — усвідомлюючи: попри сумніви Лукаса та все інше, він до останнього вірив, що дядько і шериф візьмуть на себе відповідальність та здійснять виправу — не тому, що нібито повірять йому, а просто тому, що не міг собі уявити, як сам візьметься до цього, ще й Алек Сендер лишиться з ним, доки не згадав, що Лукас уже подбав про це і передбачив; згадав це не з полегшенням, а з новим сплеском гніву і люті, що було навіть понад його сили — як Лукас не лише розповів йому, що хотів, але й саме те, де це, і навіть як туди дістатися, і тільки опісля, схаменувшись, спитав його, чи зробить він це. Він почув шурхіт газети у батька на колінах за дверима бібліотеки і, відчувши запах сигари, що дотлівала у попільниці у нього під рукою, побачив блакитний вогник і дим, який повільно курився у відчинені двері — так відбувалося, коли його батько затягувався в пошуках якогось утраченого синоніма чи під час пропуску якогось слова, чи якщо стрівав немилозвучне зіткнення звуків, чи під час раптового сильного болю. Пам’ятав, як Лукас навіть сказав, як і чим діставатися туди і назад, і в його уяві знову постало, як він відчиняє двері та каже дядькові: «Годі з тим Лукасом. Просто позичте мені вашу машину», — а потім як заходить у бібліотеку, до батька, бо в нього у кишені ключі від машини, доки про них не згадає, розбираючись, і лишить їх там, де його мати може завтра знайти: «Дайте мені ключі, батю. Я хочу виїхати із села та розкопати могилу»; він навіть згадав про пікап міс Гебершем, припаркований перед їхнім будинком (не про саму міс Гебершем; він ніколи про неї й не думав. Він просто згадав, що її автомобіль порожній і, мабуть, без нагляду, так і стоїть на вулиці ярдів за п’ятдесят); а ключі, може, так і лишись у перемикачі, і згадав про Ґаврі, що спіймає його, коли він грабуватиме могилу їхнього сина, чи брата, чи кузена, і так само спіймає крадія машини.

Тому що (відмахуючись, наче від тріпотливого нав’язливого конфеті, бурхливого виру несамовито-ярих кумедних дотепів), він усвідомив, що ніколи й не вагався поїхати туди й навіть вирити тіло. Він бачив себе, як прямує до церкви, на цвинтар за нею, без жодних зусиль чи примусу, навіть багато часу не сплине, він бачив, як сам розкопує та витягує труп, не захекуючись, не напружуючи м’язи і легені, без жодних терзань, знічених чи сором’язливих почуттів. І тільки тоді ціла розбита на уламки і всемогутня північна година, чийого чигання і тяжкого уривчастого подиху він не здатний буде прозирати, ні у минулому ні у майбутньому, навалою трощитиме його. Так (на ходу: він не зупинився після перших секунд раптової перерви, коли, замкнувши по собі двері кабінету, кинувся всім тілом одним ривком, сторч головою в якомусь смертельно-виваженому та розлюченому розрахунку, чия спокійна, прониклива і відчайдушна раціональність, без pro і contra, тому що не було ніяких pro: причина, з якої він біг туди, полягала у тому, що хтось має це зробити, але не було нікого, хто б до цього взявся, і той, хто має це виконати, — навіть не шериф Гемптон (vide[22] Вілл Ліґейт зі своїм дробовиком, розміщений на нижньому поверсі тюрми як на освітленій сцені, де помітить будь-кого, куди б той не йшов, туди чи звідти, не встигнувши досягти воріт) до останнього певні у тому, що Ґаврі, їхні кревні та поплічники не намагатимуться цієї ночі вихопити Лукаса з в’язниці, а якщо всі зберуться в місті, де прагнутимуть лінчувати Лукаса, — значить, ніхто там не стирчатиме, щоб схопити його, коли він розкопуватиме могилу, і якщо це конкретний факт, то й наочність теж буде конкретна: якщо їх нема у місті, коли вони прийшли за Лукасом, тоді будь-хто з п’ятдесяти чи сотні чоловіків або хлопців, кревняків — або просто з отих мисливців на лисиць, підпільних виробників віскі чи лісоторгівців, — може його здибати, і Алека Сендера теж; і ось іще таке: йому треба їхати на коні з цієї є причини: нíкому більше це зробити, окрім шістнадцятирічного хлопчика, в якого немає жодної власності, окрім коня, і навіть тут він повинен обирати: або він виїде верхи сам і тоді дістанеться вдвічі швидше та втричі довше викопуватиме тіло, тому що сам-на-сам він би не лише копав, але й додивлявся б до будь-чого та дослухався б до сторонніх звуків, — або взяти з собою Алека Сендера (він з Алеком Сендером раніше їздив на Здоровані навіть далі, аніж за десять миль — великий сухоребрий мерин міг перестрибнути через п’ять бар’єрів навіть несучи сто сімдесят п’ять фунтів і добре та рівномірно чвалав, навіть несучи двох вершників, і міг довго труситися клусом так само успішно, як і чвалом — хіба що Алек Сендер не міг це надто довго витримати, сидячи ззаду кульбаки, — а потім наполовину біг, наполовину йшов, і міг так провезти вершників багато миль, першу милю то несучи чвалом Алека Сендера, то рухаючись клусом, і супутник тримався за стремено), і так можна буде викопати тіло втричі швидше, і Алек Сендер ризикуватиме, бо може скласти товариство Лукасу, коли Ґаврі нагодяться з бензином: і раптом він відчув, що знову відмахується від конфеті — саме так, як зволікають, не наважуючись пірнути у холодну воду, — подумки чуючи, як намагається пояснити це Лукасу: «Доведеться нам їхати на коні. Нічого не вдієш», — і Лукас: «Треба вам було вламати його дати машину», — і він: «Він би відмовив. Хіба ви не розумієте? Він не тільки б відмовив, але й замкнув би мене, і я навіть не зміг би вийти, не те що на коні їхати», — і Лукас: «Та добре, добре. Я ж вам не дорікаю. Адже це не вас Ґаврі ладні спалити» — рухаючись у холі до задніх дверей: і він не мав рації; не тоді, коли він сказав, що усе гаразд, Лукасу, який тримався за сталеві ґрати, і не тоді, коли він ступив у передпокій і зачинив по собі двері кабінету, але того безповоротного моменту, після якого вже не буде вороття, він міг би зупинитися та не рушати далі, і нехай безжальні уламки північної години навалою трощитимуть його, — вони слабкі та безсилі проти цих мурів, тому що ці стіни міцні та все витримають; вони — у себе вдома, понад уламки трощі, понад страх; — навіть не зупиняючись, навіть не допитуючись у самого себе, чи, може, він не сміє зупинятися, лишаючи за спиною заслону дверей та спускаючись східцями у величезний шалений вир м’якого травневого вечора, і тепер щодуху прямував до темної хижки, де Паралі та Алек Сендер не більше стулили очі, аніж усі інші негри навкруги за милю від міста цієї ночі — навіть не у ліжку, але тихо сидячи у темряві за зачиненими дверима, зачиненими віконницями, очікуючи на повіви шуму смертоносної люті у весняному мороці: він зупинився та умовно свиснув — так вони з Алеком Сендером завжди домовлялися про зустріч, відколи навчилися свистіти, — відлічуючи секунди до того моменту, коли доведеться повторити виклик, думаючи: якби він був Алеком Сендером, то не вийшов би з хати ні на чий посвист — коли раптом без звуку і, звісно, без запаленого світла за спиною, щоб виявити його, у тіні вже виник Алек Сендер, наближаючись до нього, і ось він уже зовсім поруч у цій неосвітленій місяцем пітьмі, трохи вищий за нього, хоча різниця між ними тільки кілька місяців: постав, навіть не дивлячись на нього, але понад його голови, туди, де Майдан — так, як дивився б, міркуючи над траєкторією бейсбольного м’яча, — на дерева, вулиці та будинки, і бажаючи глибоко зирнути вглиб Майдану, — не на будинки у затишному затінку дворів, де мирно їдять, відпочивають і сплять, приймаючи це як нагороду після дня, але на Майдан: будівлі, створені та призначені для торгівлі, уряду, суду та позбавлення свободи, де змагалися та боролися пристрасті людей, для кого відпочинок та маленька смерть — сон — були кінцем і винагородою.

— Значить, вони так і не прийшли по душу стариганя Лукаса, — сказав Алек Сендер.

— Це те, про що твої родаки думають? — спитав він.

— Ти теж думав би, — відповів Алек Сендер. — Отакі як Лукас усім головного болю додають.

— Тоді, може, тобі краще пройти до офісу та побути з дядьком Ґевіном, а не зі мною.

— Куди це ти? — спитав Алек Сендер. І він сказав йому, різко та неприкрашено, трьома словами:

— Відкопати Вінсона Ґаврі. — Алек Сендер не поворухнувся, а все ще дивився понад його головою у бік Майдану. — Лукас казав, це не з його пістолета вбили Ґаврі.

Усе ще не рухаючись, Алек Сендер засміявся — не голосно і не радісно: просто засміявся, і сказав те ж саме, як висловився дядько хвилину тому:

— Та я так само сказав би, — ось як відповів Алек Сендер. Він вів далі: — Я? Аби я пішов туди та відкопав цього білого мертвяка? А містер Ґевін уже в офісі, чи мені просто посидіти там і заждати, коли він прийде?

— Лукас тобі заплатить, — сказав він. — Він мені сказав ще до того, як пояснив, за що.

Алек Сендер засміявся, без радості, презирства чи будь-якого іншого почуття: інших звуків цей сміх не виражав, так само, як подих не виражає нічого, окрім звуків дихання.

— Я не багатій, — відповів він. — Мені грошей не треба.

— Принаймні, ти ж осідлаєш Здорованя, доки я винишпорю ліхтарика, так? — сказав він. — Ти ж не такий гордій через того Лукаса, аби це зробити?

— Атож, — відповів Алек Сендер, розвертаючись.

— І захопи кирку та лопату. І довгий мотузок. Мені це теж знадобиться.

— Атож, — відповів Алек Сендер. Він зупинився, напівозирнувшись. — А як ти навантажиш кирку з лопатою на Здорованя, коли він навіть батога у тебе у руці бачити не бажає?

— Не знаю, — сказав він, і Алек Сендер пішов далі, і він повернув додому, спочатку подумавши, що це його дядько швидко обходить будинок, з’явившись із парадного, не тому, що йому здалося, буцімто його дядько може запідозрити і очікувати на задумане ним, не тому, що його дядько цілком і безповоротно відмахнувся від цього, не лише від спроби, але і від самої можливості, — а тому, що він уже не пригадував цієї постаті, нікого іншого, окрім себе, і навіть побачивши, що це жінка, він вирішив, що це його мати, навіть коли впізнав капелюшок, аж до тої миті, коли міс Гебершем покликала його на ймення, і першим його поштовхом було бажання швидко і нечутно відступити за ріг гаража, звідки можна дістатися паркану, невидимий для інших, перемахнути через нього і вийти до стайні, а далі — через ворота на пасовисько, щоб знову не проходити весь будинок, з ліхтариком чи без, але було вже занадто пізно: цей оклик його на ймення: «Чарльзе!» — цей напружений шепіт — і ось вона несподівано стрімко наблизилася до нього і постала перед ним, промовляючи цим напруженим нестримним шепотом:

— Що він тобі сказав? — і тепер він знав, що саме змусило його тоді звернути увагу на дядька, коли впізнав її, тоді, у дядьковому офісі, а потім наступної миті подумки промайнули: стара Моллі, Лукасова дружина, яка була дочкою когось із власності старого доктора Гебершема, діда міс Гебершем, дочкою когось із рабів, вона і міс Гебершем були однолітки, народились одного тижня, і обох годувала груддю мати Моллі, і обидві виросли разом, майже нерозлучні, як сестри, як близнята, спали в одній кімнаті — біла дівчинка у ліжку, а негритянська дівчинка — на розкладачці, у неї в ногах, майже до одруження Моллі та Лукаса, і міс Гебершем у негритянській церкві була за хрещену матір першої дитини Моллі.

— Він сказав, що то не його пістолет, — відповів він.

— То це не він зробив? — спитала вона, і нестримність в її голосі змінилася на якийсь поспіх.

— Не знаю, — мовив він.

— Безглуздя, — сказала вона. — Якщо це був не його пістолет…

— Я не знаю, — повторив він.

— Ти маєш знати. Ти ж бачив його… говорив з ним…

— Я не знаю, — сказав він. Він сказав це спокійно, тихо, з якимсь недовірливим подивом, нібито тільки щойно збагнув, що несе його обіцянка: — Я просто не знаю. Я досі не знаю. Я просто поїду туди… — він затнувся, голос його завмер. Майнула мить, секунда, коли він навіть згадав, що повинен був би зробити, і бажав: якби він міг повернути назад те останнє незавершене речення. Хоча, напевно, було вже запізно, і вона сама довершила це, домалювала речення, бо зробити це було необхідно, і будь-якого моменту вона кричатиме, протестуватиме, зойкатиме і збурить на нього весь будинок з челяддю. Потім тої ж секунди він викинув це з думок. Вона сказала:

— Звичайно, — поспішним дзюркотливим і спокійним голосом. Ще півсекунди він думав, що вона взагалі не зрозуміла, а потім, у інші півсекунди, облишив це: вони стояли віч-на-віч, одне навпроти одного, сховані темрявою, сховані напруженим і стрімким шепотінням; а потім він почув свій голос, який озвався тим самим тоном і виразом, і обидва вони були схожі не так на конспіраторів, але скоріше на двох людей, які безоглядно прийняли якусь поступку для подальших дій, з якими не певні, що впораються: але тільки у тому, що вони опиратимуться цьому:

— Ми ж навіть не знаємо, чи справді це не його пістолет. Він просто сказав, що не його.

— Так.

— Він не сказав, ні чий це пістолет, ні чи стріляв він сам. Він навіть не сказав тобі, що не стріляв. Він просто сказав, що це не його пістолет.

— Так.

— І твій дядько у себе в кабінеті сказав, що відповів би так само на його місці — сказав би те, що міг, от і все, що він міг би сказати.

Він не відповів. Це не було питанням. Вона й не давала йому часу відповісти.

— Гаразд, — мовила вона. — Ну що тоді? Чи треба з’ясувати, чи його це був пістолет, чи не його… з’ясувати, що саме він мав на увазі? Поїхати туди — і що?

Він сказав їй, так само неприкрашено, як до того — Алеку Сендеру, чітко і лаконічно:

— Поглянути на нього, — навіть не зупинившись подумати, що йому слід було передбачити її поведінку — співрозмовниця має щонайменше ахнути. — Вирядитися туди, викопати його і відвезти до міста, де той, хто знається на дірках од куль, може оглянути дірку в ньому…

— Так, — промовила міс Гебершем. — Звісно. Певна річ, він і не міг сказати це твоєму дядьку. Він — негр, а твій дядько — чоловік, — і зараз міс Гебершем, у свою чергу, повторює та перефразовує те ж саме, і він подумав, що це насправді не вада, не вбогість і не мізерія лексикону; по-перше, причини цьому — свідоме насильницьке знищення людського існування, стирання роду людського зі світу, і життя саме по собі таке просте, таке завершене, що словоблуддя, яке оплітає все довкруж, замикає його, огортає, наче коконом, і робить таким недоторканним літопис людства, що й треба бути простим і неускладненим, повторюваним, навіть майже одноманітним; а по-друге, у ширшому розумінні, натякаючи, кидаючи певну тінь, те, що перефразувала міс Гебершем, було простою істиною, навіть не фактом, і не треба тут було різноманіття та неповторності, аби висловити це, бо правда — універсальна, вона й має бути загальною, щоб бути правдою, і тут треба просто діяти, щоб зберегти таку дрібку, як земна куля, і тому слід знати правду: усе, що вони можуть зробити, — це просто зробити паузу, просто зупинитися, просто чекати:

— Лукас знав, що на це погодиться дитина або стара жінка, як я: таких не цікавлять вірогідність чи докази. А чоловіки, як твій дядько чи містер Гемптон, уже так довго чоловіки, такі заклопотані, надто довго… Так? — сказала вона. — Відвезти його до міста, де є ті, хто можуть оглянути кульові отвори. І, припустімо, огляне той дірку та впізнає, що це від пістолета Лукаса?

Але він не відповів, ні звуку, та вона й не чекала, а повернулася, знову звертаючись до нього:

— Нам треба кирку і лопату. У мене у машині є ліхтарик…

— Нам? — спитав він.

Вона зупинилася та сказала майже терпляче:

— Це за п’ятнадцять миль звідси…

— Десять, — виправив він.

— …а могила у шість футів завглибшки. Зараз уже по восьмій, а у тебе часу, може, тільки до півночі, щоб повернутися до міста… — і щось ще, але він навіть не чув того. Він навіть не слухав. Те ж саме він казав Лукасу п’ятнадцять хвилин тому, але тільки зараз усвідомив, що сказав. Тільки після того, як це сказав інший, він осягнув не просто весь жах свого наміру, а зашкарублу, громіздку, неможливу фізичну безкраїсть того, з чим зіткнувся; він сказав спокійно, з безнадійно-неприборканим подивом:

— Напевно, ми не зможемо зробити цього.

— Ні, — мовила міс Гебершем.

— Е-е? Мем? — озвався він. — Що ви сказали?

— Я сказала, що у тебе навіть немає машини.

— Ми вирішили їхати верхи.

Тепер вона спитала:

— Ми?

— Я і Алек Сендер.

— Тоді ми будемо втрьох, — відповіла вона. — Бери кирку і лопату. А то у будинку здивуються, чому не почули, як я від’їжджаю. — Вона розвернулася.

— Так, м’[23], — озвався він. — Виїжджайте провулком до воріт на пасовисько. Ми вас там зустрінемо.

Більше він не чекав. Лізучи через паркан, він почув гуркіт вантажівки; зараз йому було видно білу зірочку на чолі Здорованя у чорному зяянні стайні; наближаючись, побачив, що Алек Сендер уже затягував попругу та закріплював ремінь вузди. Він одстебнув мотузку з кільця ще до того, як згадав, а потім пригадав і зав’язав її, розмотав кінці мотузка та розплів вузол в іншому кільці біля стіни, накинув зашморг з віжками на голову Здорованю, вивів коня з передпокою стайні та осідлав.

— Ось, — промовив Алек Сендер, несучи кирку і лопату, але Здоровань уже почав тупцювати, ще не побачивши кладі, як завжди робив, побачивши навіть лозину з плоту, — і він різко відсмикнув коня за віжки, а Алек Сендер скомандував: — Стояти! — і дзвінко ляснув мерина по крупу, передаючи кирку та лопату, і він перекинув їх через луку сідла, встигнувши ще секунду стримувати Здорованя — достатньо, щоб звільнити ногу зі стремена та допомогти Алеку Сендеру залізти, і тут Здоровань метнувся, хвицаючись, майже ладний скинути вершника, коли Алек Сендер схопився, а кінь намагався втекти, доки інший не втримав його з одного боку — кирка з лопатою підстрибували у сідлі, — та погнав коня пасовиськом до воріт.

— Дай мені ці трикляті лопати і кирки, — сказав Алек Сендер. — Ліхтарика захопив?

— Тебе це обходить? — озвався він. Алек Сендер, вигнувшись, витягнув вільну руку, прийняв кирку і лопату; знову на секунду Здоровань міг їх побачити, але цього разу обидві його вільні руки схопилися за гнуздечку і втримали коня.

— Ти ж нікуди не збираєшся, аби ліхтарика брати. Ти ж це щойно сказав.

Вони вже майже досягли воріт. Він уже розрізняв темну пляму пригальмованої вантажівки на тлі блідої дороги за ворітьми; тобто він запевняв себе, що може розрізнити, бо знав про цю машину. Однак Алек Сендер її точно помітив: він, здавалося, бачить у мороці майже як звір. Руки в Алека Сендера були зайняті, бо він тримав кирку і лопату, але раптом, звільнивши руку, схопив коня за вузду та смикнув, рвонув Здорованя, майже поставивши його дибки, і прошепотів з присвистом:

— Що це?

— Це пікап міс Юніс Гебершем, — відповів він. — Вона поїде з нами. Відпусти його, ти ж його спутав! — скручуючи віжки, приймаючи їх від Алека Сендера, який одразу відпустив, кажучи:

— Вона їх візьме до вантажівки, — навіть не скинув кирку і лопату, але пожбурив їх, і вони брязнули, грюкнули об ворота, і сам сповз, причому вчасно, бо тепер Здоровань став дибки, доки його не вдарили між вухами зав’язаною, як ласо, мотузкою.

— Відчини ворота, — сказав він.

— Кінь нам не потрібен, — сказав Алек Сендер. — Розсідлай і розгнуздай його прямо тут. Ми ‘го відведемо, коли вернемо.

Саме те казала міс Гебершем; хоча наразі за ворітьми Здоровань усе ще смикався вбік і бив копитами, доки Алек Сендер клав кирку і лопату до кузова вантажівки — таке враження, що кінь чекав: от-от Алек Сендер цього разу пожбурить у нього реманентом, — а з темряви машини почувся голос міс Гебершем:

— Схоже, добрий кінь. А він і всіма чотирма скаче?

— Так, м’, — відповів він. — Хоча ні. Коня я теж візьму. Найближча хата від церкви за милю, але раптом хтось зачує машину. Ми лишимо пікап унизу, під схилом, коли переїдемо рукав річки. — Потім він поспіхом відповів, не давши їй і слова вставити: — Коня нам буде треба, аби перенести його у машину.

— Хе, — промовив Алек Сендер. Це не було сміхом. Але тоді ніхто з них так і не думав. — Як ти гадаєш: ця коняка погодиться повезти те, що ти вириєш, коли навіть не бажа везти того, чим ти волієш рити? — Але про це він теж подумав, згадавши дідусеві розповіді про давнину, коли на оленів, ведмедів і диких індичок полювали в окрузі Йокнапатофа, за дванадцять миль від Джефферсона, мисливці, з їхнього числа: майор де Спейн, кузен його дідуся, і старий генерал Компсон, і дядько Айк МакКаслін, двоюрідний дядько Керотерза Едмондса, ще живий у свої дев’яносто, і Бун Гоґґанбек, чия бабуся з материнського боку походила з племені чикасо, і негр Сем Фазерс, чий батько був вождем племені чикасо, і власність майора де Спейна — одноокий мисливський мул Еліс, який не боявся навіть ведмежого запаху, — і він подумав: якщо ти насправді — сукупність свого родоводу, то надто погана справа з предками, які мали б передати рис таємного воскресителя мерця, похованого на сільському кладовищі біля церкви, і не думали наділити на додачу нащадком того нелякливого одноокого мула, не страшкової дитини, який перевіз би звідти те, що там лежить.

— Я не знаю, — сказав він.

— Може, він навчиться до того, як ми знову сядемо у машину, — припустила міс Гебершем. — Чи вміє Алек Сендер водити машину?

— Так, м’, — відповів Алек Сендер.

Здоровань іще опирався; якщо його втримувати, то він безперестанно стікатиме піною, і, оскільки вечір був прохолодний, він першу милю скерував його, не гублячи з поля зору фар вантажівки. Потім він уповільнив коня, вогні фар віддалилися та зникли за поворотом, і їздець перевів Здорованя на човгання, напівбіг-напівходу, якій суддя на перегонах не присудив би призу, але яка долає землю; дев’ять миль таким чином він подолає, і в думках у нього зринало з якимсь моторошно-примарним подивом, що нарешті він матиме час подумати, хоча зараз думати вже запізно, і жоден з цих трьох не наважувався тепер уявити те, що вони виконають, але одна річ, що точно має сьогодні статися, то це те, що усі логічні роздуми, міркування, здогади, очікування назавжди лишаться в минулому, треба їх відкинути; за п’ять миль від міста він перетне (мабуть, міс Гебершем і Алек Сендер у машині вже це зробили) невидимі топографічні лінії, які були межею Четвертої дільниці: славетне і лихославне, майже легендарне місце, і зараз навряд чи будь-хто з них наважувався думати, знаючи, як легко тут чужій людині втрапити в халепу і налаштувати проти себе Четверту дільницю, бо вона вже заздалегідь повставала мало не проти всього, на що наважувалися приїжджі з міста (та і взагалі з будь-якої частини округу); але вони залишалися для них білим шістнадцятилітнім молодиком, його однолітком-негром і білою старою панною сімдесяти років, які з усієї скарбниці людських винаходів і можливостей обрали одночасно дві речі, за які Четверта дільниця затаврує, зречеться їх і відплатить за них найзапеклішою бузувірською жорстокістю: осквернити могилу одного з нащадків їхнього роду, щоб порятувати чорномазого вбивцю від помсти.

Але принаймні вони отримають якесь попередження (не заглиблюючись у роздуми, кому і як саме може це попередження зарадити, оскільки вони — ті, кого мали б попередити — уже за шість, а то й сім миль од в’язниці, і все ще їдуть од неї так само швидко, як він поганяє свого коня), бо якщо люди з Четвертої дільниці заявляться цієї ночі, то він має скоро їх перестріти (або вони перестрінуть його) — побиті, пробиті, замащені багном автівки, порожні вантажівки для перевезення худоби і деревини, нав’ючені коні та мули. Але поки що він нікого не перестрівав, їдучи з міста: попереду лежала бліда та порожня дорога, і за ним — теж; темні хати і хижі виринали чи бовваніли за спиною, темна земля простягалася геть у морок, просякнута запахами оранки, і подеколи на нього віяло важким ароматом квітучих садів, що звішувалися над дорогою, зустрічаючи його, наче застиглі хмари диму, тож, може, це було краще, ніж те, на що він сподівався і, перш ніж зупинити себе, він подумав: «Може, у нас вийде, може, у нас нарешті вийде», — перш ніж він встиг перестрибнути, відкинути, притлумити і викоренити це з голови, — не тому, що він не міг насправді повірити у те, що все може вдатися, і не тому, що ти не смієш цілком довірити навіть і самому собі заповітну надію або бажання, та ще й коли воно ось так висить на волосині — але тому, що висловити його словами хоча б самому собі — це все одно що чиркнути сірником, який не розжене мороку, а тільки освітить його жах — слабкий спалах зблисне і оголить на секунду пустельну дорогу, темні та порожні землі, їхнє невблаганне, безповоротне облудне заперечення.

Тому що — ось вони майже тут; Алек Сендер і міс Гебершем, певно, уже прибули, мабуть, добрячі півгодини тому, і на секунду в нього промайнуло сподівання, що Алек Сендер був досить обачним, аби з’їхати вантажівкою з дороги туди, де б машину не помітили, і тої ж секунди від знав: так і зроблено, і це був би не Алек Сендер, якби не вчинив так, і це не в Алеку Сендеру він засумнівався — в ньому він ніколи в житті не сумнівався, — а в самому собі, якщо бодай на мить засумнівався в Алеку Сендері — виїхавши з міста, він не побачив тут жодного негра, хоча цієї години вночі на неділю у травні дороги мають рясніти ними, майже мов разки намиста, — чоловіками, молодицями, дівчатами і навіть кількома старими людьми, чоловіками і жінками, а ще дітьми, — зараз ще не надто пізно, — але переважно молоді неодружені парубки, які з того понеділка волочили землю, перекидали її ралами, впрягаючи напружених гарячих мулів, а потім, опівдні в суботу, уже помившись, поголившись, перебравшись у чисті недільні сорочки та штани, усі суботнього вечора виходили на курну дорогу, і всю неділю та ще недільної ночі тут гулятимуть, доки не настане час повертатися додому та перевдягатися в комбінезон і грубі черевики, ловити і спутувати мулів, і сорок вісім годин, навіть не пірнаючи до ліжка, хіба що провести часинку з жінкою, — знову повертатись у поле, де стоїть рало, і волочити нову борозну, доки не розвидниться і не засяє понеділкове сонце: але не зараз, не сьогодні: у місті, окрім Паралі та Алека Сендера, за добу він не бачив ні лялечки, нікого з чорношкірих, але чекав, що вони чинитимуть саме так, і негри, і білі — від білих очікуватимуть, що вони діятимуть так, і від негрів — відповідно; вони все ще там, вони нікуди не повтікали, просто ти їх не бачив, — відчуття постійної присутності, близькості: чорні чоловіки, жінки і діти дихають і вичікують у своїх зачинених будинках з наглухо замкненими віконницями, без прогинання, без самоприниження, без плазування, без гніву і зовсім без страху: просто чекаючи, вичікуючи з такою зброєю, з якою білому ні позмагатися, ні — якщо він знав це — навіть не впоратися: терпіння; просто триматися подалі від поля зору, геть з дороги, — але не тут, тут немає відчуття щільного сусідства, дотичності, присутності темношкірих людей, вичікувальних і невидимих; ця земля була пустелею і самовидицею, ця порожня дорога — її постулатом (минув ще якийсь час, доки він усвідомив, яке далеко зайшов: провінційний уродженець Міссісіпі, дитя, що, коли сонце сідало цього дня, був — і сам у це вірив, безперервно про це думаючи — немовлятком у сповитку давніх традицій своєї рідної землі, — чи дурним плодом, який боровся — якби взагалі відав бодай щось про пологові муки, — сліпим і бездушним, і ще не пробудженим у судомній появі на світ Божий) про свідомий поворот, наче повернувся однією спиною усіх темношкірих людей, на яких тримається вся економіка цього краю, — не гарячкуючи, не гніваючись, навіть без жалю, але охоплений найбільш непоправною, непохитною, незборимою відмовою, — не від расового беззаконня, а від людського сорому.

І ось він дістався туди; Здоровань дещо розслабився та навіть погнав після дев’яти миль, зачувши запах води, і тепер можна було розгледіти міст або принаймні якийсь проблиск, просвіт у темряві, де над дорогою зімкнулося непроглядно-чорне склепіння переплетеного вербового гілля, біля рукава річки, і ось Алек Сендер — вийшов з-за билець моста; Здоровань пирхнув на нього, а потім він його теж упізнав, не здивувавшись, навіть не згадуючи свого подиву, чи здогадається Алек Сендер сховати вантажівку, — навіть не згадавши, що на це чекав і, не зупиняючись, повів Здорованя через міст, потім дозволивши коню повернути з дороги за мостом, гарцюючи напруженими передніми ногами, поштовхом намацуючи стежку до води, іще невидимої якийсь момент, і ось можна бачити віддзеркалення, збрижене там, де змикається з небокраєм: тут Здоровань зупинився, знову пирхнувши, потім раптом став дибки, майже скидаючи вершника.

— Унюхав ворушкий пісок, — сказав Алек Сендер. — Хай зажде, доки додому не вернеться. Я б теж ліпше робив щось інше, а не те, що зараз.

Але він повів Здорованя берегом, трохи подалі, де можна було спуститися до води, проте знову кінь тільки смикнувся та метнувся геть, тому він повернувся на шлях та звільнив стремено для Алека Сендера, а Здоровань знову зарухався, коли Алек Сендер стрибнув.

— Тут, — сказав Алек Сендер, але він уже відсмикнув Здорованя на гравієву стежку та вузьку ґрунтовану дорогу, різко повертаючи туди, де чорніли тіні гірського хребта і де майже одразу під пагорбами був схил. Він відчув сильний, непереборний сосновий запах, який линув і без вітру, стійкий і тяжкий, і густий, що майже можна було у руці тримати, відчутний, коли тіло входило в нього, неначе у воду. Схил угору став крутішим під кінськими копитами, і навіть подвійний тягар не зупинив Здорованя: за звичкою мерин спробував подолати скіс, ставши дибки, доки його різко не вгамували, і навіть тоді довелося міцно тримати віжки, обмотавши зап’ястя, сильно погойдуючи, і кінь нерівним кроком дістався першого плато, і навіть коли Алек Сендер сказав: «Тут», — мов нізвідки на узбіччі дороги виринула міс Гебершем, несучи кирку і лопату. Алек Сендер зісковзнув униз, коли Здоровань зупинився. Він зробив так само.

— Лишайся тут, — сказала міс Гебершем. — У мене інструменти та ліхтарик.

— Ще півмилі, — сказав він. — Нагору. Це не дамське сідло, але, може, у вас вийде сісти боком. А де вантажівка? — спитав він у Алека Сендера.

— За кущами, — відповів той. — Ми ж не парад проводимо. Принаймні не я точно.

— Ні, ні, — сказала міс Гебершем. — Я можу пішки.

— Ми заощадимо час, — мовив він. — Зараз, мабуть, уже по десятій. Він сумирний. Це просто тому, що Алек Сендер пожбурив кирку і лопату…

— Звичайно, — сказала міс Гебершем. Вона подала інструменти Алеку Сендеру та наблизилася до коня.

— Мені шкода, що це не… — почав був він.

— Пхе, — озвалася вона та взялася за вуздечку, перш ніж він підставив їй руку, допомагаючи застрибнути у сідло, а вона вже скочила у стремено та піднялася на коня легко та швидко, як зробили б він або Алек Сендер, так, що він ледве встиг одвернутися, відчуваючи, що вона дивиться долі, у темряву понад його повернутою головою. — Пхе, — знову сказала вона. — Мені сімдесят років. Окрім того, за мою спідницю перейматимемося, коли з іншим покінчимо, — і сама повернула Здорованя (ледве встиг він вуздечку перехопити) назад на дорогу, як Алек Сендер промовив:

— Ш-ш… — Вони зупинилися, не рухаючись, застиглі в стійкому безперервному невидимому потоці соснового запаху. — Мул з пагорба спускається, — сказав Алек Сендер.

Він почав розвертати коня.

— Я нічого не чую, — сказала міс Гебершем. — Ти певен?

— Так, м’, — відповів він, розвертаючи Здорованя й відтягуючи його назад з дороги, — Алеку Сендеру можна вірити. — І, стоячи біля голови Здорованя у хащах дерев і підліску, він притулив вільну руку до кінських ніздрів, щоб той не заіржав, вітаючи іншу тварину, — він теж тепер почув це: кінь або мул твердою ходою ступав по дорозі від гребеня. Напевно, тварина була непідкована; насправді єдиний звук, який він почув, був рипінням шкіри, і його здивувало (не сумніваючись, що звук таки розчув), як Алек Сендер уже розрізнив це за дві хвилини, а то й більше, коли ще та тварина до них не дісталася. Тепер йому було видно його або, точніше, звідки поява їх минала — грудку, рух, тінь, яка темніла на тлі блідого багна дороги, — просуваючись униз схилом, м’яке постійне човгання і пронизливе рипіння шкіри, яке завмирало, а потім стихло. Але вони почекали ще мить.

— Що це він тягнув? У нього на сідлі було щось приторочено? — спитав Алек Сендер.

— Я навіть не зрозумів, людина це чи ні, — сказав він.

— Я нічого не бачила, — сказала міс Гебершем. Він знову вивів коня на шлях. — А може… — почала вона.

— Алек Сендер його вчасно почує, — сказав він. Тому Здоровань знову попрямував твердою непохитною ходою нагору, а він ніс лопату, стискаючи ремінь під худою жорсткою литкою міс Гебершем з одного боку, а з іншого Алек Сендер ніс кирку, підіймаючись угору, справді рухаючись дуже швидко у сильному, п’янкому, ясно відчутному, живому сосновому запаху, який робив щось із легенями, як і з подихом (це поставало у нього в уяві: він ніколи не куштував цього на смак. Він міг би — ковток з чаші для причастя тут інше, бо це був не просто ковток, але й кислий, освячений і гострий: безсмертна кров Господа нашого, яку не куштують на смак, вона не рухається вниз, у шлунок, а прямує вгору та назовні, у Всевідання між добром і злом, і вибором, і зреченням та прийняттям назавжди — за столом у День Подяки та на Різдво, — але він ніколи не хотів). Вони зараз досягли гребеня, відкриті простору, що простягався далі, невидимий у темряві, але з відчуттям височини і простору; удень він міг це бачити, хребет і сосни — густо порослий хребет, повернутий на схід і на північ, достеменно як гори у Кароліні, а ще раніше — як у Шотландії, на батьківщині його предків, але він її не бачив, і зараз трохи забракло подиху, і він міг не тільки чути, але й відчувати, як у Здорованя з легенів хрипко, різко й коротко вихоплюється подих, бо кінь справді намагався подолати цей крутосхил, навіть несучи вершника і тягнучи двох; міс Гебершем, яка, притримуючи його, присаджувала, доки вони не зійшли на справжню вершину гребеня і Алек Сендер знову не сказав: «Тут», — і тоді міс Гебершем повернула коня з дороги, бо він ще нічого не бачив, доки вони не покинули шлях, і тільки тоді йому відкрилася розчищена ділянка — не тому, що це була ділянка, а тому, що, вихоплений слабким зоряним світлом, там стирчав, трохи похилившись, вузький стовпчик мармурового надгробка. І йому ледь було видно церкву (вивітрену, нефарбовану, дерев’яну, навряд чи більшу, ніж звичайна кімната), навіть коли він підвів Здорованя позаду та прив’язав повіддями до деревця, одстебнув мотузку з кільця та попрямував туди, де чекали міс Гебершем і Алек Сендер.

— Це має бути лише одна свіжа могила, — сказав він. — Лукас казав, тут з минулої зими нікого не ховали.

— Так, — погодилася міс Гебершем. — І квіти теж. Алек Сендер уже знайшов. — Але щоб переконатися (він тихо благав, сам не знаючи кого: «Я й так нароблю купу помилок, але хай це не буде однією з них»), він накрив ліхтарик своїм зіжмаканим носовичком, так, щоб один тонкий промінець на секунду вихопив із мороку свіжий горбок з жалюгідним розсипом вінків, букетів і навіть окремих квіток, а потім ще камінь — тримаючи ліхтарик настільки довго, аби прочитати вирізьблене ім’я:

Потім клацнув ліхтариком, загасивши його, і знову розстелилася пітьма, і війнуло сосновим запахом, і вони стояли біля свіжої могили, усе ще нічого не роблячи.

— Ненавиджу це, — сказала міс Гебершем.

— Не лише ви, — мовив Алек Сендер. — До вантажівки півмилі. Спуск.

Вона наважилася; вона була перша.

— Зсунь квіти, — сказала вона. — Обережно. Тобі видно?

— Так, м’, — відповів Алек Сендер. — Небагато їх. Вигляда, наче їх просто так розкидали.

— Але ми так не зробимо, — сказала міс Гебершем. — Зсунь їх обережно. — І вже, мабуть, була майже одинадцята; може, часу їм не лишалося; Алек Сендер мав рацію: це треба зробити, щоб повернутися до машини та поїхати геть, повернутися до міста і далі, не зупиняючись, навіть не маючи часу подумати, вести машину, тримати кермо, стежити за вантажівкою, щоб рухатися далі, щоб ніколи більше сюди не повертатися; але тоді вони взагалі не мали часу, вони знали це ще до того, як покинути Джефферсон, і він на мить подумав: якби Алек Сендер сказав правду, що не поїде, і вчинив би так, а якби він дістався сюди сам, а потім (швидко)… ні, він не думатиме про це взагалі, і Алек Сендер спочатку заходився копати лопатою, а він узявся за кирку, хоча бруд був ще таким сипким, що кирки й не було потрібно (а якби ґрунт не був таким сипким, вони б небагато розкопали і за денного світла); двома лопатами можна було б розрити швидше, але вже занадто пізно, доки раптом Алек Сендер не передав йому лопату, не покинув яму і не щез, і (навіть не світячи ліхтариком) з тим самим відчуттям, понад зір і слух, яким він збагнув, що Здоровань зачув ворушкий пісок, і яким він виявив коня чи мула, що спускався тоді з гори, за хвилину чи більше, доки вони з міс Гебершем були здатні розрізнити ці звуки, повернувся з коротким легким рубанцем — отже, тепер у кожного було по лопаті, — і він чув спочатку «хляп!», а потім слабкий свист, коли Алек Сендер устромляв дошку в ґрунт, а потім вигортав землю нагору та викидав з ями, перепочиваючи, вимовляючи «Ха!» щоразу — звук, в якому вирувала стримувана лють, усе швидше і швидше, доки вигуки не частішали та не чергувалися майже так само стрімко, як удари рубанцем: «Ха!.. Ха!.. Ха!..», і він озвався до нього через плече:

— Розслабся. Ми робимо все правильно, — і, на мить випроставши втомлену спину, щоб витерти спітніле обличчя, побачив над собою, як і завжди, силует міс Гебершем, непорушний на тлі небокраю — постать у приталеній бавовняній сукні і круглому капелюшку на самісінькій маківці, точно такому, як носили раніше, років зо п’ятдесят тому, небагато хто бачив такі убори і, напевно, уже ніхто не побачить, — вона дивилася вгору над напіврозритою могилою; знову узявшись копати лопатою, він почув удар дерева об дерево, а потім Алек Сендер різко сказав:

— Облиш. Забирайся ‘відси й дай мені місце, — жбурнув дошку та вихопив лопату в нього з рук, і він виліз із ями і, навіть нахиляючись, навпомацки відчув, як міс Гебершем передала йому згорнуту мотузку.

— І ліхтарик, — попросив він, і вона передала йому, а він ще стояв, доки сильний, стійкий, жорсткий, непорушний потік соснового повіву не відбілив його тіло од поту, доки плоть не відчула дотик мокрої сорочки, а невидима йому в ямі лопата шурхотіла та шкребла по дереву, і, нагнувшись і знову прикривши ліхтарик, він знову ковзнув промінцем по нефарбованому віку соснової труни та вимкнув.

— Добре, — сказав він. — Досить, вилазь, — і Алек Сендер, вигорнувши лопатою останню жменю землі, випустив інструмент, викидаючи бруд з ями, махнувши, наче списом, і потім одним рухом вистрибнув, а він поліз до ями, тримаючи мотузку, і лише потім згадав, що треба було захопити молоток, лом — щось таке, чим одімкнути віко домовини, — і єдине, де це можна взяти, — хіба що, мабуть, у машині міс Гебершем за півмилі звідси, а це значить, що доведеться прогулюватися знову вгору. Нахилившись, зіщулившись, щоб відчути, намацати защіпку, болт або щось подібне, він раптом виявив, що віко взагалі не пригвинчене, тому, широко розставивши ноги і балансуючи на одній нозі, він подужав одкинути віко вгору та назад, і, притримуючи ліктем, закріпивши, висмикнув мотузку, знайшов її кінець, увімкнув ліхтарик і посвітив ним униз, а потім сказав:

— Стривайте. Стривайте, — і ще раз повторив: — Стривайте, — доки нарешті не почув свистючого шепоту міс Гебершем:

— Чарльзе… Чарльзе…

— Це не Вінсон Ґаврі, — сказав він. — Його звати Монтґомері. Це якийсь убогий перепродувач деревини, не наш, із округу Кроссмен.