Порушник праху

Сім

Вони так і не бачили шерифової машини, доки не доїхали до церкви. Причиною був не сон, на який, попри каву, можна було чекати, і про що він насправді мріяв. До тої миті, коли він за кермом пікапа дістався досить близько, щоб побачити Майдан, а там — безліч народу в очікуванні навпроти в’язниці, він сподівався: щойно з дядьком опиниться на шляху до церкви — кава чи не кава впливатиме на нього, — але тепер він перестане опиратися дрімоті й підкориться їй, провалиться у сон на усі дев’ять миль жорствою та ґрунтом нагору, схилом, і таким чином поверне собі бодай півгодини з тієї втраченої ночі, і вже три або чотири рази йому здалося, що він змарнував багато часу, примушуючи себе тої ночі перестати думати про Лукаса Бічема.

І коли вони приїхали до міста — ще не було третьої ранку, — ніхто не спромігся б його переконати, що до цього часу, майже дев’ять годин поспіль, він не стулить повік щонайменше п’ять з половиною годин, якщо не всі шість, згадавши, як він — і, безперечно, міс Гебершем та Алек Сендер — теж вірили: щойно вони з дядьком зайдуть до шерифового будинку, як з усім покінчать: вони зайдуть у парадні двері та складуть тягар обов’язків у широку шерифову правицю, освячену владою — от наче скидають капелюх на стіл, минаючи хол, — моторошні видива, жахіття всієї ночі, сповненої сумнівів та нерішучості, безсоння та перевтоми, змори і шоку, і здивування, і (він це визнав) надмірного страху. Але цього не сталося, і тепер він знав, що ніколи на це й не очікував; це ніколи не спадало їм на думку лише тому, що вона були зморені до краю, виснажені не так безсонням, утомою і перенапругою, як змучені шоком, подивом і занепадом сил. Йому навіть не треба було дивитися на ті численні обличчя людей, що споглядали порожню цеглу, ставши перед в’язницею, ні на тих, хто перейшов вулицю, заблокувавши дорожній рух, хоча всі вони лише оточили шерифів автомобіль, досліджуючи, що там усередині, а потім обмінюючись усезагальним багатозначним блискавичним поглядом, гуртовим браком сорому, недовірливим і непохитним, як у заклопотаних батьків, що відриваються од справ на мить — подивитися, як там їхня улюблена, хоча й неслухняна, пустотлива дитина, заодно й передбачити її наміри. Якщо йому й було щось потрібне, то ось воно — ці обличчя, голоси, що не жартували навіть, не насміхалися, а просто відверто посміювалися і звучали гранично ясно і безжально — варто тільки на секунду забутися, і вони увіп’ються в тебе, як шпилька, що стирчить в матраці, — тому його навіть і не хилило на сон, чи принаймні не більше, ніж дядька, який спав всю ніч (або принаймні більшу її частину). Тепер місто вже було позаду, і вони їхали швидко, і першу милю назустріч їм ще траплялися останні машини і вантажівки, а потім не стало і їх, бо всі ті, хто хотів потрапити сьогодні в місто, були в цей час вже на цій останній милі, що швидко звужувалася; все біле населення округу, користуючись гарною погодою та умовами для проїзду, зокрема дорогами, гарними за будь-якої погоди, їхніми дорогами, тому що ці люди платили податки, і їхні голоси та голоси їхніх рідних та близьких могли б спонукати конгресменів, які розподіляли кошти на побудову доріг, — ці люди також прагнули швидко дістатися міста, яке було так само їхнім, оскільки існувало завдяки їхньому потуранню та їхній підтримці — утримувати цю тюрму та будівлю суду, юрмитися і дерти горлянки, а ще — заблокувати вулиці, якщо вважатимуть за потрібне; терпляче-вичікувальні та безжальні, що не дозволять ні квапити себе, ні перевіряти, ні розганяти, ні забороняти тут збиратися, тому що це їхній убитий, і вбивця теж — нанесене їм публічне паплюження, і принципова кривда теж їхня: білий чоловік і його тяжка втрата, їхнє право не лише на справедливість, але й на помсту — винести вирок або зупинити.

Вони їхали досить швидко, швидше, ніж він будь-коли раніше пригадував свого дядька за кермом, довгою дорогою, якою він гнав коня вночі, але зараз — при світлі м’якого, непередаваного травневого ранку; тепер він міг спостерігати білі кизилові бруньки у живоплотах — цвітіння позначало межі старих ділянок. Ці кущі стояли, ніби черниці у монастирських поділках; а за ними — смуги зеленого лісу і рожево-білі персикові брості, і грушеві, і перші рожево-білі бруньки садових яблунь, які тої ночі лише пахли, але не цвіли: і завжди, за межами та скрізь навколо цих садів — одвічна земля — поля, геометрично поорані борознами, де посіяли кукурудзу, коли озвалися-затуркали перші лісові голуби — наприкінці березня і на початку квітня, і піднялася бавовна, коли поночі плакала перша дрімлюга — десь на початку травня, тиждень тому; але порожні, позбавлені натяку на бодай якийсь рух чи бодай якесь життя фермерські хатини, з яких не курився дим, тому що снідати давно скінчили, а обід ще треба зготувати, та й удома нікого немає, хто б це з’їв; нефарбовані, пошарпані негритянські хижі, де в понеділок уранці, у поросі, на ярдах, не вкритих ні травою, ні узліссям, повзали напівголі діти, перелізаючи поламані колеса, зношені автомобільні шини, порожні пачки тютюну та бляшанки, а на задніх дворах киплять закіптюжені чавуни, бризкаючи окропом, гріючись на розпалених дровах, відділяючи як межі похилі загороди, грядки та курники, де, ще не завечоріє, заряхтить висушуваними строкатими комбінезонами, робочим одягом, фартухами, рушниками та чоловічим спіднім, але не сьогодні, не просто зараз; колеса, велетенські пампухи здутих автомобільних шин, пляшки та бляшанки валяються скрізь, пожбурені у пил ще з тої миті у суботу, коли з будинку прокричав перший голос, так і на задвірках казани так і стоять, порожні та охололі, у попелі з минулого понеділка, серед порожніх мотузок для одежі, і коли машина мчала повз порожні та відчинені двері, він помітив лише один слабкий спалах на вогнищі — і все, більше нічого, але тільки відчував, як у тінях зблискують очі; але найсильніше враження — це порожні поля, адже на кожній ниві цього понеділкового ранку в травні має одноманітно відбуватися повторювання земельного живого символу — офіційна композиція ритуальної, майже містичної значущості, подібна та одноманітна, як стовпи, що позначають милю за милею в окрузі на кожній межі, поєднуючи узами окружний центр[26] із селом — сама як віхи: худоба, плуг і людина об’єднані в одне, які виступають основою у ґрунті, долаючи лемішем промерзлі хвилі величезних борозен, хай і з великими зусиллями, але водночас непорушні, обтяжені — і невагомі, завмерлі, наче скульптурні групи, що зображають різьблених суперників у вільній боротьбі, — на тлі безкраїх земельних просторів — доки раптом (вони були за вісім миль від міста; вже на обрії виднівся синьо-зелений підйом пагорбів) він не промовив у недовірливому, майже шокованому здивуванні, він, який, окрім Паралі, Алека Сендера та Лукаса, нікого з них не бачив сорок вісім годин поспіль:

— А отам негр.

— Так, — сказав дядько. — Сьогодні дев’яте травня. У цьому окрузі сорок дві тисячі акрів землі, треба ж їх засадити. Треба ж комусь удома лишитися та працювати, — а машина, не змінюючи швидкості, їхала так само одноманітно та невпинно, перетинаючи межу поля та, може, п’ятдесят ярдів, що розмежовували оранки, і ті, хто були в автомобілі, та негр, який ішов за ралом, подивились одне одному в очі, в обличчя, доки негр не відвернувся — чорне обличчя лисніло від поту і пристрасних зусиль, напруги, зосередженої та несхитної, — машина промайнула далі, а він висунувся з віконця, озираючись назад, а потім одкинувся на заднє сидіння, щоб озирнутися та подивитися крізь заднє скло, спостерігаючи за ними, як швидко ця група, не затуманюючись, лишається ясною та зменшується, — людина, мул і дерев’яний плуг, усі зілляті люттю і водночас самотні, вкарбовані та на цій землі, у своєму моторошному опорі проти нічого.

Тепер їм відкрилися вершини; вони майже дісталися туди — довгий підйом, спочатку соснова облямівка затуляла половину обрію, а далі відчувались й інші схили — щільно стулені, величезні, здавалося, що вони не стільки різко, несподівано вихоплюються з плато, як нависають над вами — так, за дядьковими розповідями, буває у шотландському Гайлендсі, де гори відрізняються тільки крутосхилами і барвами, — це було два-три роки тому, і його дядько сказав: «Ось чому люди тут обрали на свій смак жити на цих маленьких ділянках, які не дають і восьми бушелів кукурудзи чи п’ятдесяти фунтів бавовни на акр, навіть якби ці схили не були такі круті для мула, щоб він тягнув плуг (але вони навіть і не садять бавовни, а лиш кукурудзу, не дуже переймаючись, бо небагато її треба на один перегінний куб, щоб батькові з синами торгувати самогоном), — ці люди на ймення Ґаврі, МакКалуми, Фрейзери, Інґреми, що раніше звались Інґрехеми, і Воркітти, що раніше були Уркгарти — так звали їхнього першого предка, який приїхав до Америки, а потім, у Міссісіпі, не міг свого прізвища написати, — усі ті, охочі до бійок, дряпанини, хто полюбляє заводитися та боятися Бога, і вірять у пекло…» — і тут дядько, ніби прочитавши його думки, перемкнув спідометр на швидкість п’ятдесят п’ять, проїжджаючи останню милю гравієвою дорогою (шлях уже котився вниз, туди, де росли верби і кипариси, спускаючись до рукава струмка Дев’ятьох Миль), і заговорив уперше від тої пори, як вони покинули місто:

— Ґаврі, і Фрейзери, і Воркітти, і Інґреми. І у довколишніх долинах біля річок простора, родюча земля, яку легко орати, де людина може зібрати те, що може продавати відкрито, удень — це плем’я зветься Літтлджонами, Ґрінліфами, Армстедами, Міллінґемами та Букрайтами… — і замовк; авто котилося вниз, під ухил, пришвидшуючись через власну вагу; тепер йому було видно міст, де на нього тоді у темряві чекав Алек Сендер і де біля берега Здоровань відчув ворушкий пісок.

— Ми повернемо одразу за ним, — сказав він.

— Знаю, — відповів дядько. — А ті, хто звуться Самбо[27], живуть на обох берегах, тому що вони можуть вистояти або тому, що можуть витримати все.

Міст був зовсім поруч, до них стрімко наближалися білі бильця.

— Не всі білі можуть витерпіти рабство і, мабуть, ніхто не може витерпіти волі (яка, до речі — припустімо, що людина справді хоче миру і свободи — це зараз проблема наших відносин з Європою, де народ не лише не знає, що таке мир, але й — окрім англосаксів — активно боїться особистої свободи та не довіряє їй; сподіваємося, попри безнадію, що нашої атомної бомби виявиться досить, аби відстояти ідею, благу й зношену, як Ноїв ковчег); одним загальним рухом, миттєвим бажанням народ пожбурює свою свободу у руки першому-ліпшому демагогу, який вирине на обрії, якщо тільки люди самі її не знищать, не зруйнують самі себе, не зітруть зі світу навіть спомини про неї — з несамовитою одностайністю, як-от мешканці околиць викорінюють будяки та палять їх. Але людина на ім’я Самбо пережила одне, і, хтозна, може, ці люди витримають навіть інше… І хто знає…

А далі — відблиск піску, спалах і блискіт води; білі бильця промайнули повз в одному ревінні, пориві та гуркоті дощок, і їздці перетнули міст. «Тепер він загальмує», — подумалось йому, але дядько так не зробив, а просто вимкнув зчеплення, і далі машина покотилася, рухома власним поштовхом, який ніс автомобіль надто швидко, ковзнула поворотом на жорству і далі проїхала п’ятдесят ярдів, підстрибуючи серед колій, доки не зникла остання рівнинна земля, стрімголов не ввіллявшись у перший м’який ухил спереду, і колеса крутилися з високою швидкістю передач, але далі машина піднялася на пагорб, де тої ночі він побачив сліди від пікапа, припаркованого Алеком Сендером у кущах, і де він сам стояв, тулячи долоню Здорованю до ніздрів, доки той кінь чи мул спускався з гори, несучи вантаж перед вершником, що його навіть Алек Сендер, в якого очі як у сови або рисі, або в інших нічних мисливців, не зумів розгледіти (і він згадував знову не лише дядька за столом цього ранку, але й самого себе надворі того вечора, коли Алек Сендер пішов, і доки не побачив міс Гебершем, коли він повірив, що здатний сам-один виконати свій обов’язок, і сказав собі, будучи за столом: «Не думатиму про це»); ось вони майже тут, майже дісталися: ті рештки простору, які лишились їм, навіть не вимірюються милями.

Утім, машина їхала трохи в обхід, скиглячи на другій передачі, біля нерухомого напливу головного хребта і у сильному невсипущому потоці аромату смолистих сосон, де кизилові гілки справді скидалися на черниць у довгих зелених коридорах, — нагору і на останній гребінь, ось і плато, і тепер йому, здавалося, відкривалася вся його рідна земля, його батьківщина — ґрунт, земля, яка породила його кістки і кістки його батьків, і пращурів до шостого коліна, і зліпила з нього не просто чоловіка, а особливого чоловіка особливих пристрастей, дерзань і переконань, способів мислення і особливих вчинків — певного роду, сімейства чи навіть раси, ба навіть більше — які навіть серед свого роду, сімейства і у колі своєї ж раси особливі та неповторні (згідно з поглядами більшості — звичайно, тих, які цього ранку стеклися до міста, щоб стояти навпроти тюрми, і юрмилися довкола шерифової машини, — збіса неповторні), бо це теж частка його самого, це входить у все, що міститься в ньому, що змусило його зупинитися та дослухатися до цього клятого великоносого зухвалого негра, навіть якщо він і не вбивця, — що був на волосинку якщо не від того, на що він заслуговує, то принаймні саме від того, на що напрошувався шістдесят із гаком років свого віку; перед ним розгортався краєвид, наче мапа, одним повільним беззвучним вибухом: на сході — зелений хребет, що, перекидаючись, біжить у бік Алабами, а на заході та на півдні — картаті поля та ліси, які розпливаються у лазурному серпанку обрію, за яким лежала, нарешті, наче паволоки хмарин, довга стіна дамби і виднілася велика Річка, що не просто струмувала з півночі, але й текла далі, за межі, у безкрає — пуповина Америки, зв’язуючи цей ґрунт — вітцівщину його батьків, яку три покоління тому вона не змогла кревно відторгнути; розвернувши голову, він побачив слабке куриво диму, — місто майорить миль за десять, — а глянувши прямо, уперед, він побачив довгі рукави річки, родюче дно, яке захоплювало великі простори, плантації (одна з них належала Едмондсам, і там народилися нинішній Едмондс і Лукас, народжений від того ж діда), перенизані їхньою власною невеличкою річкою (хоча навіть за спогадами його дідуся там плавали пороми), а далі — густу мережку річкових джунглів, а за ними, простягаючись на схід, північ і захід, не просто туди, де кінцеві миси набурмосилися, зіткнувшися спиною до спини, відкриваючи гирла двох океанів і довгий Канадський хребет, але й туди, де кінець світу, на Північ: не просто північ, а Північ, замежів’я та окреслені кордони — навіть не географічна місцевість, а емоційна ідея, стан, який він всотав з материнським молоком, щоб бути постійно напоготові, не відчувати ні страху, ні ненависті, але просто — іноді трохи втомлено та навіть з дулею в кишені — хизуючись: він, який з дитинства виніс картинку дитячих літ, і на порозі змужніння і не знаходить ні можливостей, ні приводу, ні сил змінити ці видива, і не має підстав сподіватися, що в старості вони бодай колись зміняться: вигнутий напівкруглий мур, невисокий (кожний, хто справді того хотів, міг залізти на ту стіну; він вважав, що будь-який хлопчик уже на це здатен), з чиєї вершини відкривалися всі широкі простори багатої, родючої, ніким не оскверненої землі, де осяйні неспаплюжені столиці, неспалені міста, нерозграбовані ферми, такі заможні на стільки років наперед, такі пишні та рясні, що вам здалося б- — немає приводу для цікавості, — так задивлятися на ту незліченну вервечку облич, які дивляться і на нього, облич, схожих на його власне, які розмовляли тією ж мовою, що й він, і подеколи відгукуються на те ж ім’я, яке він носив, але між ним та іншими немає справжньої спорідненості, а скоро не лишиться й жодних зв’язків, бо ці загальні слова невдовзі втратять своє значення і зникнуть, тому що вони занадто далеко по різні боки кордону, щоб чути одне одного. Спостерігаючи тільки масу незліченних облич, які дивилися згори вниз на нього і його супутника зі згасанням подиву, обуренням, розпачем, засмученням, і — найцікавіше — довірливістю: це безвільність, майже безпорадна здатність і готовність вірити всьому, що кажуть про Південь, навіть не конче треба, щоб це було чимось зневажливим, а просто химерним і досить дивним. Потім його дядько знову заговорив до нього — і знову він здивовано помітив, що його думки не урвалися, а просто перемкнулися на іншу тему, теж важливу — наче вершник перескочив з одного сідла в інше:

— Це тому, що ми в Штатах єдині (я зараз кажу не про Самбо; я за хвилину до них повернуся), хто являє собою однорідне населення. Маю на увазі — єдине певної величини. Уродженець Нової Англії, звісно, живе дуже далеко від берегів, куди вивергається європейський мотлох, у нашій країні це карантин безрідних, ефемерних міст, де заводи, ливарні, муніципальні виплати, — таке все щільне та пов’язане, чого жодна поліція не зробить, але там людей уже недостатньо — наче швейцарців, що не так народ, як пристойне, акуратне, чисте, маленьке, досить платоспроможне об’єднання у спільній справі. Тож ми не надто опираємося тому, що замежів’я називає (та й ми теж) прогресом і просвітництвом. Ми захищаємо насправді не нашу політику, погляди, переконання і навіть не наш спосіб життя, а просто нашу однорідність — від федерального уряду, якому інша частина країни просто з розпачу мусить підкорюватися, віддавати дедалі більше власних, особистих вольностей — для потурання США. І, звичайно, ми далі захищатимемо її. Ми (маю на увазі всіх нас: Четверта дільниця ночі не спатиме, доки не вкоротить життя Лукасу Бічему (чи комусь іще) за Вінсона Ґаврі — а колір чорнила закону однаковий, — і Перша, і Друга, і Третя, і П’ята дільниці — які на тверезу голову, холоднокровно, принципово хочуть побачити на власні очі те, як Четверта дільниця вкоротить життя засудженому) — не знаємо, чому це щось важить. Нам і не треба знати. Лише дещиця з нас знає, що тільки однорідність приносить з народу або для народу дещо — те, що має стійку і тривалу цінність: літературу, мистецтво, науку, мінімальні уряд і поліцію, які означають волю і свободу, і, мабуть, найцінніше — національний характер, який вартий усього, — і цю кризу ми одного дня зустрінемо, глянемо їй в обличчя, коли ми зустрінемо ворога, в якого стільки ж людей, скільки у нас, і стільки ж ресурсів, скільки у нас, і — хтозна! — цей ворог здатний так само хвалитись і бравувати, як ми хвалимося та бравуємо.

Ось чому ми повинні протистояти Півночі: не просто зберегти себе, нас обох, щоб залишитись однією нацією, бо це буде неминучим побічним наслідком того, що ми збережемо: якісь три покоління тому ми програли криваву війну у себе ж на задвірках, тому те, що залишається незмінним, — це постулат: Самбо — людина, яка живе у вільній країні, а, отже, має бути вільною. Ось що ми насправді захищаємо: привілей на самозвільнення — ми маємо зробити це, бо ніхто інший не зможе: століття тому Північ спробувала — і вже сімдесят п’ять років визнає, що програла. Тому доведеться нам. Але тепер подібні речі вже не загрожуватимуть. Зараз і не повинні. Однак минулої суботи це сталося, і, цілком можливо, знову станеться ще раз, а може, і два. Проте потім більше такого не буде, усе скінчиться; звісно, лишиться ганьба, але ж усі літописи пережитих людиною безсмертя і страждань, її боротьба — це долання тернів до зірок крізь віхи очікування. Настане час, коли Лукас Бічем зможе вистрелити в спину білого, не страхаючись мотузки суду Лінча або бензину, яким його обіллють інші білі; настане час, коли він голосуватиме нарівні з білими, і його діти підуть до тої ж школи, куди білі батьки віддають своїх дітей, і він їздитиме куди завгодно, куди й білі їздять. Але наступного вівторка це не станеться. Хай там народ на Півночі досі вірить, що можна це примусово зробити навіть наступного понеділка простою ратифікацією друкованого слова, якогось пункту: хтось забув, що чверть століття тому свобода Лукаса Бічема була гарантована особливою статтею нашої конституції, і власника Лукаса Бічема не просто поставили б навколішки, але й втоптували десять років, кидали обличчям у багно, щоб змусити його проковтнути, проте лише три покоління тому знову зіткнулися з тим, що необхідно ще раз узаконити свободу Лукаса Бічема.

А щодо Лукаса, Самбо, він — теж однорідний чоловік, окрім тої його частки, яка намагається втекти у світ білих і перейняти навіть не найкращі речі білої раси, але кращі для другого ґатунку — дешеву, неякісну, партацьку музику, фальшиві гроші без жодної справжньої цінності, блискучі нагромадженням реклами, побудованих ні на чому, наче картковий будиночок над прірвою[28], і всю цю галасливу нетямущу політичну активність, яка раніше була нашим малим національним виробництвом, а тепер це наше національне аматорське дозвілля — увесь той паразитний гармидер, вигаданий людьми, свідомо плеканий, який розрісся в нашу національну пристрасть до посереднього: якщо ми навіть приймаємо найкращі нововведення, то лише за умови, що їх буде спаплюжено і сплюндровано, перш ніж годувати нас цим: ми — єдиний народ на всій землі, який публічно вихваляється тим, що він — другого ґатунку, тобто — бидло. Я не маю на увазі того Самбо. Я маю на увазі всіх інших його племені, хто більше однорідні, ніж ми, і довели це, укорінившись у землю, звідки йому доведеться насправді витіснити білих, щоб принизити їх: адже Самбо був терплячий, навіть не маючи надії, вдивляючись уперед, навіть коли там нічого не було видно — урешті-решт, це не просто бажання, але жага витримати, бо він любив кілька старих простих речей, які ніхто й не прагнув у нього забрати: не автомобіль, не кричущий одяг, не власне фото у газеті, але — трішки музики (своєї), хатнє вогнище, дитину — не лише рідну, але й будь-чию, Бога на небесах, до якого людина може звернутися будь-коли, не чекаючи на смерть; трохи землиці, щоб пролити свій піт у зелені парості й рослини. Ми — він і ми — повинні згуртуватись у конфедерацію: надати йому як обмін рештки економічних, політичних та культурних привілеїв, які — його право, в обмін на його здатність чекати, терпіти і виживати. Тоді у нас буде перевага; разом ми домінуватимемо у Сполучених Штатах, ми вистоїмо, станемо не просто неприступними, а й не матимемо загрози від маси людей, в яких немає нічого спільного, крім шаленої жадоби грошей і всотаного страху, бо у них немає національного характеру, і цей страх вони приховують одне від одного гучними вигуками і розмахуванням прапорами.

Тепер вони опинилися там і ненабагато відірвались од шерифової машини. Хоча автомобіль уже з’їхав з дороги і припаркувався в гаю біля церкви, шериф досі стояв біля автомобіля, і один з негрів просто передавав кирку з машини іншому ув’язненому, який тримав обидві лопати. Його дядько під’їхав туди і загальмував, і зараз, у денному світлі, він вперше ясно побачив церкву, хоча все життя мешкав за десять миль від неї і мав принаймні минати її багато разів. Але він не міг пригадати, коли востаннє бачив її — цю дощану споруду без дзвіниці та шпиля, меншу за будь-яку з тих однокімнатних хижок на пагорбах, де жили люди, і теж нефарбовану (от що дивовижа), не пошарпану і навіть не занехаяну чи не відремонтовану, бо йому було видно, де залишки сирої деревини, і лахи та шматки синтетичного покриття, які затуляли старі стіни і з черепицею — з дикунським, майже знахабнілим заповзяттям, бо ця споруда не западала у землю, не хилилася, ні навіть не присідала окаряч, але стояла, вивищувалася серед високих, сильних, незмінних, кошлатих сосон, самотня, але не нещасна, непокірна, непіддатлива і незалежна, нічого не просячи, ні з ким не йдучи на компроміси — і він згадав високі стрункі шпилі, які промовляли; «Мир», — і присадкуваті утилітарні дзвіниці, які промовляли; «Покайтеся», — і він згадав ще інші — ті, які навіть промовляли: «Стережіться», — але ця просто промовляла: «Палайте». Вони з дядьком покинули машину; шериф і обидва негри, які несли інструменти, були вже за огорожею, і він з дядьком за ними попрямували туди, а потім, нахиляючись під низькими ворітьми, далі — за низьку дротову загороду, яка рясніла жимолостю і невеличкими, без запаху, рожевими та білими трояндами-в’юнком, які оплітали огорожу, розповзаючись по ній, і він побачив кладовище — теж уперше, він, який не тільки осквернив могилу, але й рішуче відкинув один злочин, викриваючи інший — обгороджений шматок землі, менший, ніж великі садові ділянки, які він раніше бачив, і який до вересня, певно, заглухне у будяччі, стане майже непрохідним і непролазним через ці зарості шавлії, амброзії, полину й реп’яхів, які стирчали без симетрії, безладом, як закладки у книжках, навмання, як зубочистки у скибах хліба, нагадуючи клинці, завжди трохи похилившись, ніби запозичили свої заморожені перпендикулярні пози у гнучких, невтомних, ніколи не цілком вертикальних сосон, — тонкі, наче ґонтові, плити з дешевого сірого граніту, вивітреного каменю того ж кольору, що і нефарбована церква, наче вирубані сокирами з її муру (і різьблені без надгробних слів — самі імена та дати, наче нічого було більше сказати про тих, кого проводжають в останню путь, наче згадували про них лише те, що вони колись жили, а потім їх не стало), і це було ні руйнацією, ні гниллю, ні час, який настав для цих осквернених розрухою стін, у плямах сирих латок — спроб одремонтувати цю нефарбовану нестругану деревину, а прості вимоги смерті й кінцевий тлін плоті.

Вони з дядьком торували собі стежку туди, де шериф і двоє негрів уже стояли над свіжим могильним горбочком, що виглядав так само, яким і був до осквернення, коли поховання побачили вперше. Але вони ще не взялися копати. Натомість шериф уже розвернувся, через плече позираючи на нього, доки вони зі своїм дядьком наближалися, і теж став.

— Що тепер? — спитав дядько.

Але шериф заговорив до нього тихим густим голосом:

— Думаю, ви, і міс Юніс, і ваш секретар були досить обережні і не дали нікому зловити вас учора за цією справою, так?

Дядько відповів:

— Та навряд чи ви воліли б тут аудиторії, правда?

Але шериф досі дивився на нього.

— Тоді чому ж вони не поклали назад квіти?

Потім він теж їх побачив — штучний вінок, марудне

хитромудре плетиво з дроту і ниток, лакованого листя і забальзамованих квіток, які хтось привіз або прислав од міського флориста, і три жмутки зів’ялих садових та польових квітів, перев’язані стьожкою з бавовняної тканини, — усі ці плетениці, як казав Алек Сендер, того вечора були розкидані біля могили або пожбурені на неї; він пам’ятав, що вони з Алеком Сендером пересунули квіти подалі, геть з дороги, аби не заважали, і, як точно знав, повернули їх на місце після того, як знову засипали яму; він пам’ятав, як міс Гебершем двічі повторила, вимагаючи покласти квіти назад, коли він сам обурився — мовляв, це безглуздя або, щонайменше, марнування часу; можливо, він згадував навіть, як міс Гебершем допомагала покласти їх назад; або, може, він просто забувся повернути їх, але думав, що так зробив, бо їх, вочевидь, на місці не було, лежать отут, розворушені, покинуті, жужмом звалені з одного боку і, мабуть, він або Алек Сендер наступив на гірлянду, хоча насправді тепер це вже не мало значення, і його дядько просто казав:

— Та не звертайте уваги. Просто почнімо. Навіть коли ми тут завершимо та повернемося до міста, ми ще тільки почнемо.

— Гаразд, хлопці, — звернувся шериф до негрів. — Беріться до неї. Забираймося звідси… — не було жодного звуку, він не почув нічого, про що варто було його попередити; він подивився нагору та озирнув усе довкола, де йшли його дядько і шериф, і побачив, що хтось з’явився — не зі шляху, а з-за церкви, начебто вирісши з-поміж високих колиханих вітром сосон, якийсь чоловік у крислатому бляклому капелюсі та чистій вицвілій блакитній сорочці, чий порожній лівий рукав був акуратно пристебнутий безпечною шпилькою — манжета до плеча, — незнайомець їхав на маленькій доглянутій кобилці світло-бурої масті, яка надто вирячувала білки очей, а за вершником — ще двоє їздців, молодих чоловіків, на великому чорному мулі без сідла, у тварини на шиї була мотузка, — а за ними бігли (пильно тримаючись подалі від мулових копит) два сухоребрі хорти, мисливці на лисиць[29]: уся група швидко майнула через гай до воріт, де чоловік притримав кобилу, надзвичайно швидко однією рукою скинув їй на шию віжки та легким, жилавим і майже пружинистим кроком пройшов ворота прямо до них — низькорослий худий старий чоловік з очима такими ж безбарвними, як у шерифа, і червоним обвітреним обличчям, з якого стирчав гачкуватий орлиний ніс, і вже заговорив високим, тонким, сильним, анітрохи не надірваним і не старечим голосом:

— Що тут коїться, шерифе?

— Розкопаю цю могилу, містере Ґаврі, — сказав шериф.

— Ні, шерифе, — мовив інший, негайно, без жодних змін у голосі: не сперечаючись, без жодного виразу; просто ствердження: — Не цю могилу.

— Так, містере Ґаврі, — сказав шериф. — Я розкопаю її.

Без поспіху та метушливості, майже спокійно, старий однією рукою розстебнув два ґудзики на комірі сорочки та засунув пальці за пазуху, ледь вигнувшись боком, щоб звільнити руку, і витягнув з пазухи сорочки важкий нікельований пістолет — як і раніше, без поспіху, але не зволікаючи, сунув зброю під ліву пахву, затискуючи приклад обрубком понівеченої руки, а здоровою застебнув сорочку, потім ще раз узяв пістолет єдиною рукою, ні у кого не поціляючи, а просто тримаючи.

Але задовго до цього він бачив, як шериф уже рухається, рухається з неймовірною швидкістю не в бік старого, а до краю могили, ще до того, як двоє негрів розвернулися, готові пуститися навтьоки, і коли вони так кружляли, ніби роблячи повні оберти, то наштовхнулися на шерифа, мов на скелю, навіть не встигнувши трохи оговтатися, доки шериф не вхопив кожного руками, начебто втікачі були дітьми, а потім наступної миті тримав їх за петельки, немов двох шматяних ляльок, розвертаючись тулубом так, щоб стояти посередині між цими двома та маленьким жилавим старим з пістолетом, промовляючи м’яким, навіть млосним, летаргійним голосом:

— Припиніть. Ви що, не знаєте: найстрашніше, що може статися з чорномазим — це намагатися вшитись у парі смугастих арештантських штанів, а надто отут і сьогодні?

— Гаразд, хлопці, — сказав старий своїм високим монотонним голосом, без жодних модуляцій. — Я не збираюся зробити вам боляче. Я до шерифа звертаюся. Не руште могилу мого хлопчика, шерифе.

— Відішліть їх знову до машини, — поспішно пробурмотів дядько. Але шериф не відповідав, так і дивлячись на старого.

— Вашого хлопчика нема у цій могилі, містере Ґаврі, — сказав шериф. А він, споглядаючи, роздумував, що старий міг би сказати — здивовано, недовірливо, обурено, може, навіть висловлюючи думки вголос: «А як ви дізналися, що мого хлопчика отут нема?» — раціонально поміркує, глибоко, замислено, тими словами, якими перефразовано звертався шериф, говорячи з його дядьком шість годин тому: «Ви не мали б права мені цього казати, якби це було не так»; споглядав, навіть наслідував старого — як він відрізав усе це від себе, — і раптом подумав з подивом: «Та чому, він же у скорботі», — роздумуючи, як він бачив ці побивання і скорботу вже двічі за два роки, там, де на нього не очікував і навіть не передбачав, коли певно мірою серця, здатного краятися від горя, взагалі не могло бути: одного разу — як одному старому чорномазому щойно випало пережити свою стару чорномазу дружину, і зараз це скажений, лихослівний, в якого чорної лайки повний рот, старигань, який зненацька втратив одного з шести ледачих, шалапутних, гулящих, жорстоких, більш або менш свавільних — це ще якось можна зрозуміти, але насправді — менше чи більше нікчемних синів, один з яких ні в чому не прислужився своїй громаді, а зробив лише одну благословенну річ — дав останню відчайдушну можливість убити себе: чувся високий рівний голос, знову безпосередній, наполегливий і сильний, і без пауз, без модуляцій, майже як у бесіді:

— Ну, я просто сподіваюся, ви не назвете мені ймення того типа, який довів, що мого сина отут нема, шерифе. Просто сподіваюся, ви не скажете, що… — маленькі жорсткі вицвілі очиці тепер уп’ялися в маленькі жорсткі вицвілі очі, а шерифів голос звучав так само м’яко, а зараз — непроникливо:

— Ні, містере Ґаврі. Вона не порожня, — а потім, набагато пізніше, він зрозумів, але не те, чому Лукаса довезли до міста живим, а те, що причина цьому — на поверхні: саме тієї миті там поруч не було жодного Ґаврі, звісно, окрім мерця: але старий і двоє його синів виїжджали з гаю, показавшись із-за церкви майже тоді ж, коли його дядько з шерифом дісталися могили; і, звичайно, ось чому сорок вісім годин після того Лукас іще дихає й топче ряст.

— Там лежить Джейк Монтґомері, — сказав шериф.

Старий миттю розвернувся, не метушливо і навіть швидко, але легко, наче його маленька безтілесна статура не опиралася ні повітрю, ні вазі м’язів, і крикнув до огорожі, де, як і раніше, двоє молодиків сиділи на одному мулі, однакові, наче манекени у магазині одягу, і такі ж нерухомі, ще не встигнувши спішитися, коли старий крикнув:

— Сюди, хлопці.

— Не переймайтеся, — сказав шериф. — Ми це зробимо. — Він повернувся до негрів: — Усе гаразд. Беріть лопати…

— Я ж казав вам, — знову квапливо пробурмотів дядько. — Відішліть їх до машини.

— Правильно, адвокате… адвокате Стівенс, так? — сказав старий. — Заберіть їх ‘відси. Це наша справа. Нам її робити.

— Тепер це моя справа, містере Ґаврі, — озвався шериф.

Старий підняв пістолет, упевнено і не поспішаючи, згинаючи лікоть, доки зброя не опинилася на рівні грудей, і поклав великий палець на гашетку, наставивши пістолет так, що він був уже готовий вистрелити, чи не зовсім, указуючи дулом на порожні петлі на ремені шерифових брюк.

— Заберіть їх ‘відси, шерифе, — повторив старий.

— Добре, — відповів шериф, не зробивши жодного руху. — Ви, хлопці, вертайтеся до машини.

— Подалі ‘відси, — сказав старий. — Пошліть їх назад до міста.

— Вони в’язні, містере Ґаврі, — мовив шериф. — Я не можу цього зробити. — Він не рухався. — Вертайтесь і сідайте у машину, — звернувся він до них. Потім вони розвернулися, прямуючи не до воріт, але просто через огорожу, досить швидко рухаючись, високо піднімаючи ступні та коліна у замурзаних смугастих арештантських штанах, і так досягнувши протилежної загорожі, наполовину пройшли, наполовину перестрибнули її, і лише потім змінили свій напрямок, ідучи до двох автомобілів, досягаючи шерифової машини, але так і не наближаючись до двох білих чоловіків верхи на мулі, покинувши могилу. Він дивився на них, які сиділи на мулі — однакові, наче дві прищіпки на мотузці для білизни: однакові обличчя, навіть обвітрені до краплини однаково, — похмуро-запальні та спокійні, — доки старий знову не крикнув:

— Ну ж бо, хлопці, — і вони зістрибнули одночасно, наче одна людина, ніби тренована пара у водевільному шоу, і перелізли одночасно з лівої ноги через огорожу, геть ігноруючи ворота: близнюки Ґаврі, однакові навіть одягом і взуттям, якщо не зважати на те, що один був убраний у сорочку хакі, а другий — у куфайку-безрукавку з тонкої шерсті; кожному близько тридцяти, на голову вищі від свого батька, батьківські світлі очі, і носи як у батька, але не орлині, а скоріше яструбині, теж гачкуваті; наблизившись, ніхто з цієї пари не кинув ні до кого ні слова, ні погляду, стоячи з похмурим, замкненим, не схильним до жартів виразом облич, доки старий не вказав пістолетом (він помітив, що гашетку зведено, тож тепер усе одно) на дві лопати і не промовив своїм високим голосом, який тепер звучав майже бадьоро:

— Хапай їх, хлопці. Це окружне майно; як ми якусь розтрощимо, це нікого не обходитиме, тільки Велике Журі[30], — близнюки, що стояли обличчями один до одного на протилежних кінцях могили, і знову діяли майже з хореографічним унісоном: двоє молодших перед мертвою ріднею — Вінсоном; четвертий і п’ятий із шести синів: Форрест, найстарший, не лише звільнився з кінцями від запального як вулкан тирана-батька, але й навіть одружився та двадцять років був управителем на бавовняній плантації у дельті над Віксберґом; далі Кроуфорд, підстарший, покликаний до армії другого листопада 1918-го, а вночі на десяте (нещастя, не поталанило, як казав його дядько — борони Боже статися такому з будь-ким) — точка зору, якої, здається, насправді дотримувались і федеральні судді, що його заарештували, виголосивши вирок: усього рік ув’язнення у Лівенвортській тюрмі, — дезертирував і майже вісімнадцять місяців ховався у численних печерах та гірських тунелях за п’ятнадцять миль від федерального суду у Джефферсоні, доки нарешті не потрапив до полону після того, що нагадувало справжню битву (на щастя, нікому він серйозно не зашкодив), протягом якої він у своєї печері, озброєний, боровся понад тридцять годин (і дядько казав — протримався з певною твердістю та вмінням: дезертир з армії Сполучених Штатів, боронячи свою свободу від уряду Сполучених Штатів, з якоюсь зброєю, захопленою у ворога, з яким він сам відмовився боротися), автоматичним пістолетом, який один із синів МакКалума вихопив у полоненого німецького офіцера і виторгував невдовзі після повернення додому, вимінявши у Ґаврі на пару хортів, — відбув свій рік та повернувся додому, і у місті знову поповзли чутки, що він у Мемфісі: подейкували, що він: 1) таємно постачає спиртне з Нового Орлеану, 2) працює спеціально найманим співробітником в одному з офісів, у компанії під час страйку, — але хай там як, він зненацька повернувся під батьківську стріху, і ніхто його не бачив, — проте за кілька років місто почуло, що він став більш-менш правильним, нарешті узявся за розум, добуткує трохи лісоматеріалами, трохи рогатим товаром і навіть працює на клаптику земельки; і Брайан, третій, який мов справжній цемент скріплює родину — як би ви це не зволіли назвати, — опора сімейної ферми, яка годувала їх усіх; потім близнюки, Вардаман[31] і Більбо, які проводили ночі, сидячи навпочіпки серед тліючих полін і пеньків, доки гончаки цькували лисиць, а вдень спали на голій дощаній долівці у парадній галереї, доки не сутеніло і не наставала пора знову здіймати гончаків на лови; і останній, Вінсон, який ще змалечку відзначився здібностями до гендлювання та до грошей, тож тепер, хоча вмер він лише у двадцять вісім років, про нього казали не тільки як про власника кількох земельних ділянок в окрузі, але і як про першого Ґаврі, який міг підписувати чек, і будь-який банк приймав це прізвище, шануючи його носія; — близнюки, по коліно, а потім по пояс у землі, працювали з гнітюче-похмурою і зловісною швидкістю, роботоподібно і абсолютно в унісон, так, що обидві лопати, здавалося, навіть одночасно дзенькнули об дерев’яне віко труни, і навіть тоді, здавалося, фізично не спілкувалися — наче тварини або птахи: ні звуку, ні жесту, — просто один з близнят випустив лопату як продовження пориву іншого брата, жбурляючи інструмент у багно, а потім самотужки виліз із ями, ставши серед інших, доки його брат згрібав геть убік те, що лишилося від землі на вíку домовини, потім жбурнув свою лопату, навіть не глянувши, і — як він сам зробив минулої ночі — відкинув останні рештки землі подалі з віка труни та, ставши на одній нозі, ухопився за накривку домовини, смикаючи та смикаючи її, намагаючись підняти, доки інші, стоячи на краю могили, зазирали повз нього у труну.

Вона була порожня. Там взагалі нічого не було, доки тоненька цівка бруду не потекла вниз, озиваючись шепотом, дріботінням і стукотом — звуками якоїсь умовної мови.