Порушник праху

Три

Отже, якби він пішов прямо додому з перукарні, то ще вранці осідлав би Здорованя, коли вперше про це подумав, і тоді за десять годин можна подолати, либонь, зо п’ятдесят миль.

Тепер подзвону не було. Люди зараз на вулиці більше нагадували не формальне зборище, а тихе вечірнє молитовне зібрання у вузькому колі, поважно виступаючи в затінку, у сутіні під ліхтарями; отже, день суботній шанують, і він з дядьком будь-коли просто оминули б цих перехожих, упізнавши їх ще за багато ярдів попереду, минувши, не згадуючи при зустрічі або й навіть не зупиняючись поміркувати над тим, коли або як, або чому вчинили так, а не інакше, — упізнавши не за силуетом і навіть не за голосом. Усе, що треба — це присутність, можливо, аура, а можливо, усього-на-всього зіставлення: ось ця жива істота, об’єкт на даний момент цього дня, і все, що вам треба, аби впізнати людей навколо, — це зійти з тротуару на травичку біля хідника, пропускаючи їх, а на ходу він (його дядько) звернувся би до них, може, окликнув, кинув би фразу чи речення, і знову повернувся б на бетон тротуару.

Але сьогодні вулиця була безлюдна. Самі будинки здавалися зіщуленими, нашорошеними і напруженими, ніби їхні мешканці — хто цього лагідного травневого вечора (ті, хто не пішли до церкви), напевно, сидять у пітьмі на терасах, уже повечерявши, у кріслах-гойдалках, або люляючись на гойдалках-лавках, тихо розмовляючи між собою або, можливо, перемовляються з одної галереї до сусідської, коли житла стоять достатньо близько. Але сьогодні вони зустріли тільки одного, та й то він не йшов, а стояв біля воріт будинку, невеличкого, подібного до акуратного ящика з-під взуття, побудованого торік між двома іншими будинками, притуленими настільки близько, що можна було розчути, як у вбиральнях спускають воду (дядько пояснив, що коли ти народився, виріс і прожив усе життя там, де не чутно нічогісінько, окрім пугача поночі та півнів на світанку, хіба що у сиру погоду, коли твій найближчий сусід рубає дрова, тобі сподобається жити там, де можна почути людський дух обабіч, коли сусіди спускають воду або відкорковують бляшанку з лососем чи супом), сам темніший, аніж тінь і, звісно, непорушніший, — їхній земляк, який рік тому переїхав до міста і зараз був власником обшарпаної продуктової крамниці десь у вузькому провулку, і покупці в того були переважно негри — того чоловіка вони спочатку й не помітили, доки майже з ним не зіткнулися, — хоча він уже їх упізнав, чи бодай дядька точно, — ще здалеку, і вже чекав на них, уже звертаючись до дядька, не встигли обоє з ним порівнятися:

— Трохи ви зарано, еге ж, пане адвокате? Бо люду з Четвертої дільниці треба молока надоїти, а потім дрова порубати, аби сніданок на завтра приготувати, доки не повечеряють та не втраплять до міста.

— Може, вони вирішили недільного вечора залишитися вдома, — люб’язно відповів дядько, минаючи перехожого: потому той чоловік майже дослівно повторив те, що цього ранку лунало в перукарні (і він згадав дядькову фразу, мовлену колись, про те, як насправді людині мало треба слів, щоб затишно й навіть успішно весь свій вік почуватися, і не лише окремим людям, але й такому людському типу й расі: кілька простих кліше висловлюють кілька простих пристрастей, потреб і жадань):

— Та не переймайтеся. То не їхня провина, що неділя. Цьому сучому сину треба було спершу подумати, перш ніж убивати білого у суботу ввечері. — Потім він гукнув до них, підвищивши голос, коли вони пішли далі: — Моїй жінці цього вечора недобре, а ще я не хочу просто там стояти й витріщатися посеред тюремного подвір’я. Але крикніть, якщо там помочі треба буде.

— Думаю, вони вже знають, що можуть на вас розраховувати, містере Ліллі, — відповів дядько. Вони пішли далі.

— Розумієш? — сказав дядько. — Він не має нічого проти тих, кого називає «чорномазими». Якщо ти його спитаєш, він, певно, тобі відповість, що любить їх навіть більше, ніж декого з білих, — він так думає і сам у це вірить. Вони, мабуть, вряди-годи ошукують його на кілька центів, коли недоплачують у крамниці, або, напевно, навіть дещо з товару цуплять — то пакетики жуйки, то синьку, то банан, то бляшанку сардин, то пару шнурків, то склянку еліксиру, який випрямляє волосся, — ховають собі під пальта і фартухи, — і він це знає, а може, навіть їм безкоштовно дає кісток чи протухлого м’яса, що йому вислав м’ясник зі свого холодника, чи зіпсутих льодяників, чи смальцю. Усе, чого він вимагає, — щоб вони поводились як чорномазі. Це те ж саме, що зробив Лукас: сказився та вбив білу людину, — і містер Ліллі, певно, переконаний, що всі негри прагнуть зробити те ж саме, — і тепер білі схоплять чорного та спалять, і всі, звісно, чинитимуть з ним так, як Лукас їм і бажає — як білі люди: усі вони, безперечно, дотримуватимуться правил: чорномазий поводиться як чорномазий, а білий поводиться як білий, і з обох сторін — жодних справжніх образ (бо містер Ліллі не Ґаврі), а коли лють охолоне, то, цілком можливо, Ліллі буде в лавах перших, хто жертвуватиме готівку на влаштування похорону Лукаса і на підмогу його вдові та дітям, якби такі були. Це ще раз доводить: ніхто не зможе спричинити собі більше горя, якщо сліпо не чіплятиметься за гріхи і клітки своїх предків.

Тепер вони бачили Майдан, теж порожній — амфітеатрове освітлення магазинів, тонкий білий олівець пам’ятника конфедератам вияскравлювався на тлі масивної будівлі суду, яка здіймала свої колони у небо навпроти тьмяного чотирибічного циферблату настінного годинника, кожний кут якого виступав у слабкому світлі лампочок, непримиренно, ніяк не збігаючись із цими чотирма закріпленими механічними гласами, воланнями проклять і попереджень — як ряхтіння світляка. Цієї ж миті навпроти в’язниці у спалахах і відблисках вогнів заревів мотор маленького автомобільчика: машина одразу здалася мізерною порівняно з величезним і безлюдним вечірнім містом, але й занадто нахабною, виринувши невідомо звідки, і запетляла Майданом; з неї верещав голос, молодий голос — без слів, навіть не крик: шквал, великий і безглуздий — і авто помчало геть Майданом, завершивши окреслене коло, повернулося в нікуди й зникло. Вони повернули до тюрми.

Вона була цегляна, прямокутна, з чотирма цегляними колонами в неглибоких барельєфах спереду і навіть цегельним карнизом під звісами-вінцями, тому що це була стара тюрма, побудована тої епохи, коли люди потребували часу, аби збудувати навіть у в’язниці — витончено і турботливо, — і йому пригадалося, як одного разу дядько сказав, що ні суди, ні навіть церкви, а в’язниці — справжні свідчення та звіти округу, громади, історії, бо не тільки загадкові забуті ініціали, слова і навіть фрази, непокірні вигуки і вироки, надряпані на мурах, але й самі цегла та каміння бережуть — не розріджено, а як осад, есенцію — цілісне, стомлене чеканням, потужне і незламне страждання, ганьбу, горе і біль, які жили у серцях — давно забутих, без жодного знаку, і без спогадів про них, обернених на прах, і від цих страждань, можливо, ті серця розірвалися. Що не викликає заперечення — то це тюрма, бо вона, як і одна з церков, належить до найстаріших будівель у місті, а будівля суду і все інше на Майдані було спалене вщерть федераційними окупантами після битви 1864-го року. На одному з вікон того ж року біля дверей було видряпано ім’я якоїсь молодої панни, вирізьблене на склі її власною рукою, діамантом, і двічі або тричі на рік він піднімався на галерею, щоб подивитися на цей напис, загадковий при спогляданні з іншого боку, знаменуючи не минуле, а знову спричиняючись до роздумів про вічність, безсмертя і незмінність юності і навіюючи спогади про ім’я однієї з дочок тодішнього тюремника (і дядько вмів усе пояснити не фактами, а чимось більшим, аніж давно минула суха статистика, і це зворушувало, бо було правдою: зворушення серце не мало нічого спільного з тим, що казала достовірна інформація — а свідчили таке: ця частина Міссісіпі була зовсім новою, а парафіяльному поселенню ще не було п’ятдесяти років і всі тамтешні прийшли сюди, і давнина їхнього переїзду не перевищувала віку найстарішого члена тої громади. Все життя вони працювали разом, щоб зміцнити свій лад, беручись і до грубої роботи, і до почесної, чистої, трудячись пліч-о-пліч не заради грошей чи політики, а заради того, щоб обробити ділянку землі для нащадків, тому що тоді чоловік міг бути тюремником чи трактирником, чи власником заїзду, чи ковалем, чи торгівцем овочами, так само як адвокатом чи плантатором, чи лікарем, чи проповідником, — і його все одно називали джентльменом), яка того дня стояла біля цього вікна, споглядаючи обшарпані залишки конфедератських загонів, які відступали через місто, раптом у просторі зустрічаючи погляд обірваного неголеного лейтенанта, який вів один з розбитих загонів; і вона не видряпала на склі його імені не лише тому, що юна панянка тої доби ніколи б так не вчинила, але й тому, що вона не знала його імені, як і того, що через півроку він стане її чоловіком.

Насправді це було схоже на помешкання, зі своєю балюстрадою на дерев’яній галереї, яка охоплювала кільцем фасад нижнього поверху. Але перше, що створювало інше враження, — те, що цегляна стіна була без вікон, окрім одного ґратованого квадрата, і він пригадав той недільний вечір, який, здається, тепер теж пішов у небуття, здаючись таким самим далеким і загиблим, як Ніневія, від пори вечеряти до того часу, коли тюремник гасив вогні й кричав зі сходів відвідувачам заткнути пельки, а темні спритні руки так і просувалися в чорні як сажа щілини між ґратами, і чулося сперечання милозвучних, непохитних, нерозкаяних голосів, що кричали до жінок, які стояли унизу, убраних у фартухи куховарок чи няньок, або до дівчат у дешевих платтях, отриманих поштою, або до іншої молоді, яку не зловили або зловили і вчора відпустили — до юрб на вулиці. Але сьогодні так не було, навіть у помешканні стояла темрява, хоча не було ще й восьмої години, і він міг бачити внутрішнім зором, як усі там зібралися — звичайно, не туляться один до одного, але, певна річ, зібрані там усі разом, зачіпають один одного ліктями, навіть якщо й не торкаються, і, звісно, сидять тихо, не сміючись, не розмовляючи сьогодні, — просто сидять у темряві та дивляться нагору, на східці, бо це не вперше для натовпу білих, коли всі чорні кішки не просто сірі, а навіть і не варто обтяжувати себе їхнім ліком.

І вхідні двері були розчахнуті, відчинені на вулицю, чого він раніше ніколи не бачив, навіть улітку, хоча у цоколі квартирував тюремник, і там хтось сидів, одкинувшись у кріслі біля стіни, споглядаючи з дверей повну перспективу на вулиці — він не був ні тюремником, ні навіть шерифовим помічником. Тому що він і його впізнав: це був Вілл Ліґейт, який жив на невеликій фермі за дві милі від міста і був одним з найкращих лісорубів, найкращим стрільцем, найкращим мисливцем на оленів на всю округу; він сидів, гойдаючись у кріслі, тримаючи кольорову сторінку гумору сьогоднішньої мемфіської газети, а поряд з ним, притулена до стіни, була навіть не гвинтівка, якою він убив оленів і кроликів більше, ніж міг запам’ятати, але рушниця з подвійними люфами, і йому було видно, навіть не опускаючи або не відсуваючи газети, як вони наблизилися до будівлі, піднялися сходами, перетнули галерею і зайшли всередину; якоїсь миті з дверей праворуч показався сам тюремник — невдоволений, неохайний черевань із занепокоєно-засмиканим, замкненим, обуреним виразом обличчя, з пістолетом на ремені з кобурою і патронташем, що виглядало незручно і недоречно, наче шовковий капелюх або, як у п’ятому столітті, залізне кільце раба[13], — він зачинив по собі двері та одразу ж крикнув дядькові:

— Не хоче навіть дверей вхідних на замок зачинити! Просто висиджується там з цією дурною, сміховинною газетою, кожного запрошує, хто б не зайшов!

— Я роблю так, як мені сказав містер Гемптон, — сказав Ліґейт приємним рівним голосом.

— А Гемптон що, гадає, що ця дурна газета зупинить цей набрід з Четвертої дільниці? — загорлав тюремник.

— Не думаю, що йому пора зараз перейматися за Четверту дільницю, — відповів Ліґейт таким самим приємним, рівним голосом. — Це просто для попередження населення.

Дядько глянув на Ліґейта.

— Схоже, це спрацьовує. Ми бачили машину — або одну з них, — яка кружляла довкола Майдану, коли ми прийшли. Думаю, вона й тут була.

— О, раз чи двічі, — сказав Ліґейт. — Може, тричі. Я насправді як слід не придивлявся.

— Сподіваюся, це й надалі спрацює, — мовив тюремник. — Бо, знаєте, нікого стрілялкою не спиниш.

— Певно, що так, — погодився Ліґейт. — Я й не чекаю, що їх зупиню. Якщо назбирається достатньо люду і досить голів вирішать, що пора діяти, хай і не всі, то, певна річ, їх не спиню від того, що вони задумали, від того, що лагодяться зробити. Але ж тоді прийдете ви з вашим пістолетом мені на підмогу.

— Я? — вигукнув тюремник. — Аби я дорогу заступив отим Ґаврі та Інґремам за якісь там сімдесят п’ять доларів на місяць? Заради якогось одного чорномазого? Та якщо у вас у голові не солома, ви б отак не робили.

— О, це мій обов’язок, — повідомив Ліґейт своїм доброзичливим приємним голосом. — Я повинен чинити опір. Містер Гемптон платить мені за це п’ять доларів. — Тоді він звернувся до дядька: — Гадаю, ви хочете його побачити.

— Так, — сказав дядько. — Якщо містер Таббс не заперечує.

Тюремник втупився в дядька, озлоблений і загнаний.

— Так і вам треба було в це вплутатися. Ніяк не вгамуєтеся. — Він різко розвернувся. — Заходьте, — і попрямував до дверей, біля яких у кріслі сидів Ліґейт, і далі до коридору, де піднявся східцями на горішній поверх, натиснув вимикач біля підніжжя, а далі пройшов дядько, а потім він за ним, спостерігаючи, як у тюремника на стегні теліпається кобура. Несподівано здалося, що тюремник зупинився; дядько теж так подумав, теж зупинившись, але тюремник на ходу сказав через плече:

— На мене не зважайте. Я хочу зробити найкраще, що можу; я теж присягав. — Він трохи підвищив тон, але говорив, як і раніше, спокійно, тільки голосніше: — Але не гадайте, нібито примусите мене визнати, що мені це подобається. У мене жінка і двоє дітей, і що з ними буде, як я голову собі розтрощу, захищаючи цього чортового, смердючого чорномазого? — Він знову підвищив голос і заговорив уже неспокійно: — А як мені далі жити, якщо я потуратиму цим сучим синам забрати у мене арештанта? — Тепер він зупинився та ступив на сходинку над ними обома, і обличчя його знову виражало загнаність і шалену нестяму, його голос звучав шалено-нестямно і обурено:

— Та краще для всіх, коли б вони його тоді схопили, коли він їм у руки поплив, тоді, учора…

— Але вони не зробили, — сказав дядько. — І не думаю, що зроблять. А якщо вони й зроблять, то не так важливо. Вони або робитимуть, або не робитимуть, і якщо не зроблять — значить, усе буде гаразд, а якщо зроблять — ми робитимемо найкраще, що можемо: ви, і містер Гемптон, і Ліґейт, і всі ми, — усе, що маємо зробити. Тому нам не треба про це турбуватися. Вам зрозуміло?

— Так, — відповів тюремник. Потім він повернувся і пішов далі, відстібаючи в’язку ключів від пояса під патронташем, щоб відчинити важкі дубові двері у верхній частині сходів, відчинив їх і розчахнув. Це був один суцільний шматок деревини, тесаний вручну, понад два дюйми завтовшки, на якому висів важкий новомодний замок — на залізній скобі, пропущеній ще через дві залізки, що, як і важкі петлі у формі розет, були теж зроблені вручну, виклепані сторіччя тому в кузні, що навпроти — там, де він стояв учора. Якось минулого літа якийсь нетутешній з міста приїхав, архітектор, що певною мірою нагадував йому його дядька, сам без капелюха і без краватки, у тенісних туфлях і приношених фланелевих брюках, у кабріолеті — автівці без даху (влетіло це йому у три тисячі доларів), у машині — ящик з-під шампанського, либонь, усе випив, — їхав не через місто, але наосліп, нікому не завдаючи шкоди, а просто ведучи машину вздовж тротуару, а хідником просто влетів у вітрину магазину, розбивши на друзки, досить напідпитку, дуже веселий, живих грошей у кишені заледве й п’ятдесят центів, але досхочу всіляких посвідчень і тек із чеками — корінці рахунків у банку в Нью-Йорку, сума понад шість тисяч доларів, — і він наполягав, щоб його посадили в тюрму, хоча начальник судової дільниці та власник вітрини просто намагалися переконати його піти до готелю і проспатися, аби він міг тверезим виписати чек за вітрину та стіну. Врешті начальник таки посадив його у в’язницю, де той одразу заснув, як немовля, а його авто повезли до гаражу, а вже о п’ятій ранку тюремник подзвонив тому ж начальнику судової дільниці, аби той прийшов і забрав арештанта, бо той йому всю челядь скаламутив, перемовляючись через стінку своєї камери з чорномазими сусідами. Отже, явився начальник судової дільниці та силоміць витягнув того з камери, а він ще й хотів вийти з бригадою виряджених на вуличні роботи, аби разом працювати, але йому не дозволили цього зробити, і машину вже поремонтували, але він усе одно не покинув міста, днював і ночував у готелі, був там ніч і два дні, потім дядько навіть запросив його не вечерю, де обидва, дядько і той чоловік, три години поспіль розмовляли про Європу, Париж і Відень, і його мати теж це слухала, хоча його батько вибачився та пішов, а потім той гість іще два дні домагався від дядька і мера, і ради олдерменів[14] і, нарешті, наглядацької ради, аби йому продали ці двері, або, якщо вони не продаються, то принаймні дати йому деревину, пази та петлі.

Але вони щойно покинули світ людей, які працювали та в яких був рідний дім, які створили сім’ї та піклувалися за кревних і намагалися заробити трохи більше грошей, аніж, можливо, заслужили чесним шляхом або принаймні у законний спосіб, трохи витрачати відкладеного на розваги і ще щось заощадити на старість. Тому що навіть коли дубові двері знову хитнулися та грюкнули за ними, здавалося, на них війнуло несвіжим духом всієї людської деградації та ганьби — сопухом креозоту, екскрементів, несвіжої блювотини, непоправної шкоди, презирства і відторгнення, немов якийсь відчутний тягар, який долали їхні тіла, рухаючись уперед, коли вони здолали останні східці та зайшли у прохід, який насправді був частиною головної камери, арештантської, відрізаної од решти помешкання стінкою з дротяної сітки, неначе курник або собача халабуда, а всередині стояли триярусні нари; в далекому куті біля стіни лежали п’ятеро негрів — нерухомі, із заплющеними очима, ні звуку хропіння, ані взагалі бодай якогось звуку — лежали нерухомо, у ряд, безпристрасні, безживні, у тьмяно-запорошеному миготінні єдиної лампочки без плафона, начебто були забальзамовані, а тюремник знову зупинився, учепившись у сітку, уп’явшись зором у непорушні фігури.

— Погляньте на них, — промовив тюремник надто гучним голосом, надто верескливим, просто на межі істерики. — Мирні як ті ягнятка, але жоден з цих клятих не спить. Та я їх не звинувачую: ось-ось поночі сюди вломиться юрма білих з рушницями та каністрою бензину. Проходьте, — сказав він, розвернувся та рушив далі. Трохи далі були затягнуті сіткою двері, зачинені не на висячий замок, а лише на гачок-засув та скріпку, так, як замикають собачу халабуду чи кукурудзяну сапетку, де сушать зерно, але тюремник їх проминув.

— Ви помістили його у камеру, так? — спитав дядько.

— Гемптон наказав, — відповів тюремник через плече. — Не знаю, може, тут помістять білого, який у голову забере, що спати не зможе, доки не вб’є когось, отоді сюди його й під замок. Я всі ковдри з койки позабирав.

— Може, тому, що він тут не встигне виспатися? — спитав дядько.

— Ха-ха, — озвався тюремник, напружено-високим голосом, без справжнього веселого сміху: — Ха-ха-ха-ха, — а він, ідучи за дядьком, думав, що з-поміж усіх людських дерзань найбільшого усамітнення, смертоносної необхідності вимагає вбивство; людина може докладати скільки завгодно зусиль, аби усамітнитися для того, щоб випорожнюватися чи кохатися, але піде на все задля того, щоб укоротити чуже життя, навіть на вбивство, але жодним іншим діянням вона не знищує так безумовно і остаточно власне усамітнення; новомодні сталеві ґратовані двері із врізаним замком завбільшки з дамську сумочку, який тюремник одімкнув іншим ключем, на кільці зв’язки, а потім розвернувся назад, і звуки його кроків лунали майже так часто, наче він біг, тікав коридором, доки не грюкнув дубовими дверима, відрізавши обох від східців — так само, за порогом, була камера, освітлена ще однією тьмяною запорошеною у мушиних слідах лампочкою, за дротяною огорожею у стелі, — не набагато більша, ніж комірчина, але все ж таки досить велика, аби вмістити двоярусну койку. З обох ярусів були обдерті не лише ковдри, а й матраци, — і коли він з дядьком зайшов, то перше, що впало у вічі, — це бачене раніше: капелюх і чорний костюм, акуратно повішені на цвях, забитий у стіну: і він потім згадуватиме, як тоді подумав, зітхнувши, у якомусь напливі полегшення: «Його вже замели. Його нема. Уже пізно. Уже все скінчилося». Бо він і не знав, на що очікує, але точно не на це: ретельно розгладжена газета, яка прикривала оголені пружини нижнього ярусу койки, а горішній був накритий іншим аркушем як заслоною від світла, а сам Лукас спав горілиць на розстелених газетах, поклавши під голову один з черевиків і склавши руки на грудях, спав цілком мирно, так само мирно, як старі люди, відкривши рота, вдихаючи і слабко, неглибоко, уривчасто видихаючи; і він стояв, відчуваючи, що здригається в стані, близькому не лише до обурення, але й до гніву, дивлячись на це обличчя, нарешті тепер беззахисне, яке на хвилину виказало свій вік, і на ці мляві, зів’ялі, кощаві старечі руки, які учора послали кулю в спину іншому, — на те, як нерухомо і спокійно розправлена на грудях накрохмалена біла сорочка зі старомодним коміром, який застібається на латунний ґудзик завбільшки майже зі зміїну голівку, — і думав: «Він усього лише чорномазий, хай і ніс у нього довгий, і хай у цього ніґґера шия не гнеться, наче м’язи задубіли, і хай він носиться зі своїм золотим ланцюжком від годинника і відмовляється будь-кого визнавати паном, попри те, що звертається «містер» — тільки чорномазий може вбити людину, та ще й стріляючи у спину, а потім спати сном немовляти, не встигнувши знайти щось рівне, аби розтягнутися», — він усе ще дивився на нього, коли, не поворухнувшись, Лукас закрив рота, повіки розчахнулися і на мить очі втупилися вгору, а потім закрутилися і зупинилися на новоприбулих. Лукас дивився на дядька прямим поглядом, але ще не рухаючись: просто лежав, дивлячись на нього.

— Ну, стариганю, — промовив дядько. — Дограєшся ти до пекельного вогню.

Тоді Лукас заворушився. Він повільно сів, звісивши затерплі ноги з краю койки і, охопивши одне коліно, почав гойдати ногу туди-сюди, ніби відмикаючи або замикаючи ворота, що висять на петлях — гойдав, стогнучи і крекчучи, але не так зухвало і голосно, як заспокоюють себе старі буркотуни, що звикли охати надто безсоромно, в яких біль задавнений, і якби одного дня він ущух, вони б утратили сенс життя. Він слухав це і дивився, як і до того, розлючено, а тепер ще й здивовано на вбивцю, якому загрожує не просто шибениця, а й юрба лінчувальників, а він не просто охає, бо спину скрутило, але й робить це так, наче у нього попереду ще довге життя, коли щоразу на нього чигатиме старий знайомий простріл у попереку.

— Схоже на те, — сказав Лукас. — От тому я послав за вами. Що ви хочете зі мною зробити?

— Я? — перепитав дядько. — Нічого. Я ж не Ґаврі. Я навіть не з Четвертої дільниці.

Так само скуто зарухавшись, Лукас нахилився та зазирнув собі під ноги, потім поліз під койку та витягнув звідти другого черевика, знову сів, крутнувся на рипучому ліжку та напружився, щоб глянути за нього, але дядько потягнувся та, вихопивши перший черевик, кинув йому поряд з другим. Проте Лукас не взувся. Натомість він знову сів, нерухомий, поклавши руки на коліна і блимаючи очима. Потім махнув рукою, немов відмітаючи Ґаврі, мафію, помсту, спалення та все інше.

— Я подбаю за це, коли вони являться сюди, — мовив дядько.

— Я питаю про закон. Хіба не ви правник нашого округу?

— О, — сказав дядько. — Це окружний прокурор, ось хто повісить тебе або пошле до Парчмена, а не я.

Лукас досі блимав очима, не швидко, але безперестанку. Він спостерігав за ним. І раптом збагнув, що Лукас не дивиться ні на дядька, ні на що, і, мабуть, нічого не бачить уже три або чотири секунди.

— Знаю, — сказав Лукас. — Тоді ви можете вести мою справу.

— Вести твою справу? Захищати тебе перед судом?

— Я вам точно заплачу, — мовив Лукас. — Не переймайтеся.

— Я не захищаю вбивць, які стріляють людям у спину, — відповів дядько.

І Лукас знову зробив той самий жест темною ґулястою рукою.

— Облишмо судовий розгляд. Ми ще до нього не дійшли.

І тепер він побачив, що Лукас дивиться на дядька, опустивши голову так, що дивиться на того знизу вгору з-під сивих волокон брів — розумно-невідступним поглядом, потайливим, з прихованими намірами. Потім Лукас сказав:

— Я хочу найняти когось… — і затнувся. І, спостерігаючи за ув’язненим, він подумки згадав одну літню пані, зараз покійну сусідку, яка носила фарбовані накладки-шиньйони і завжди лишала на полиці у коморі велику миску спечених удома булочок для всіх дітей на вулиці, а одного разу влітку (йому було тоді ледь сім чи вісім) навчила їх грати в п’ятсот: сидячи за картковим столом у своїй тінистій критій бічній галереї спекотними літніми ранками, вона, плюючи на пальці, виймала карту з колоди і клала на стіл. Її рука, звісно, ще готувалася взяти карту, але просто лежала біля колоди, напохваті, коли наступний гравець викривав себе якимсь несподіваним порухом чи жестом радості або тріумфу або, може, тяжко дихаючи у прагненні перегнати, перемогти, після чого вона швидко казала: «Зачекай. Я не ту взяла», — і клала свою карту назад, хапала іншу й ходила з неї. Це було достоту як вчинив Лукас. Він і раніше сидів тихо, але зараз немов закам’янів. Здавалося, він навіть не дихає.

— Найняти когось? — спитав дядько. — У тебе вже є адвокат. Я вже взявся розглядати твою справу, ще до того, як прийшов сюди. Я розповім тобі, як чинити, щойно ти розкажеш, як усе сталося.

— Ні, — відповів Лукас. — Я хочу когось найняти. Це не конче має бути адвокат.

Тепер його дядько втупився на Лукаса.

— Зробити — що?

Він дивився на них обох. Тепер це не було дитячою грою у п’ятсот без ставок, яку він пригадав, а більше нагадувало покер.

— То ви зробите чи не зробите одну справу? — спитав Лукас.

— Ти не збираєшся сказати мені, чого хочеш, доки я не пообіцяю, що це виконаю? — підсумував дядько. — Гаразд, — вів далі він. — Тепер я розповім тобі, що ти маєш робити. Отже, що сталося вчора? Мені потрібні точні факти.

— Значить, ви не хочете цю справу, — сказав Лукас. — Ви все ще не сказали «так» чи «ні».

— Ні! — вигукнув його дядько різко й занадто голосно, одразу схаменувшись, але знову заговоривши, ледве надавши розгніваному голосу справді спокійного звучання: — Тому що ти не можеш нікому пропонувати жодних справ. Ти у тюрмі, і це вже від Божого милосердя залежить, чи не витягнуть тебе звідси ті кляті Ґаврі та не повісять на першому ж ліхтарному стовпі. Як це вони дозволили тобі дістатися міста, досі не розумію…

— Чо’ брати у голову, — сказав Лукас. — Мені треба…

— Чо’ брати у голову! — вигукнув дядько. — Ти от скажи тим Ґаврі, аби просто не брали у голову, коли вломляться сюди. Скажи їм, з Четвертої дільниці, щоб забули… — він замовк, і знову було вельми помітно, що він докладає неабияких зусиль, аби стишити розлючений голос, надаючи інтонаціям спокою. Він глибоко вдихнув і видихнув. — А тепер. Розказуй мені все в точності, що сталося вчора.

Наступної миті Лукас не відповідав, сидячи на койці, поклавши руки на коліна, непроникний і стриманий, не дивлячись на дядька, а вуста злегка ворушилися, нібито щось пригублюючи на смак. Він сказав:

— Їх там було двоє, напарники. Вони щоразу ліс купували, який на тій лісопильні пиляли…

— Хто вони? — спитав дядько.

— Вінсон Ґаврі був одним із них.

Дядько довго дивився на Лукаса. Але тепер заговорив цілком спокійно.

— Лукасе, — мовив він, — чи спадало тобі колись на думку: якби ти звертався до білих «містер» і поводився з ними як з панами, то, може, не сидів би зараз тут?

— Мабуть, зараз чудовий час, щоб почати, — сказав Лукас. — Називатиму «містерами» тих людей, коли вони виволочуть мене звідціля та розкладуть піді мною вогнище.

— Нічого з тобою не станеться, доки не постанеш перед суддею, — сказав дядько. — Хіба ти не знаєш, що навіть Четверта дільниця не сваволить із містером Гемптоном — принаймні не тут, у місті?

— Шериф Гемптон зараз у ліжку, у себе вдома спить.

— Але містер Вілл Ліґейт так і сидить там, унизу, на східцях з дробовиком навпереваги.

— Не знаю ніякого Вілла Ліґейта.

— Мисливця на оленів? Того, який потрапляє у кролика на бігу, з гвинтівки тридцять-тридцять?

— Ха, — промовив Лукас. — Ці Ґаврі не олені. Мо’, вони пуми або пантери, та точно не олені.

— Гаразд, — сказав дядько. — Тоді лишуся тут, якщо тобі так буде краще. А тепер — до справи. Отже, Вінсон Ґаврі і ще якийсь інший чоловік разом закуповували пиломатеріали. Хто цей інший чоловік?

— Вінсон Ґаврі досі єдиний, кого публічно знають.

— І він публічно заробив кулю собі в спину, серед білого дня, — сказав дядько. — Що ж, це один зі способів зробити людину публічною… Гаразд, — вів далі дядько. — Ким був цей інший чоловік?

Лукас не відповів. Він не рухався — можливо, навіть не чув, сидячи тихо і неуважно, навіть не чекаючи на питання: просто сидів собі, доки дядько спостерігав за ним. Тоді дядько сказав:

— Гаразд. Що вони робили з матеріалами?

— На лісовому складі сортували, доки не подрібнять та на кругляки не розпиляють, а потім щоб усе разом продати, коли розпиляють. Там був тільки один, інший, який приїздив поночі та витягував цю деревину, приїжджав пізно, як стемніє, на вантажівці, та забирав ліс і віз до Ґлазґо чи до Голлімаунта, і там продавав, а гроші — собі у кишеню.

— Звідки ти знаєш?

— Я їх бачив. Стежив за ними.

Він ні на мить не сумнівався в його словах, бо згадав Ефраїма, батька Паралі, перед смертю, старого-старого вдівця, який майже цілий день дрімав і прокидався у кріслі-гойдалці на галереї будинку Паралі влітку, і біля каміна — узимку, а вночі блукав шляхами, не щоб кудись утекти, а просто так, аби рухатися, опиняючись інколи за п’ять-шість миль від міста, доки не повертався на світанні й знову не дрімав, постійно прокидаючись, цілий день у кріслі.

— Гаразд, — мовив дядько. — Тоді що?

— Це все, — сказав Лукас. — Він просто накрадав силу-силенну деревини щоночі або майже щоночі.

Його дядько дивився на Лукаса, може, секунд зо десять. Він вимовив спокійним голосом із ледь приглушеним подивом:

— Значить, ти взяв свій пістолет і пішов виправити несправедливість. Ти, чорномазий, узяв пістолет і пішов, щоб виправити несправедливість між двома білими. А на що ти очікував? На що?

— Та ні на що я не очікував, — відповів Лукас. — Я хотів…

— Ти пішов до магазину, — сказав дядько, — але тобі пощастило спочатку зустріти Вінсона Ґаврі, ти пішов за ним до лісу та розповів йому, що напарник його грабує і, цілком природно, той тебе почав клясти, обізвав брехлом чи ще якось — правда це чи ні, але природно, що він вчинив би так; може, він навіть збив тебе з ніг та й пішов собі далі, а ти вистрелив йому в спину…

— Не вродився той, який збив би мене з ніг, — перебив Лукас.

— То гірше, — відповів дядько. — То гірше для тебе. Це навіть не самозахист. Ти просто вистрелив йому в спину. І тоді ти стояв над ним, і пістолет, з якого ти зробив постріл, стирчав у тебе з кишені — мовляв, хай прийдуть білі та схоплять тебе. І якби не цей зігнутий у дугу від ревматизму констебль, якому, по-перше, на тій дільниці не було чого робити, а по-друге, там узагалі не його робота, йому б розносити повістки до суду та супроводжувати до тюрми тих, кому вручено ордер на арешт, — то він мав достатньо мужності, аби стримати все це чортове кодло з Четвертої дільниці за півтори години до того, коли Гоуп Гемптон визнав за доречне чи пригадав, чи викрутився якось, аби відвезти тебе до тюрми… тримаючи на повідку весь цей окружний набрід, проти якого ти навіть за сто літ всіх своїх друзів не назбираєш…

— Нема у мене друзів, — вимовив Лукас із жорсткою і непохитною гордістю, і ще щось промовив, але дядько вже перебив його, ведучи далі:

— Бісову правду кажеш — нема. А якби колись і були, то цим пострілом з пістолета їх би змело, як листя у бурю, доки Царство Боже не настане… Що? — схопився дядько. — Ти щось сказав?

— Я сказав, що сам платитиму, — відповів Лукас.

— Розумію, — сказав дядько. — Тобі не треба друзів; ти платиш готівкою. Так. Розумію. Тепер послухай мене. Завтра ти постанеш перед великим судилищем. Там тебе звинуватять. Потім, якщо захочеш, я скажу містеру Гемп-тону, щоб він перевів тебе у Моттстаун або навіть далі, доки суд не збереться наступного місяця. Тоді ти офіційно визнаєш себе винним; я вмовлю окружного прокурора дозволити тобі це зробити, бо ти старий і раніше ні до чого не був причетний, — маю на увазі те, що можуть про тебе знати суддя і окружний прокурор, бо вони мешкають за п’ятдесят миль звідси, за округом Йокнапатофа. Тоді тебе не повісять, а відправлять до каторжної тюрми, де, певно, ти не протягнеш стільки, щоб дочекатися помилування, але принаймні ті Ґаврі до тебе там не доберуться. Хочеш, щоб я лишився тут на ніч?

— Гадаю, ні, — відповів Лукас. — Вони всю ніч мене промарудили, і я очей не склепив, хочу спробувати поспати. А якщо ви тут залишитеся, то до ранку проговорите.

— Так, — одрізав дядько, а далі йому: — Ходімо, — уже рухаючись до дверей. Тоді дядько зупинився. — Ти чогось хочеш?

— Можете послати мені трохи тютюну, — сказав Лукас. — Якщо ті Ґаврі дадуть мені часинку на перекур.

— Завтра, — відповів дядько. — Не збираюся тебе цієї ночі будити, — і пішов, а він за ним; але той пропустив його у двері вперед, посунувшись, а він на виході у свою чергу зупинився та озирнувся, так, що його зору відкрилася камера, доки його дядько переступав поріг і, нарешті, замкнув по собі двері, і тяжкі сталеві гвинти врізались у сталеві пази із гучним гуркотом, звуком неспростовності, невідворотного кінця, наче той вирок Судного дня, коли, як казав дядько, створені людьми машини нарешті знищать рід людський і зметуть його зі світу, безцільні, бо нічого по собі не лишать такого, щоб знищувати далі, замкнуть останні карборундові двері за власним прабатьківським апофеозом, одним безгодинниковим замком, який озветься лише на останній удар вічності. Його дядько прямував далі, і дзвінкі кроки лунали коридором, а потім — різкий стукіт кісточками пальців у дубові двері, хоча він і Лукас, як і раніше, дивились один на одного крізь крицеві ґрати — Лукас тепер стояв у центрі камери, під лампочкою, споглядаючи його, нічого не виражаючи обличчям, тож він подумав, що Лукас озветься вголос. Але той нічого не сказав, ні пари з вуст: просто дивився на нього з німою терплячою наполегливістю, доки не задріботіли ближче і ближче кроки тюремника на сходах і дверний паз не клацнув, одмикаючись.

І тюремник знову зачинив паз, і вони знову минули Ліґейта з його кумедними газетами, які він почитував у відкидному кріслі у компанії дробовика навпроти відімкнених дверей, потім пройшли на вулицю, доріжкою до воріт і далі надвір, знову через ворота, де його дядько повертав уже до будинку. Він зупинився, думаючи: «Чорномазий убивця, який стріляє білому в спину і навіть не шкодує про це».

Він сказав:

— Думаю, знайду Скітса МакҐовена — либонь, вештається десь на Майдані. У нього є ключ від аптеки. Куплю Лукасу трохи тютюну.

Його дядько став.

— Це може зачекати до ранку, — відповів дядько.

— Так, — мовив він, відчуваючи, що його дядько стежить за ним, навіть не розуміючи, що робити, якщо той скаже «ні», — навіть не чекав, просто стоячи там.

— Добре, — сказав дядько. — Але недовго. — Він міг би вже йти. Але він іще стояв.

— Мені здалося, ви казали, що сьогодні нічого не буде.

— Я й не думаю, що буде, — відповів дядько. — Але не можна сказати напевно. Такі як Ґаврі не надають великого значення смерті чи вмиранню. Але для них багато значать мертві і те, як ті вмерли — особливо якщо це їхня рідня. Якщо ти купиш тютюну, хай Таббс його передасть, а сам повертайся додому.

Отже, цього разу йому навіть не треба казати «добре», — дядько розвернувся, а він пішов на Майдан. Коли стих звук кроків, він зупинився, вичікуючи, доки чорний силует його дядька не змінився білим відблиском його лляного костюма і не щез за останньою дуговою лампою. Якби він тоді пішов додому та осідлав Здорованя, щойно впізнавши вранці автомобіль шерифа, то був би у дорозі вже вісім годин і проїхав майже сорок миль. Він повернувся та попрямував до тюремних воріт, постаючи перед очима Ліґейта, який спостерігав за ним, уже впізнаючи понад верхнім кутом своєю кумедної дурнуватої газети, упізнавши навіть, доки він дістався брами. Якщо йти прямо, то можна побачити провулок поза огорожею і осідлати Здорованя, і опинитися на пасовиську за ворітьми, і покинути і Джефферсон, і чорномазих убивць: через ворота, доріжкою та до галереї, і знову тюремник показався швидко з дверей праворуч, і вираз його обличчя вже набував зацькованого обурення.

— Знову-здорово, — промовив тюремник. — Вам що, не досить?

— Я дещо забув, — відповів він.

— Та облиш це до ранку, — сказав тюремник.

— Дозвольте йому зараз це зробити, — вимовив Ліґейт своїм рівним протяжним голосом. — Якщо він ту річ там до ранку лишить, то розтопчуть.

Тож тюремник розвернувся, і знову вони обидва рушили вгору східцями, і знову тюремник одімкнув засув дубових дверей.

— Не переймайтеся за іншу, — сказав він. — Я можу через ґрати, — і, не чекаючи не відповідь, грюкнув по собі дверима, і він почув, як знову повзуть, клацаючи, пази, але все одно — йому треба просто злегка постукати; він почув, як віддаляються кроки тюремника на східцях, але навіть тоді все, що йому треба буде — це просто голосно закричати і грюкнути об підлогу, а Ліґейт усе одно ж його почує; і думав: «Може, він мені нагадуватиме ту кляту тарілку з капустою і свининою з середки[15], або, може, скаже мені, мовляв, я все, що у нього лишилося, і цього буде досить…» — швидко прямуючи далі, потім — залізні двері, і Лукас, який не рухався з місця, який досі стояв посеред камери під лампочкою, дивлячись на двері, коли він наблизився до них і сказав різким голосом, навіть таким різким, яким його дядько ніколи не озивався:

— Гаразд. Що ви хочете, аби я зробив?

— Іди туди і подивися на нього, — сказав Лукас.

— Іти куди і на кого подивитися? — спитав він. Але він добре зрозумів. Йому здавалося, він усе життя знав це; він подумав про це із якимось полегшенням: «Ну, все скінчилося», — навіть коли його внутрішній голос автоматично верещав у обуреній зневірі: «Я? Я?». Це було схоже на відчуття, коли ви чогось боїтеся, боїтеся довгий час, ухиляєтеся від нього, а коли це зрештою трапляється, лишається просто біль, пекучий, але тепер усе позаду, усе скінчилося, усе добре.

— Я тобі заплачу, — сказав Лукас.

І так він не слухав, навіть не дослуховуючись до власного голосу, сповненого подиву, недовірливого обурення: «Щоб я пішов туди і розкопав ту могилу?» Він уже більше не думав: «Ось чого коштуватиме мені ця миска з м’ясом і зеленню». Тому що він уже пройшов крізь це, і вже давно — хай чим воно було, що утримало його п’ять хвилин тому, коли він озирався назад, на майже непереборну прірву між ним самим і цим старим негром-убивцею. Він бачив і чув, що Лукас щось йому каже не тому, що це він, Чарльз Маллінсон-молодший, і не тому, що він поїв тієї капусти й грівся біля вогню, але тому, що зараз він єдиний з білих, із ким Лукас може говорити, між двома моментами — теперішнім і тим, коли його витягнуть з камери й волочитимуть на мотузці сходами вниз, — який почує його німий безнадійний гострий погляд. Він сказав:

— Підійдіть ближче.

Лукас так і зробив, наблизившись і взявшись обома руками за пруття ґрат, наче дитина, що стоїть за огорожею. Він не пам’ятав, що зробив, але, глянувши вниз, помітив, що сам обома руками тримається за ґрати — дві пари рук, чорних і білих, схопившись за ґрати, зустрілися.

— Гаразд, — промовив він. — Навіщо?

— Іди і поглянь на нього, — сказав Лукас. — Якщо буде запізно, коли ти вернешся, я можу підписати папір, скажи зараз, скільки я тобі винен, і я вкажу це.

Але він усе ще не слухав; він знав це, лише самому собі:

— Мені — йти за сімнадцять миль кудись потемки…

— Дев’ять, — сказав Лукас. — Усіх Ґаврі ховають біля Каледонської каплиці[16]. Ти спочатку звернеш праворуч у горах, одразу, де буде міст на повороті Дев’яти Миль. Можеш за півгодини туди дістатися на дядьковій машині.

— …Але ж я ризикую: Ґаврі можуть мене схопити, коли я копатиму ту могилу. Я хочу знати, навіщо. Я ж навіть не знаю, що шукатиму. Навіщо?

— У мене пістолет — кольт сорок первого каліберу, — сказав Лукас. Що й справді було так; єдине, чого він не знав — це калібру, — а така зброя працездатна, добре стріляє, влучна, доглянута, така архаїчно-неповторна, як і золота зубочистка, що, цілком вірогідно (та безперечно), була гордістю старого Керотерза МакКасліна півстоліття тому.

— Ну добре, — мовив він. — І що тоді?

— Його застрелили не з кольта сорок первого каліберу, — відповів Лукас.

— А з чого його застрелили?

Але Лукас не відповів, стоячи там, по той бік сталевих дверей. Його руки немічно стискали пруття і нерухомо застигли навколо ґрат, сам нерухомий — за винятком слабкого подиху, і він чекав на Лукасову відповідь, і знав, що Лукас ніколи не відповість і не скаже нічого більше, ні слова, жодному білому не скаже, і він знав, чому, як і те, чому Лукас чекав, щоб сказати йому, дитині, про пістолет, коли не сказав ні дядькові, ні шерифу, щоб вони розкопали ту могилу та оглянути тіло. Він здивувався, чому Лукас уже наближався до того, аби все розповісти дядьку, коли описував свою справу, і він зрозумів та знову оцінив ту дядькову рису, яка змушувала людей розповідати йому таке, чого б вони не сказали жодній живій душі, — навіть підбурювала негрів розповідати те, що сама природа заборонила їм казати жодному білому: згадав старого Ефраїма і материнський перстеник, того літа п’ять років тому — дешевий виріб з фальшивим камінцем; дві такі каблучки, по суті, однакові, які його матінка і її сусідка по кімнаті у Коледжі Світ Брайр[17], що у штаті Вірджинія, колись купили на заощадження та якими обмінялися, присягнувши одна одній носити ці персні до самої смерті, і як та молода дівчина, її сусідка, виросла і тепер живе з дочкою у Каліфорнії, і зараз її дочка теж навчається у Світ Брайр, і колишня товаришка та його мати вже давно не бачилися, багато років, і, може, ніколи знову не зустрінуться, але його мама все ще берегла перстеника: одного разу кільце пропало; він згадав, як пробудився пізно вночі та побачив, що внизу запалили вогонь — і знав, що неня досі шукає перстень: і весь цей час старий Ефраїм сидів у себе вдома, у саморобному кріслі-гойдалці на передній галереї домівки Паралі, доки одного прекрасного дня Ефраїм сказав йому, що за півдолари знайде персня. Він дав Ефраїму півдолара і того ж дня поїхав на тиждень до табору для скаутів, а коли повернувся, то побачив на кухні, як мама і Паралі стояли біля застеленого газетами столу, витрушуючи кукурудзяне борошно з глиняного гладущика і розгрібаючи його виделкою, і вперше за тиждень він згадав про перстень, і побіг до будинку Паралі, де був Ефраїм, який сидів у кріслі-гойдалці на галереї, і той йому сказав: «Він під коритом для хруні, на фермі твого та’». Ефраїмові навіть не треба було казати йому, звідки він це довідався (це не від Паралі, яка завжди удавала, нібито не знає, або, принаймні, начебто не має часу говорити про це саме зараз, але від Алека Сендера), тому що вже потім він згадав: місіс Даунс, стара біла жінка, яка мешкала у маленькій брудній тісній комірчині завбільшки з ящик для взуття — смердючій, як лисяча нора, — у халупі на околиці міста, у селищі, де негритянські хатчини і куди та звідки весь день ходили негри, і, безсумнівно, майже цілу ніч. Казали, нібито вона не просто ворожила і знімала пристріт, але й допомагала дещо знайти: їй віддали півдолара, і він повірив одразу і беззастережно, — адже кільце знайдено, тож він одігнав од себе ці спогади раз і назавжди, і єдине, у чому виявив свій інтерес, єдина річ — це те, що він сказав Ефраїму: «Ви ж знали це весь тиждень, де він, і навіть їм не сказали?» — а Ефраїм якийсь час дивився на нього, упевнено та безтурботно погойдуючись у кріслі і смокчучи свою остиглу, забиту попелом люльку, з якої вхоплювалося хрипіння, ніби в маленького, хворого на астму циліндра: «Я міг би розказати твоїй ма’. Але їй тре’ було помогти. Тому я чекав на тебе. Молоднеча і жінки — у них голова нічим не забита. Вони можуть слухати. Але люди похилого віку, як твій та’ або дядько, — ті не можуть слухати. У них нема часу. Вони до чорта зайняті. Насправді намотай це собі на вус; колись тобі це може у пригоді стати. Якщо тобі тре’ буде зробити щось таке, чого не можна сказати всім і кожному, на чоловіцтво часу не гай; іди до жінок і дітей, хай до справи беруться». І він згадав, що його батько не стільки шаленів, скільки обурювався у своєму майже оскаженілому спростуванні, у своєму войовничому переході до оборони святая святих моральних принципів, і навіть його дядько, з яким досі не було стільки проблем, аби він повірив у те, у чому сумніваються інші дорослі з тої причини, що ті речі суперечили тверезому глузду, — тоді як його мати спокійно і наполегливо готувалась їхати на ферму, якої не відвідувала вже рік, і навіть батько місяцями там не бував, ще коли перстень не зник, — і навіть дядько відмовився везти її туди на своєму автомобілі, тому батько найняв працівника з гаража, і вони з мамою поїхали на ферму, де за допомоги наглядача знайшли під коритом, звідки їли кнурі, кільце. Тільки тепер це не якесь дешевеньке кілечко, якому ламаний шеляг ціна, перстеник, яким двадцять років тому обмінялися молоді дівчата, а смерть від ганебного бузувірства людини, якій суджено вмерти не тому, що вона вбивця, а тому, що має чорну шкіру. Але це було все, що Лукас збирався йому розповісти, і він знав, що це все, і думав з якоюсь несамовитою люттю: «Повірити? Повірити у що?» — адже Лукас навіть не просив його у щось повірити; він навіть не просив про послугу, роблячи останнє відчайдушне благання до його людяності та жалості, але навіть готовий був йому заплатити, якщо ціна не вийде надто висока, щоб той сам-один пройшов сімнадцять миль (ні, дев’ять: він згадав принаймні, що зараз таке почув), у пітьмі, ризикуючи бути впійманим на тому, що оскверняє могилу одного з членів клану, чиї нащадки вже ось-ось вчинять лиходійство, в абсолютній люті, охоплені кривавою сваволею, навіть не пояснюючи причин. Але він знову спробував спитати, знаючи, що Лукас не тільки відає, що саме він спитає, але й відає, що він знає, яку відповідь почує:

— То з якого пістолета його застрелили, Лукасе? — і почув саме те, на що, як знав Лукас, і очікував:

— Я заплачу тобі, — сказав Лукас. — Назви свою ціну, будь-яку, коли вона не захмарна, і я заплачу.

Він глибоко вдихнув, затамував подих і видихнув, доки вони обидва дивились один на одного крізь ґрати, затьмарені очі старого зорили на нього, несповідимо-непроникливі й загадкові. Зараз вони навіть не були наполегливими, і він мирно та спокійно подумав: «Він не лише побив мене, він ще й ні на секунду в цьому не сумнівається». Він сказав:

— Згода. Просто якщо я подивлюся на нього, це ніякої користі не принесе, навіть якщо я зможу сказати, яка в ньому куля. Отже, ви ж розумієте, що це значить. Я маю відкопати його, витягнути з тієї ями, доки Ґаврі мене не схопили, і повезти до міста, де містер Гемптон може послати за експертом у Мемфіс, аби той розповів про кулі. — Він подивився на Лукаса, на старого, який немічно тримався за пруття ґрат у камері, навіть не дивлячись на візаві. Він знову глибоко зітхнув. — Але головне — витягнути його звідти із землі, відвезти туди, де хтось може його оглянути до… — Він подивився на Лукаса. — Мені доведеться дістатися туди й відкопати його, і повернутися до міста до півночі або до першої, або, може, навіть опівночі буде вже запізно. Я не знаю, як це зробити. Я не можу цього зробити.

— Я постараюся зачекати, — промовив Лукас.