Порушник праху

Одинадцять

Нарешті він підвівся та підійшов до одного з вікон фасаду, під якими виднівся Майдан, бо якщо це понеділок — торги, аукціон, — то субота, звісно, — день радіо та автомобілів; у понеділок тут збиралися переважно чоловіки, припарковуючи легкові автівки та вантажівки навколо Майдану і прямуючи просто до скотарень, де велися торги, і лишалися там, доки не наставав час повертатися на Майдан і обідати, а потім знову поверталися до скотарень і лишалися там доти, доки не наставав час сідати до легкових і вантажних автомобілів та їхати додому, доки геть не стемніло. Але не в суботу; тут були чоловіки і жінки, і дітлахи, і люди похилого віку, і немовлята, і молодята, які прибували сюди придбати ліцензію на шлюб у цій місцевості й завтра вінчатися в церкві; були й ті, хто здійснював закупівлю на тиждень: важливі товари і делікатеси, як-от банани, і сардини за двадцять п’ять центів, і тістечка з кондитерської, і пироги, і одяг, і панчохи, і корми для худоби, і добрива, і шестерні для рала: ні для кого це не займало багато часу, а у декого навіть і хвилини не займало, тож деякі машини навіть довго не вистоювали, і за годину чи близько того багато інших автомобілів приєднувалися до неухильної процесії, їдучи вервечкою, і досить часто — на другій передачі через тисняву довкола Майдану, то об’їжджаючи, то стікаючись на вулиці у гущавині дерев під житловими будинками, щоб розвернутися, повернутися та обігнути знову по колу Майдан, буцімто подолали весь шлях з далини навколишніх поселень, і крамничок на перехрестях, і самотніх ферм з однією метою — насолодитися напливом юрби, як люди приходять і прибувають, і рухаються, і впізнають одне одного на зефіроподібній гладіні брукованих вулиць і алейок, а також помилуватися на акуратні свіжопофарбовані будиночки у колі своїх крихітних акуратних подвір’їв, клумб і прикрашених садків, які останніми роками збільшилися, розрослися незгірше та щільніше, аніж сардини у бляшанці чи банани у гроні. У результаті радіоприймачу довелося віщати голосніше за допомогою підсилених на повну потужність пристроїв, щоб ці звуки можна було розчути у вирі бурмотіння вихлопів, скреготу шин і клацанні коробок передач, рипінні шестерень і постійному ревінні клаксонів, тому ще задовго до того, як ви дістанетеся Майдану, ви не лише не спроможетеся сказати, де один розпочав, а де інший, а й навіть не намагатиметеся розрізнити на слух, що бодай хтось там виграє чи намагається вам продати, рекламуючи.

Але ця одна субота, здавалося, навіть над усіма суботами субота, тож саме зараз його дядько устав із-за столу та наблизився до іншого вікна, і ось чому вони сподівалися, що бачать Лукаса, не встиг той дійти до офісу, але це було не тоді; він іще стояв (так йому здавалося) сам-один біля вікна, дивлячись униз на Майдан, який заповнювався тлумом, товкотнечею мас і загачувався, причому так, що він і не пригадував раніше такої тисняви — яскраве, сонячне, майже розпечене повітря, обтяжене ароматом квітучої білої акації на подвір’ї суду; тротуари, щільно заповнені натовпом людей, чорних і білих, які поволі стікалися сьогодні до міста, неначе на концерт, щоб зібрати в одне суміш вражень і так полегшити не тільки баланс, але й спогади про це, викинути з пам’яті ту суботу, лише сім днів тому, якої їх по-злодійському позбавив старий негр, що потрапив у таке становище, що вони були змушені повірити, нібито це він убив білого, — від тої суботи, а ще неділі та понеділка минув лише тиждень, але від тих днів, може, нічого й не залишилося: Вінсон зі своїм братом Кроуфордом (його поховано як самогубця, і нетутешні ще довго, тижнями, домагатимуться, що це за в’язниця така і що це за шериф такий округу Йокнапатофа, якщо той, кого замкнули за вбивство, спромігся дістати пістолет «люгер», навіть якщо цієї зброї не мав, але там одна куля, — і ще багато тижнів ніхто в окрузі Йокнапатофа, як і раніше, так і не зможе йому відповісти), пліч-о-пліч, поряд із надгробком своєї матері, на подвір’ї Каледонської каплиці, і Джейк Монтґомері — у Кроссменському окрузі, де хтось, напевно, теж зробив запит на тіло, з тої ж причини, що зробили запит на Кроуфорда; а міс Гебершем, сидячи у себе у кімнаті, наразі штопає панчохи, доки не настане пора годувати курчат, а Алек Сендер — там, на Майдані, у барвистій суботній сорочці, коротких мішкуватих штанах[43], зі жменею арахісу чи в’язкою бананів, а він стоїть біля вікна, дивлячись на густий, неквапливий, текуче-повільний натовп, і на заклопотане поблискування кокарди на кашкеті Віллі Інґрема, але переважно та у першу чергу — спостерігаючи рух, шум, вчуваючись у звуки радіо та легкових автомобілів, музичних автоматів у аптеці, шум у більярдних і кафе, та буйне гарчання підсилювачів не лише у нотному магазині, де продаються платівки, але й на фасаді військового магазину, де продають спорядження для армії та флоту, і в обох кормових крамницях, і (вони так змилять, певна річ) дехто стоїть на лавці на подвір’ї будівлі суду та віщає в інший пристрій, пригвинчений до даху автомобіля, а сам пристрій схожий на жерло гармати; не згадуючи вже тих, які використовуватимуть мебльовані кімнати і домівки, де хатні господині та покоївки застеляли ліжка, підмітали, готували обід, тож ніде у межах досяжності міста, у найвіддаленіших кінцях, на окраїнах ні чоловіку, ні жінці, або місцевій дитині, або гостю, або чужинцю не загрожує жодна секунда тиші та мовчання; і автівки, бо, щиро кажучи, він не міг побачити взагалі Майдан; лише щільну непроглядну масу верхів і капотів, що рухалися подвійною вервечкою зі швидкістю равлика навколо Майдану в різкій невидимій аурі окису вуглецю та беззмістовному деренчанні сигналів, наче бекала худоба, і у невеличкому зіткненні та подзвоні бамперів, потихеньку повзучи один за одним вулицями, які вели променями геть від Майдану, а інші автомобілі у протилежному ряду повзли поволі, один за одним, в інший ряд; настільки щільні та повільні оберти болтів у скріпленій мозаїці такого нескінченного незначного руху, що, слово честі, ви могли б перетнути Майдан, просто пішки йдучи по машинах — або навіть вийти на околицю міста з цієї причини, чи навіть просто виїхати на коні, якщо вже про те зайшла мова, — на Здоровані, наприклад: якісь п’ять чи шість футів перестрибнути через верхи машин та капоти на верх іншого автомобіля — це нема чого робити, або, скажімо, якщо через ці більш чи менш рухомі верхи машин покласти одну гладку суцільну дошку, як міст, і пустити не Здорованя, а справжнього расового румака, баского коня чи кобилу, швидконогого скакуна: стрімкий порив на сім футів у височінь, у повітря, неначе птах, і нестримний політ, як у яструба чи орла: і відчуття внизу живота, ніби там вибухнула повна пляшка розігрітої газованої води, — уявляючи цей величний, неймовірний, справді навдивовижу прекрасний кінський тупіт, виснажливий біг куди заманеться, довільним дощаним мостом, дві милі поспіль, коли раптом дядько, дивлячись в інше вікно, промовив:

— Американець насправді нічого так не обожнює, як свій автомобіль: ні дружину, ні свою дитину, ні свою країну, ні навіть свій банківський рахунок (насправді він не аж так обожнює свій рахунок у банку, як гадають іноземці, бо ладен проциндрити його майже на ніщо, чому красна ціна п’ятак), але без тями від своєї машини. Тому що автомобіль став нашим національним статевим символом. Ми не можемо справді насолоджуватися й вільно дихати, якщо просто йдемо провулком чи алеєю. Доки все наше оточення та виховання забороняють нам чинити sub rosa[44] або тишком-нишком. Тому нам доводиться розлучитися з нашою дружиною, щоб зняти з нашої коханки ганебне тавро чужоложниці, для того, щоб завтра взяти розлучення з нашою дружиною та очистити нашу коханку, тощо. У результаті американська жінка стає холодною і позастатевою; вона проектує своє лібідо на автомобіль не лише тому, що його осяйний блиск, багатство, вигадки і швидкість потурають її марнославству та нездатності ходити (через оті убори, до яких її силує національна асоціація роздрібних торгівців), адже він не буде терзати її, вимучувати, виснажувати до сьомого поту та доводити до сум’яття. Тому, щоб стати володарем і повелителем над усім і тим нічим, що вона ще має, американський чоловік мусить зробити цей автомобіль власним. Тому хай мешкає в орендованій халабуді, але все одно матиме не тільки свою власну машину, а й щороку мінятиме її на нову в її первозданній незайманості, нікому її не позичаючи, нікому не відкриваючи таємниці її вічної цноти та завжди безпричинного, екстравагантного веремію педалей та важелів, хоча самому йому й нікуди їздити на цій машині, а навіть якби й була така можливість, він би не наважився, боячись подряпин або інших дефектів, що можуть попсувати авто, і всю неділю він витратить на те, що митиме й поліруватиме ту машину й наводитиме лоск на неї, бо роблячи це, він пестить жіноче тіло, тої жінки, яка вже за давнини відмовила йому в близькості та не пускає до себе у ліжко.

— Це не так, — сказав він.

— Мені п’ятдесят з гаком років, — мовив дядько. — А п’ятнадцять з них я провів, лазячи під спідниці. Мій досвід показав, що лише кілька жінок цікавилися коханням чи сексом. Вони хотіли вийти заміж.

— Я досі в це не вірю, — сказав він.

— І це правильно, — відповів дядько. — Не вір. І навіть коли тобі п’ятдесят, та ще й з гаком, ти все одно відмовляєшся такому вірити.

І тут вони побачили Лукаса, який переходив Майдан, імовірно, тоді ж — задертий нагору капелюх і тонкий неприборкуваний полиск золотої зубочистки навскіс, — і він сказав:

— Де, по-вашому, вона могла бути весь цей час? Я її ніколи не бачив. Звісно, була ж вона з ним того дня, у суботу, коли він був не лише у своєму чорному костюмі, але й навіть із пістолетом? Звісно, він ніколи не виходив з дому без зубочистки.

— А я що, тобі не казав? — озвався дядько. — Це ж було перше, що він зробив, коли містер Гемптон увійшов додому до Скіпворта, де Скіпворт прикував Лукаса кайданками до спинки ліжка, — дав Гемптону свою зубочистку, щоб той тримав її у себе, доки Лукас не попросить її віддати.

— О, — сказав він. — Ось він і наближається сюди.

— Так, — підтримав дядько. — Позловтішатися. О, — схаменувся він, — він джентльмен, він не пригадуватиме мені, що я помилявся, він просто спитає мене, скільки винен як своєму адвокату.

Потім — в його кріслі біля кулера, а дядько — знову за столом, — обидва почули тривале гуркотіння у просторі та рипіння східців, а далі Лукасові кроки, невідступні, хоча неквапливі, і ось і сам Лукас — цього разу без краватки і навіть без комірця, лише з ґудзиком, у старезному білому жилеті, не так засмальцьованому, як поплямованому під чорним піджаком, і з випущеним золотим ланцюжком годинника — те ж саме обличчя, яке він уперше побачив тоді, коли виборсався, увесь змокрілий, стікаючи водою з крижаного струмка, того ранку чотири роки тому, і обличчя було незмінним, нічого з ним не сталося, навіть вік не позначився — і, ховаючи зубочистку до верхньої кишені жилета, заходячи у двері, той промовив, звертаючись до них загалом:

— Джентльмени, — потім до нього: — Юначе… — ґречно і зговірливо, не просто чемно, а майже люб’язно і доброзичливо, знімаючи пихатого франтівського капелюха: — А ви за сей час більше не падали до потічків, ні?

— Та все гаразд, — сказав він. — Облишу це, доки у вас як слід не намерзне льоду.

— Ласкаво просимо, навіть не треба чекати, коли намерзне, — мовив Лукас.

— Сідай, Лукасе, — сказав дядько, але він уже сідав, обравши того самого жорсткого стільця біля дверей, якого ніхто, окрім міс Гебершем, ніколи не обирає, — ледь узявшись під боки, ніби позуючи для фотокамери, а капелюха поклавши, ніби вінець, на руку, дивлячись на обох, і знову звертаючись:

— Джентльмени.

— Ти прийшов сюди не для того, щоб я сказав тобі, як ти маєш чинити, отже, я все одно тобі скажу, — промовив дядько.

Лукас швидко моргнув. Він глянув на дядька.

— Не можу сказати, що на те сюди прийшов. — Потім він люб’язно додав: — Але я завжди готовий послухати добру пораду.

— Піди і відвідай міс Гебершем, — сказав дядько.

Лукас глянув на дядька. Цього разу моргнув двічі.

— Не в такому я захваті, аби на гостину навідуватися, — мовив він.

— Ти не був і в такому захваті, аби кінчати життя на шибениці, — відповів дядько. — Але ж ти не вимагаєш, аби я сказав тобі, як близько ти був од неї.

— Ні, — сказав Лукас. — І не думаю, що вимагатиму. А що ви хочете, аби я їй сказав?

— Ти не можеш, — мовив дядько, — ти не знаєш, як сказати «дякую». Але я й це виправлю. Візьмеш для неї квіти.

— Квіти? — перепитав Лукас. — Нема у мене ніяких квітів, ще відколи моя Моллі померла.

— Та й це виправлю, — сказав дядько. — Я зателефоную додому. У моєї сестри просто оберемок готових. Чик відвезе тебе на своїй машині, щоб ти забрав квіти, а потім доставить тебе до воріт будинку міс Гебершем.

— Та не беріть у голову, — промовив Лукас. — Раз я одержу квіти, то можу пішки.

— А ще ти можеш викинути квіти, — сказав дядько. — Але я знаю, що ти як одного не зробиш, так і не думаю, що ти зробиш інше, коли їхатимеш у машині з Чиком.

— Ну добре, — сказав Лукас. — Якщо вам нічим іншим не потрафити…

І коли він повернувся до міста і нарешті знайшов місце, минувши три квартали, щоб припаркувати авто, і знову долав сходинки нагору, його дядько, запалюючи сірника для люльки, промовляв крізь дим:

— Ти і Букер Т. Вашингтон[45], ні, не те, ти, і міс Гебершем, і Алек Сендер, і шериф Гемптон, і Букер Т. Вашингтон — бо він робив тільки те, на що від нього і очікували, тож немає взагалі суттєвих причин, чому він був зобов’язаний те робити, доки ви всі не були зобов’язані, і вчинили те, на що від вас ніхто не очікував, але весь Джефферсон, і весь округ Йокнапатофа спалахнули б і постали б тоді у злагоді та згоді, щоб вам перешкодити, якби вони знали час, і навіть рік потому дехто (коли і якщо вони всі те зроблять) пам’ятатиме це несхвально і неприязно, і не те, що ви упирі або те, що ви не послухалися кольору власної шкіри, тому що вони б це оминули, але те, що ви осквернили могилу білого, щоб врятувати чорномазого, хоч у вас були всі причини, і вам слід було те зробити. Просто не зупиняйся.

Він відказав:

— Ви так не вважаєте просто тому, що сьогодні знову субота, пополудні, і хтось ховається за жасминовими кущами у саду міс Гебершем, тримаючи пістолета напоготові, і цілиться у неї, чигаючи, доки Лукас дійде до ґанку. Та ще й зараз Лукас без свого пістолета, і, незважаючи на того Кроуфорда Ґаврі…

Та дядько його урвав:

— Чом би й ні, бо те, що зарите там, глибоко під землею, біля Каледонської каплиці, минулої суботи було Кроуфордом Ґаврі секунду чи дві, а Лукас Бічем носитиме колір своєї шкіри ще у десятку тисяч різних ситуацій, яких мудріший уникнув би, а більш світлошкірий утік би від них ще десяток тисяч разів, після того як те, що було Лукасом Бічемом на секунду чи до минулої суботи, зарите у ту саму землю, і теж біля Каледонської каплиці, тому що той округ Йокнапатофа, який спинив би тебе, і Алека Сендера, і міс Гебершем тої недільної ночі, насправді має рацію, — життя Лукаса, його дихання та харчування взагалі не мають значення, як і твої та мої, бо в нього є власне неспростовне право на мир і безпеку, і насправді на цій землі стало б набагато затишніше та злагодженіше, якби було поменше Бічемів, Стівенсів і Маллінсонів неважливо якого кольору, коли б лише існував якийсь безболісний спосіб стерти їхні грубі, незграбні останки — і цим способом можна було б діяти, — але пам’ять, якої не можна позбутися — незнищенну, безсмертну пам’ять, усвідомлення того, що колись жило, що незнищенне іще з десяток тисяч років після десяти тисяч спогадів про несправедливість, неправий суд і страждання, а нас забагато, і не тому, що ми загарбуємо простір, але тому, що ми готові за безцінь продати свободу — за мішуру, цяцянки, ламаний шеляг, заради того, що ми звемо нашим власним, що є конституційно гарантованим дозволом кожному невідступно гнатися за його власним постулатом про щастя і добробут, незалежно від скорботи і навіть ціни розп’яття когось, чий ніс або колір шкіри нам не до смаку, і навіть це подоланне, якщо є жменька людей, переконаних у тому, що людське життя цінне саме по собі, тільки тому, що людина має право дихати, і неважливо, якого кольору надимаються легені або якого кольору ніс вдихає повітря, — і готові боронити це право будь-якою ціною, бо таких треба небагато, а виявилося тільки троє минулої неділі ввечері, та й навіть одного вистачило б, і коли виявиться достатньо тої кількості скорботних і засоромлених, то Лукас більше не потраплятиме в ризиковані обставини, що вимагатимуть його порятунку.

Він мовив:

— Мабуть, тоді вночі було не троє. Одна людина і дві половинки — це буде ближче до правди, — на що дядько відказав:

— Я сказав, що все це надає право пишатися. Це навіть добре — похвалитися. Просто не зупиняйся.

Тоді Лукас підійшов до столу, поклав на нього капелюха та вийняв з внутрішньої кишені піджака шкіряне портмоне з чорненими металевими вставками, схожими на старе срібло — гаманець був майже завбільшки з дамську сумочку міс Гебершем — і сказав:

— Гадаю, у вас є маленький рахуночок проти мене.

— За що? — спитав дядько.

— За ведення моєї справи, — відповів Лукас. — Назвіть вашу ціну, будь-яку, якщо не захмарна. Я хочу її сплатити.

— Це не я, — сказав дядько. — Я нічого не робив.

— Я послав по вас, — сказав Лукас. — Я вас уповноважив. Скільки я вам винен?

— Нічого, — відповів дядько. — Тому що я тобі не вірив. Ось цей хлопчик — причина того, що ти сьогодні вільно походжаєш.

Тепер Лукас дивився на нього, тримаючи портмоне в одній руці, а іншою рукою готовий сховати гаманця — те ж саме обличчя, незмінне, ніби з ним нічого не сталося, але воно просто відмовилося прийняти факт; зараз він розкрив гаманця.

— Гаразд. Я заплачу йому.

— А мені доведеться вас обох заарештувати, — сказав дядько. — Тебе — за розбещення неповнолітнього, а його — за судову практику без ліцензії.

Лукас озирнувся на дядька; вони вп’ялися зором один на одного. Потім Лукас ізнову двічі моргнув.

— Гаразд, — промовив він. — Тоді я сплачу видатки. Назвіть ваші видатки, у межах розумного, і закриймо цю справу.

— Видатки? — повторив дядько. — Так, були у мене видатки, коли я просиджував тут минулого вівторка, намагаючись занотувати всі ті речі, які ти нарешті мені сказав — записати таким чином, щоб містер Гемптон виявив досить лою в голові, і через наведені підстави випустив тебе з в’язниці, і тому, що більше я намагався те зробити, то гіршало у мене на душі, і так гіршало, що коли я отямився, то моя перова ручка стирчала тут у долівці, як стріла. Авжеж, папір належить округу, але перова ручка була моя особиста, і це коштувало мені два долари — вставити в неї нове перо. Ти винен мені два долари.

— Два долари? — промовив Лукас. Він знову двічі кліпнув. Потім ще раз двічі. — Лише два долари? — і кліпнув ще раз, потім щось зробив зі своїм подихом: не зітхнув, а просто видихнув, сунувши два пальці до портмоне: — Звучить як не надто багато, але ж я чоловік фермерський, а ви чоловік правничий, і знаєте ви свою справу чи ні — про мене, моє діло сторона, не кататимусь я в чужому червоному візку[46], як співає та музична скринька, — аби намагатися повчати вас, — і витягнув з гаманця потерту, зім’яту, скручену в кульку банкноту, не набагато більшу, ніж поморщена маслина, і достатньо розгорнув купюру, щоб прочитати, що там написано, а потім розгорнув до кінця та поклав на стіл, а з гаманця вийняв половину долара і виклав на стільницю, потім відлічив, кладучи на стіл, монету за монетою — чотири дайми і два нікелі, — а потім знову перелічив гроші вказівним пальцем, переміщаючи монетки одна по одній, десь на півдюйма; його вуста рухалися під вусами, а гаманець, як і раніше, був розкритий в іншій руці; далі він зібрав два дайми і нікель та поклав у руку з відкритим гаманцем, вийняв звідти чверть долара та поклав на стіл, потім мигцем, за секунду, окинув зором усі монети, опісля поклав два дайми і нікель назад на стіл, а половину долара забрав і сховав назад у гаманець.

— Тут тільки шість бітів-дрібняків[47], — сказав дядько.

— Не беріть у голову, — мовив Лукас та взяв чверть долара та вкинув собі у портмоне й заклацнув замок, і, спостерігаючи за Лукасом, він збагнув, що в тому гаманці щонайменше два відділення, а може і більше, і друге відділення таке глибоке, що там рука зануриться мало не по лікоть, — коли стежив за Лукасовими пальцями в глибині, — і якийсь час Лукас стояв, дивлячись униз, достеменно ніби на своє віддзеркалення у криниці, а потім витягнув з того відділення зав’язаний замащений кисет для тютюну — мішечок, напханий і твердий, бо його боки розпирало, — який грюкнув об стіл з глухим грубим тріскотливим дзенькотом монет.

— Ось на додачу, — сказав він. — Чотири біти по пенні. Я бажав однести їх до банку, але ви можете позбавити мене клопоту туди їхати. Чи хочете їх перелічити?

— Так, — сказав дядько. — Але гроші платиш ти. Ти й лічи.

— Їх п’ятдесят по монетці, — мовив Лукас.

— От задача, — сказав дядько. Тому Лукас розв’язав мішечок і жбурнув монетки по пенні на письмовий стіл, і перелічував їх, рухаючи вказівним пальцем кожну монетку, першу маленьку жменьку даймів і нікелів, підраховуючи вголос, потім закрив гаманець і поклав назад до піджака, а з іншого боку рвучко підсунув через стіл усю жменю монет і зім’яту купюру, рухаючи доти, доки вони не наткнулися на промокальний папірець, і вийняв з бічної кишені піджака барвисту ситцеву візерунчасту хустину[48], витер руки і поклав хустку назад, і знову стояв, непокірний, нерозгаданий, спокійний, зараз на них не дивлячись, доки чулося стійке ревіння радіоприймачів та завивали клаксони та сигнали автівок, що повзли по дорозі, і весь лункий гамір кожної живої душі округу в суботу збурився в яскравому денному світлі.

— А тепер що? — спитав дядько. — На що ти зараз чекаєш?

— На свою розписку, — мовив Лукас.