Порушник праху

Вісім

І він це пам’ятатиме: п’ятеро з них — на краю ями, над порожньою труною, потім з новими плинними порухами, як його брат-близнюк, другий Ґаврі підвівся з могили та перехилився через край та з незадоволеною, навіть дещо обуреною напругою почав зчищати та струшувати глинисті грудки з холош штанів, а перший з близнят поворухнувся, щойно його брат нахилився, та попрямував до двійника — сліпо, неквапливо, неухильно, явно, наче ведений іншим, як машинна деталь — скажімо, шпиндель на токарному верстаті невідривно подорожує за валом і при обертах входить у патрон, — і теж нахилився та заходився зчищати і струшувати налиплий бруд з братових холош ззаду; і цього разу мало не повна лопата землі вигорнулася, ковзнувши по зсунутому віку домовини, та, гуркочучи, повалилась у порожню місткість, і цієї маси та ваги було достатньо, аби створити невеличке гучне відлуння.

— Тепер він прибрав двох, — сказав дядько.

— Так, — озвався шериф. — Куди?

— Та до лихої матері обох, — втрутився старий Ґаврі. — Де мій син, шерифе?

— Ми його шукатимемо, містере Ґаврі, — мовив шериф. — Добре, що ви здогадалися привести своїх собак. Приберіть свій пістолет і скажіть вашим хлопцям зловити псів і тримати їх, доки ми тут не з’ясуємо.

— Та не зважайте на пістолет і собак, — сказав старий Ґаврі. — Пси вистежать і ввіп’ються в усе, що колись бігало чи ходило. Але мій син і оцей Джейк Монтґомері — якщо це Джейк Монтґомері, чи хто там лежав у труні, — вони не змогли б піти звідси та сліду не лишити.

Шериф промовив:

— Спокійно, містере Ґаврі.

Старий зиркнув на шерифа. Він не тремтів, не рвався вперед, не смикався, не виявляв ні сум’яття, ні сильного враження — нічого. А він, спостерігаючи за ним, уявляв холодний, блакитний, у формі сльозини, позірно безжарний пломінець, що балансує навіть не навшпиньки, а ще вище, над конфоркою.

— Гаразд, — мовив старий. — Я заспокоївся. А тепер вам пора починати. Ви, здається, уже про все це знали, навіть вісточку мені послали прямо на сніданок о шостій ранку, ще я за стіл сісти не встиг, — про те, аби тут з вами стрітися. А тепер ви починайте.

— Саме це ми й збираємося робити, — сказав шериф. — Збираємося з’ясувати, звідки почати. — Він розвернувся до дядька, звертаючись м’яким, виваженим, майже сором’язливим голосом: — Він казав, було близько одинадцятої вечора. У вас мул, а може, кінь — принаймні, те, що може йти та нести подвійний тягар, і мерця упоперек сідла. І часу у вас небагато — тобто обмаль. Звісно, це близько одинадцятої, коли більшість народу — у ліжку, особливо недільної ночі, коли треба з півнями прокидатися та починати новий робочий тиждень на бавовні, та й ніякий місяць не світить, і навіть якщо ви пересуватиметеся вночі по пустельних селах — є шанс, що нікого не здибаєте. Але у вас ще є продірявлений мрець із кулею у спині, і хай навіть одинадцята година, а дню рано чи пізно настати, куди подінешся. Гаразд. Що б ви зробили?

Вони дивилися один одному в очі, або принаймні його дядько зорив: занадто вузьке кощаве зосереджене обличчя, пронизливий швидкий погляд блискучих, пильних, цілеспрямованих очей, а прямо навпроти — шерифове огрядне сонне обличчя, очі не зорять — здається, навіть і не дивляться, майже сонливо кліпаючи, — ці двоє вловлюють усе без жодного слова, попри все.

— Авжеж, — мовив дядько. — Знову в землю. І, як ви сказали, дню рано чи пізно настати, навіть якщо лише одинадцята. Особливо коли той мав час повернутися і знов це виконати, самотужки, жодної сторонньої підмоги, тільки він сам і його лопата… І над цим теж подумати: необхідність, жахлива необхідність — не просто все це робити ще раз, а те, що це доведеться знову робити — з тої причини, що йому здалося, ніби він виконав усе, що міг, усе, про що його лише можна попросити, або на що від нього лише можна було сподіватися, або навіть мріяти про те, що йому доведеться зробити; зійшло так безпечно, як він і сподівався — а потім довелося забиратися назад від якогось звуку чи галасу, чи, можливо, він змилив зі шляху, суто випадково, і натрапив на вантажівку, або, може, це його щастя — так, поталанило, волею якогось божества, джина чи доброго генія, на яких щастить таким убивцям — якийсь час тримати злочинців під захистом і у безпеці, доки інші прядильниці долі встигають сплести мотузку і зав’язати зашморг, — усе одно доведеться повзти, припинати мула чи коня, або на чому б він не приїхав, до дерева, та на череві приповзти сюди та залягти (хтозна, може, там за огорожею причаїтися), і споглядати надокучливу невгамовну стару жінку та двох дітей, яким уже дві години як пора бути у ліжку за десять миль звідси — і ось ці прибульці каменя на камені не лишають від його копіткої праці, трощать усю споруду, руйнують роботу, труд не лише його життя, але його смерті… — Дядько замовк і тепер побачив гострий, блискучий погляд очей, які майже світилися, невідступно спостерігаючи за ним: — І ти. Ти не міг навіть уявити, що за вами обома поїде міс Гебершем, доки не повернетеся додому. І без неї у тебе не було б жодної надії, що Алек Сендер поїде з тобою, і більше нікого. Тож якщо ти справді намірявся, бодай на думці мав сам сюди поїхати і власноруч розкопати цю могилу, мені навіть пари з вуст щоб не було…

— Облиште це зараз, — мовив шериф. — Годі. Кудись у землю. Але яку саме землю? Яке багно найлегше розривати, коли людина поспішає і діє сама, навіть якщо й лопату має? В яке багно ви сподіваєтеся швидко зарити тіло, якщо у вас нічого й нема, крім складаного ножа?

— В пісок, — одразу відповів його дядько, не вагаючись, майже байдуже, майже навздогад. — На дно рукава. Хіба вони не казали вам, що бачили о третій ночі, як той кудись їхав і щось віз? То чого ми зволікаємо?

— Згода, — сказав шериф. — Ходім. — Потім до нього: — Покажи нам точно, де це…

— Хіба що Алек Сендер сказав, що це, може, і не мул, — мовив він.

— Згода, — сказав шериф. — Тоді кінь. Покажи нам точно, де це…

Він це пам’ятатиме: як споглядав старого, що поплескував пістолетом, то засовуючи його під пахву, то виймаючи знову та закріпивши його киктем руки, а здоровою рукою застебнув сорочку, потім вийняв пістолет з-під пахви та засунув його під сорочку, потім знову застебнув, і знову розвернувся — швидко, навіть швидше, ніж двоє синів, удвічі молодші за батька — і вже на очах усіх перестрибнув через огорожу, підійшов до кобили, одною рукою зловив тварину за вуздечку та віжки, уже ухопившись та залізаючи: потім обидві машини перемкнулися на другу швидкість і поїхали, долаючи силу тяжіння, униз крутосхилом, доки він не сказав: «Тут», — на тому місці, де пікап повернув з дороги до кущів, потім знову на дорогу, і його дядько спинився: а він споглядав розлюченого озброєного старого чоловіка, який застрибнув на свою булану кобилу, чия плямиста шкура нагадувала оленячу, і як їде з дороги до лісових заростей на протилежному боці, під ухил, до рукава річки, а потім двоє хортів майнули туди, нагору берегом за хазяїном, а слідом — мул, на якому двоє його однакових кам’янолицих синів: тоді він із дядьком вийшли з машини, шерифів автомобіль припаркувався, притулившись бампером до бампера їхньої машини, і люди спочатку почули, як кобила біжить до рукава, а потім — високий невиразний голос старого — крик до хортів:

— Ей! Ей! Шукай сина! Візьми, Рінґу!

І його дядько:

— Кайданки на них і пристебніть до керма, — а потім шериф:

— Ні. Нам потрібні лопати, — і він теж вийшов на берег, вслухаючись у шум здалеку та знизу, у гуркіт і крики, потім з’явилися дядько, шериф і двоє негрів, які несли лопати, опинившись поруч із ним. Хоча рукав річки перетинав шосе майже під прямим кутом там, де роздвоювалася ґрунтова дорога, було майже чверть милі від того місця, де вони зараз стояли або куди прямували скорим кроком, і хоча до них ще долинали крики старого Ґаврі, який ейкав на собак, і тупцювання кобили та мула внизу в гущавині, шериф не рушив цим шляхом, натомість пішов пагорбом, майже паралельно дорозі кілька хвилин, і щойно почався ухил, як вони дісталися заростей меч-трави, лавру і верболозу між пагорбом і рукавом, а далі перетнули цю гущаву. Шериф ішов попереду, доки не зупинився, як і раніше, задивляючись униз, потім повернув голову та подивився на нього, спостерігаючи, як вони з дядьком наближаються.

— Ваш секретар мав рацію, — сказав шериф. — Це був мул.

— Але ж не чорний зі шворою на шиї, — сказав дядько. — Певно, що не такий. Навіть убивця не опуститься до такого грубого зухвальства, щоб це випливло назовні.

— Так, — відповів шериф. — Ось чому вони небезпечні, ось чому ми маємо знищувати їх або тримати під замком, — і, дивлячись униз, він теж побачив їх: занадто вузькі, тонкі, майже розбірливо-вигадливі сліди мулових копит, поза розмірами будь-якої тварини взагалі: ратиці проминали рідоту глибоко, надто глибоко як на будь-якого мула, навіть важкого, який віз тільки одного їздця з тягарем, і сліди заповнилися водою — дивлячись на них, він навіть помітив якесь водяне звірятко, що випірнуло в одній з ямок та прудко біжить, лишаючи по собі тоненьку, як нитка, цівку розчиненого бруду; стоячи на дорозі, щойно знайшовши сліди, вони побачили виразно протоптану стежку у траві до плеча — суцвіття нависали, — проведену впоперек поля борозну, або наче крижана вода слідом за човном, у кільватері, — стежка перетинала драговину, пряма як стріла, доки не зникла в заростях верболозу. Вони прямували за шерифом, долаючи гущавину, ступаючи слід у слід відбитків копит, що не верталися, але вели вперед, в одному напрямку. Подекуди відбитки ратиць накладалися на попередні сліди; шериф, який усе ще йшов попереду, заговорив, не озираючись, неначе — він так спочатку подумав, — ні до кого не звертаючись:

— Цим шляхом він не вертав. У нього спершу часу не було. Він пішов просто вгору оцим схилом тоді, і не обходило, чи чагарі тут, чи ні, чи темно, чи ні. Ось коли він почув щось таке, що почув. — Тоді він зрозумів, до кого звертається шериф: — Може, твій секретар там насвистував, або ще щось таке. Тоді, на цвинтарі, уночі.

Потім вони стояли на березі самого рукава — це було широке урвисько, канал, де під час зимових і весняних дощів мчав потік, але де зараз тік лише струмочок завглибшки ледве з дюйм і навряд чи з ярд завширшки, від одного басейну до іншого, уздовж вибілених пісків, — і навіть коли його дядько промовив:

— Звісно, цей дурень… — шериф за десять ярдів чи більше удалині на березі сказав:

— Ось він, — і вони пішли до нього, і тоді він побачив, де стояв мул, прив’язаний до деревця, а потім відбитки — сліди, де той чоловік ішов берегом, вгрузаючи у багно: сліди були глибші, ніж у будь-якої звичайної людини, попри вагу, і він подумав: страждання, розпач, поспіх, похапливість у чорному мороці та шипшинових колючках і запаморочливо-невблаганний плин секунд — перенесення тягаря, не призначеного на те, щоб людина його несла: згодом він почув ляскання і хрускіт у підліску, що тягнувся берегом, а потім звуки кобили, а тоді крики старого, а невдовзі — ще й біг мула, а далі просто пекло розверзлося: старий, що кричав і лаявся, і гавкотіння хортів, і глухий стукіт чоловічого взуття, що ковзнуло собакам по ребрах; але вони більше не могли поспішати, з і хрускотом і лясканням прориваючись крізь поламані шипшинові кущі та лозняк, доки не змогли поглянути униз, в урвисько, де був невисокий свіжий насип сланцюватої глини, який уже розривало двоє гончаків, а старий Ґаврі тупав на них ногами, кóпав у боки і сварився, і ось усі вони, окрім двох негрів, уже спустилися в урвище.

— Зачекайте, містере Ґаврі, — сказав шериф. — Це не Вінсон. — Але старий нібито й не чув. Здається, він навіть не розумів, що там ще хтось є; здається, він навіть забув, нащо бив собак: він просто намагався зігнати їх з кургану, усе ще шкутильгаючи та на одній нозі стрибаючи за псами, а другою наміряючись ударити, прагнучи дати копняка, навіть коли хорти покинули насип і лише намагалися ухилятися від ударів, щоб неушкодженими покинути канаву, а він досі ще бив їх і лаявся, навіть коли шериф спіймав його за руку і втримав.

— Гляньте на бруд, — сказав шериф. — Хіба ви не бачите? У нього не було часу його поховати. Це був другий, а він поспішав, бо майже розвиднілося, і треба було його сховати, — і тепер вони це побачили: низький горбочок свіжої землі близько від берега, а на березі — скажені рвані удари лопатою, начебто хтось ламав глину лезом, як сокирою (і знову замислившись: розпач, поспіх праці нестямних, безумних рук, боротьби з непіддатливою інертною масою землі), доки не закопав, не закидав глиною, приховуючи те, що прагнув приховати.

Цього разу їм навіть не треба було лопат. Труп був ледь присипаний; собаки щойно вирили його, і він зрозумів справжню значущість цього поспіху та розпачу: нестямний, безумний банкрут, в якого лишилось обмаль часу, щоб приховати це кричуще свідчення свого розпачу та причину свого поспіху; це було по другій ночі, коли вони з Алеком Сендером, навіть обидва, працювали шалено швидко, знову засипаючи могилу: тож до того часу вбивця, уже розкопавши шість футів ґрунту, а потім засипавши знову, щойно сонце зайшло, вчора мусив виривати друге тіло і знову закидати землею могилу — мабуть, удень, сонце навіть стояло високо, може, сонце спостерігало за ним, коли він удруге спускався схилом і через рукав; сам ранок спостерігав за ним, доки він перевалював тіло з берега під ухил, а потім скажено рубаючи глину, щоб наламати досить бруду, аби тимчасово сховати труп подалі від чужих очей, казячись від люті — так шаленіє чужа дружина, похапцем жбурляючи свій пеньюар, щоб сховати забуту коханцем рукавичку; — тіло лежало долілиць, було видно тільки проломлену потилицю, доки старий не нагнувся та здорового рукою не перевернув труп на спину.

— Еге, — мовив старий Ґаврі високим, жвавим, виваженим голосом. — Та це той Монтґомері, дідько б його вхопив, щоб мене трясця мордувала, якщо це не він, — і знову випростався, худорлявий і швидкий, наче зірвана годинникова пружина, знову волаючи до собак: — Ей, хлопці! Шукай Вінсона! — а потім закричав і дядько, щоб його почули:

— Чекайте, містере Ґаврі, чекайте! — А потім до шерифа: — Це був дурень, тому що часу не мав, а не тому, що він дурень. Я просто не вірю, що це двічі… — він озирнувся навколо, очі в нього бігали. Потім він зупинив погляд на близнюках. Він різко спитав: — Де ворушкий пісок?

— Що? — перепитав один із близнят.

— Ворушкий пісок, — повторив дядько. — Ворушкий пісок тут, на дні рукава. Де це?

— Ворушкий пісок? — спитав старий Ґаврі. — От курвин син, адвокате. Кинути людину у ворушкий пісок? Мого хлопчика?

— Стуліть пельку, містере Ґаврі, — гаркнув шериф. Потім до близнюків: — Ну? Де?

Але він відповів першим. Він готувався це зробити секунду тому чи близько того. Тепер наважився:

— Це біля мосту, — потім — він сам не знав, навіщо — додав: — Це був не Алек. Це був Здоровань.

— Під мостом шосе, — виправив один із близнюків. — Де весь час було.

— О, — сказав шериф. — Який Здоровань? — І він уже хотів відповісти, який; але раптом старий, здавалося, забувши і про свою кобилу, рвонувся вперед, ще до того, як вони зрушили з місця і навіть до того, як він сам зіступив, і пробіг кілька сягнистих кроків, долаючи піски, що відкидалися під ногами, доки інші спостерігали за ним, і ось він розвернувся і з тою ж котячою спритністю осідлав кобилу, увіп’явшись єдиною здоровою рукою у крутий берег, та не помчав, продираючись з хрускотом і ламаючи гілля, з гуркотом не щезаючи з поля зору, перш ніж хтось іще, окрім двох негрів, які не полишали його, не встигли вилізти на берег.

— Бігом, — сказав шериф близнюкам. — Зловіть його. — Але обидва впустили мить. Вони з хрускотом, ламаючи гілля, кинулися навздогін старому, один з близнюків попереду, інші — за ним, у тому числі двоє негрів, продираючись крізь шипшинові зарості та кущі, повертаючись до рукава і знову через зарості на розчищену місцину — дорогу під мостом; і ось він побачив: униз сповзали сліди копит, там, де Здоровань майже дістався води, а далі відмовився йти, і було видно біля бетонної стіни навпроти потік води, що неглибоко струмував вузьким рівчаком ближче до краю, далі вливаючись в обширну гладінь мокрого піску, пласку і незайману, і поверхня була незаплямована, наче молоко; він ступив, переступивши через кладку — довгу вербову жердину, що лежала над окрайком берега, три-чотири фути завдовжки, з тонким шаром висушеного піску, от начебто ви встромили б палицю у відро чи у кадіб з фарбою, і навіть коли шериф кричав до близнюків попереду: «Хапайте його, ви!» — він побачив, як старий стрибає з берега та без плюскоту, без жодних брижів чи якихось звуків опиняється не прямо на м’якій гладіні, а минаючи її, начебто перестрибуючи у порожнечу, ніби з бескету чи з підвіконня, а потім, не зупиняючись, тільки застигши непорушно, мовби його ноги відітнуло одним помахом коси, залишивши свій тулуб нагорі й занурюючись у м’який, неглибокий, молокоподібний пісок.

— Усе гаразд, хлопці! — крикнув старий Ґаврі жваво та виважено: — Він тут. Я стою на ньому.

І один з близнюків зняв з мула віжки, а інший — збрую та попругу з кобили, і, використовуючи лопати як сокири, негри почали ламати вербове гілля, доки інші зломили з кущів лозини, жердини та все, до чого могли дотягнутися або що могли знайти, або підібрати, і тепер обидва близнюки та обидва негри, роззувшись та полишивши черевики на березі, стрибнули у пісок та поважно спустилися згори у безперервному шумі сосон, але не було чутно жодного іншого звуку, хоча він і напружував слух, вчуваючись в обидва кінці дороги, проте пильнуючи не над перевагою смерті, бо смерть не має почуття власної гідності, але бодай для годиться: принаймні, якась дрібка, якісь елементарні правила пристойності, гарного тону, які мають бути в кожної людини, безпорадний набуток, доки тлінне тіло не буде сховано від насмішок і ганьби; а труп зараз виплив ногами вперед, наче мотузом витягуваний, висмоктуваний з виру твані грубими знаряддями — його тягнули, вивільняючи з піску, який слабко цмокав і чвакав, наче губами — такі звуки бувають уві сні, — а на м’якій гладіні нічого не було: поодинокі слабкі брижі та зморшки щойно розпрасувалися, відцвіли, а потім зникли, як зникає таємний слабкий усміх, — і тоді, на березі, коли вони обступили знахідку, він дослухáвся пильніше, ніж колись, з нестямним поспіхом, як чинив той убивця, до обох кінців дороги, хоча там усе одно нічого не було: тільки почув, упізнавши звуки власного голосу, який раптово пролунав, мабуть, у довгому мовчанні, після того, як усі інші споглядали старого, видного по пояс, обліпленого тонким шаром піску, наче стовп: той опустив очі долі на труп, обличчя в старого перекосилося, верхня губа вивернулася вгору, оголюючи неживий, неприродний порцеляновий полиск і рожеві безкровні ясна вставних зубів:

— Отакої, дядьку Ґевіне, отакої, дядьку Ґевіне, витягнімо його від дороги, хоч подалі, хоч до чагарів…

— Спокійно, — сказав дядько. — Вони всі вже зараз проїхали. Усі тепер у місті, — і, як і раніше, спостерігав, доки старий нахилявся та почав незграбно зчищати однією рукою пісок, забитий в очі, ніздрі, рот, а рука виглядала дивною та негнучкою — та сама, яка нещодавно була вправною і скорою на розправу: схопившись за ґудзики на сорочці, уже виймала пістолет: тоді рука смикнулася та почала нишпорити в кишені, але дядько випередив, уже подавши хустку, проте було вже запізно, бо старий став навколішки, шарпнув сорочку та її краєм став обтирати мертве обличчя, а потім прихилив його, намагаючись очистити від налиплого піску, ніби забувши, що пісок іще сирий. Тоді старий знову підвівся та промовив високим, рівним, виваженим голосом, в якому не було жодних модуляцій:

— Ну, шерифе?

— Це не Лукас Бічем, містере Ґаврі, — відповів шериф. — Джейк Монтґомері був учора на похороні Вінсона. А доки ховали Вінсона, Лукас Бічем був за ґратами, у моїй в’язниці, у місті.

— Я не про Джейка Монтґомері говорю, шерифе, — урвав його старий Ґаврі.

— Я теж, містере Ґаврі, — мовив шериф. — Тому що його застрелили не зі старого кольта сорок першого калібру, що був у Лукаса Бічема — Вінсона вбили з іншого.

І, спостерігаючи за ними, він думав: «Ні! Ні! Не кажи цього! Не питай!» — і якийсь час йому здавалося, він вірив, що старий не скаже ні слова, стоячи перед шерифом, але зараз, не дивлячись на нього, бо його зморщені повіки опустилися, приховуючи очі, але так роблять, видивляючись щось під ногами, тому ви не могли б сказати, чи старий заплющив очі, чи просто дивився на те, що лежало на землі між ним і шерифом. Але він помилявся: повіки знову піднялися й знову відкрили важкий погляд гострих вицвілих очей старого, які зорили на шерифа; і знов озвався його голос, який дев’ятистам з дев’ятисот осіб здався би просто жвавим:

— А з чого вбили Вінсона, шерифе?

— З німецького автоматичного «люґера»[32], містере Ґаврі, — сказав шериф. — Такий привіз Бадді МакКалум, повернувшись із Франції у 1919-му, і цього літа виміняв на пару фоксхаундів.

І йому здалося, що, може, повіки знову заплющаться, навіть точно заплющаться, але й цього разу він помилився: думав доти, доки старий знову не пожвавився, швидкий і жилавий, знову рухливий, уже промовляючи владно, безапеляційно та голосно, не просто відмітаючи всі протилежні думки та заперечення, а просто тоном, не здатним до такого розуміння:

— Гаразд, сини. Вантажмо нашого хлопчика на мула та забираймо додому.