Порушник праху

Два

І вони знову прямували в яскраво-сонячний холод (хоча був полудень, найтепліший час, і навряд чи сьогодні вже варто чекати на потепління), назад берегом струмка, знову минаючи міст (і раптово спало на думку: вони пройшли майже півмилі берегом струмка, а це навіть з пам’яті випало), аж собака зацькував кролика, женучи до кущів біля бавовняного поля, істерично гавкаючи і знову підганяючи цю маленьку збожеволілу рудувато-брунатну цятку, на мить застиглу, що згорнулася, мов м’яч для гри в крокет, і видовжилась, як змія: цятка вихопилася з гущавини попереду пса, і невеликі білі плями кролячого хвостика замерехтіли зиґзаґами, облітаючи оголені, як скелети, бавовняні грядки, наче вітрильце іграшкового човника у звихреному ставку, а в хащах Алек Сендер надривав горло:

— Стріляй! Стріляй!, — а потім: — Чо’ ти не стрелиш?

Він неквапливо розвернувся, спокійно попрямував до струмка, вийняв з кишені чотири монети і жбурнув їх у воду; крутячись без сну в ліжку тієї ночі, він знав, що їжа була не просто найкращим, що мав запропонувати Лукас, але всім, що він міг запропонувати. Він пішов туди вранці та гостював не так, як Едмондсів гість, але як гість у старого плантатора Керотерза МакКасліна, і Лукас це знав, а він — ні, і Лукас побив його, просто непорушно стоячи біля вогнища, навіть не ворушачи руками, які тримав за спиною, узяв його сімдесят центів і побив ними — і, судомлячись від безсилої люті, він уже думав про чоловіка, якого раніше ніколи не бачив, але якого зустрів якихось дванадцять годин тому, а протягом наступного року повинен був завчити, як думав про цього чоловіка кожний білий по всьому округу — багато років: «Передовсім нам треба примусити його бути чорномазим. Він має визнати себе чорномазим. Тоді, можливо, ми приймемо його таким, яким він, можливо, хоче, аби його приймали». Тому він і почав дедалі більше дізнаватися про Лукаса. Він не чув цього: він вивчив, що кожен у окрузі міг би сказати про негра, який звертався «мем» до жінок, наче який-небудь білий, і який звертався до вас або «сер», або «містер», якщо ви білий, але хто — ви знаєте — жодним з цих титулів вас подумки не називає, не вважає вас жодним таким і навіть не чекає від вас на таку мужність — буцімто ви першими викажете, щó вам відомо — бо його взагалі нічого не обходить. Наприклад, отаке.

Це сталося три роки тому однієї суботи по обіді у крамничці на перехресті, за чотири милі від Едмонсового маєтку, де на певний час у суботу опівдні кожний орендар, скіпщик і землевласник, білий або чорний, кожний в окрузі, проходить тут і зазвичай зупиняється, аби щось купити, а довкруж у вербових, березових і яворових заростях тупцюють у втрамбованому багні осідлані мули та коні, доки їхні вершники юрмляться у магазині або сидять навпроти на запилюженій лавці, або, сидячи навпочіпки, відпивають з пляшок содову з сиропом і спльовують тютюнову жуйку, і неквапливо скручують цигарки, розпалюють люльки. Того дня там були троє досить молодих чоловіків з бригади на найближчій лісопильні, усі трохи напідпитку. Один з них славився як жорстокий заводій у бійках, і от увійшов Лукас — у приношеному чорному костюмі тонкого сукна, в який він убирався, виряджаючись до міста та по неділях, — а ще у потертому чудовому капелюсі та з масивним ланцюжком від годинника і зубочисткою. І щось трапилося — оповідь замовчує, що саме, а може, ніхто й не знає; може, тому, що Лукас увійшов, ні до кого словом не озвавшись, і став перед прилавком, і купив, що йому треба було (то була п’ятицентова коробка імбирного печива), озирнувся, надірвав обгортку, вийняв з рота зубочистку й поклав її до нагрудної кишені, витрусив на долоню одне імбирне печиво та поклав до рота; а може, білий чоловік просто зірвався на ноги та раптом сказав Лукасу:

— Ти, хамло смердюче, чортове, твердошиє — от скрутити б тобі в’язи, ти, Едмондсів сучий син, — а Лукас дожував і проковтнув імбирне печиво і, уже нахиливши іншою рукою коробку, щоб витрусити ще, зовсім повільно розвернув голову, подивився на білого зо хвилину, а тоді промовив:

— Я не Едмондс. Я не з нового люду. Я зі старого покоління. Я МакКаслін.

— Спробуй-но ще з отаким-о виразом на пиці походити, ми з тебе падло зробимо воронам на обід, — озвався білий.

Зо мить — принаймні півсекунди — Лукас дивився на білого спокійним, спостережливим поглядом, вивчаючи того і поволі нахиляючи коробку, доки не вловив у долоню ще одне імбирне печиво, а потім підняв кутик рота і посмоктав горішній зуб — досить голосно, у моторошній тиші, але в цьому звуку не було ні глузування, ні протесту, ні навіть незгоди — узагалі нічого. Але Лукас зробив це немов несвідомо, як зробив би будь-хто, хто їсть імбир, — клацаючи зубами за сто миль звідсіля, на самоті, — і сказав:

— Так, чував я цю ідею раніше. І помітив, що розносять її навіть не Едмондси, — на що білий заводій скипів та підскочив у сліпій люті, ухопивши з півдюжини барків для кінського запрягу, які лежали за прилавком, невидющо загарбав один та вже почав був махати, коли крамарів син, жвавий молодик, майнув навколо прилавка чи навіть перестрибнув через нього та схопив того чоловіка так, що барок просто пролетів через прохід, нікому не зашкодивши, та розбився, ударившись об нерозпалену грубу; потім підскочив інший чоловік і допоміг тримати того нападника.

— Йди звідси, Лукасе! — сказав крамарів син через плече. Проте Лукас так і не зрушив з місця, тримаючись досить спокійно, навіть зневажливо, навіть глузливо, навіть не дуже уважно, — яскрава барвиста коробка, як і раніше, балансує в лівій руці, а маленьке печиво — у правій; стояв, просто спостерігаючи, як син власника з напарником утримували білого, який аж піною бризкав і сипав прокльонами.

— Іди звідси до дідька, дурню чортовий! — волав крамарів син: і тільки тоді Лукас зарухався, не кваплячись, без поспіху розвернувся і попрямував до дверей, піднісши праву руку до рота, а як він вийшов за поріг, можна було побачити, що він невпинно та зосереджено жує.

Через оці півдолара. Насправді сума, звісно, сімдесят центів, а монет усього чотири, але він уже давно за ті частки секунди перевів їх в одну монету, одним номіналом, однією вагою, непропорційно до жалюгідної вартості цих грошей. Траплялося, коли його здатність шкодувати або, може, просто мучитися, нарікаючи, хай там як, нарешті якоїсь миті полишала його і наставали моменти спокою, коли він казав сам собі: «Принаймні у мене є півдолара, бодай щось у мене є», — але ж тепер це виявилося не лише його помилкою, але й ганьбою, а головний герой дійства — цей негр, і ця кімната, і ця мить, та й сам цей день, — усе тепер, випалене, відбилося в круглому символі монети, і він уявляв, як лежить, дивлячись без нарікань, а погляд навіть умиротворений; щодня ця монета дедалі набрякає, розростається до неможливих розмірів, навічно різьблена в чорному склепінні його страждань, як останнє мертве, згасле місячне світило, яке завжди в повні. Він бачив самого себе, свою вутлу тінь, яка жестикулює, така мізерна на тлі свого безумного і марнославного затемнення, намарно лютуючи, але така невтомна, тому що він ніколи не зупиниться, він не міг тепер здатися, бо зганьбив не лише свою мужність, але й усю свою расу. Щодня після школи і цілого суботнього дня, якщо не було гри у бейсбол або полювання, або ще чогось, чого він хотів чи мав зробити, він ішов до дядька в офіс, де відповів на телефонні дзвінки або бігав з дорученнями, тобто виконував усе, що нагадувало якусь подобу відповідальності, навіть якщо насправді необхідності не було — це принаймні був якийсь натяк на його готовність додати собі частку ваги, значущості. Він розпочав це ще з дитячих років, коли ледве міг згадати — через сліпу і безмежну відданість єдиному брату своєї матері — над цим почуттям він ніколи й не намагався міркувати, і таке життя вів змалечку. Пізніше, підлітком п’ятнадцяти-шістнадцяти, а потім і юнаком сімнадцяти років він думав про хлопчика і його вихованця, пестунчика-телятко, яке той хлопчик піднімав та переносив на пасовисько над парканом щодня; спливли літа, і ось — дорослі чоловік і бик, а худобу, як і раніше, піднімали та переносили над парканом до пасовиська щодня.

Своє теля він покинув. Не лишалось і трьох тижнів до Різдва, і щодня після школи або по суботах він бував на Майдані, або там, де міг бачити цю площу або озирати її. День чи два стояли холоди, потім потеплішало, дув легкий вітер, незвично-яскраве сонце загорнулося серпанком, задощило, але він усе одно виходив і стояв просто неба на вулиці, де вітрини магазинів уже були переповнені іграшками та іншими різдвяними товарами, феєрверками і бенгальськими вогнями, вічнозеленими глицевими гірляндами, мішурою, або, зазираючи до запітнілих вікон аптеки чи перукарні, споглядав нетутешніх селян, тримаючи дві-чотири посилки по чверть долара за кожну, сигарети для Лукаса та склянку нюхального тютюну для його дружини, — усе в кишені загорнуто в яскравий різдвяний папір, — доки, нарешті, не побачив Едмондса та не віддав йому подарунки, щоб він вручив цим людям на Різдво. Але це лише відшкодовувало (удвічі) ті сімдесят центів, бо мертвотний, страхітливий, крижаний диск іще висів щоночі у чорній безодні злості та безсилля: «Якби він спочатку був просто чорномазим, лише на одну секунду, бодай на якусь мізерію, бодай на якусь крихітну дрібку секунди…». Отже, у лютому він почав відкладати гроші у скарбничку — двадцять п’ять центів, що він отримував щотижня від батька як грошову підмогу, і двадцять п’ять центів, які платив йому дядько, щось на кшталт офісної зарплати — доки у травні не накопичив достатньо, і він пішов зі своєю матір’ю, яка допомогла йому вибрати квітчасту сукню зі штучного шовку, і послав ту сукню поштою для Моллі Бічем на ім’я Керотерза Едмондса, Сільська Безкоштовна Доставка[7], і нарешті він відчув щось подібне до полегшення, бо лють зникла, але він так і не зміг забути горя і сорому; диск, як і раніше, висів у чорному склепінні, але минув майже рік, і склепіння вже перестало бути таким чорним, а диск дедалі блякнув, і можна було навіть спати під цим місячним світилом, так само, як, нарешті, виснажившись безсонням, засинають під згаслим місяцем на ущербі. Це сталось у вересні; шкільні заняття мали початися наступного тижня. Одного разу по обіді він прийшов додому; на нього чекала мати.

— Тут щось тобі є, — сказала вона. Це було талонне відро свіжої домашньої патоки, звареної із сорго, і він одразу знав відповідь, задовго до того, як мати скінчила говорити: — Це хтось послав тобі із садиби містера Едмондса.

— Лукас Бічем, — майже скрикнув він. — А він давно пішов? Чому на мене не почекав?

— Ні, — відповіла мати. — Він не сам приніс. Він це послав. Це привіз білий хлопчик на мулі.

Це було все. Усе повернулося до самого початку, звідки почалося; стало навіть гірше, бо цього разу Лукас наказав рукам білого підняти його гроші та повернути. Тоді він зрозумів, що не зможе знову почати, бо якщо віддати патоку, відвезти та пожбурити відром у Лукасові двері, — це будуть знову ті ж самі монети для Лукаса, які він накаже комусь підібрати та повернути власнику, не кажучи вже про те, що йому доведеться поїхати на шетлендському поні, якого він давно переріс і на якого соромиться сідати, а його мати не погоджується дати йому пристойного коня, якого він так хотів і якого йому обіцяв дядько, а до Лукасових дверей, куди хочеться жбурнути відром, треба діставатися сімнадцять миль, щоб покінчити цю історію. Це мало бути все; усе, що мало б його звільнити, було не просто неосяжне для нього, але й неможливе, і він міг лише чекати, коли щось зміниться, або забути про це, якщо не може дати собі раду.

Минуло чотири роки, а вільним він був уже вісімнадцять місяців, і гадав, що все скінчилося: стара Моллі вмерла, а її та Лукаса заміжня дочка переїхала з чоловіком до Детройта, і зараз він нарешті чув випадково уривчасті, запізнілі поголоски, що Лукас живе в будинку сам, ні з ким не спілкується, такий вовкуватий, і не просто друзів не має, хай і своєї раси, а й навіть пишається цим. Він бачив його тричі на міському Майдані, але не завжди по суботах, — ні, адже минув рік відтоді, відколи він збагнув, що ніколи й не бачив його там по суботах, коли приїжджали і всі інші негри і більшість білих із різних сіл. Ні, навіть з того часу, як він його бачив, минув майже рік, і причина була не в тому, що він сам приїжджав побачити, а в тому, що Лукас там бував одночасно з ним, коли він походжав Майданом. Його прогулянки протягом року збігалися з присутністю Лукаса, який відвідував Майдан за необхідності — у будні, як білі, причому не фермери, а плантатори, які носили краватки і жилети, наче торгівці й лікарі, і наче самі юристи, нібито він відмовлявся, навіки відмовився поводитися та вбиратися так, як годиться не лише негру, а взагалі неграм із сільської місцевості, і завжди з’являвся в приношеному, але видно, що колись дорогого чорного тонкого сукна костюмі, такому самому, як на тому портреті в золоченій рамі, і чудовому капелюсі набакир, і накрохмаленій білій сорочці від діда, і з накрохмаленим комірцем без краватки, і важким ланцюжком від годинника, і золотою зубочисткою, яку його власний дід носив у верхній кишені піджака; уперше за другу зиму він озвався до нього, хоча Лукас одразу його пригадав; він подякував йому за патоку, а Лукас відповів, як відповів би його дідусь, хай, може, слова інші, і грамотність кульгає:

— Добряча вона цьогоріч вийшла. Як я її робив, то згадав, що хлопчаки якраз полюбляють солодке, а надто добру патоку, — і пішов собі далі, кинувши через плече: — Більше ні до яких потічків сеї зими не падай.

Він бачив його ще двічі після того: у чорному костюмі, у капелюсі, з ланцюжком від годинника, — але наступного разу без зубочистки, і Лукас дивився просто на нього, пильно у вічі, за п’ять футів, і пройшов повз нього, а він подумав: «Він уже мене забув. Він навіть мене й не пам’ятає», — доки наступного року дядько не сказав йому, що торік не стало Моллі, старої дружини Лукаса. Навіть не турбуючись, довго не міркуючи, звідки його дядько (певно, від Едмондса) міг це знати, швидко перемотав у своїй пам’яті все назад і сказав сам собі, відчуваючи власну правоту, полегшення, майже тріумф: «Тоді просто вона вмерла. Ось чому він мене не бачив. Ось чому він був без зубочистки», — думаючи з якимсь подивом: «Він був у скорботі. Не можна не бути чорномазим, коли горюєш», — а потім виявив, що вичікує, блукаючи Майданом, майже як два роки тому, коли шукав Едмондса, щоб передати йому ті два різдвяні подарунки-посилки, — і минуло два, потім три, далі чотири місяці, доки йому не спало на думку: а він бачив Лукаса у місті, було це раз на рік, у січні або лютому, і лише тоді зрозумів, чому: той приїжджав заплатити щорічні податки за свою землю. Отже, це було наприкінці січня, сонячного морозного дня. Він стояв на розі банку в блідому сонячному світлі та бачив, як Лукас вийшов із будівлі суду та перетинав Майдан просто йому назустріч, у чорному костюмі й сорочці без краватки, і чудовому старому капелюсі, набундючено зсунутому набакир, ідучи з такою прямою поставою, що пальто торкалося тільки плечей, з яких звисало, і вже видно було збоку в роті блискучу золоту зубочистку, і він відчував, як напружилися м’язи його обличчя, очікуючи, а Лукас підвів зір і ще раз глянув йому просто у вічі, дивлячись, напевно, зо чверть хвилини, а потім пішов далі, навіть трохи обігнувши вбік, щоб обійти; він теж не озирнувся та, стоячи на краю хідника, міркував у тьмяному холодному сонячному світлі: «Він цього разу мене навіть не згадав. Він мене навіть і не знав. Він навіть собі клопоту не завдав мене забути, — а потім подумав навіть з якимсь умиротворенням: — Усе скінчено». Тому що тепер він звільнився: той, який три роки одержимо втручався в його життя наяву і вві сні, тепер зник. Так, вони знову зустрінуться, безперечно; певна річ, вони перестріватимуться на вулиці в містечку, і так щороку, протягом Лукасового життя, але це буде вже не те: один буде вже не тим чоловіком, а лише його тінню, примарою, що наказала чорношкірим хлопчикам підняти його гроші та повернути, а другий буде лише спогадом про ту дитину, що простягнула гроші, а потім жбурнула їх на долівку, і спогад цей донесе до зрілої людини тільки збляклий проблиск про колись нестерпні сором і муки і потребу не у помсті, не у розплаті, а просто у відновленні самоповаги, у підтвердженні своєї мужності та білої раси. А одного разу той, інший, уже не буде навіть примарою того чоловіка, який наказав забрати монети, а для іншого муки і сором уже не будуть тим, що заслуговує на таку сильну пам’ять, але це стане лише легким, ледь відчутним повівом, як гірко-солодко-кислий смак щавлю — це листя він жував у дитинстві, — умерлим спогадом, що виринає тільки в момент смакування, а потім безслідно зникає, забуваючись, перш ніж відіб’ється у пам’яті. Він міг уявляти їхню зустріч, коли вони достатньо постарішають, і оголені нерви в них агонізуватимуть скаженим болем — таких люди, бо немає кращого слова, називають живими, і відстань, яка між ними вимірюватиметься не тільки минулими роками, але й половиною століття, стане нерозрізнюваною, як піщинки, як безліч вугляних пилинок у купі жару, і він скаже Лукасу: «Я той самий хлопчик, якому ви дали половину вашого обіду і який намагався розплатитися з вами такою річчю, якій люди знайшли назву «сімдесят центів», і все, що я міг вигадати, щоб зберегти своє обличчя, — це кинути їх долі. Хіба ви не пам’ятаєте?» А Лукас: «А це був я?» — або vice versa, усе навпаки, і це Лукас питатиме: «Я був тим самим, коли ви кинули гроші долі і не підняли, і я наказав двом чорномазим зібрати їх і віддати вам. Хіба ви не пам’ятаєте?» — і тоді настане його час дивуватися: «Це був я?» Тому що тепер усе скінчено. Він підставив іншу щоку, і це прийнято. Він звільнився.

Потім він повертався через Майдан у суботу, коли минуло досить часу по обіді (там грали у бейсбол на полі для старшокласників), і почув, що Лукас убив Вінсона Ґаврі за дверима Фрейзерової крамнички; години за три покликали шерифа, потім на іншому кінці телефонного дроту дзвонили в інший кінець округу, куди шериф поїхав уранці у справах, і де посильний, може, знайде його пізно ввечері або завтра вдосвіта: але це мало що змінить, навіть якщо шериф буде у себе в кабінеті; йому точно запізно буде являтися, бо Фрейзерів магазин — на Четвертій дільниці, і якщо Йокнапатофа — не те місце для чорномазих, аби ті стріляли білому в спину, то Четверта дільниця — найостанніше не те місце на весь округ Йокнапатофа, і жодний ніґґер, якщо мас бодай трохи лою в голові — або будь-який зайда, будь-якого кольору шкіри — не вибере, аби стріляти у будь-кого, а щонайменше — на прізвище Ґаврі, спереду чи ззаду. Останній автомобіль, напханий молодими і не дуже молодими чоловіками, які працювали не лише по суботах, але весь тиждень — у більярдній та перукарні, — а дехто був якось смутно пов’язаний з бавовною, автівками або продажем землі чи акцій, робив ставки на боксерських змаганнях і змаганнях у дартс, і національній грі у бейсбол, уже давно покинули Майдан, щоб швидше доїхати у парк за п’ятнадцять миль, де шосе, і дістатися будинку констебля, де той схопив Лукаса, і подейкували, що прикував його кайданками до спинки ліжка, і тепер сидить над ним, тримаючи дробовика напоготові (і Едмондс, звісно, там сидить; навіть такий селюк, як наш констебль, зметикував послати за чотири милі по Едмондса ще до того, як покликали шерифа) — якщо раптом Ґаврі та їхні кревняки вирішать не чекати, доки Вінсона поховають — звісно, Едмондс там. Якби Едмондс був сьогодні у місті, то, аякже, його бачили б там уранці, і пішов би він спершу на поле для гри у бейсбол, а оскільки ніхто його не бачив — авжеж, Едмондс удома, за якихось чотири милі від готелю; посильний міг би до нього дістатися, та й сам Едмондс міг би спершу дістатися до будинку констебля, доки той посильний занотовував телефонний номер шерифа, аби подзвонити, а потім їхав до найближчого телефонного апарата, аби скористатися. Отже, Едмондс (і це на мить прикувало його увагу) і констебль там удвох, і лише Господу відомо, скільки зібралося цих Ґаврі, Інґремів та Воркіттів, і якщо Едмондс зайнятий — вечеряє або читає газету, або гроші лічить, або щось таке, — то виходить, що констебль там сам-один, навіть із рушницею. Але він був вільний, тож навіть не зупиняючись дійшов до рогу, звідки, у свою чергу, вела стежка до його дому, доки не побачив, яке сліпуче сонце, і скільки ще часу до кінця дня, а тоді розвернувся і рушив назад, перш ніж згадав, чому йде не навпростець, долаючи тепер майже порожній Майдан до східців на вулиці, що вели в офіс.

Хоча, звісно, у нього не було жодних підстав очікувати, що його дядько буде в офісі так пізно в суботу, але, підіймаючись сходами, він міг відкинути цю думку. Сьогодні він узувся в черевики на гумовій підошві, хоча навіть і від них дерев’яні сходинки рипіли й гуркотіли, якщо ступати посередині, а не ближче до стіни; думав, чому він раніше ніколи не цінував гумових підошов, адже ніщо не може з ними зрівнятися, коли треба трохи часу, щоб ви обміркували, що дійсно хотіли зробити; і тоді він побачив двері кабінету — тепер зачинені, хоча було ще дуже рано як на його дядька, щоб запалити світло, але двері виглядали саме так, як виглядають лише замкнені двері, тут і жорсткі підошви нічого не змінять. Відімкнувши двері своїм ключем, зачинив їх за собою на замок — засувку з брелком, — і сів у важке вертке крісло, де спочатку, ще до дядька, сидів його дід, — за столом, заваленим паперами, що ним його дядько замінив старий дідівський письмовий стіл-бюро, в якого прибиралася накривка. Через нього проходили всі важливі справи округу, більше, ніж утримувала його пам’ять, бо ж насправді його пам’ять — це для нього щось більше, принаймні це пошарпаний стіл і ці засмальцьовані від пальців побляклі, пожовклі документи, і потреби з пристрастями округу, які ці папери зафіксовували, вимірювали, зважували та обмежували, теж були однолітками і одним цілим; і сонце, що світило крізь тутове дерево, і вікно у нього за спиною, де був стіл, а на ньому — неохайно складені папери, чорнильниця, коробочка для скріпок, іржаві пера для ручок, йоржі для люльок і перекинута люлька, зроблена з маїсового качанчика, яка валялась у жмені попелу, і немита, у плямах, філіжанка з-під кави з блюдцем, і розмальований кухлик з гейдельберзької штубе[8], а ще стільниця, захаращена шматками скручених газет для розпалювання люльки, — саме так, як того дня у вазі на каміні вдома у Лукаса, — і перш ніж він навіть усвідомив, що це спало йому на думку, як підвівся та, узявши зі столу чашку з блюдцем, перетнув кімнату до вбиральні, несучи кавника і чайника, і несвідомо, мимохіть випорожнивши з них оденки, помив горнятко, блюдце, наповнив чайник і поставив його, чашку й блюдце назад на полицю, і повернувся до стільця, і знову сів, начебто й зовсім не був відсутнім, — і ще довго дивився на захаращений стіл, і весь цей знайомий безлад блякнув, доки вечоріло, занурюючись у безіменність ночі, у згасання сонця. Він роздумував, згадуючи, як його дядько сказав: усе, що є у людини, — це час між народженням і смертю, якої він боїться і яку ненавидить, доки має першу половину, і вигадує способи, як прожити другу половину, залишену. Несподівано він пригадав — це виринуло нізвідки, увесь час подразнюючи його увагу, втручаючись у думки: Едмондса нема вдома, навіть в Міссісіпі нема; він у лікарні в Новому Орлеані, на операції, йому видаляють камені у жовчному міхурі. Важкий стілець голосно торохнув по дерев’яній підлозі — майже так само голосно, як фургон, трусячись, їдучи по дерев’яному мосту, — коли він рвучко підвівся, а потім стояв біля столу, доки не змовкло відлуння і залишився тільки звук його подиху: він-бо вільний. А потім він зарухався: адже його мати знатиме, що вже скінчилася гра в бейсбол, навіть якщо не чула горлання на всю міську околицю, і вона знатиме навіть, за який час він здатний дістатися додому, нехай і у сутінках — і він вийшов, замкнувши по собі двері і знову спустився східцями. Зараз Майдан огорнули сутінки, запалилися перші вогні в аптеці (їх ніколи й не гасили у перукарні та більярдній, коли там були чистильник чобіт і швейцар, які відчиняли двері, вимітали волосся і сигаретні недопалки о шостій ранку), та й у крамниці дрібного продажу теж, отже, усім іншим з округу, окрім Четвертої дільниці, доведеться десь почекати, поки не озвуться з Фрейзерового магазину, що все знов «о’кей, доку», і тоді можна виїжджати на вантажівках і легкових автомобілях, і возах, і мулах з далеких вулиць та провулку, і повертатися додому, і лягати у постіль. Завернувши цього разу за ріг, він побачив: ось вона — буцегарня, маячить, тьмяна, без світла, окрім одного ґратованого прямокутника нагорі фасаду, де зазвичай поночі ув’язнені чорномазі — гравці в кості, торгівці віскі та бритвометальники — скликають своїх дівок та бабів, що стоять там, унизу, на вулиці, і де вже три години має сидіти Лукас (певна річ, гамселячи у сталеві двері, кличучи когось, аби принесли вечерю або, може, уже поївши та кричачи лише для того, аби скаржитися на якість їжі (адже, безперечно, вирішить, що це його право, як і у всіх, на помешкання та забезпечення). Люди у нас вважають: єдина задача громадського управління полягає в тому, щоб обрати одну людину, таку, як шериф Гемптон, досить значну або принаймні з клепками в голові та досить твердим характером, аби керувати округом, а потім заповнити інші вакансії своїми кузенами і шваґрами, які не змогли по-інакшому влаштуватися в житті та й ні в чому не тямили. Але тоді він був вільний, та й до того ж, напевно, усе закінчилося, і навіть якщо ні, він знав, що робитиме, і на це часу вистачить, так, завтра буде часу досхочу на це; усе, що йому треба зробити сьогодні, — це дати корму Здорованю — ще дві чашки вівса на завтра. Спочатку йому здалося, що він зголоднів або принаймні за мить мусить зголодніти, сідаючи за звичний стіл у знайомій кімнаті, де сліпучо-біла скатертина із серветками, і столове срібло, і келихи з водою, і ваза з нарцисами, трояндами та гладіолусами, а його дядько каже:

— А твій дружок Бічем, здається, цього разу таки нарвався.

— Так, — відповів він. — З нього таки зроблять чорномазого, бодай раз у житті.

— Чарльзе! — скрикнула його мати, а він швидко їв, їв чимало, з напханим ротом швидко і досить велемовно розповідаючи про бейсбол і чекаючи, що от-от зголодніє, будь-якої хвилини, будь-якої секунди, коли раптом збагнув, що й куснути востаннє не може, бо повний по вінця, і все ще дожовував, ковтаючи, підводячись:

— Я йду в кіно, — сказав він.

— Ти ще не доїв, — заперечила мати; потім вона сказала: — До показу ще майже година. — але далі звернулася не лише до його батька і дядька, але й до Господа Бога, до всіх часів Господа Бога нашого, літа тисяча дев’ятсот тридцятого, і сорокового, і п’ятдесятого[9]: — Я не хочу, аби він виходив до міста цього вечора. Я не хочу… — а тоді — волання, затерті панічні заклики-звертання, страх перед уявними почварами — почуттями, з якими жінкам — принаймні матерям — на роду написано жити: — Чарлі… — доки його дядько, згорнувши серветку, теж не підвівся та не сказав:

— Тоді ось тобі шанс відлучити його від грудей. Я хочу, щоб він дещо для мене виконав, — і пішов; уже назовні, у галереї, у прохолодній темряві за якийсь час його дядько мовив: — Ну ж бо, йди.

— А ви що, не йдете? — спитав він. А далі спитав: — Але чому? Чому?

— Хіба це важливо? — відповів дядько, а потім повторив те, що він уже чув, минаючи перукарню дві години тому: — Не пора. Ні для Лукаса не пора, ні для когось іще з його кольором шкіри. — Але він уже не раз над цим міркував, ще до дядькових слів, але навіть не тоді, коли минав перукарню дві години тому, а, значить, іще раніше, думаючи й над іншим: «А й справді, не у тім річ, чому він поламав собі життя, зіткнувшись з чимось, що було несила терпіти, доки не вистрелив білому в спину, — а чому з усіх білих, яких безліч, він конче мусив обрати Ґаврі, та й місць мав досхочу, а стрельнув саме на Четвертій дільниці?»

— Йди собі. Але не спізнюйся. Адже всім треба бути добрими навіть до своїх батьків — зараз і потім.

І, звісно, хай навіть одне авто, яке він знає, та й усі машини, відомі йому — мабуть, усі вони повернулися до перукарень і до більярдної, тож, мабуть, Лукас досі спокійно собі прикутий до спинки ліжка, а констебль досі знай собі сидить над ним (певно, у кріслі-гойдалці) з рушницею напохваті і, мабуть, констеблева дружина готує вечерю, а в Лукаса добрячий апетит, навіть вовчий, бо ж він ріски в роті не мав, і все змолов, і не тому, що йому не доведеться за це платити, бо не стріляєте ж ви в кожного, хто трапиться, сім днів на тиждень. Йому здалося більш-менш правдивим те, що шериф озвався, і надійшло повідомлення, що він повернеться до міста пізно ввечері і планує забрати Лукаса рано-вранці, і йому доведеться щось робити, аби згаяти час, доки не скінчиться фільм — отже, чом би не піти туди; і він перетнув Майдан до будівлі суду, де у дворику сів на лавці, у темній самотній порожнечі, серед хаотичних тіней метушливого весняного листя, яке тремтіло й без вітру на тлі зоряного задушливого неба, де йому було видно освітлену маркізу[10] на вході до кіно; так, може, шериф мав рацію; він, як виявилося, спромігся досить непогано порозумітися з цими Ґаврі, й Інґремами, і Воркіттами, і МакКаллумами, щоб переконати їх голосувати за нього кожні вісім років — тож він міг приблизно знати, як вони чинитимуть зараз; або, може, мали рацію люди у перукарні, і Інґреми, Ґаврі та Воркітти зволікають не лише тому, що чекають, доки завтра поховають Вінсона, але й просто тому, що лишилися три години до неділі, і вони не хочуть квапитися, аби покінчити з усім до півночі, обтяжуючись клопотом та погрішивши проти заповіді про день суботній[11]. Ось уже й перші глядачі в натовпі текли, текли з-під навісу, мружачись від світла, і навіть трішечки шарудячи, секунду чи хвилину-дві, хитаючись у пошуках опори, доки не ставали на тверду землю і зникали уривки ілюзії, несправжнього, целулоїдного світу, омріяного та необачного сну, — щоб іти додому, адже повертатися доведеться: мати ж знає завдяки простому інстинкту, коли скінчиться фільм, — так само, як відчуває, коли скінчиться гра у бейсбол, і хоча вона ніколи не простить йому, що він уміє сам застібати собі ґудзики та мити за вухами, — принаймні, вона це приймає, і їй на думку не спаде майнути сюди за ним, аби привести додому, — вона просто попросить батька, тож краще вже повертатися, доки вулиця безлюдна. Він дійшов до рогу двору, коли назустріч йому трапився дядько з непокритою головою, що палив одну зі своїх маїсових люльок.

— Слухай, — сказав дядько. — Я говорив із Гемптоном з Педдлерс-Філд, зі Старого Міста: він уже зателефонував сквайру Фрейзеру, і той поїхав до будинку Скіпвортів і бачив, що Лукаса прикували до спинки ліжка; усе гаразд, усе там тихо буде вночі, а завтра вранці Гемптон замкне Лукаса до буцегарні…

— Я знаю, — сказав він. — Вони його не лінчуватимуть до півночі, і потім теж, і завтра, доки не поховають Вінсона, і неділя не мине. — І вже йдучи: — Про мене, усе гаразд. Лукасу не треба намагатися не бути чорномазим, ось що думаю.

Він-бо вільний: у ліжку, у прохолодній знайомій кімнаті, у звичній темряві; він знав, що робитиме, але він забув сказати Алеку Сендеру дати ще корму Здорованю, але завтра вранці вже точно це зробить, бо цієї ночі засне — є у нього спосіб заснути, у десять тисяч разів швидший, ніж лічити овець; насправді він збирався лягати так швидко, що й десяти не встигне налічити. З люттю, майже нестерпним терзанням і муками обурення: убити білого, застреливши у спину, але обрати зо всіх білих чоловіків саме цього: наймолодший у родині, де шестеро братів, один з яких уже відсидів рік у федеральній в’язниці як дезертир за збройний опір, та й ще відбуває термін у тюрмі-фермі за те, що гнав віскі, і у них сила-силенна кузенів та іншої рідні, які захапали шмат округу, і стільки їх, що, мабуть, не скажуть і наші бабусі, й тітоньки-перестарки нізащо не підрахують — це кодло баламутів, фермерів, мисливців на лисиць, лісоторгівців… Коли когось із них навіть і схочеш убити, то не вб’єш, бо все це обернеться проти тебе, та ще й вони перемішались і породичалися з іншими баламутами і мисливцями на лисиць, і тими, хто жене віскі, навіть не як простий клан чи плем’я, а як біологічний різновид, раса, яка отаборилася у своїй фортеці на пагорбі проти всього округу і проти федерального уряду. Вони не просто заселили та спаплюжили цю місцину, але й розрослися по всьому світу далі: по всьому краю, порослому самотніми сосновими лісами та обліпленому розваленими фермами-хижками, похиленими набік, а ще — лісопильнями та збіговиськами для контрабандного віскі, куди міські правоохоронці й носа не потикали, якщо потреби не було, а чужинці-білі трималися ближче до траси, як темрява спаде, а негри взагалі ніколи не визирали — де, як сказав тамтешній дотепник-самоук, є один чужий, що може безкарно зайти, — це Господь Бог, та й то лише вдень по неділях — синонім сваволі та насильства, ідея з фізично відчутним кордоном, як карантин проти чуми, тож лише вона з усіх була неповторною, єдиною на весь округ, відомою за своїми координатами — Четверта дільниця. У середині двадцятих років всі знали, де є Цицерон в Іллінойсі і хто там живе, і чим живе, і що поробляє, — це знали навіть ті, кому невтямки було, де Це — Чикаго, що це і в якому штаті. От начебто цього не досить, і він такий час обрав, коли єдиний з-поміж усіх білих чи чорних — Едмондс — на весь округ Йокнапатофа, або на всю Міссісіпі, або на всю Америку, або, до речі, на цілий світ, — єдиний, хто міг застосувати бодай якусь силу чи мати бодай якусь можливість (і тут він не втримався від сміху, хоча вже засинав, згадавши, як він спочатку був подумав: от якби Едмондс був удома, — начебто це щось важило, та це ніяк не вплинуло б; пригадував обличчя під капелюхом набакир, фігуру із розставленими ногами — як у барона чи герцога, чи сквайра, або члена конгресу, — постать перед вогнищем, руки за спиною — і навіть ні на кого не дивиться, просто наказує двом чорномазим хлопчакам, щоб підібрали монети і повернули йому; і навіть не доводилося запам’ятовувати дядькові слова, які спливали раз у раз, із тої пори, як він подорослішав настільки, аби їх розуміти, що ніхто не може стати між людиною і її долею, — бо навіть його дядько, попри всі свої Гарварди і Гайдельберги, не міг би вказати на таку людину, на такого достатнього відчайдуха й одержимого, аби став між Лукасом і тим, що він намислив), єдиний, хто намагався б постати між Лукасом і жорстокою долею — тепер лежав на спині, немічний, у Новому Орлеані, в операційній палаті. І треба ж було Лукасу обрати саме той момент, саме ту жертву і саме те місце, та ще і в суботу вдень, опівдні, і до того ж — ту саму крамницю, де він уже мав проблеми з білим принаймні одного разу: обрав перший-ліпший зручний суботній день, по обіді, і зі старим одинарним пістолетом-кольтом такого калібру і типу, яких сьогодні навіть не виробляють — звісно, саме такий пістолет і має бути у Лукаса, як ні у кого більше, так само, як у жодної живої душі на весь округ не було золотої зубочистки — підстеріг жертву біля крамниці — там, де рано чи пізно в суботу по обіді зберуться люди з різних кінців округу — доки не з’явилася жертва, і він у неї не пальнув, і ніхто не знав, чому, і, як він виявив удень або навіть коли нарешті покинув Майдан тої ночі — ніхто й не цікавився, чому. Та не це важливо, принаймні для Лукаса, бо, вочевидь, він двадцять чи двадцять п’ять років готувався — невтомно і непохитно-зосереджено — до однієї коронної миті; він попрямував слідом за ним до заростей (відстань од крамниці — один добрий плювок) і вистрілив йому в спину, так, що юрба навколо розчула, і коли його оточили, він знай собі стояв над тілом, а пістолет — акуратно покладений до кишені, і коли перші свідки прибігли на місце вбивства, то авжеж, одразу б його власноруч лінчували, якби не той самий Дойл Фрейзер, який врятував його кілька років тому від барка кінського запрягу, і старий Скіпворт, констебль — маленький, висохлий, зморщений, глухий як пеньок старигань, на зріст не надто вищий за хлопчика-підлітка, з великим нікельованим пістолетом без набоїв в одній кишені, а в іншій — гумова слухова рурка, пов’язана на шкіряних шлейках довкруж шиї, як мисливський ріг, — ось цей виявив майже ризиковану й даремну мужність і відвагу, врятувавши Лукаса (який і не чинив жодного опору, лише спостерігаючи за всім цим зі спокійним, виваженим, навіть не презирливим, інтересом) від натовпу, забрав до себе додому і прикував до ліжка, доки не прийшов шериф, не забрав його і не перевіз до міста й не ув’язнив там, доки Ґаврі, Воркітти, Інґреми та всі їхні гості та кревняки не поховають Вінсона, доки не мине неділя, і вже свіжі, нічим не стримувані, не почнуть новий тиждень та не візьмуться до нових обов’язків. Вірите чи ні, — навіть і ніч минула, і, непевно, півні заспівали, і світання зайнялося, а за якийсь час почулися голосні пташині зойки, а у вікнах на схід йому було видно дерева на тлі сірої імли, а потім спалахнуло сонце, нестримно та яро над кронами, світячи йому просто в очі, і вже пізно, це має з ним статися; але ж він вільний, і після сніданку почуватиметься краще, і завжди може сказати, що йде до недільної школи, а то й нічого не скаже, вийде заднім двором і гулятиме: через задвірки до дільниці, і перетне її, і далі, через ліси до залізничної станції, а потім знову на Майдан. Тоді подумав, чи є простіший спосіб, а потім геть перестав про це думати, ідучи холом до галереї, і вниз стежинкою, до вулиці, і саме тут помітив, що не побачив нікого з негрів, окрім Паралі, яка принесла йому сніданок; зазвичай о цій годині у неділю він побачив би всю челядь, від покоївок до куховарки, у своїх свіжих накрохмалених недільних фартухах і з мітлами в руках — можливо, вони перемовлялися б із галерей та через суміжні дворики, — і дітлахів, теж чистих, свіжих, відшкрябаних милом для недільної школи, із затиснутими в спітнілих долонях нікелями, хоча, може, ще зарано, або, за обопільною угодою чи забороною, сьогодні не буде недільної школи, тільки до церкви підуть, і тому якоїсь взаємно узгодженої миті, скажімо, о пів на дванадцяту, усе спекотне марево над округом Йокнапатофа беззвучно озветься склепінням, єдиним закляттям: заспокой серця цих скорботних і розгніваних людей. «Мені належить помста, — казав Господь, — і Аз воздам[12], не вбий», — хоча зараз, може, трохи запізно, їм слід було згадати ці слова в розмові з Лукасом, підійшовши до в’язниці та звернувшись у заґратоване віконце на другому поверсі, де зазвичай у неділю висуваються темні руки, а за ними навіть помітно полиски білків очей та чуються милозвучні голоси, що кличуть та регочуться до негритянських дівчат і жінок, які проходять або зупиняються внизу, надворі, вулицею; ось як було, коли він збагнув, що, окрім Паралі, він з учорашнього вечора не побачив нікого з негрів, хоча тільки завтра він дізнається, що ніхто з тих, хто мешкає в Голлоу і Фрідментауні, узагалі не вийшли на роботу, як і в суботу ввечері: ні на Майдан, ні навіть до перукарні, де в неділю вранці для чистильника взуття — найкраща нагода для чистки до блиску взуття та чистки одягу, та й біганини за дорученнями, і підготовки ванни для водіїв вантажівок, кавалерів, і робітникам з гаражів, теж кавалерам, які винаймали кімнату, і молодим, і не дуже молодим, які весь тиждень пропрацювали в більярдній. А шериф нарешті повернувся до міста, навіть вирвався сюди в неділю, аби забрати Лукаса. Дюжина з тих, хто поспішили вчора по обіді до Фрейзерового магазину, повернулися, впіймавши облизня (він знав, що один автомобіль, напханий ущерть, повернувся навіть уночі, і ті, хто там сиділи, позіхають і тепер ледарюють і скаржаться на недосип — і це теж запишуть як Лукасову провину), і він все це вже чув раніше, і навіть сам про це раніше думав:

— Цікаво, чи захопив Гемптон із собою лопату. Це все, що стане йому в пригоді.

— Йому там позичать лопату.

— Так… якщо лишиться, щó ховати. У них бензин є навіть на Четвертій дільниці.

— Я думав, старий Скіпворт про це подбає.

— Атож. А це Четверта дільниця. Вони робитимуть те, що їм Скіпворт загадає, доки той чорномазий у нього. Але він хоче передати його Гемптону. Отоді все й станеться. Сподіваюся, Гемптон й надалі буде шерифом округу Йокнапатофа, але тут він — просто ще один із Четвертої дільниці.

— Ні. Сьогодні вони нічого не робитимуть. Сьогодні по обіді вони поховають Вінсона, а палити чорномазого просто на похороні — це неповага до небіжчика.

— Це так. То, мабуть, сьогодні буде, увечері.

— Це в неділю ввечері?

— А це що, Ґаврі винен? Лукасу варто було раніше над цим помізкувати, а він обрав саме суботу, аби вбити Вінсона.

— Про це не знаю. Сподіваюся, у Гемптона непросто буде забрати арештанта.

— Чорномазого душогуба? Та хто в наших краях або й у державі бодай пучкою кивне, аби помагати йому боронити чорномазого, який стріляє білому в спину?

— Або будь-де на Півдні.

— Так. Або будь-де на Півдні.

Він усе це раніше чув; чи не прогулятися йому ще раз? От тільки його дядько, може, нагодиться приїхати до міста — забрати пошту опівдні у відділенні, і якщо дядько його не помітить, то справді може сказати його матері, що не знає, де він був, — і, певна річ, йому передусім згадався порожній офіс, але якщо він піде саме туди, то й дядько там буде. Аж тут він знову згадав, що забув дати корму Здорованю ще й сьогодні вранці, але вже запізно, та й до того ж усе одно можна прихопити фураж із собою — а відсипаючи корм, він точно знав, як чинитиме: шериф виїхав з міста близько дев’ятої; будинок констебля — за п’ятнадцять миль по бруківці, не дуже добрій дорозі, але шериф неодмінно має туди поїхати і повернутися з Лукасом до полудня, навіть якщо зупиниться десь, аби нагадати про себе кільком виборцям, — а задовго до того він повернеться додому, осідлає Здорованя, приторочить мішок з кормом до сідла та поїде прямо у протилежний бік від Фрейзерового магазину та гнатиме коня, нікуди не ухиляючись, навпростець, дванадцять годин поспіль, і буде вдома близько півночі, нагодує Здорованя й дасть йому відпочити до світанку або навіть довше, якщо він справді так і поїде, — а потім зробить дванадцять годин назад, отже, разом — вісімнадцять, або, мабуть, навіть двадцять чотири, або навіть тридцять шість, але принаймні все закінчить, усе виконає, і не буде більше люті і обурення під час лежання в постелі, намагань примусити себе заснути, рахуючи овець. Він повернув за ріг та пішов протилежним боком вулиці, а далі опинився під навісом у зачиненій кузні, — важкі подвійні дерев’яні двері не замкнені на засув або клямку, але замковий ланцюг пропущений і звисає крізь діри так, що ланцюгові сплетення утворювали майже альков; там ніхто не помітить його з жодних кутків вулиці, згори чи знизу, ні, навіть ті, що минають кузню (але не мати, бо сьогодні вона все одно нікуди не вийде), хіба навмисно стануть подивитися. Задзвонили дзвони низькими, повільними, різноголосими переливами, руладами, строфами та антистрофами, від дзвіниці до дзвіниці, звідки з шумом злетіла голубина зграя, у місті, де на вулиці та на Майдані раптом виник одноманітний, поважний потік чоловіків у строгих темних костюмах і жінок у шовках та з парасольками, і дівчат, і юнаків, які йшли парами, розмірено та поважно, у такт ніжному дзвону. Ні, Майдан і вулиця знову порожні, хоча дзвони ще якийсь час дзвонять, небожителі, безземельні мешканці безпокривного повітря, надто високо, нечутливі до тих, хто повзе по землі; і поступово змовкають удари, стихають від підземного здригання оргáнів та невпинного, шаленого, монотонного голубиного туркання; зграя знову повсідалася. Два роки тому дядько сказав йому, що у лайці немає нічого поганого; навпаки, це не лише корисно, але й нічим не замінне і цінне тільки тому, що запас лайки — обмежений, і якщо витратити все на ніщо, просто аби випробувати, то можна збанкрутувати; отже, він сказав собі: «Якого чорта я тут вештаюся?» — і одразу надав собі ясну як день відповідь: не для того, щоб побачити Лукаса, бо вже бачив Лукаса, але для того, аби Лукас міг знову його побачити, якщо забажає, і хай погляне на нього не просто з краю невідступної смерті, але й в апофеозі бензинового ревучого вогнища. Тому що він був вільний. Лукас уже не був його турботою, він уже не був Лукасовим янголом-охоронцем чи сторожем, бо Лукас сам позбувся його та звільнив.

Потім раптом порожня вулиця заповнилася людьми, їх було ще небагато, дюжини дві, виринули зненацька і нізвідки. Але все одно здавалося, що цей натовп заполонив, забарикадував вулицю, начебто раптово наклали інтердикт, заборонивши будь-кому не просто обійти їх чи пройти крізь юрбу, скористатися вулицею, а й щоб ніхто не посмів навіть наблизитися, навіть спробувати, навіть схитрувати чи зробити крок, аби інші поступилися — так само, як люди тримаються подалі від табличок з написами «Висока напруга» або «Вибухівка». Він їх знав, упізнав кожного: декого навіть бачив або чув у перукарні дві години тому: юнаків або чоловіків під сорок, неодружених, безпритульних, які в суботу або в неділю приходили до перукарні митися — водіїв вантажівок і чорноробів у гаражах, мастильників, які працювали на бавовноочищувальних машинах, і продавців газованої води з аптеки, і тих, кого можна побачити всі дні біля більярдної чи там усередині, аби тих, хто ні за холодну воду не береться й ніхто до ладу не знає про їхній фах, та у кожного було своє авто, вони витрачали гроші — а ніхто до ладу не знав, як ті гроші зароблені, — на вихідних відвідуючи борделі у Мемфісі або Новому Орлеані. Це були люди, про яких його дядько казав: такі є в кожному маленькому південному містечку, вони ніколи не ведуть за собою юрбу й навіть не підбурюють її, але завжди є її ядром через масову доступність і навіюваність натовпу. Потім він побачив машину, яку впізнав навіть здалеку, дивуючись і не знаючи, як його спіткала така думка; вийшов, перетнув вулицю, а потім став біля краю натовпу — юрма не озвалася жодним звуком, а просто стояла, перегородивши хідник, поруч із ґратованим парканом та загативши вулицю, а машина їхала не швидко, але цілком свідомо, спокійно, майже поважно, як автомобіль їздить недільного ранку, — і повернула до тротуару навпроти в’язниці та стала. За кермом був заступник шерифа. Він навіть не поворухнувся, щоб вийти. Потім відчинилися задні дверцята, і виліз сам шериф — великий, неосяжно-величезний чолов’яга, узагалі без жиринки, і з маленькими гострими безбарвними очицями на холодному, майже м’якому, майже доброзичливому обличчі, який навіть не глянув на людей та розвернувся притримати двері. Далі виліз Лукас — повільно та напружено, дерев’яно, як людина, що провела ніч прикутою до ліжка, трохи похитуючись та намацуючи повітря, натикаючись або принаймні зачепивши головою верх дверцят, тож коли він виборсався, його зім’ятий капелюх скотився з голови на хідник майже під ноги. І це було вперше, коли він побачив Лукаса без капелюха — і тої ж миті усвідомив, що всі, окрім, може, Едмондса, усі, хто там, на вулиці, спостерігають за ним, може, єдині білі в окрузі, що бачать його з непокритою головою. Він спостерігав за тим, як Лукас пригинається, вилізаючи з автомобіля, і як незграбно тягнеться за капелюхом. Але, уже нахилившись величезним і на подив гнучким тілом, шериф підняв капелюха та передав Лукасу, який іще стояв зігнувшись, здається, іще шукаючи головний убір та ледь беручи його. Проте зім’ятий капелюх майже одразу набув звичної форми, і тепер Лукас стояв випроставшись, хоча голови не підвів і обличчя не було видно, — почистив капелюха, водячи рукою, легким спритним рухом, наче гострять бритву. Потім він відкинув голову назад і вгору, обличчя відкрилося, і метким рухом він зсунув капелюха на потилицю, набакир, як і раніше, так, що здавалося, ніби закинув головний убір нагору, і, випроставшись у своєму чорному костюмі, пожмаканому після ночі, проведеної ним казна-як (виднівся довгий мазок сажі на одному боці від плеча від кісточки, начебто Лукас довго лежав на неметеній підлозі в одному стані, нездатний змінити позу), — Лукас уперше на них подивився, а він подумав: «Ось, зараз. Зараз він побачить мене, — а потім подумав: — Він бачив мене. От і все, — а опісля подумав: — Нікого він не бачив», — тому що це обличчя і не дивилося на них, а тільки повз них, гордовитий і спокійний, і не більше було в цьому обличчі бунтівничого виклику, аніж страху: відсторонене, без виразу, майже замислене, незбагненне і стримане; очі мерехтять у сонячному світлі навіть після того, як з юрби вихопився звук, як хтось із шумом вдихнув там, у натовпі, і чийсь голос промовив:

— Ану збий його знову, Гоупе. Цього разу — з головою.

— А ви, хлопці, ідіть звідси, — сказав шериф. — Назад до перукарні, — повертаючись, до Лукаса: — Гаразд. Ходімо.

І це було все, це обличчя зо мить дивилося не на них, а лише повз них, а шериф уже прямував до в’язниці, і коли Лукас повернувся, щоб іти за ним, треба було трохи поспішити, — він зможе тоді навіть осідлати Здорованя і поїхати задовго до того, як мати схопиться та вирядить Алека Сендера його шукати, бо пора вечеряти. Потім він побачив, що Лукас зупинився та озирнувся, і він зрозумів, що помилився, бо Лукас навіть знав, де він у тій юрбі, подивився просто на нього, навіть іще не розвернувшись, та сказав:

— Ви, юначе, — сказав Лукас, — передайте вашому дядьку, що я хочу його побачити, — а потім знову розвернувся та попрямував далі за шерифом, іще трохи напружено та дерев’яно, у замащеному чорному костюмі, у гордовито зсунутому капелюсі, вицвілому на сонці, а хтось у натовпі сказав:

— До дідька адвоката. Йому й гробаря не треба буде, як родина Ґаврі розквитається з ним уночі!

Шериф уже сам зупинився, дивлячись на юрбу, і було чутно його м’який, холодний, безбарвний, безсердечний голос:

— Я вже раз сказав вам, люди, аби ви забиралися звідси. Більше не повторюватиму.