Порушник праху

Десять

Можливо, це жування так подіяло на нього, він їв не спиняючись, доки намагався без особливої цікавості чи допитливості підрахувати, скільки днів минуло відтоді, відколи він сидів за столом, щоб поїсти, а потім, уже жуючи, ніби згадав, що й одного дня не минуло, адже вже у напівсні він добряче поснідав у шерифа о четвертій ранку: згадуючи, як його дядько (сидячи за столом і п’ючи каву) сказав, що людина не конче проїдає собі шлях у житті, але сам акт їжі, перетравлення — може, єдине, завдяки чому рід людський насправді вступає у світ, творить себе у світі: не крізь світ, а у світ, риючись у світовій перенасиченій солідарності, як міль у шерсті, фізичним актом жування і ковтання її основи, її тканини і торочок, і творіння, перекладаючи, переносячи у частку себе самої та свою пам’ять цілу історію людини; або, може, навіть відмовляючись жувати, поглинаючи це, що в’їдається в загартовану, гордовиту, самозакохану мізерність, яку людина називає своєю пам’яттю і своєю сутністю, його «я є» у безмежному просторі світової перенасиченої анонімної солідарності, з-під якої остудиться ефемерний камінь та розкришиться геть у прах, ніким навіть не помічений і не залишений у нічиїй пам’яті, бо ні вчора, ні завтра навіть не існувало, тому, може, запам’ятає хіба що аскет, який жив у печері, харчуючись жолудями та джерельною водою, справді здатний відчувати марнославство та гордість; може, це вам слід було жити у печері, харчуючись самими жолудями та джерельною водою, у неприступному спогляданні власного марнославства, праведності та гордості, щоб триматися на тій крутій вершині нетерпимості поклоніння самому собі, що не терпить жодних компромісів: їсти постійно і досить багато, причому він навіть знав, що до того час спливав занадто стрімко, відколи він чув той плин протягом шістнадцяти років. Поклавши серветку, він підвівся, наостанок чуючи материнський зойк (і він думав про те, як жінки не здатні витримати нічого, окрім трагедії, злигоднів та фізичного болю; як цього ранку, коли він був там, йому в його шістнадцять не було там чого робити, як не було б там чого робити, навіть якби він мав двічі по шістнадцять: мчати сільською місцевістю з шерифом, викопувати трупи вбитих з рівчака; мати була у сотню разів не така галаслива, як його батько, і у тисячу разів цінніша, але тепер, коли він збирався вирядитися до міста разом із дядьком і посидіти годинку-дві у тому ж офісі, де вже згаяв досить часу, напевно, лишив так за плечима чверть свого життя, яке було докорінно перекреслене Лукасом Бічемом і Кроуфордом Ґаврі, і неухильно повернувся до того самого дня п’ятнадцять років тому, коли мати вперше навіювала йому, що він не здатний навіть сам собі застебнути штани):

— Але чому міс Гебершем не може приїхати сюди й зачекати?

— Вона може, — сказав дядько. — Я певен, вона зможе знову знайти наш будинок.

— Ви знаєте, про що я, — мовив він. — Чому б вам її не прийняти? Сидіти в адвокатському офісі до півночі не пасує леді.

— Як і виривати тої ночі Джейка Монтґомері, — сказав дядько. — Але, може, цього разу ми вихопимо Лукаса Бічема, щоб вона припинила витрачати на нього потік своїх аристократичних примх. Ходімо, Чику, — і вони нарешті вийшли з дому, і він, не виходячи звідти, виніс це зі своєї господи з собою, якоїсь миті між своєю кімнатою і парадними дверима не набуваючи цього, навіть просто не входячи туди, ні навіть направду відновлюючи це, а скоріше спокутуючи свої уникання та облуду, ще більше заслуживши бути прийнятим у цей простір, бо це було його, власне, точніше, він належав йому, так і має бути під час їжі, жування, і ось вони з дядьком ідуть тою самою вулицею майже так само, як робили це двадцять дві години тому — вулицею, яка тоді була порожня, наче відсахнулася в якомусь жаху та заціпенінні. Та зараз вона не була порожня — пустельна, безлюдна і без руху, звісно, виглядала бездіяльною, тяглася собі від ліхтаря до ліхтаря, як мертва вулиця через покинуте місто, але насправді не зовсім покинуте, не вилучене, а просто розчищене, — зелена вулиця для тих, хто може зробити це краще, лише для них, що змогли б зробити це як слід, не заважаючи і не плутаючись під ногами чи навіть пропонуючи свої поради і пропускаючи цих двох, даючи дозвіл (спасибі на цьому), радячи тим, хто хотів це зробити як слід і у по-своєму безболісний спосіб, тому що це були їхні горе та ганьба, і їхній порятунок, і він знову засміявся, але тепер по-справжньому, думаючи: «Тому що вони завжди у мене є — і Алек Сендер, і міс Гебершем, не кажучи вже про дядька Ґевіна та шерифа з присягою та значком», — коли раптом усвідомив, що й це його частка — те несамовите жадання, щоб вони були досконалі, тому що вони — його, і він — їхній, та розлючена нетерпимість до будь-чого, що бодай на йоту або на одну риску позбавляла їх абсолютної досконалості — той розлючений, майже інстинктивний стрибок і ривок, прагнення оборонити їх від будь-кого і будь-де, а таврувати — власноруч, немилосердно, бо вони — його власність, і він хотів лише одного — зберегти це право стояти з ними пліч-о-пліч, незламно і неприступно; одна ганьба — якщо має бути ганьба, одна покута — якщо має бути покута, безперечно, але насамперед, понад цим усім — незмінна, неприступна єдність: один народ, одне серце, одна земля; тож раптом він сказав:

— Бачите… — і замовк, але більше нічого й не треба було.

— Так? — озвався дядько, а тоді, розуміючи, що він нічого не додає до своїх слів: — А, я бачу. Це не те, що вони мали рацію, але що ти не був правий.

— Я був гіршим, — сказав він. — Я був праведним.

— У цьому все гаразд — бути праведним, — сказав дядько. — Може, ти мав рацію, а вони помилялися. Просто не зупиняйся.

— Не зупинятися на чому? — спитав він.

— Навіть хизування та самовихваляння — з цим теж усе гаразд, — сказав його дядько. — Просто не зупиняйся.

— Не зупинятися на чому? — повторив він. Але тепер він уже знав, що мається на увазі, і спитав:

— А чи не пора вам теж перестати бути пуцьвірінком-скаутом?

— Це не пуцьвірінок, — сказав дядько. — Це третій розряд. Як ви це називаєте?..

— Орел-скаут, — підказав він.

— Орел-скаут, — повторив дядько. — Пуцьвірінок — не приймається. Орел-скаут — не зупиняється. Розумієш? Ні, не так. Не звертай уваги. Навіть не звертай уваги, не бери в голову, щоб це забути. Просто не зупиняйся.

— Ні, — сказав він. — Нам не треба турбуватися, що зараз ми зупинимося. Мені здається, нам зараз треба турбуватися, куди ми йдемо і як саме.

— Так, ти правий, — погодився дядько. — Ти ж мені це казав хвилин зо п’ятнадцять тому, пригадуєш? Про те, що містер Гемптон і Лукас готувалися використати як приманку, щоб притягнути Кроуфорда Ґаврі туди, де містер Гемптон зможе його загарбати? Вони хочуть використати Лукаса…

І він пригадував: себе самого і дядька, як вони стояли біля шерифової машини у провулку, де в’язниця, і дивилися, як звідти, з бокових дверей тюрми, з’являються Лукас і шериф та перетинають темне подвір’я, ідучи до них обох. Там насправді було досить темно, і вуличний ліхтар на розі не світив достатньо, і не було чутно ні звуку; трохи по десятій, понеділок увечері, тож небесне склепіння темне, ніби вакуум, ніби старий весільний букет нареченої під скляним ковпаком — так і місто, більше ніж мертве — вилучене: адже він пішов подивитися на нього, не спиняючись, лишивши дядька стояти на розі провулка і казати вслід:

— Куди йдеш? — але він навіть не відповів, минаючи останній німий і порожній квартал, де у безмірній тиші відлунювали його кроки, чітко і неприховано, неквапливо і усамітнено, але без сліду приреченості чи покинутості, натомість — з відчуттям не владарювання, але власності, намісництва, нутром відчуваючи це, а також з незмінними покорою та смиренням, сам він не могутній, але принаймні містить могуть, наче актор, який дивиться з-за лаштунків або, може, з порожнього балкона на сцену, застиглу в очікуванні, ще оздоблену декораціями та порожню, проте настане мить — і він на ній з’явиться, ходитиме по ній, стане у позу, гратиме в останньому акті, в абсолютній концентрації; сам по собі він нічого не може і не титан гри, не гігант і не світовий чемпіон, але принаймні здатний завершити п’єсу, довести до кінця та подати цілою і неушкодженою, без ґанджу і неспростовною, досконалою: отже, ось темний і порожній Майдан і, зупиняючись, він зміг охопити зором увесь той темний, позбавлений життя прямокутник, де лише один полиск світла на всі випадки — у кафе, відчинене всю ніч, через вантажівки далекобійників, про чию (кафе) реальну мету дехто подейкував, ніби справжньою причиною, чому місто видало цьому закладу ліцензію, було тримати, мов на ланцюзі, Віллі Інґрема як нічного супротивника, позбавивши його сну, якому місто хоч і надало обнесену муром ділянку, малесенький закапелок в одному офісі, де плита і телефон, але він там не лишався, а посиджував у кафе, де було з ким побалакати і було кому подзвонити, авжеж, — але декому, особливо старим леді, не було до вподоби звертатися до полісмена у забігайлівці, яка працює цілу ніч, тому офісний телефон був під’єднаний до великої охоронної сигналізації на стіні зовні і дзвонив досить голосно, щоб у кафе продавець або водій вантажівки почули сигнал і передали, що хтось телефонує; і два освітлені вікна другого поверху (і він подумав, що міс Гебершем справді змогла переконати його дядька дати їй ключа від офісу, а потім вирішив: ні, не так, це дядько переконав її взяти ключа, оскільки вона лишилася б сидіти у припаркованій вантажівці, доки вони не прийшли — а потім додав подумки: «Якби вона зачекала», — тому що це було, звісно, не так: насправді дядько замкнув її в офісі, щоб дати час шерифу і Лукасу покинути місто), але ж світло в адвокатському офісі може горіти коли заманеться — сам адвокат чи прибиральник просто забули його вимкнути, коли полишали кабінет, а кафе, як і електростанція, — державна установа, його не брали до уваги, і навіть у кафе просто світилися лампи (йому не було звідси видно, він не міг туди зазирнути, але чув, що там, і подумав: це офіційно вимикають музичний автомат на дванадцять годин — певно, перша офіційна дія нічного головного наглядача, окрім щогодинного пробивання за настінним годинником біля задніх дверей до банку, відколи торік у серпні всіх нажахав скажений пес), і він згадав інший звичайний понеділковий вечір, коли не було шаленої люті, волання про кров і помсту та ревіння расової та родинної поруки від Четвертої дільниці (або Першої дільниці, чи Другої, чи Третьої, чи П’ятої — неважливо, з тої чи тої причини, з передмістя, оздобленого портиками[41]), гримлячи і зіштовхуючись між старими цеглинами, старими деревами і доричними капітелями, і залишити їх, хай там що, але бодай на одну ніч шокованими: о десятій годині у понеділок увечері, і хоча перший фільм у кіно вже показали сорок, а то й п’ятдесят хвилин тому, навіть зараз є кілька завсідників, які прийшли насамкінець і усе одно ще тільки повертаються додому, а вся молодь, яка відтоді посиджує в кафе, потягуючи кока-колу та жбурляючи нікелі до музичного автомату, безперечно, гаятиме час, вештаючись і нікуди не кваплячись, бо їм нема куди йти, бо сама ця травнева ніч — їхнє покликання, і їм призначено вештатись у ній та (це день торгівлі худобою, аукціон) навіть дещо запізнілі машини та вантажівки, чиї власники лишились у кінотеатрі або пішли на гостину чи повечеряти з родичами або друзями, а тепер, нарешті, розсіюються у нічному пильнуванні до сну, у пильнуванні до завтра та на темній, окільцьованій милями землі, згадуючи, що тільки вчора ввечері тут теж було порожньо, доки він не знайшов хвильку трохи дослýхатися і збагнув, що тут зовсім не порожньо: недільний вечір, але ще тихіше, аніж недільного вечора, тиша, справді, не така, — не було такої жодного вечора в неділю і жодної недільної ночі, ніколи, і це недільний вечір тільки тому, що вже названий таким у календарі, коли шериф привіз Лукаса до в’язниці: порожнечу можна назвати порожнечею, якщо ви назвете так ці вільні, пустельні, порожні, мовчазні та непорушні краєвиди перед армійськими лавами напоготові, або мирним — передпокій льоху на пороховому складі, або тихим — вихлюпування води під шлюзами греблі — відчуття не очікування, а збільшення, наростання, припливу, не людей — жінок, дітей і старих, — але чоловіків, не так похмурих, як загрозливих, і не так напружених та збуджених, як спокійних, що тихо сидять і навіть слівцем не перекинуться, більше у підсобках, і не тільки у душових або туалетах перукарень та під навісами за більярдною, заваленою безалкогольними напоями та заставленою порожніми пляшками з-під віскі, але й у комірчинах та на складах у крамницях, гаражах, і за запнутими шторами — в офісах, чиї власники, а ще — навіть власники крамниць і гаражів — поступилися своїм ставленням не до торгівлі, але до фаху, не чекаючи, доки подія якоїсь миті сама навідаєтеся до них, але тоді, коли майже цілковите безвілля само створить цю подію, очолить цю мить і навіть прислужиться їй, яка спізнилася навіть не на шість, дванадцять чи п’ятнадцять годин, а натомість просто продовжувала ту мить, коли куля поцілила у Вінсона Ґаврі, і не було часу між тим і цим, бо для всіх цілей Лукас уже вмер тої ж миті, коли він утратив право на життя, і це було призначено на те, щоб очолити його саті[42], і цього вечора про це пам’ятати, бо завтра все, звісно, скінчиться, і завтра Майдан пробудиться та заворушиться в метушні, настане інший день, і все це відкине геть, пробудиться з похмілля і відкине свою ганьбу, тому до суботи весь округ у неподільному єднанні, озвавшись на клацання, ляскання, і поштовх, і гамір, вже навіть заперечуватиме той момент, що вони взагалі могли так помилитися; йому навіть не довелося нагадувати собі, у цьому абсолютному, глибинному, цілковитому мовчанні, що місто не вимерло, навіть не покинуте, але тільки забралося геть, надавши вільне місце, потіснившись, і це дає змогу робити звичну, природну річ, яку слід виконати її звичним, природним шляхом, без чужої допомоги або втручання, або навіть (дякую) поради: трьом аматорам, білій старій панні, білій дитині та чорній — викрити вбивцю, який удавав Лукаса, а самому Лукасу та окружному шерифу — схопити його. Він ще раз згадав розмову із дядьком із півгодини тому, коли він ще стояв босоніж на килимку, тримаючись за комір розстебнутої сорочки, і коли вони долали крутосхил до церкви одинадцять годин тому, і, мабуть, ще тисячу інших разів тому, коли він достатньо змужнів, щоб слухати, розуміти і пам’ятати — захищати не Лукаса і навіть не об'єднання Сполучених Штатів, але Сполучені Штати від чужинців з Півночі, Сходу і Заходу, які з найвищих мотивів і намірів (дозвольте нам сказати так) пориваються роз’єднати його тоді, коли жодний народ не йде на такий ризик — роз’єднання через федеральні закони та федеральну поліцію, щоб скасувати ганебний стан Лукаса. Це неможливо у жодному разі, і серед тисячі південців, які справді перебувають у скорботі чи бодай серйозно замислюються над цим станом, проте, попри все, навряд чи знайшовся б бодай один, хто власноруч лінчував би Лукаса, яка б не була причина у хоча б у когось з цих дев’ятсот дев’яноста дев’яти, плюс у того першого, завдяки якому ця тисяча ціла. Ті не вагатимуться дати відсіч, застосувавши силу (а один і буде тим лінчувальником) проти чужинця, який силоміць порушить цей простір, щоб втрутитися чи покарати Лукаса, і ви глузливо скажете: «Ви, мабуть, добре знаєте Самбо, щоб так самовпевнено і спокійно припускати його пасивність», — а я відповім: «Я його взагалі не знаю, і, по-моєму, нема такого білого, який би знав, проте я знаю білих південців, і не лише дев’ятсот дев’яносто дев’ять, але й цього першого теж, тому що він теж наш, і понад те: такий перший існує не тільки на Півдні — ви побачите його однодумців і на Півночі, і на Сході, і на Заході, і Самбо проти жменьки білих на Півдні, але на папері цей альянс теоретиків і фанатиків, і особистих месників-одинаків, плюс ще низка інших за умови, що між ними достатньо відчутних миль, аби дозволити собі принцип — бути проти і, за можливості, навіть скласти меншість проти згуртованого Півдня, який вербує рекрутів, чи будуть вони, чи не будуть з ваших країв, і не лише з глушини, але й з прекрасних міст, твоєї культурної гордості — будуть ці люди з Чикаго, з Детройта, з Лос-Лнджелеса — та звідки завгодно, де живуть невігласи, що жахаються будь-якого кольору шкіри та форми носа, окрім власних, які прагнуть зберегти, і які скористаються цією нагодою — зігнати на Самбо весь накопичений огром жаху, огиди і страху своїх предків до індійців, китайців, мексиканців, карибів, євреїв, — ви примусите нас, одного з тої першої випадкової тисячі, і дев’ятисот дев’яносто дев’яти з другої тисячі, яких глибоко засмучує та гнітить ганебний стан Лукаса, і, може, це поки що й будуть ті, хто намагатимуться (але, певно, не завтра) скасувати цей стан, — він не буде забутий, але принаймні згадуватиметься не з такими болем і гіркотою, оскільки справедливість передана нам від нього, а не відірвана од нас і не тисне на нього, наче багнетами, і — хочемо чи не хочемо, тепер або в четвер — призводить нас до альянсу з тими, з ким не маємо жодної спорідненості, і доводиться боронити принцип, який нас самих глибоко засмучує і гнітить, який ми самі ж ненавидимо, перебуваючи у становищі Німеччини після 1933-го року, яка не мала іншої альтернативи, окрім — нацист чи єврей, чи справжній росіянин (чи європеєць — тут не відіграє ролі), який ніким іншим бути не може, тільки комуністом або мерцем, і лише ми самі повинні зробити це, так, ми самі, без допомоги або втручання, або навіть (дякую) поради — а ми зможемо це тільки тоді, коли рівноправність Лукаса має стати чимось більшим, аніж його ж власним полоном за неприступною барикадою прямих нащадків перемоги 1861-1865 років, що, може, зробила навіть більше, ніж сам Джон Браун, загнавши Лукасову свободу у безвихідь, у патову ситуацію, і це, здається, досі на заваді навіть через сто років після того, як Лі здався, і коли ви кажете: «Лукас не повинен чекати на це завтра, бо завтра ніколи не настане, тому що ви не тільки не можете, але й нічого не зробите», — ми повторюємо: «Тоді вам не можна, — і кажемо вам: — Підіть сюди й погляньте на нас, перш ніж складете свою думку», — а ви у відповідь: «Ні, дякуємо, і так достатньо тхне, ми краще звідси поговоримо», — а ми: «Звісно, вам спочатку треба подивитися на свого пса, якого плануєте привчити до туалету; на народ, який у розбраті — а історія показує нам, що прелюдія до зникнення — це розбрат», — а ви скажете: «Принаймні ми загинемо в ім’я гуманізму», — а ми відповімо: «Коли на полі битви поранено всіх, але є тільки цей займенник у називному відмінку і це дієслово — яка тоді ціна Лукасового гуманізму?», — і він розвернувся та помчав назад до маленького порожнього вимерлого кварталу, за ріг, куди дядько пішов не чекаючи, а далі у провулок, де стояв шерифів автомобіль, і обидва спостерігали, як шериф і Лукас перетинають темне подвір’я їм назустріч — шериф попереду, а Лукас футів за п’ять позаду — пересуваються не квапливо, а просто твердо і занурившись у себе, не злодійкувато і не криючись, але просто як двоє зайнятих чоловіків, які ще не спізнюються, але вже не можуть гаяти час, — через ворота й до машини, коли шериф відчинив задні дверцята і сказав:

— Сідай, — і Лукас заліз туди, і шериф зачинив по ньому двері та відімкнув передні дверцята і заповз сам, крекчучи, усередину; увесь автомобіль осів на ресорах і колесах, коли шериф опустився на сидіння, повернув вимикача і запустив мотор, а дядько, тепер стоячи біля віконця, обіруч тримав рамку, начебто міркуючи або на щось сподіваючись, на якусь мить подумавши, що можна втримати машину, аби вона не рухалася, доки авто не почало рухатися, і промовив те, над чим думав останні півгодини чи сорок хвилин:

— Візьміть із собою когось.

— Я й беру, — сказав шериф. — Та й думаю, ми вже тричі про це сьогодні товкмачили.

— Це нічого не міняє, скільки б разів ви не додавали Лукаса, — мовив дядько.

— Дайте мені мій пістолет, — сказав Лукас, — і нікому не треба буде нічого додавати. Я сам це зроблю, — а він подумав, скільки разів, певно, шериф казав Лукасу заткнути пельку, і, можливо, так і було, і ось чому шериф наразі цього не каже: але попри це він поволі та обтяжено розвернувся на сидінні, щоб подивитися на Лукаса, і сказав, тужливо і тяжко зітхаючи:

— Після всієї цієї колотнечі, яку ти накоїв у суботу, стоячи з цим пістолетом у кишені за десять футів од місця, де стояв Ґаврі, ти хочеш схопити віжки і ще раз пройтися по колу. Тепер я хочу, аби ти поводився тишком-нишком і так і лишався. А коли ми наблизимося до Вайтліфського мосту, я хочу, аби ти ліг долі за сидінням, де сиджу я, і ні пари з вуст. Ти мене чуєш?

— Я вас чую, — сказав Лукас. — Але просто якби у мене був мій пістолет… — проте шериф уже розвернувся, промовляючи до дядька:

— Це нічого не міняє, скільки б разів ви не додавали Кроуфорда Ґаврі — адже він теж один; — а потім, зітхаючи, заговорив тихим, низьким, неохочим голосом, який, попри все, відповідав на дядькові думки, перш ніж той встиг їх озвучити: — Кого може він узяти? — і він згадав те давнє рипіння, тертя шин об бетон — звук шалених легкових і вантажних автомобілів, розпорошених у стовпотворінні, метаючись навсібіч у жаху безповоротного зречення, у всі напрямки округу, так далеко від центру, що годі й уявити, у місця, яких немає на карті, з незбагненною стрімкістю, за винятком того острівця на Четвертій дільниці, що зветься Каледонською каплицею, у святилище: старезна, пошарпана, знайома домівка, де жіноцтво, старші дівчата і діти можуть доїти корів і рубати дрова на завтрашній сніданок, доки малеча тримає ліхтарі, а чоловіки та старші сини, нагодувавши мулів для завтрашньої оранки, сидітимуть на передній галереї, чекаючи на вечерю у сутінку під крики дрімлюг; ніч; сон; і він навіть нібито бачив (за умови, що безтямне самозахоплення вбивці притягне сюди Кроуфорда Ґаврі, у діапазоні досяжності того киктя, у що — адже Кроуфорд теж Ґаврі — він, погоджуючись з шерифом, не вірив, — і знав тепер, чому Лукас узагалі вийшов з Фрейзерового магазину живим тої суботи по обіді, і навіть живим поїхав у шерифовому автомобілі до в’язниці: бо самі ж Ґаврі знали, що він ніколи того не робив, тож вони просто тупцювали на місці, вичікуючи на ще когось, може, мешканця Джефферсона, аби той витягнув його на вулицю, — доки не згадав — спалах, наче сором: у синій сорочці, навпочіпки, і жорсткою, незграбною, закляклою рукою намагається зчистити пісок з обличчя мерця — і він знав: що б не вирішив той розлючений старий назавтра, тоді він не тримав каменя за пазухою проти Лукаса, бо не було ні для кого місця, окрім його рідного сина) — вечір, їдальня в будинку, де понад двадцять років не було господині і, семеро членів родини Ґаврі, бо Форрест приїхав учора з Віксберґа на похорон і, напевно, був там ще сьогодні вранці, коли шериф надіслав звістку старому Ґаврі, що зустрінеться з ним біля тої церкви, і запалена лампа посеред столу між подібними до снігових вершин цукорницями, на яких затверднув липкий шар, і глечиками з патокою, і кетчупом, сіллю, перцем у тих самих слоїчках з наліпками, як і прибули з полиці в крамниці, — і сам старий на чолі столу, тримаючи руку на великому пістолеті, що лежав просто перед ним, виносить вирок і сам виконує його у справі Ґаврі, який перекреслив свою Ґаврі-спорідненість зі своїм кревним братом, а далі — вантажівка на дорозі у темряві (цього разу не забрана, бо у Вінсона був новий потужний кабріолет для чурбаків або для худоби), і той самий з близнят, певно, веде машину, і тіло з гуркотом стукається на ходу об долівку, наче обмотана ланцюгами важка колода, і Каледонська каплиця швидко лишається позаду, пролітає Четверта дільниця, у темному безмовному чиганні міста, тихими вулицями на Майдан до шерифа, і тіло впало та перекинулося на передню галерею шерифового будинку, а вантажівка, можливо, ще стоїть, чекаючи, доки інший близнюк Ґаврі калатає у дверний дзвоник.

— Та не беріть у голову щодо Кроуфорда, — сказав шериф. — Він проти мене нічого не має. Він за мене голосує. Біда його зараз — це те, що доводиться вбивати зайвих людей, як-от Джейка Монтґомері, бо все, чого хотів, — це просто аби Вінсон не дізнався, що він краде деревину у нього і дядька Садлі Воркітта. Навіть якщо він стрибне на підніжку, доки я встигну второпати, що до чого, йому все одно доведеться попітніти хвильку-дві, щоб одімкнути двері, аби побачити, де саме Лукас — якщо Лукас виконає старанно і сумлінно те, що я йому сказав, те, на що я від нього сподіваюся заради його ж порятунку.

— Я так і зроблю, — сказав Лукас. — Але коли б у мене просто був мій…

— Так, — різко і суворо промовив дядько. — Якщо він лише там буде…

Шериф зітхнув.

— Ви послали звістку.

— Яку міг, таку й послав, — сказав дядько. — Все ж таки послав. — Звістку — доручення зустрітися вбивці та полісмену, аби будь-хто, кому треба передати це повідомлення вбивці, навіть не знав, що воно — для вбивці, а сам вбивця може не лише не повірити в те, що саме йому дають це послання, але й у те, що це правда.

— Ну добре, — відповів шериф, — одержить він те послання чи не одержить, повірить у нього чи не повірить, чекатиме він на нас у Вайтліфі чи не чекатиме, а якщо не чекатиме, тоді ми з Лукасом поїдемо на шосе та вернемося до міста. — Він запустив мотор, знову вимкнув; потім увімкнув фари. — Але він має бути там. Я теж послав звістку.

— Гаразд, — мовив дядько. — Чому, містере Тріскачко?

— Я дав знати меру, щоб він вибачив Віллі Інґрему, щоб він міг вийти і проститися з Вінсоном цього вечора, а перш ніж Віллі пішов, я по секрету сказав, що сьогодні везтиму Лукаса до Голлімаунта старим Вайтліфським обходом, тож Лукас зможе завтра свідчити щодо Джейка Монтґомері на дізнанні, і нагадав Віллі, що вони не скінчили закопувати Вайтліф, і що нам доведеться вести машину на низькій швидкості, а ще сказав йому, щоб він точно ні слівцем нікому не прохопився.

— О, — вимовив дядько, нещільно замикаючи дверцята. — Неважливо, хто міг претендувати на Джейка Монтґомері, доки він був живий, але зараз він належить округу Йокнапатофа… Але, — вів далі він, тепер щільно замкнувши дверцята, — але ж нам треба вбивцю, а не юриста… Гаразд, — сказав він. — Чому ви не їдете?

— Так, — сказав шериф. — Ви йдіть до себе в офіс і стежте за міс Юніс. Віллі може пройти поряд з нею вулицею, і якщо таке буде, вона нас випередить і переможе — заявиться до Вайтліфського моста на своєму пікапі.

І от вони знову на Майдані, перетинають його навскіс туди, де носом до стіни стояв порожній пікап, де були порожні узбіччя, і де довго приглушено стогнали та лунали східці, які вели до прочинених дверей офісу, і долаючи їх, він думав, не дивуючись, що вона, певно, була єдиною жінкою, знаною йому, яка може відчинити замок позиченим ключем, щойно відімкнувши чужі двері, та не лишить ключа на першій-ліпшій поверхні, яку здибає, зайшовши, але покладе його до ридикюля чи до кишені, або куди ще може його покласти, коли він дав їй ключа, і вона не сидітиме у кріслі за столом, ні, не сидітиме, а натомість непохитно застигне, як стовп, із прямою поставою, у своєму незмінному капелюшку, але в іншій сукні, яка виглядає достеменно як учорашня, і та сама сумка на колінах, і рукавички за вісімнадцять доларів, затиснуті у пальцях, а долоні складені на сумці, і черевички на пласких підборах, куплені за тридцять доларів, у ряд, на підлозі, перед найжорсткішим і найпрямішим стільцем на всю кімнату поряд із дверима, на якому насправді ніхто ніколи не сидить, навіть якщо офіс переповнений, і лише опісля переміститься до зручнішого, м’якого фотелю після того, як дядько змарнував добрячі дві хвилини, умовляючи її і нарешті пояснивши їй, що, може, доведеться зачекати ще дві-три години, бо вона дивилася на годинник, пришпилений їй до грудей золотою брошкою, коли обидва заходили: певно, їй здавалося, що шериф уже не лише встиг повернутися з Кроуфордом Ґаврі, але, мабуть, уже везе його шляхом до каторжної тюрми: а ось і він у своєму звичному кріслі поруч із кулером, і нарешті, дядько чиркнув сірником — запалити люльку з маїсового качана, не перериваючи мовлення, промовляючи не лише крізь дим, а в унісон із димом:

— …що сталося, бо дещо з того ми навіть знаємо, та й Лукас нам, урешті-решт, розповів, хоча пантрував кожний крок за собою, наче яструб чи міжнародний шпигун, аби не прохопитися чимось таким, що просто пояснило б про нього, а не врятувало. Вінсон і Кроуфорд були партнерами, скуповуючи деревину від старого Садлі Воркітта, який доводився місіс Ґаврі чи братом, чи дядьком, чи кимсь таким, — і вони домовилися зі стариганем Садлі про ціну за футову дошку, але щоб це оплатити, доки весь матеріал на продаж не розпиляють до останнього рубанця, Кроуфорд і Вінсон повантажать його, вивезуть, отримають свою готівку, а тоді розплатяться зі старим Садлі, щоб він найняв артіль, яка цю деревину подрібнить, розпиляє та поскладає штабелями, просто там, біля будинку старого Садлі, і жодної палички не рухатимуть, доки все не спиляють. А от що сталося далі, ми справді не знаємо, доки Гемптон не зловить Кроуфорда, але, певно, все так і було, бо заради чого тоді, в ім’я всього святого, ви викопували Джейка Монтґомері з могили Вінсона?.. І щоразу, як я про це думаю та згадую вас, трійцю на пагорбі, там, де ви його чули, а один навіть не побачив того, хто проїжджав близько, минаючи вас, везучи на мулі труп убитого, і раптом відчув, що треба негайно переграти свій план, і коли ми з Гемптоном опинилися там майже за шість годин, то там у могилі взагалі нікого не було…

— Але він того не зробив, — сказала міс Гебершем.

— Що? — спитав дядько. — Про що це я? Ах, так… тільки Лукас Бічем, гуляючи на самоті поночі, щось почув, підійшов і подивився, або, може, справді проходив там близько і помітив, або, може, йому спало на думку гуляти саме там, ось чому він там опинився тої ночі й побачив вантажівку і впізнав її, або побачив, як її вантажать — а це той пиляний матеріал, про який увесь округ знає, що його не слід і пучкою чіпати, доки фабрика не зачиниться і робітники не поїдуть (а має час минути), — а Лукас тоді споглядав і слухав, і, можливо, навіть пройшов до округу Кроссмен, у Ґлазґо та Голлімаунт, доки напевно не дізнався, хто щоночі цупить дошки, причому небагато, так, щоб інші не помітили — принаймні ті, хто там не щодня буває, аби виявити, що лісу бракує (а єдині, хто там щодня або навіть цікавляться аж до такої міри, — це Кроуфорд, який представляв і свого брата, і дядько Садлі — власник лісопильні та отримуваної деревини, а тому міг робити з тим деревом що йому заманеться — один з них колесив довколишніми селами, цілий день ганяючи у справах, а інший — старий ревматик, та ще й напівсліпий, який нічого не бачить, навіть якби доїхав зі свого будинку, та й робітників на лісопильні наймали на день, їх і не обходило, що там коїться, навіть якби вони знали, що робиться вночі, доки їм платять щосуботи), але й що той робив з цією деревиною — теж дізнався, причому, певно, багато дізнався і про Джейка Монтґомері, хоча те, що Лукас дізнався про Джейка, насправді нічого не міняло, яка різниця — окрім того, що його вбили та закопали у Вінсоновій могилі — і цим Джейк, мабуть, врятував життя Лукасу. Але навіть коли Гоуп розповів мені, як нарешті домігся розповіді про все це від Лукаса у себе на кухні сьогодні вранці, коли Вілл Ліґейт доставив його з в’язниці, і ми їхали додому, — це прояснює тільки частку всієї цієї історії, бо я досі кажу те, що казав до того, відколи ви всі мене вранці перебудили, і Чик мені сказав, щó Лукас йому розповів про пістолет: але чому Вінсон? Чому Кроуфорду довелося вбивати Вінсона, щоб знищити свідка його крадіжки? Не те щоб це спрацювало, звісно, бо Лукаса справді прирекли на смерть, щойно у полі зору з’явився перший білий, що і побачив Лукаса над трупом убитого Вінсона, а з кишені плаща випиналося руків’я того самого пістолета, але нащо робити це таким чином — вигадливими манівцями братовбивства? Тож нам випало справді багато про що серйозно переговорити з Лукасом, тому сьогодні по обіді я вирядився просто додому до Гемптона, де на кухні була Гемптонова куховарка, яка сиділа по один кінець столу, а по інший — Лукас, і обоє їли зелень та кукурудзяний хліб, — не з тарілки, а з двогалонного гладущика, і я йому сказав: «То ти дозволив йому себе схопити — я не про Кроуфорда…» — а він відповів: «Ні. Я про Вінсона теж говорю. Але було запізно, тому машину вже навантажили, і вона швидко поїхала, фар не засвітили, нічого, а він спитав: «Чия це вантажівка?», — а я нічого не відповів».

«Добре, — сказав я. — Далі що?»

«Це все, — відповів Лукас. — Нічого більше».

«У нього був пістолет?»

«Не знаю, — сказав Лукас. — У нього дрючок був», — і я сказав: «Гаразд. Далі», — і він сказав: «Нічого більше. Він там просто стояв зо хвилину, тримаючи зведеного дрючка, і сказав: «Скажи мені, чия це була вантажівка», — а я нічого не відповів, і він опустив руку, розвернувся та пішов, і більше я його не бачив».

«Тоді ти взяв свій пістолет, — сказав я, — і пішов…» — а він сказав:

«Мені й не довелося йти. Він сам до мене прийшов — це я про Кроуфорда зараз, — до мене додому наступного вечора, і хотів заплатити мені, аби я сказав, чия це вантажівка, купу грошей, п’ятдесят доларів — він мені їх показував, а я сказав, що ще не вирішив, чия то машина, а він сказав, що ті гроші залишить мені, хай вирішуватиму — а тоді я сказав: точно вирішив, що робитиму, краще зачекати до завтра — це було у п’ятницю, увечері, — треба зачекати на якісь докази того, що містер Воркітт і Вінсон одержали свій пай з тих грошей за ту відсутню деревину».

«Так, — сказав я. — Далі що?»

«А далі я піду та скажу містеру Воркітту, аби він ліпше…»

«Ану повтори, — сказав я. — Повільно».

«Скажу містеру Воркітту, аби він ліпше лічив свої дошки».

«І ти, негр, збирався піти до білого та сказати йому, що сини його племінниці його обкрадають і що Четверта дільниця до цього причетна? Хіба ти не знаєш, що на тебе чекало б?»

«А нагоди й не було ніякої, — відповів він. — Бо наступного дня — у с’боту — я звістку одержав…» — і я мав тоді знати про пістолет, бо, вочевидь, Ґаврі про нього знав; не могло ж у його записці бути, ніби він повернув украдені гроші, мовляв, хотів би вашого особистого схвалення, принесіть свій пістолет і поводьтеся дружньо, — щось таке, і я сказав: «Але навіщо пістолет?» — а він відповів: «Була с’бота», — а я: «Так, дев’ята. Але навіщо пістолет?» — і тоді я збагнув; я сказав: «Розумію. Ти носиш пістолет, коли одягаєшся по суботах — точно як старий Керотерз поробляв, доки не віддав його тобі», — а він сказав: «Продав мені», — і тоді я: «Згода, кажи далі», — і він сказав: «…одержав записку, аби стрітися біля крамниці, тільки…» — тепер його дядько чиркнув сірником, пирхнув люлькою ще раз, доки не заговорив далі, промовляючи крізь димову завісу, ніби ви у тій пелені споглядали самі слова: — Тільки він так і не дістався крамниці, Кроуфорд зустрівся з ним у лісі, сидячи на пеньку біля стежинки, чекаючи на Лукаса ледве не раніше, ніж той вийшов з дому, і тепер Кроуфорд спитав про пістолет, не встиг Лукас вимовити «добридень», або «чи Вінсон і містер Воркітт одержали гроші», або щось таке; той сказав: «Навіть якщо він у тебе і стріляє, напевно, ти нікуди з нього не поцілиш», — і, отже, ви можете самостійно завершити цю історію; Кроуфорд, нарешті, заставився з ним на півдолара, що Лукас не влучить у пень з п’ятнадцяти футів, а Лукас влучив, і Кроуфорд дав йому півдолара, і вони пройшли ще дві милі до крамниці, доки Кроуфорд не сказав Лукасу, щоб той зачекав на нього там, що містер Воркітт послав до крамниці розписку про отриману ним партію відвезеного будівельного дерева і що Кроуфорд має туди піти та забрати розписку, щоб Лукас побачив на власні очі, а я сказав: «І у тебе навіть тоді підозри не було?», — а він відповів: «Ні. Він мене кляв так звично». І нарешті ви самі можете це завершити, навіть не треба ні доводити, що була сварка між Вінсоном і Кроуфордом, ні ламати голову, здогадуючись, що саме Кроуфорд казав і робив, аби примусити Вінсона чекати біля тої крамниці, а потім відіслав його поперед себе стежкою, та й для того небагато зусиль доклав: «Усе гаразд. Я його привів. Якщо так і не розколеться, чия то вантажівка, ми з нього те виб’ємо», — бо це насправді нічого не важить, досить того, що далі Лукас побачив Вінсона, який вельми квапливо йшов із крамниці, — так сказав Лукас, але, певно, мав на увазі, що той поводився нетерпляче, спантеличено і гарячково, дратувався, але, мабуть, більше дратувався, і, певна річ, чинив так само, як і Лукас: чекав, доки інший заговорить і пояснить, але різниця у тому, що Вінсон не дочекався, доки озветься Лукас, і на ходу звернувся: «То ти передумав…» — і тоді, як сказав Лукас, об щось перечепився, спіткнувся й начебто смикнувся вниз, упав долілиць, і невдовзі Лукас пригадав, що почув постріл, і зрозумів: Вінсон перечепився об свого брата Кроуфорда, — але всі інші вже були там, і Лукас казав, що навіть не встиг і почути, як вони збіглися крізь гущавину, а я сказав: «Певен, що ти вже вважав, що зараз так само перечепишся об отого Вінсона, старого Скіпворта і Адама Фрейзера, чи не так?» — але принаймні я не спитав у нього: «А чому ти тоді не пояснив?» — адже Лукасу й не було потреби відповідати: «Пояснив? Що і кому?» — і, таким чином, з ним було все гаразд — я, звісно, не про Лукаса кажу, а про Кроуфорда, він не просто дитя нещастя, він… — і ось воно знову, і цього разу він знав, що це було: міс Гебершем зробила щось таке — він не знав, що саме, — ні звуку, ні поруху від неї, вона навіть не стала ще непорушнішою, але все-таки щось відбулося з нею — не зовні, а щось війнуло зсередини, начебто її це не тільки не вразило, але й сама наказала собі, проте від неї не йшло жодного поруху навіть для того, щоб вдихнути, і дядько того навіть не помітив: — Він скоріше обраний, позначений печаттю, своєрідний та унікальний, обраний богами з-поміж усіх людей, щоб довести — не самим собі, тому що божества ніколи й не сумнівалися, — але людині цим її найнижчим спільним знаменником, що у смертного є душа, яку він нарешті скерував на вбивство рідного брата…

— Він зарив його у ворушкому піску, — сказала міс Гебершем.

— Так, — мовив дядько. — Найстрашніше не це — проста воля випадку, коли під руку трапився старий негр-сновида, — а сам план, схема, така проста і обґрунтована у своїй біологічній, географічній, психологічній основах, що Чик назвав би природним, — і раптом усе зривається, бо чотири роки тому одна дитина, про існування якої він і не здогадувався, валиться у струмок у присутності того ж негра-сновиди, тому що цю частину історії насправді ми не знаємо, і що сталося з отим Джейком Монтґомері в його нинішньому стані, напевно, ніколи не дізнаємося, хоча це мало що важить, бо факт лишається фактом, чому він у могилі Вінсона, окрім того, що нам відомо: він купував деревину у Кроуфорда (ми дізналися це того вечора, коли зателефонували на кінцевий приймальний пункт у Мемфісі, де отримують пиляний матеріал), і Джейк Монтгомері знав, звідки взялася та деревина, бо це у Джейковій натурі, природі, вдачі, і це справді один із чинників його інтересів посередника, скупника, адже це його прибуток, і тому, коли Вінсон, партнер Кроуфорда, раптом перечепився та повалився замертво у заростях за Фрейзеровим магазином, Джейку й не треба було ворожити на кришталевій кулі, щоб вичитати там правду, а оскільки він це передбачив, то міг сам скористатися, або краще дати знати містеру Гемптону чи мені, і ми здійснили б обмін; Джейк знав про старий військовий трофей Бадді МакКалума, і я схиляюся до думки, що для Кроуфордового порятунку… — і знову було те ж саме, непорушний вигляд, жодної зовнішньої ознаки, але цього разу дядько помітив і збагнув, відчув (або як це було) і змовк на секунду, і навіть здавалося, хотів щось сказати, але, вочевидь, забув, і заговорив знову, — …що, може, Джейк назвав ціну свого мовчання і навіть, можливо, зібрав гроші чи отримав якийсь внесок, певно, бажаючи засудити Кроуфорда за вбивство, може, скористатися всіма своїми зв’язками, аби заробити ще більше грошей — чи, можливо, йому був не до душі Кроуфорд і хотілося йому помститися, або, може, такий собі пурист, для якого вбивство було останньою краплиною, і він просто вирив Вінсона, повантажив на мула та відвіз тіло до шерифа, але у будь-якому разі вночі після похорону з’явився хтось, який зі зрозумілої причини викопав Вінсона, і це точно був Джейк, і хтось, хто не лише не хотів, щоб Вінсона викопали, але, зі зрозумілої причини, спостерігав за кимсь, хто без ясної причини виривав той труп, — дізнався, що тіло викопали, — ти казав, було близько десятої, коли ви з Алеком Сендером припаркували вантажівку, і вже достатньо темніє, щоб розривати могили, десь так на сьому, і тої ночі йому залишалося ще три години — і ось що я маю на увазі щодо Кроуфорда, — сказав дядько, і цього разу він помітив, що дядько навіть зробив паузу, чекаючи на те, і воно війнуло, але так і не було ні звуку, ні поруху, непорушний капелюшок, акуратно і точно вмощений на маківці, стиснуті у пальцях згорнуті рукавички, сумочка на колінах, черевички, нерухомо виставлені на підлозі у ряд, начебто вона вмістила їх у крейдяному кресленні.

— …Спостерігаючи там, у бур’янах, за огорожею, бачачи, що його не просто зрадили і шантажують, але й, агонізуючи, мучитися, бо йому доведеться знову пройти все це, не кажучи вже про фізичний труд, бо якщо бодай одна людина знає, що тіло вбитого не витримає експертизи у досвідченого полісмена, то ніхто ніколи не вгадає, скільки інших людей можуть це знати або таке підозрювати, а, отже, треба труп негайно видобути з могили, просто зараз, принаймні цьому навіть допомагають, так, допомагають — знають про це чи ні, — напевно, він дочекався, доки Джейк вирив тіло і ладнався повантажити на мула (і ми виявили, що цей мул належав Ґаврі, для плуга, той самий мул, на якому вранці їхали близнюки; Джейк сам позичив його в неділю ввечері, і, якщо ви міркуєте, в якого саме Ґаврі він позичив, то матимете цілковиту рацію: це був Кроуфорд), і зараз він не ризикував пустити в хід пістолет, у будь-якому разі, якби міг, але він вирішив краще знову заплатити Джейку певну суму грошей за його шантаж, але щоб мати привілей одразу його вколошкати, тож він проломив Джейку череп, поклав убитого в могилу та засипав — і ось вона знову, відчайдушна жахлива невідкладність, самотність касти парій, — не тільки жах і налаштованість усіх людей проти нього, неприйняття, а й потреба боротися з інерцією землі та грізним, нерозважливим повівом часу, але, перемігши, нарешті, цю змову, він надав могилі пристойного вигляду, навіть перемістивши квіти, і ось докази про його злочин нарешті приховані та знищені, усе надійно… — і знову почалося те ж саме, але цього разу його дядько не зробив паузи, — …потім випростався та вперше міг вдихнути на повні груди, відколи Джейк підійшов туди, стиснувши руки та потираючи пучки великим пальцем, — і тут чує щось таке — хай чим воно було, але це змусило його пірнути й дременути назад на схил, потім повзти, захекуючись, з язиком на плечі, але цього разу не просто від люті та жаху, але майже у зневірі та підозрі, як це одна людина може стати об’єктом такого невезіння і стількох нещасть, споглядаючи, як ви втрьох не просто вдруге знищуєте його працю, а й подвоюєте йому клопіт, бо ви не просто виявили Джейка Монтґомері, а й засипали могилу та поклали назад квіти: він не міг дозволити, щоб його брата Вінсона знайшли у цій могилі, але й не міг дозволити, щоб там знайшли Джейка Монтґомері, коли (він точно мав те знати) туди завтра навідається Гоуп Гемптон, — і цього разу зупинився, чекаючи, коли вона скаже, і вона таки озвалася:

— Він кинув свого брата у ворушкий пісок.

— А, — промовив дядько. — Може настати мить, коли просто нічого не залишається зробити з братом, чоловіком, кузеном або свекрухою — тільки знищити їх. Але ви не кинете їх у ворушкий пісок. Ви про це?

— Він кинув його у ворушкий пісок, — вимовила вона зі спокійною та невблаганною викінченістю, не рухаючись, не зсунувшись, тільки її вуста це промовляли, доки вона не відкрила кришку годинника, пришпиленого брошкою їй до грудей, та не глянула на стрілки.

— Вони ще не дісталися долу Вайтліфа, — сказав дядько. — Але не турбуйтеся — він там буде: моє повідомлення, певно, до нього дійшло, проте ніхто у нашому окрузі не зможе примусити себе не почути того, що хтось колись сказав Віллі Інґрему за умови «цілком таємно», тому що іншого вибору й не лишається; він може примусити вас подивитися на скоєне ним, бо вбивці — гравці, і як азартний гравець убивця обожнює гострі відчуття та вірить передовсім не у свій фарт, а у ризиковану, авантюрну справу, мізерний шанс, і ця авантюра переможе просто тому, що вона — авантюра. Але, окрім того, він уже знав, що справа його пропаща, і нічого, чим би не свідчив Лукас про Джейка Монтґомері або ще когось, у майбутньому йому не зашкодить, і його останній шанс — це забиратися геть з наших країв; або, скажімо, він навіть знав, що це даремно, знав, що він молотить лапками заради жалюгідної жменьки мідяків і мідниць, йому три чисниці до смерті лишилося — чисниці, які він міг би назвати свободою; припустімо, він навіть напевно знав, що завтра сонце для нього не зійде, — що б ви воліли зробити передусім, останній акт вияву волі й ваших безсмертних принципів, доки назавжди не полишите рідну землю та, може, навіть світ, лишивши по собі добру славу, якщо ваше прізвище — Ґаврі, і кров, і помисли, і вчинки — Ґаврі, усе життя так, і ви це знали або навіть лише вважали так, або навіть лише чекали, що певної миті той автомобіль, який повзе на низькій швидкості самотньо опівночі над дном струмка, знову стане причиною і приводом усіх ваших мук і розчарувань, і обурення, і горя, і ганьби, і непоправних утрат, і що це навіть не білий, а чорномазий, а у вас ще й напоготові пістолет, у якому принаймні одна з тих старих справжніх десяти німецьких куль… Але не хвилюйтеся, — швидко промовив він. — Не хвилюйтеся за містера Гемптона. Він, мабуть, навіть не задіє свій пістолет; урешті, я навіть не певен, чи захопив він його, тому що він може знайти правильний шлях у будь-якій ситуації — може, не примирення, може, не послаблення виру емоцій, але принаймні зробить так, що пристрасті тимчасово згаснуть, буде застій брутальної та лютої поведінки — просто тим, що він повільно пересувається і важко дихає, — одного разу — це було два-три роки тому, у двадцяті, одна леді з Французової Низини — хай буде без імен — ворогувала з іншою леді, і ця ворожнеча почалася (як ми збагнули) з приводу торта, що вручали як приз на церковному доброчинному базарі, чий — це другої леді — чоловік був власником перегінного куба і постачав віскі Французовій Низині вже багато років, і нікого це не обходило, доки та перша леді не звернулась офіційно до містера Гемптона, щоб він туди поїхав і знищив той перегінний куб, і заарештував власника, а потім за тиждень чи днів за десять сама поїхала до міста і сказала йому: якщо він цього не зробить, то вона напише доповідну на нього губернатору штату і президенту у Вашингтоні, — отже, Гоупу довелося туди вирядитися, і вона не лише надала йому докладні вказівки, але ще він розповідав: стежка там була аж по коліно, в ямах, роками натоптаних під вагою закоркованих талонних дзбанів, так, що ви знайшли б ту стежинку навіть без ліхтарика, який він узяв, і, звісно, перегінний куб там примостився в місцинці нівроку, гарненькій, як би ви воліли, у затишку та безпеці, але ще й на багатті, вогонь розкладено під чайником, і негр доглядав кострище, і, певна річ, не знав навіть, кому те належало, нічогісінько, навіть коли впізнав Гемптонову фігуру і нарешті розпізнав його значок: той негр, як розповідав Гоуп, запропонував йому спочатку випити, а потім приніс видлубаного гарбуза з джерельною водою, а потім допоміг йому зручніше вмоститися, посадивши біля дерева, навіть підсунув до вогню його мокрі ноги, аби просушилися, доки той чекатиме, коли повернеться господар; цілком комфортно, як розповідав Гоуп, вони там біля багаття балакали про те і се, а негр подеколи запитував, чи не бажає він іще гарбуза з водою, доки, як переказував Гемптон, не почулася така крикнява пересмішників, що він, зрештою, розплющив очі, якийсь час кліпаючи у сонячному світлі, доки не сфокусувався й не побачив: ось він, пересмішник, сидить на гілці чи не за три фути над головою, і доки не повантажили та не повезли геть той перегінний куб, хтось збігав до найближчої хатини і приніс шматяну ковдру, якою прикрив його, ще й подушку йому під голову поклав, і Гоуп казав, що на тій подушці навіть була свіжа накривка, коли він відносив її та шматяну ковдру до Вернерового магазину — повертаючи з подякою власнику, — і повернувся до міста. А іншим разом…

— Я не хвилююся, — сказала міс Гебершем.

— Авжеж, ні, — відповів дядько. — Бо я знаю Гоупа Гемптона…

— Так, — мовила міс Гебершем. — Я знаю Лукаса Бічема.

— О, — сказав дядько. Потім він промовив: — Так. — А потім він сказав: — Авжеж. — А потім: — Попросімо Чика поставити чайник на вогонь, і поп’ємо кави, доки чекаємо, як вам таке?

— Це буде чудово, — відповіла міс Гебершем.