Порушник праху

П’ять

Звісно, їм довелося знову засипати яму, до того ж він був на коні. Але навіть тоді все було гаразд, доки не засяяв день, коли він покинув Здорованя та Алека Сендера на пасовиську біля воріт і спробував навшпиньки прослизнути у будинок, але одразу ж вибігла його мати, з розпатланим волоссям і в нічній сорочці, волаючи прямо біля входу:

— Де ти був? — а далі потягнула його до дверей дядькової кімнати, доки дядько напинав на себе якийсь одяг: — Ти розривав могилу? — і він з якимсь утомленим, непохитним терпінням, просто виснажений від їзди та розкопування, а потім знову закопування і знов їзди верхи, якось примудрявся ухилятися від розмови, знаючи, що насправді ніяк не сподівається в ній перемогти:

— Алек Сендер і міс Гебершем допомагали, — і будь-що здавалося ще гіршим, хоча вона, як і раніше, не говорила голосно: просто виглядала здивованою та неприступною, доки не вийшов його дядько — повністю одягнений, навіть у краватці, але непоголений, і не сказав:

— Ну, Меґґі, хочеш розбудити Чарлі? — потім попрямувала за ними до вхідних дверей, і цього разу сказала, — а він знову подумав, що їх ніколи не подолати через їхню мінливість, яка є не просто здатністю до руху, а й готовністю відмовитися з ефірною швидкістю вітру не тільки від своєї позиції, але й принципу; вам і не доведеться мобілізувати свої сили, тому що ви їх уже отримали: удосконалена артилерія, тягар і вплив, право на справедливість, і попередній досвід, і використання, і все інше пішли в атаку і розчистили поле битви, і змели все на своєму шляху — чи ви так вважатимете, доки не виявите, що ворог нікуди й не відступав, а вже покинув поле, і не просто покинув, а й за цей час узурпував ваш бойовий клич; ви вірили, що захопили цитадель, а натомість утямили, що просто потрапили на незахищену позицію, а потім ще й виявили при ясному розумі та тверезій пам’яті, що ніким не відбита, несподівана битва вже почалася у вашому незахищеному, відкритому тилу, — вона сказала:

— Але ж йому треба спати! Він навіть не лягав! — тому він зупинився, доки дядько, який ішов за ним, не озвався, не засичав на нього:

— Ходімо! Що з тобою? Хіба не знаєш, що вона затятіша, ніж ми з тобою, от як стара міс Гебершем була затятіша, ніж ти і Алек Сендер, разом узяті; ти міг би поїхати туди без того, аби вона тягнула тебе за руку, а от Алек Сендер не зміг би, та й щодо тебе я все ж таки не певен, чи взявся б ти, якби дістався туди. — Тому він зарухався пліч-о-пліч з дядьком туди, де сиділа у своїй вантажівці міс Гебершем, припаркувавшись за дядьковим автомобілем (той був у гаражі о дев’ятій вечора; потім, коли матиме час, для нього головне не забути спитати дядька, куди мати посилала його шукати). — Беру свої слова назад, — сказав дядько. — Забудь. Устами дитини і старої панни… — перефразував він. — Цілком правильно, як і більшість людських істин, просто не люблю, коли цю істину жбурляють в обличчя о третій ночі. І не забудь про свою матінку — та, звісно, і не зможеш; вона вже давно подбала. Просто пам’ятай, що вони можуть витримати будь-що, прийняти будь-який факт (це тільки чоловіки не вірять фактам), якщо лише не дивитимуться цьому в обличчя; можуть перетравити це, відвернувшись і простягнувши руку — як-от політик, коли бере хабаря. Подивися на неї: вона може прожити довге, утішне, щасливе життя, та ні на йоту не відступиться од своєї відмови простити тобі, що ти досить виріс, аби сам собі застібати штани.

Ще не розвиднілося, коли дядько зупинив машину біля шерифових воріт і вони коротким шляхом пішли нагору, до галереї орендованого будинку. (Оскільки він не міг бути наступником самого себе, домігшись успіху, хоча перебував уже на третьому терміні, час між виборами на посаду для шерифа Гемптона насправді майже вдвічі перевищував дванадцять років його служби. Він був сільським мешканцем, сам фермер і фермерський син, коли його вперше обрали, а зараз — власником ферми і хати, де народився, а нині живучи в орендованому міському будинку на час своїх повноважень, доки не повернеться на ферму, де його справжній дім, щоб жити там, доки не зможе балотуватися й пройти вибори — і знову стати шерифом).

— Сподіваюся, він не сплюх, — сказала міс Гебершем.

— Він не спить, — відповів дядько. — Він готує сніданок.

— Готує сніданок? — перепитала міс Гебершем: і тоді він дізнався, що, попри пряму поставу і капелюшок, який не зрушився з місця, точно вмостившись на маківці, начебто пригвинчений, а насправді тримаючись завдяки непохитній рівновазі шиї, як у негритянок, що носять на голові прання для всієї численної родини, вона зморилася від напруги і недосипання.

— Він сільський чоловік, — сказав дядько. — Будь-яка їжа для нього на світанку — вже обід. Місіс Гемптон — у Мемфісі, у них там дочка при надії, а єдина жінка, яка готуватиме йому сніданок о пів на четверту ранку, — це його дружина. У місті неможливо найняти куховарку, яка б на це погодилася. Вона приходить пізно, по восьмій, і миє посуд.

Дядько не постукав. Він почав одмикати двері, зупинився та озирнувся понад їхніми головами, туди, де внизу біля ґанку стояв Алек Сендер.

— Не сподівайся відкараскатися лише тому, що твоя мама не голосує, — звернувся він до Алека Сендера. — Ти теж заходь.

Потім дядько відчинив двері — і одразу війнуло пахощами кави та смаженої свинини, відвідувачі пройшли лінолеумом на слабке світло у кінці коридору, потім — до вистеленої лінолеумом підлоги в їдальні до кухні, облаштованої позиченими з місії «Гранд-Репідс» предметами, де весело стріляла полінцями грубка, а над нею стояв, схилившись над шиплячою сковорідкою, шериф, убраний у майку, штани і шкарпетки, шлейки теліпалися, волосся було розкошлане та скуйовджене після сну, як у десятирічного хлопчика; стояв, тримаючи в одній руці качалку для оладок, а в іншій — кухонний рушник. Не встигли гості зайти, як шериф уже повернувся широчезним обличчям до дверей і зиркав маленькими вицвілими очицями то на дядька, то на міс Гебершем, то на нього, а потім на Алека Сендера, і тої секунди його очі не так розширилися, як скоріше вп’ялися маленькими твердими чорними чоловічками, що зіщулились, неначе шпилькові голівки. Але шериф нічого не сказав, просто дивився на дядька, і навіть тепер маленькі зіниці, здавалося, знову розширилися, неначе людина вдихає і видихає на повні груди; доки трійця спокійно стояла, пильно дивлячись на шерифа, дядько переповів йому, швидко, скорочено, стисло, події з того моменту минулої ночі, коли дядько збагнув, що Лукас почав щось казати — або, точніше, просити у нього про щось, і до того моменту, коли він зайшов до кімнати свого дядька десять хвилин тому та розбудив його, і нарешті замовк, і обидва вони дивилися в маленькі чіпкі очиці, які все ще зиркали, зиркали, зиркали по обличчю кожного, а потім знову поверталися до дядька майже на чверть хвилини, навіть не кліпаючи. Потім шериф сказав:

— Ви не заявилися б сюди о четвертій ранку з отакими приповідками, якби це було не так.

— Ви слухаєте не лише двох шістнадцятирічних хлопчаків, — мовив дядько. — Нагадую вам: там була і міс Гебершем.

— Вам нема потреби нагадувати, — сказав шериф. — Я не забув про це. Не думаю, що взагалі колись забуду. — Тоді шериф розвернувся. Велетень у п’ятдесят років, ви ніколи б не подумали, що він здатний так швидко рухатися, і справді, таке враження не складалося, але він встиг зняти ще одну сковороду з цвяха, забитого у стіну за грубкою, і вже розвертався до столу (де він уперше помітив вирізаний бік копченого м’яса), перш ніж, здавалося, поворухнувся, узявши ножа та поставивши поруч м’ясо, доки дядько заговорив:

— У нас є на це час? Вам треба буде їхати зі швидкістю шістдесят миль у Гаррісберґ до окружного прокурора; вам доведеться взяти міс Гебершем і цих хлопчиків як свідків, щоб спробувати його вмовити послати клопотання про ексгумацію тіла Вінсона Ґаврі…

Шериф прожогом обтер руків’я ножа кухонним рушником.

— Мені здалося, ніби ви сказали мені, що Вінсона Ґаврі нема там у могилі.

— Офіційно він там, — сказав дядько. — За окружними записами — це він. І якщо вам — а ви тут живете і знаєте міс Гебершем та мене все своє політичне життя — доводиться просити мене двічі, то що, на вашу думку, зробить Джим Гелледей? Тоді вам доведеться їхати зі швидкістю шістдесят миль, забравши ваших свідків і клопотання, щоб вам суддя Мейкокс видав ордер…

Шериф пожбурив кухонний рушник на стіл.

— Мені? — спитав він м’яко, майже неуважно, так, що дядько замовк, спостерігаючи, як шериф розвертається від стола, тримаючи ножа.

— О, — промовив дядько.

— Я теж думав про щось таке, — сказав шериф. — Дивуюся, що ви не подумали. Або, може, і подумали.

Дядько вп’явся очима у шерифа. Тут Алек Сендер — він стояв позаду всіх, поки що не переступивши порога з їдальні до кухні — озвався, і голос звучав без інтонацій та знеособлено, начебто читаючи гасло, крилату фразу реклами якоїсь речі, якої він не купить та й не бажає мати:

— Може, то був не мул. Може, то був кінь.

— Може. Тепер ви про це подумали, — сказав шериф.

— О, — повторив дядько. Він сказав: — Так.

Але вже заговорила міс Гебершем. Вона кинула на Алека Сендера короткий жорсткий погляд, але тепер знову дивилася на шерифа так само твердо.

— Я теж, — сказала вона. — І вважаю, що ми заслуговуємо на краще, ніж гра у схованки.

— Я теж так вважаю, міс Гебершем, — відповів шериф. — Не враховуючи, що того, хто міг би це вирішити, тут у кімнаті нема.

— О, — сказала міс Гебершем. Вона мовила: — Так, звичайно, — уже на ходу, рухаючись і, наблизившись до шерифа на півдорозі між столом та дверима, узяла в нього ніж і підійшла до столу, коли той оминув її та рушив до дверей, і тоді він з Алеком Сендером попрямували за шерифом до темного передпокою, зачинивши по собі двері; а тоді він здивувався, чому шериф не скінчив одягатися, коли встав з ліжка; чоловік, який призвичаївся прокидатись о пів на четверту ранку, щоб приготувати собі сніданок, навряд чи протестуватиме, аби встати на п’ять хвилин раніше та вбратися в сорочку і взути черевики, а тоді заговорила міс Гебершем, і він згадав про неї у присутності леді, певна річ — ось чому він пішов надіти сорочку та взутися, навіть не сідаючи поснідати, і коли міс Гебершем заговорила, він сіпнувся, не рухаючись, пробудившись, до того лічені секунди, а може, і хвилини сплячи, як кінь, стоячи, — але міс Гебершем тільки перевернула м’ясо набік, щоб відрізати першу скибочку. Вона сказала:

— Хіба він не може зателефонувати у Гаррісберґ і домогтися, щоб окружний прокурор передзвонив судді Мейкоксу?

— Саме це він зараз і робить, — відповів Алек Сендер. — Телефонує.

— Може, тобі краще пройти у коридор — там буде чутніше, що він каже, — озвався дядько до Алека Сендера. Потім дядько знову глянув на міс Гебершем; він теж спостерігав за нею, як вона швидко нарізає бекон, скибку за скибкою, так швидко, майже як автомат. — Містер Гемптон каже, що нам не треба ніяких документів. Ми можемо самі з цим впоратися, не турбуючи суддю Мейкокса…

Міс Гебершем упустила ножа. Вона не поклала його, а просто розкрила долоню, і тим самим рухом підхопила кухонний рушник, витираючи руки, коли відвернулась од столу, перетинаючи кухню, швидко наближаючись до них — швидше, ніж навіть шериф, коли рухався тоді.

— Тоді чого ми тут марудимося? — сказала вона. — Щоб він зав’язав краватку і натягнув піджак?

Дядько швидко підступив до неї.

— Ми нічого не зможемо зробити потемки, — сказав він. — Нам треба дочекатися світання.

— Ми не чекали, — сказала міс Гебершем. Потім вона зупинилася; нічого не лишалося, ніж насуватися на дядька, хоча той її й не чіпав, просто стояв між нею та дверима, доки їй не довелося спинитися бодай на секунду, щоб він її пропустив, і він теж подивився на неї: така пряма постава, худа, майже безформна постать у прямій бавовняній сукні, під досконало-круглим капелюшком, і йому подумалося: «Вона застара для цього, — а потім виправив сам себе: — Жінці, леді не годилося так чинити», — а потім згадав учорашній вечір, коли він вийшов з офісу, пройшов задвірком і свиснув Алеку Сендеру, і він знав, він вірив — як і раніше вірив у це, — що поїхав би сам, навіть якби Алек Сендер зненацька відмовився, але по-справжньому все сталося тільки тоді, коли з-за будинку вийшла міс Гебершем і сказала йому те, що сказала, і він знав, що готовий через те пройти. Він знову згадав, що сказав йому старий Ефраїм після того, як вони знайшли кільце під кнурячим коритом: «Якщо у тебе є щось таке, що не чекає, що треба зробити не зволікаючи, не марнуй часу на чоловіцтво: воно має справу з тим, що твій дядько називає «правила» і «ухвали». Звертайся до жіноцтва і дітлашні: ті до обставин підлаштовуються». Тут одчинилися двері. Він почув, як шериф переходить їдальню з кухонних дверей. Але на кухню шериф не зайшов, зупинився у дверях, стоячи на порозі навіть тоді, коли міс Гебершем промовила суворим, майже безжально-грубим голосом:

— Ну? — і він так і не взувся, так і не підібрав шлейок, які теліпалися, і, здавалося, взагалі не чув міс Гебершем: просто закляк, маячачи, у проході, дивлячись на міс Гебершем — не на її капелюшок, не їй в очі, навіть не в обличчя: просто на неї саму — усе одно що дивитися на рядок, написаний російською чи китайською абеткою, про який хтось, кому ви довіряєте, щойно сказав, що так пишеться ваше ім’я, — і нарешті вимовив задумливим, здивованим голосом:

— Ні, — потім повернув голову подивитися на нього і сказав: — І не ти, — потім знайшов очима Алека Сендера, а той ковзнув поглядом по шерифу, а потім відвів погляд, і знову звів очі. — Ти, — промовив шериф. — Лише ти. Ти поїхав туди в темряві та допоміг викопати мерця. Не лише це — білого мерця, про якого інші білі стверджували, ніби його вбив чорномазий. Чому? Міс Гебершем тебе примусила?

— Ніколи ніхто мене не примушував, — сказав Алек Сендер. — Я навіть не знав, що це зроблю. Я вже сказав Чику, що не поїду. Тільки як ми дісталися до пікапа, то здалося, що кожен сприймає це як факт, що я не зроблю нічого іншого, як поїду, ще до того, як знав, що не поїду.

— Містере Гемптон, — звернулася до шерифа міс Гебершем. Тепер він подивився на неї. Він зараз навіть її почув.

— Ви ще не скінчили нарізáти м’ясо? — спитав він. — Тоді дайте мені ножа. — Він узяв її за руку, розвертаючи до столу. — Хіба ви не досить наїздилися цієї ночі? За п’ятнадцять хвилин розвиднятиметься, а люди вдень за лінчування не візьмуться. Вони можуть за день покінчити, якщо нічого не завадить, або якщо чогось не вийшло. Але при денному світлі вони не візьмуться, бо тоді бачитимуть одне одного в лице. Вам скільки — більше ніж два яйця?

Вони полишили Алека Сендера снідати за кухонним столом, а свої порції понесли до їдальні: він, дядько і міс Гебершем несли таріль яєчні з м’ясом, і сковороду з бісквітами, учора з вечора спеченими, а сьогодні розігрітими в духовці, доки вони майже не перетворилися на тости, і кавник, де непроціджений осад кипів разом із водою, доки шериф не додумався зняти начиння з розпеченого кутка грубки; їх було четверо, хоча шериф поставив п’ять стільців, і не встигли гості сісти, як хазяїн підняв голову, дослухаючись, дарма що сам він нічого не чув, потім підвівся та пройшов у темний хол, а звідти — у задню частину будинку, а потім він почув шум з чорного ходу, і ось шериф повернувся з Ліґейтом, хоча в того не було дробовика, і він розвернувся — достатньо, щоб побачити, що там за вікном: звісно, уже світало.

Шериф обслуговував гостей, роздаючи тарілки, доки дядько і Ліґейт підставляли свої чашки і шерифове горнятко міс Гебершем, щоб вона наповнила їх із кавника. А потім йому раптом здалося, що він уже давно чує шерифів голос ніби здалеку: «…хлопче… хлопче…», — а потім: «Розбудіть його, Ґевіне. Хай підснідає, доки не заснув», — і він смикнувся, щойно розвиднілось, а міс Гебершем усе ще наливала кави у ту саму чашку, і він почав їсти, жувати і навіть ковтати, рухаючи щелепами вгору-вниз, ніби здіймаючись і падаючи у м’яку бездонну драговину сну, і у голос, який дзижчав про старі вирішені речі, які його не стосувалися, голос шерифа:

— Ви знаєте Джейка Монтґомері з округу Кроссмен? У місті бував з півроку тому чи близько того?

І далі голос Ліґейта:

— Аякже. Один з тих доморощених лісоторгівців. Колись тримав забігайлівку, що рестораном називав, біля самої межі штату Теннессі, як їхати до Мемфіса, хоча я ніколи не чував, аби там хтось купував чи їв таке, що можна розжувати, і так було, доки там один не нарвався, ну й прибили його якось уночі роки зо два-три тому. Так і не дізналися, чи винен Джейк у тому, чи не винен, але поліція Теннессі викинула його назад за межі Міссісіпі — просто принципово. Відтоді, гадаю, він обживався десь на фермі свого та’, за межами Ґлазґо. Може, чекав, доки інші забудуть про той його темний бізнес, і тоді він відкриє деінде на шосе іншу забігайлівку з дірою у долівці — льохом, де можна віскі ховати.

— А що він тут поробляв? — спитав шериф.

Ліґейт знизав плечима:

— Деревину скуповував, що ще? А чи не він це і Вінсон Ґаврі… — Тут Ліґейт вимовив з якоюсь слабкою модуляцією: — Поробляв? — а потім узагалі без модуляції та інтонації: — Що він зараз поробляє?

І тоді він немов відсторонено почув свій власний голос, байдужий, на межі м’якої глибокої безодні сну, надто байдужий, аби перейматися, чи мовлено це вголос, чи почують інші:

— Зараз він нічого не поробляє.

Але потім покращало, коли зі шкарубкого глевкого диму закуреного будинку вони знову потрапили на свіже повітря, вранішнє сонце, що м’якими потоками у вишині золотаво омиває верховіття, золотить широкий струмок міської водойми, — а підпорки водограю видовжилися, наче павучі лапи, на тлі блакиті, доки всі четверо знову не всілися до дядькової машини, а шериф стояв, нахилившись, над водійським вікном, тепер навіть пов’язавши яскраву помаранчево-жовту краватку, кажучи дядькові:

— Відвезіть міс Юніс додому, хай виспиться. А я вас додому підкину, скажімо, за годину…

Міс Гебершем, сидячи на передньому сидінні поруч із дядьком, сказала: «Тьху». От і все. Вона нікого не кляла, їй і не треба було. Це було незрівнянно довершеніше та закінченіше, аніж просто лайка. Вона нахилилася вперед, через дядька, звертаючись до шерифа:

— Сідайте у вашу машину та кермуйте у тюрму чи куди вам треба, аби примусити когось це розкопати. Нам довелося знов її засипати, бо ми знали, що ви не повірите, доки самі там не побуваєте і на власні очі не побачите. Поїхали, — сказала вона. — Там зустрінемося. Поїхали, — повторила вона.

Але шериф не зрушив з місця. Він міг чути його подих, глибоко, на повні груди, майже з шумом.

— Звісно, про вас я не знаю, — промовив шериф. — Леді, в якої нічого нема, окрім кількох тисяч курей з курчатами, яких треба і годувати, і доглядати, і напувати, і нема нічого, окрім ферми з овочевим городиком, де всього п’ять акрів — тоді можна ні до чого не братися. Але ці хлопці, як не крути, мають ходити до школи. Принаймні щось я не чував такої постанови Шкільного Округу, аби канікули давати на те, щоб відкопувати мертвяків.

І це зупинило навіть її. Але вона так і не сіла. Вона нахилилася вперед, де могла понад дядьком дивитися на шерифа, і він ще раз подумав: «Вона занадто стара, аби чинити так», — але якби не вона, тоді йому та Алеку Сендеру — а й вона, і його дядько, і шериф, усі втрьох, і мати з батьком, і Паралі — теж називають їх «дітьми» — довелося б це зробити; — зробили б чи не зробили, а піти на це довелося б, щоб врятувати навіть не справедливість і порядність, але й безневинність: і він думав про того, хто, можливо, просто мав убити людину не з мотиву чи причини, а просто з потреби, керуючись поштовхом — убити людину, винаходячи, створюючи свої мотив і причину, після чого він ще зможе існувати серед людей як людина розумна: хай ким був той, кому довелося вбити Вінсона Ґаврі, але йому довелось і відкопати труп та вбити іншу людину, щоб покласти у порожню могилу, щоб той — будь-хто, кому треба було його вбити, — міг перепочити; а кревним чи сусідам Вінсона Ґаврі доведеться вбити Лукаса або когось іншого, неважливо, їх геть не обходить, кого, і тоді вони можуть заспокоїтися і перепочити, і навіть спокійно погорювати у скорботі, і на цьому кінець. Шерифів голос був м’яким, навіть ніжним:

— Їдьте додому. Ви з хлопчиками зробили добру справу. Певно, навіть врятували життя. А зараз — додому, а все інше ми з’ясуємо. Там не місце для леді.

Але міс Гебершем просто урвали, та й то ненадовго:

— А тої ночі там було місце не для чоловіків.

— Стривайте, Гоупе, — сказав дядько. І тоді він розвернувся до міс Гебершем. — Для вас тут у місті є робота, — сказав він. — Хіба ви не знаєте?

Тепер міс Гебершем поглянула на його дядька. Але вона все ще не відкидалася на сидінні, не даючи іншим сподівань на те, що змириться; дивилася так, начебто взагалі не змінила одного супротивника на іншого, але без паузи чи зволікання прийняла двобій, не даючи їм шансів побачити, як вона заплаче або здасться.

— Вілл Ліґейт — фермер, — сказав дядько. — Та ще й був там цілу ніч. Йому треба повернутися додому та трохи поробити свої справи.

— Хіба у містера Гемптона немає інших представників? — промовила міс Гебершем. — Нащо тоді вони?

— Вони просто люди, в яких є рушниці, — сказав дядько. — Того вечора Ліґейт сам казав Чику і мені: якщо знайдеться досить людей, які до такого додумаються і згуртуються, то вони б усе одно вломилися, попри нього і містера Таббса. Але якщо жінка, біла леді…

Його дядько витримав паузу, замовкнувши; вони дивились один на одного; спостерігаючи за ними, він знову згадав про дядька і Лукаса в камері тої ночі (це було минулої ночі, авжеж; а тепер здавалося, ніби роки тому); і знову — так само, але зараз міс Гебершем і його дядько справді не зводили очей одне з одного замість змагатись одне з одним, і це було остаточною концентрацією всіх органів чуттів, які всі разом — жалюгідна спроба, помилкове сприйняття, яке важить навряд чи більше, аніж здатність читати санскритом, а він стежив за ними, і йому здавалося, що вони точно як два гравці у покер, які вичікують, хто зірве банк.

— …просто сидітиме там, як на виставці, де перший, хто мине, уже поголос пустить — не встигнуть на Четвертій дільниці навіть мотор вантажівки запустити, не встигнуть і з міста вирушити… доки ми доїдемо туди і покінчимо з цим назавжди, принаймні…

Міс Гебершем повільно відкинулася назад, доки не вперлася спиною у сидіння. Вона сказала:

— Отже, мені треба буде розсиджуватися там на східцях, розпустивши спідниці, чи, може, краще — спиною до балюстради, упершись одною ногою у стінку кухні місіс Таббс, доки ви, чоловіки, що вчора не встигли спитати старого чорномазого про дещо, і тому він учора звернувся тільки до хлопчика, до дитини…

Його дядько нічого не відповів. Шериф нахилився над віконцем, роблячи величезні вдихи та зітхаючи не важко, але так, як годиться дихати такому велету. Міс Гебершем вела далі:

— Везіть мене спочатку додому. Мені там треба дещо владнати. Я не збираюся тут цілий ранок засиджуватися й ні за холодну воду не братися, аби місіс Таббс вирішила, що їй треба зі мною потеревенити. Везіть мене спочатку додому. Я зрозуміла вже годину тому, як ви з містером Гемптоном прагнете поспіхом цього спекатися, щоб часу не марнувати. Алек Сендер може поїхати на моєму пікапі до в’язниці, по дорозі до школи, і лишити перед ворітьми.

— Так, м’, — сказав його дядько.