Празька химера

Гадючник

У тісняві маршрутного таксі гучно заверещала паскудна мелодія мобільного. Жінка з довгим рудим волоссям, яка неспокійно йорзала на сидінні біля вікна, перед тим довго й безнадійно намагалась з’єднатись із кимось, і вже роздратовано кинула апаратика до сумки, та після сигналу знову похапцем витягла його, й пасажири маршрутки задурно стали слухачами емоційного мінімоноаудіоспектаклю:

— Люсько! Чого не озиваєшся, стара корово!.. Я тобі додзвонююсь вже бозна-скільки... Сталось, звичайно сталось! Ти можеш собі уявити... наша Валюшка збирається до «академіків» на Костельну із Юрою Боніним!.. Що? Що ти кажеш?.. У Юри Боніна немає трьох передніх зубів?.. Правда?.. Сама бачила чи хтось казав?.. Але ж все одно це Юра Бонін!.. Як що робити?.. Треба знайти спосіб поговорити з ним... Так, поговорити й розповісти, хто така наша Валюшка... Та ну тебе, Люсько! Сука ти, а не подруга!

Жінка люто стиснула мобілку. Потім знову, очевидно, зробила спробу поговорити з Люською, злочинно байдужою до ймовірного контакту Валюшки та Юри Боніна, але Люська уперто не виходила на зв’язок із рудою. Треба було телефонувати далі, треба дзвонити самим «академікам», щоб після катастрофічної новини нарешті знайти моральну підтримку. Але в академіків мобілки нема. Їм краще дзвонити трохи пізніше, вже з дому. А додому вона не доживе. І тому судомно набрала домашній телефон Томки з Костельної.

— Вітю, а де Томка? Ах, зовсім забула, вона в нас працююча жінка. Так, нічого, звичайно, всі ми будемо! До зустрічі!

Жінка витягла записник, почала психопатично слинити пальці, гортаючи його сторінки, шукаючи службовий телефон Томки.

— Покличте, будь ласка, Тамару Кудрик! Томко. Добре, що я тебе застала! Уявляєш, наша Валюшка іде до вас на Костельну із Юрою Боніним! Так! Вона сама мені сказала! Так і сказала: прийду з Юрою Боніним!

Томка виявила значно більше розуміння, аніж недоумкувата Люся. Але тут мікроавтобус доїхав до потрібного перехрестя, і змістовну розмову довелося урвати.

— Я передзвоню тобі! Я зараз виходжу з маршрутки! Дозвольте мені! Та дайте ж мені вийти, стали тут, як турки! Це я не тобі! Тебе вже не буде на роботі? О Господи! І чого ти ходиш без мобілки, стара шкапо!

На вулиці сильний вітер і дрібний дощ. Реве проспект, гомонять люди. В руках у рудої велика торба із супермаркету і невеличка торбинка з бутіка. Додому недалеко. Але вона таки знаходить напівсухе місце під якимось настилом, ставить на брудну сиру землю велику торбу, притримуючи її між ногами, а меншу, тримаючи під пахвою, затуляє одне вухо пальцем, продовжує розмову із Томкою.

— Так і сказала: «Ти знаєш, Сюзанно, прийду до “академіків” на Костельну із Юрою Боніним...» Ні, я нічого не кажу, я, до речі, давно думаю, чого вона собі когось не підбере... Але щоб ця стара хвойда водила за собою нашого Юру... До речі, я й не знала, що він повернувся... Ти права, ми багато чого не знаємо в цьому світі... Слухай, а може, зв’язатись з Нателлою, вона б дала по голові нашій Валюшці... Нателла з Юрою вже давно не живуть? Але ж якісь стосунки підтримують?... Що?.. Нателла з дітьми виїхала до Канади? Ти напевне знаєш? Томко, сонечко, з’ясуй! Я дуже сумніваюсь, щоб тій Канаді була потрібна та Нателла... Коли тобі перетелефонувати?..

А тим часом жінка, яку три подруги іменували «наша Валюшка», повернулась з роботи й порпалась у купі светрів, які були спаковані у торби для відправки на село для далекої родички, щоб їй було в чому ходити до корів. Нарешті знайшла великий реглан із субкультурною «металістською» атрибутикою спереду і ззаду, який син був «з понтом» купив минулої весни, але до якого швидко охолов. Ось це вона й одягне, коли в суботу піде на Костельну до «академіків» у гадючник. Скільки років вона, як ідіотка, купувала нове шмаття саме для цього суєтного дня, щоб продемонструвати «гадюкам» свій життєвий успіх. Те, що вона цього разу прийде на Костельну не сама, турбувало потенційну супутницю Юри Боніна значно менше, ніж «гадюк», її так званих найкращих подруг юності.

...Всі чотири згадані жінки два десятки років тому невідомо для чого закінчили факультет металургії технічного університету. Проте, то тільки Валентина здобула спеціальність «інженер металургії важких металів» невідомо для чого. Її подруги Тома, Сюзанна і Люся недаремно здобували цей мужній фах: усі вони не тільки вийшли заміж за своїх однокурсників, тодішніх юних металургів, відповідно, Вітю-академіка, Вітю-художника і Вітю Кохту, але й досі живуть з ними. І тільки Валентина вийшла заміж за «лівого», не захотіла наполегливо працювати над здобуттям мужа-металурга, і маємо результат: Валюшка розлучилась. А як іще могли скластись стосунки, над яким не працюєш день і ніч, із мужиком, який сам залицявся, а потім одружився без жодного зусилля з боку ледачої Валюшки? Побігала б, як Люська, яка вставала із першими півнями, щоб о пів на сьому прибувати з Теремків-1 на Польову і бігати за Кохтою по десять кіл на стадіоні перед лекціями з якої-небудь теорії сплавів! А ледача Валюшка тільки сміялась, мовляв, не доженеш!.. Догнала і перегнала! Проте лінощі, хоча і є смертним гріхом, але не найстрашнішим із семи. Найстрашніший смертний гріх — це гординя. І саме цей жахливий гріх складає важливу частину Валюшчиної сутності. Вона насмілюється пишатись своєю незалежністю, робить вигляд, ніби їй байдуже. Так їй і повірили! Дарма що працює заступником головного редактора елітного глянцю «Victor & Віктор» і хизується, ніби глянцевий космополітичний Victor дає їй більше, аніж який-небудь рідний український Вітьок із плоті й крові.

— Мені не вистачило Віті на факультеті металургії, то я знайшла собі свого Victorа і щаслива!

Хоча щастя, за великим рахунком, не було. І не тому, що аж так дратувала гординя трьох гадюк Томи, Люсі і Сюзанни — о, це презирство жінок, які міцно тримаються за чоловічий хрін, до тих, хто схопиться тільки вряди­-годи! «Якби не мої хлопчики, я б наклала на себе руки! Я не знаю, для чого тоді жити!» — співала першу партію Люська, а Сюзанна підхоплювала: «А я б спилась! Так, я б спилась! Якби не Вітька й Ладка, я б давно валялась під парканом!» — «Ми не знаємо, Валюшко, їй Богу, не знаємо, — вели вони далі хором, — як ти знаходиш у цьому житті бодай якийсь сенс?» Але мова про інше. Сама ж Валентина була в тому гадючнику, який сентиментально іменується товариством друзів юності, найбільшою гадюкою, і три подруги добре знали це. Тільки сором’язливо ніяковіли і не проговорювали вголос очевидного.

Неправда, що Валентина не знайшла на факультеті металургії свого Віктора. Тим, скільки вікторів мала вона, могла б похвалитись не кожна жінка. Але спочатку був Вітя-академік, ще до того, як став «академіком», тобто ще до того, як його підхопила єдина дочка академіка-металурга Тома. І досі очі Валентининої мами наповнюються слізьми, коли раптом почує вона давню пісню у виконанні небіжчиці Анни Герман: «Красивая и смелая дорогу перешла». Томка, до речі, не була ні «красивой», ні «смелой», вона була дочкою академіка-металурга із грандіозною квартирою на вулиці Костельній, яка тоді іменувалась вулицею Челюскінців, і цього було досить. Вона могла вибирати будь-якого хлопця на факультеті металургії. Чи то гуртожитського, чотири особи в одній кімнаті, вигоди в кінці коридора, душ для хлопців по непарних. Чи то киянина з двокімнатної малометражки на масиві з батьками, бабусею й молодшим братом. Юра Бонін, який, до речі, був і не гуртожитський, і не киянин, їздив на навчання електричкою з якогось передмістя, Томі не дався. Стримано, тактовно, але не дався. Хоча вона й запрошувала його до себе полагодити кран, ніби в академіків не було змоги викликати майстра, а сама, як розповідали на факультеті, зустріла його на порозі абсолютно гола. А Юра кинувся викликати швидку, мовляв, бідна Тома втратила розум. І після провалу з Юрою Тома-академічка взялась за Вітю, який уже тоді дійшов до серйозних стосунків з Валентиною.

А Валентинина мама і досі плаче, в усьому звинувачуючи Вітю-академіка. І в невдалому шлюбі дочки, і в її нинішньому безпутному житті, і в її роботі в підозрілому журналі для справжніх чоловіків «Victor & Віктор».

— Мамо, та не плач ти, він такий нікчемний мужик!

— Він став таким, коли пішов від тебе. А був славний хлопець.

— Він ніде не працює вже багато років!

— З тобою б він працював! І ти б не працювала в цьому бридкому журналі, людям соромно показати, що ви там пишете.

— Мамо, від нього в мене не було б дитини («академіки» були бездітні).

— З тобою в нього все було б! То все від важких металів! В самого академіка вона народилась на п’ятому десятку!..

А тепер вони всі в ситуації п’ятого десятка раз на рік збираються у дико захаращеній квартирі на Костельній, де п’ють шампанське і горілку, запиваючи хто пивом, хто кефіром. Святкують чергову річницю весілля «академіків». До речі, ніхто напевне не знає, чому в них нема дітей — чи не вийшло, чи за домовленістю. Томка й досі пишається, що вона не вагітніла, щоб одружити хлопця, який їй припав до душі, через що пройшло безліч дівчат. Казали, ніби доля насміялась із Вітьки, який одружився із розрахунку. Але, можливо, розрахунок Вітьки-академіка саме в тому й полягав, щоб жити без дітей у квартирі академіка-металурга, який досить скоро після одруження дочки пішов із життя. Через рік після чоловіка померла й мати Томки. Довше за всіх протрималась бабуся, яка декілька років лежала в одній з величезних кімнат, і коли гадючник збирався, було чутно її зойки, на які ніхто не звертав уваги. Але згодом за фамільну огорожу на Байковому перебралась і вона, і Вітька з Томкою лишилися вдвох на неміряній, як панський лан, території, якій не могли і не хотіли давати ради. В одній з кімнат стояла розкладачка, кілька років тому її ставили для одного Вітьчиного родича, якому навмисне не стелили на дивані, щоб потім не ліз зупинятись у них. Родич давно поїхав, але розкладачка з постіллю, з якої ніби хтось тільки-но виліз, ще й досі стоїть біля заваленого якимось ганчір’ям дивана. Поміж вишуканих шаф із розбитими дверцятами стоять клунки із якимось добром, яке одного дня збираються розібрати, перебрати і винести, і цей день мріє у присмерку майбуття ледь зримим маяком.

А тим часом Томка щодня, щоб не дратувати чоловіка своєю надмірною присутністю вдома, ходить на роботу до металургійного «вісника НАН», і Вітя-академік лишається сам. Перечитує давно читану белетристику з величезної бібліотеки, дібраної в радянські часи. Удає, ніби пише велику книгу про свого могутнього тестя, за яку якесь хирляве видавництво сплатило йому вже декілька авансів. А також, за порадою свого однокурсника, фахового інтердисциплінарія Віктора Кохти, Вітя вже котрий рік пише проект наукового дослідження про основні етапи розробки гуманістичного дискурсу чорної металургії.

Своєрідний шарм Вітьки-академіка полягає в його дебільній щирості. Так, одружився з Томкою, щоб жити в цьому домі. «Але ж як тут класно, Валюшко! І так швидко всі перемерли... Вже скільки років стою біля цього вікна і не можу надивитись на Дніпро й на платани Володимирської гірки! Поглянь, це ракурс для втаємничених. Саме під цим кутом. Так, Томка — гадюка, ще й яка! Ніколи яєшню не підсмажить, с-сука, тільки варить яйця, а яєшню, каже, смаж собі сам! Вона хоче — ти можеш собі таке уявити! — щоб моя матінка приїхала в Київ допомагати нам по господарству. Але жила б не в нас, а десь найняла квартиру. Маю, те що заслужив? Ой, Валюшко, не треба! Можна подумати, з тобою було б краще! Все те саме, тільки без квартири на Костельній! Найкраще було тоді, коли я зустрічався із вами обома. З нею вже розпочав, а з тобою ще не закінчив. А втім ми з тобою не закінчимо ніколи. Все гаразд, Валентино! Не бійся. Томка не прийде! Якщо хочеш, зараз перетелефонуємо їй у «Вісник». Це не мобільний, це локальний. Як відповість, то, значить, вона таки там. Коли вже ти зробиш зі мною інтерв’ю для твого Victorа? Бо з художником робила, з Кохтою робила, а я, виходить, тобі не друг юності?»

— А мені мій Вітька по вихідних сніданок у ліжко приносить! — неодмінно хвалиться Томка перед гадючнком.

— І в туалеті він за тобою ще досі підглядає?

— А ти мовчи, одінокая женщіна, тебе завидки беруть, що в мене і дім, і муж, а в тебе нічого, тільки син-двійошник і якийсь паперовий Victor! А мій Вітюша пішов від тебе до мене не через квартиру! А тому, що я — краща жінка, ніж ти!

— Томко, заспокойся, заспокойся, — Сюзанна і Люська хапають п’яну Томку під руки, тягнуть її в туалет блювати в розбитий унітаз — клозет в оселі «академіків» напрочуд великий, завбільшки з хрущовську кухню. Але непрозоре скло в туалетному віконці вибили під час якоїсь пиятики, Вітя спромігся поставити тільки звичайне, і у вечірні години мешканці кількох осель у будинку навпроти дивились дармовий спектакль тілесного жахіття.

Поки Сюзанна й Люська пробльовують п’яну Томку, до Валентини у вітальні підсідає Вітя-художник і починає співати, ніби вона стала гарною, як ніколи, що вона — саме та унікальна жінка, в якої все найкраще завжди попереду, яка на п’ятому десятку виглядає суттєво краще, ніж на другому, яка з кожним роком, не зважаючи на кілограми на боках, а може, саме завдяки їм, розкриває нові суцвіття своєї зрілої краси, і коли вже вона знов завітає до нього до майстерні на Батиєву гору — там кожен куток скучив за нею.

Вітя-художник першим покинув фах металурга, а точніше, металургія сама відмовилась від нього. Його відрахували на п’ятому курсі за пиятику в гуртожитку — їхній курс мав нещастя закінчувати навчання в рік інтенсивної боротьби з алкоголізмом. Вітя-художник не любить згадувати той жах: виселення з гуртожитку, вагітна Сюзанна, яка тягне жити до себе... І коротка розмова з Юрою Боніним: «То тобі вона напевне не потрібна? Якщо так, я з нею одружуюсь. Але пообіцяй, що ніколи не шукатимеш контактів з дитиною». Він тоді мало не дав Юрі в пику: «...не лізь до моєї дружини! Не лізь до моєї дитини!» Вітя-художник не знав, що Юра Бонін у такий спосіб влаштував не одне весілля на факультеті металургії. Хлопець із органічним несприйняттям дівчачих страждань щоразу щиро був готовий одружитись із новоявленою вагітною з факультету, поки винуватець шукав способу цього не робити.

А Вітя-художник після вигнання з факультету металургії пішов працювати на цвинтар, звідки не брали до війська і де він протягом певного часу успішно виготовлялв огорожі й хрести. Один із самотніх дідів-гробокопів залишив йому у спадок свою хатку на Батиєвій горі, де Вітька обладнав майстерню. Вітя-художник однозначно не був великим митцем. Але він поступово мистецьки намацав потрібну пропорцію містицизму, еротизму й урбанізму, в результаті чого його малярську продукцію почали інтенсивно купувати офіси й ресторани — тільки встигай живописати. В його майстерні над спальним місцем висів мистецький виріб, де з вікна химерного багатоповерхового будинку виривалась мушля валторни, з якої лізла оголена жінка з досконалим металевим тілом і обличчям, яке мало риси всіх чотирьох гадюк.

А Сюзанна вже й не знала, в який спосіб втримати чоловіка, який раптом став більш-менш відомим і сяк-так заможним. За допомогою візажиста розробила імідж подруги художника: їй порадили довге руде волосся і, оскільки вона не зможе змінити колір очей, неодмінно купити зелене пальто із зеленим коміром. От Люська — та носить що попало, тримає чоловіка регулярними продзвонками і постійними опитуваннями: де був, хто може підтвердити, що й ти там був? Вітя Кохта боїться її, як заєць. А Вітя­-художник нікого не боїться, ні Бога, ні людей, ні Сюзанни. Крім особистого нахабства, в нього на руках незмінний козирний туз у домашній грі: достеменна і неспростовна інформація про те, що саме Сюзанна настукала на його пияцтво в гуртожитку комендантові й студраді, коли його виключили з числа металургів. І щоразу, коли Сюзанна висловлює незадоволення його ночівлею в майстерні, він пропонує їй скаржитись у житлову контору чи в міліцію.

— Я була вагітна, — виправдовувалась Сюзанна, ридаючи, — сама не відала, що творила!

Одного разу, коли Валентина була у Віті-художника у майстерні, почався несамовитий гуркіт у двері — певне, Сюзанна калатала двома кулаками.

— Зараз я її відпроваджу, — сказав Вітя і закричав так, щоб було чутно назовні:

— Ти з комендантом, Сюзанко? Чи ти знову раптом вагітна, сонечко?

Іноді Валентина думає про мотивацію своїх коханців. Вітя-художник — митець, і цим все сказано: для митця мати якомога більше подруг є справою честі. Віті-академікові просто необхідно з певною періодичністю скаржитись на Томку, інакше починає бити її по голові зразками окисленого металу із колекційної перекошеної шафи небіжчика-тестя, а ніхто, крім колишньої нареченої Валентини не слухає його скарг. А от Вітя Кохта зустрічаєтья з нею, очевидно, щоб періодично переживати моменти юнацького, а то й дитячого хуліганського жаху: хороший слухняний хлопчик їсть крадькома вже третю цукерочку, коли йому наказали не брати більше однієї: у хлопчика діатез.

А навіщо їй самій ті троє вікторів? До Віті-академіка на Костельну вона ходила із ностальгійно-жовчних міркувань: ще раз побачити, яке воно нікчемне, як добре, що він не з нею, як добре, що він їй не чоловік, а тільки коханець номер три. Коханець номер два — то Вітя-художник. Теж, до речі, паскуда. Не тому паскуда, що коханець. А тому що не друг: ніколи не зустрінеться з нею, коли вона його раз на рік просить, тільки тоді, коли йому заманеться. Але він уміє за один сеанс надовго приборкати її притлумлену тілесність, і це доводиться цінувати: адже якщо не шанувати тіла, яке виручає нас у досить складних ситуаціях, то де житиме дух?

А коханець номер один — то Вітя Кохта. Зустрічі саме з ним вона мала б перебирати в пам’яті, як скнари-багатії перебирають на самоті коштовне каміння, бо ж Вітя­художник зі своєю мистецькою тілесністю категорично не розуміє духовних поривань, а Вітя-академік взагалі нічого не розуміє.

Їхній роман з Кохтою почався в Амстердамі, де вони випадково опинились в одному готелі — вона вивчала досвід елітних чоловічих розваг, щоб фахово висвітлити їх на сторінках свого «Victor & Віктор», а Кохта приїхав з доповіддю на черговий міжнародний форум інтердисциплінаріїв. Віктор Кохта очолює недержавний Інститут інтердисциплінарних досліджень, він — геній інтердисциплінарності, автор багатьох матеріалів і книжок. Говорить оксамитовим голосом, який зворушливо тремтить, коли йдеться про долю світу і долю України в контексті світових трансформацій, про людську гідність і національні розбіжності, і, взагалі, він буває такий розумний і чуйний, і говорить саме те, про що Валентина також думає, тільки, буває, не здогадується.

— Ти помітила, Валю, Вікторові на його картинах дуже добре вдаються тіла і ніколи не вдаються обличчя. Я цього не розумію. Якщо мені щось хочеться увічнити, це саме людське обличчя, обличчя чоловіка або жінки...

Отже, вона б мала зберігати в пам’яті їхні нечасті зустрічі й іноді перебирати їх, як маркізи перебирають кольє й камеї, і вона б так і робила, аби він помер... ну так, якби він помер. Але Вітя Кохта не помер, тільки полисів, а з технічних причин померло їхнє кохання. Мабуть, без надії на оживлення. У Віті Кохти, на відміну від Віті-академіка, в розпорядженні якого завжди є Костельна, на відміну від Віті-художника, в якого завжди є майстерня на Батиєвій горі, ніколи нема життєвого виміру свободи у вигляді вільної хати. Є тільки автомобіль марки «Ретро», який можна порівняти зі штанами з великою діркою на сідниці, які, одначе, з якихось ностальгійних міркувань чомусь усе-таки носять. У той автомобіль його власник ледь влазить сам, помістити тут ще й жінку неможливо, не те що у «Пежо» Віті-художника, де й справді можна щось утнути.

І всі побачення після їхньої неймовірної зустрічі в Амстердамі Валентина зорганізувала сама. Домовлялась із колегами про приміщення, зарання заносила туди пляшки з вином і пакети з частуванням. Вона ревно відпрацьовувала кожну хвилину тих побачень, та навіть кожну секунду. Того дня, коли вони призначались, в її родині й на роботі неодмінно траплялось щось непередбачене, що потребувало її неодмінної участі, але вона кидала все і бігла у небуття з тим шалом, з яким у 19 років не бігала до Віті, тоді ще не академіка. А Вітя Кохта приходив у тимчасове любовне гніздечко, пив за її здоров’я, підтягав випрані Люською кальсони і йшов далі, лишаючи Валентині смуток вивернутої назовні душі, після якого вона відходила кілька діб.

Але на якомусь етапі добувати приміщення для зустрічей ставало дедалі важче і важче... «З ким ти зустрічаєшся? — питали її колеги. — Тепер стільки кемпінгів і міні-готелів, совкова ера чужих квартир давно минула, зніми собі щось, якщо зустрічаєшся з молодим, а якщо з ровесником, то знімайте по черзі». Та хоча «Victor & Віктор» платив непогано, віддавати суттєву частину доходу за наймане помешкання, щоб раз на квартал туди забіг Вітя Кохта випити за її здоров’я її ж вина... Від тої думки наставав суїцидальний стан, з якого виводило тільки усвідомлення того, що жах від її відходу житиме в гадючнику не довше ніж п’ятнадцять хвилин. Але жорстока правда стояла перед Валентиною в усій її бездуховній наготі: вона потрібна йому зовсім не тою мірою, якою він потрібен їй. «Ми чоловікам потрібні зовсім не так, як вони потрібні нам, — так давно казала Сюзанна, — на цьому й треба будувати!» — «Але вони до нас звикають, — слушно відповідала Люська. — Звичка працює на нас!»

До коханок звикають, так само, як і до дружин. Якби було куди, Вітя Кохта, й досі, певне б, забігав Валентини. Але докладати до цього зусиль... вони йшли на вибивання коштів для Інституту інтердисциплінарності, на доповіді й круглі столи, і, взагалі, на виведення України зі стану культурної депресії і введення її ж у світовий контекст. А Валентині, щоб вона не думала, ніби вона вже зовсім нічого не значить для нього, він зрідка пропонував швидкий хуліганський секс десь у громадській вбиральні. Очевидно, після того він сподівався на кращий подружній секс із прісною Люською.

...Це, певне, вона зараз дзвонить. Валентина вилазить з-під купи шмаття, зібраного для відправки на село, йде до телефона. «Це правда, що ти збираєшся прийти у суботу на Костельну з Юрою Боніним?» — «А що, не можна?» — «Та ні, але ж ми звикли, що приходять тільки свої». — «Але ж він також наш, металург». — «Але ж, Валюшко, ти ж знаєш ситуацію, Томка ще й досі не може забути його, навіщо її травмувати...» — «Але ж всі ви знаєте МОЮ ситуацію, чому на це ніхто не зважає?» — «Ну, Валюшко, облиш, ти ж у нас сильна жінка, не те що психопатка Томка, від дитинства не знала ні в чому відмови, як їй щось не так, в неї відразу депресія... А в чому ти, до речі, прийдеш, що ваш “Victor & Віктор” радить носити, щоб подобатись справжнім чоловікам?»

...Кілька днів тому Юра Бонін гукнув її в підземному переході, вона його не одразу впізнала. Він завжди мав сухотну зовнішність, а тепер її вразив втомою і неприкаяністю. На останньому курсі він одружився із старшою за нього на кілька років лаборанкою Нателлою, в якої було троє дітей. Однокурсники сміялись: Юра Бонін ретельно підшукував для шлюбу найнещаснішу жінку. Довго шукав і нарешті знайшов. Коли навдовзі по закінченні навчання почалися зміни в державі, Нателла розшукала в Юрі якийсь відсоток виїзної крові, чи то німецької, чи то грецької, і змусила його діяти в напрямку еміграції з тоді ще СРСР. Але виїхати їхньому сімейству не пощастило. Тоді Нателла відрядила Юру працювати кудись за кордон, а сама таки згодом примудрилась виїхати до Канади, оформивши себе і своїх дітей біженцями з Чечні. До Канади за Нателлою Юра вже не поїхав, хоча й сумував за дітьми. «Та твоїм же ж дітям вже по тридцять років, моєму вже двадцять!» — вигукнула Валентина. «Господи, скільки років минуло! А ти бачиш когось із наших?» — «Бачу, бачу, Юрочко. Хочеш і ти подивитись?» — «Ой, правда, а коли і як?..»

В такий спосіб на суботу було призначено зустріч біля Головпошти, щоб разом перетнути Майдан і піднятись на Костельну. Зранку Юра не перетелефонував, отже, зустріч не скасовується. Валентина натягла на себе джинси, такі, які носила студенткою, щоправда, на три розміри більші, одягла кросівки й реглан з емблемами металістів.

— Це ти в гадючник збираєшся? — спитав її син.

Колись вони ходили на Костельну разом з діточками, які гасали по академічних апартаментах, забігаючи й до кімнати, де лежала бабуся. Валентинин син навіть одного розу попісяв у її судно, яке стояло під ліжком, що викликало дике захоплення Люсьчиного сина і Сюзанниної дочки. Але діточки підросли й пішли різними життєвими шляхами. Дуже високий віраж узяла дочка Сюзанни й Вітьки­-художника. Вона вже у дванадцять років читала Крістєву, а в тринадцять взялась за Лакана.

— Сядь отам і не наближуйся до мене, — заверещала вона, коли Валюшчин син сів поряд з нею на диван у вітальні академіків, — двійочників ми кличемо, коли потрібне вологе прибирання в хаті!

— Заумних дівок ніхто не трахає, — відповів Валентинин син, знизуючи плечима й сідаючи подалі від дівчини.

Син як у воду дивився. Недавно у дитини був так званий нервовий зрив від нещасної любві. Сюзанна, тягнучи за собою наразі безсловесного Вітю, бігала до хлопця, провина якого, як виявилась, полягала не в тому, що він кинув Ладу, а в тому, що й не брав.

— Важко з цими новими, — скаржилась подругам Сюзанна, які допомагали їй із психостимуляторами й психоаналітиками, — наші принаймні нас робили вагітними, то з цим вже можна було працювати. А ці взагалі нічого не роблять. Тільки сидять в Інтернеті. Ладочка, коли одужала, також конкретно зосередилась на віртуальних стосунках.

— Передавай привіт Ладці й Северину, — каже їй син, коли вона виходить з дому.

— Їх не буде.

— Я знаю, що не буде, але ж привіт є через кого передати?

Северин Кохта вже в Йелі, студіює етнопсихосоціоніку. А Валентина ніколи не забуде, як шестирічний Сєвочка під час однієї давньої зустрічі на Костельній підійшов і обняв її ззаду, почав розчісувати її волосся, хвалити її сережки і ланцюжок на шиї.

— І чого це ти мене так любиш, Сєвочко? — спитала Валентина.

— А мама завжди мене просить таке робити, коли тато їде у відрядження. А ти взагалі самотня, тебе треба пожаліти.

Валентина саме тоді тільки розлучилась, і слова Сєвочки розсмішили її.

— І хто тобі сказав, що мене треба пожаліти?

— Мама.

— І коли вона тобі таке каже?

— Вночі. Вона кладе мене до себе, коли тато у відрядженні.

— І вона плаче за татом?

— Ні, вона мене лоскоче і сміється.

Потім Валентина чула, як Люська рішуче смикала чоловіка, щоб той, як батько, пояснив дитині, що не все, що відбувається вдома, треба переповідати тьоті Валюшці, але Вітя Кохта був захоплений розмовою з Вітею-художником про шляхи мистецтва у постколоніальному світі, до якої приєднався навіть Вітя-академік, і це все було давно, дуже, дуже давно.

Дзвоник на мобілку наздогнав її вже на Хрещатику.

— Валюшко, це правда, що ти будеш з Юрою Боніним? — заклопотано питала Сюзанна.

— Гадаю, що так.

— Значить, треба готувати Томку, щоб вона не грюкнулась непритомна. Він не був у неї від того дня, ну, ти ж знаєш...

— Коли вона роздяглась раніше, ніж треба?

— Ніби ти сама завжди це робиш тільки вчасно! — Сюзанна люто урвала зв’язок.

Юра чекає із величезним букетом хризантем.

— Це для Томки?

— Гаразд, нехай буде для Томки.

— Ти гадаєш, на даному етапі саме вона є найнещаснішою жінкою?

— Найнещаснішою?

— Про тебе говорили, що ти шукав найнещаснішу жінку України, щоб подарувати їй свою увагу.

Юра посміхнувся.

— Я й не знав, що про мене таке говорили.

Вони піднялися по Костельній та увійшли у засцяне підворіття, яке мирно співіснувало із численними елітними галереями і розкішно відремонтованими під’їздами. Перетнули тісне темне подвір’я, Юра завбачливо присвітив ліхтариком, Валентина натиснула код, викликала ліфт, який довіз їх до помешкання «академіків». Юра вручив Томі букет хризантем.

— Раніше треба було, — буркнула Тома.

— Давайте, дєвушко, на кухню різати салати.

— Я посиджу з хлопцями у вітальні, а ви собі ріжте салати.

— Ти робила таке, коли ходила сюди сама. А тепер ти прийшла з мужчиною, то, значить, давай до нас.

— Я піду різати салати, я в Німеччині більше року працював у ресторані, — сказав Юра. Жіноцтво радо привітало інтенцію Юри Боніна, а Валентина пішла поправляти зачіску до ванни, єдиного приміщення, де було дзеркало.

Вітя Кохта рушив за нею й схопив її за литку. Він завжди робив так — певне, бажання відчути заборонений хуліганський смак життя спокушає його досить сильно, а те, що Валентина прийшла з кавалером, робило доторки у ванній вдвічі гострішим.

— Де ти підібрала Юрку?

— На вулиці, — знизала плечима Валентина.

— Добре виглядаєш у цьому... неакадемічному вбранні.

Вітя-художник також похвалив її субкультурний реглан, а Вітя-академік сказав, що йому більше подобалось, коли Валентина вбирала модельні костюми.

— А я вже давно не беру до уваги твої зауваги, — відповіла Валентина.

— А я це тільки-но помітив.

Вітя-художник відкоркував вино й розлив по склянках. Вони почали звичну балачку про інтелектуальні новини міста Києва, про давні часи і ще про щось, коли Юра Бонін раптом з’явився на порозі вітальні.

— Валю, ми зараз ідемо звідси.

Всі здивовано завмерли в тих позах, в яких їх застала ця новина, зокрема й рука Віті-художника на Валентининому плечі. За спиною в Юри Боніна з’явились три переляканих жіночих обличчя.

— Мені дуже шкода, що я не поспілкувався з вами, хлопці, але я певен, ми бачимось не в останнє. А ваші дружини вирішили повідомити мені такі деталі про мою даму, що я просто змушений забрати її звідси. Ходімо, Валю.

Жінки розгублено зникли. Юра подав Валі куртку, швидко одягся сам, і вони швидко пішли. Коли вони вийшли з підворіття на освітлену Костельну, Валя люто подумала: «А чого я раптом слухаюсь його, як та вівця?» Вона зупинилась і подивилась Юрі Боніну в обличчя.

— Послухай, я голодна, як собака! Я хочу жерти!

— А в мене навіть немає грошей запросити тебе до доброго ресторану...

— Ну то якого біса було демонструвати ці демонстрації! Я добре знаю цих гадюк і можу собі уявити, що вони могли тобі говорити.

— Ходімо в «Метроград». Там є непогані снеки. З пивом.

— Яке, в дідька, пиво? Я вже почала з хлопцями пити вино.

— Ну то, може, ти краще знаєш, де тут можна посидіти. Ходімо, Валю. І не сердься, що я забрав тебе звідти. Іноді треба робити і так.

Вони зійшли з Костельної й рушили вгору по Малій Житомирській. Дійшли до кафе у підвальчику, знайшли місце в напівтемряві. Валентина посміхнулась.

— Ну і що вони встигли тобі сказати? Що я живу з усіма їхніми чоловіками, якими вони так пишаються — якщо це, звичайно, можна назвати життям?

Їм принесли келихи, розлили вино.

— Вони змусили мене пильніше придивитись до тебе.

— Пильніше?

— Якщо троє одружених чоловіків виявляють таке зацікавлення цією жінкою, то мені, чоловікові наразі свобідному...

— Ти гадаєш — увага свобідного чоловіка — це саме те, що мені наразі потрібно?

— Як твій син? — запитав Юра.

— Йому двадцять років. Йому вже не потрібен ні тато, ні вітчим.

— А друг? Друг завжди потрібен.

— У нього багато друзів і подруг.

Їм принесли салати.

— Там салати кращі. Але якщо захочеш, я запрошу тебе до себе, почастую кращим, ніж те, що зараз поїдається на Костельній.

— Я думаю, Юро, їм шмат став поперек горла! Особливо бабам! Ти все-таки молодець. І, хай там що, у нашому віці не так важливо нажертись...

— А що важливо?

— Те, чого нема. І не буде.

— Кохання?

— Дружба. Довіра. Щирість. А коханням нехай розважаються наші діти.

— Ти знаєш, Валю, а я йшов за тобою в підземному переході. Дивився на твої ноги і думав: чому не я купив цій жінці такі гарні чобітки.

— Ой, не сміши мене, Юро, ой не сміши...

— ...А потім побачив, що я знаю цю жінку. Знаю ще від тих часів, коли вона була дівчиною.

— І ще тоді помітив, яка вона неординарна...

— Не смійся, Валю.

— Але ти кажеш таке, чого я вже нездатна сприймати.

— Чому?

— Ти забув, скільки нам років?

— Не забув. Але я вдячний долі, що зустрів тебе. І хочу, щоб ти захотіла ще раз мене побачити.

— Навіщо?

— Бо... якщо жінки втрачають здатність любити, то в цьому винні чоловіки.

— І тебе непокоїть така ситуація?

— Якщо чесно, то дуже.

— І ти маєш проект як її змінити?

— Вихід один: якщо людство...

— Постлюдство, як каже наш друг Віктор Кохта.

— Постлюдство — це все одно людство. І якщо воно дійшло до того, що жінки перестали любити, значить, вихід один: любити повинні й чоловіки...