Празька химера

Жінка й чоловік на дні міста

...І хоча це помешкання на шостому поверсі шістнадцятиповерхової бетонки, але коли отак лежиш пізно ввечері, то чомусь відчуваєш себе на самому дні великого міста. Машини на автострадах, здається, шумлять десь над нашими головами. Діти гучно гасають вище поверхом у родині божевільних сусідів, які вдень сплять, а вночі живуть активним життям. А інші божевільні лаються за стіною. Ліжко навмисне трохи відсунуте від спільної з сусідами стіни, щоб вібрації з їхньої квартири не були такі нестерпні.

Спливає день, надходить новий. Чоловік і жінка засинають опівночі, щоб завтра вставати о сьомій. Чи живуть вони добре, чи погано? Яке це має значення, коли приходять ці хвилини, і нехай за стіною лаються одні божевільні, а інші божевільні гупають над головою всю ніч, і божевільно реве це божевільне місто, у них такий спокій, така тиша... чоловік і жінка на дні міста, як дві рибини, які притулилися одна до одної на дні великого океану... не знаю, як воно в океані, а в його батьків був великий акваріум, і там одна риб’яча пара завжди на ніч тулилася в кутку, і хоча вони всього-на-всього риби, всі, хто бачили їх, неймовірним чином відчували, як це було добре.

Ці думки плавали й завмирали в жіночій голові, яка лежала на чоловічих грудях. Цього разу вона і він не розмовляли, а свою нерозривність виявляли тим, що міцніше пригорталися одне до одного. Спочатку вона до нього. А потім він до неї у відповідь. Іншої мови спілкування їм не було потрібно.

Вони одружені вже багато років, і в них нема дітей. На різних етапах їхнього життя це непокоїло їх самих та їхніх батьків. А іноді робило їхнє життя комфортнішим, ніж життя їхніх ровесників.

Вони познайомилися й почали зустрічатися ще живучи в студентському гуртожитку, оселившись в якому ніхто й не думав повертатися у своє містечко або село. Всі мислили себе мешканцями великого міста, де стали студентами. Хлопці одружувались з киянками, і навпаки. Чомусь кияни між собою ніколи не одружувались. Проте двоє приїжджих, якими були вони, бувало й одружувались. І з чистого аркуша починали в столиці життя, яке не залежало від київських тещ і свекрух.

І сталося так, що з квартирним питанням їм більш-менш пощастило. З гуртожитку від військового заводу, куди кияни працювати не йшли, лише іногородні, вони перебралися до двокімнатної кооперативної квартири на масиві. Тепер можна було думати про дитину, а не про те, як запобігати її з’яві. Але вміння не робити небажаної дитини виявилось неспроможністю її створити. Деякі свідомо не хочуть дітей, хоча й можуть їх мати. Вони радше хотіли, ніж ні. Але коли лікарка в репродуктивній клініці, куди її послав її чоловік, сказала, що дослідження про неплідність подружжя починають з чоловіка, він до лікарні не пішов і на тому питання закрив. Нема, то нема. Зрештою, в кожному становищі є свої плюси й свої мінуси.

Через відсутність дитини їхня двокімнатна квартира лишалася повноцінною: вітальня і спальня. На відміну від двокімнатних квартир їхніх ровесників, в яких, коли дитина підростала, було два варіанти: або менша кімната передавалася дитині, а батьки позбавлялися спальні, перебираючись до вітальні, де мали вже не шлюбне ліжко, а розкладний диван. Або батьки лишалися на своєму шлюбному ложі, але втрачали вітальню, яка ставала кімнатою сина або дочки.

Ну, зрештою, нема, то нема! Хоча їхнє житло було в галасливому місці в оточенні таких самих бетонок, вони любили його й багато вкладали в ці стіни. І відчували справжню радість, коли їхні гості казали їм: «У вас так добре, не хочеться від вас іти».

І вони лежать у своєму домі, обійнявшись, засинаючи під тупотіння божевільної дитини сусідів, які мешкають вище поверхом, і під галас з вулиці, під крики телевізора найближчих сусідів, і вона думає: «Це має смисл. Єднання чоловіка й жінки має смисл». Їх багато чого роз’єднує, навіть не перерахувати всього. В них різні політичні, релігійні, філософські погляди, різні улюблені книжки й кінофільми. Різні улюблені кольори, різні стилі. Але вони вміють і миритися. Їх об’єднує їхній дім із яскравою вітальнею й спальнею спокійних кольорів. І їх об’єднують ці пізні вечори. Коли вони засинають на дні великого міста, притулившись одне до одного, як дві щасливі риби.

І от ці самі чоловік і жінка вже сплять у різних кімнатах своєї двокімнатної квартири. Хто ж має піти зі шлюбного ложа, коли подружжя враз відчуло, що воно вже не подружжя? Той, хто образив чи той, хто образився? Певне, в різних випадках усе по-різному, і немає статистики: яких варіантів більше, і немає закону: як треба. В їхньому випадку в спальні лишилася вона.

Але їй хотілося б, як уже сталося так, самій піти з цього ліжка, де вони так недавно і так надійно обнімалися. Бо ж, певне, вже тоді було те, про що вона несподівано довідалась. Краще б їй було піти на розкладний диван у вітальні, який захопив він. Він його й не складає і постіль лишає розстеленою вдень. Перетворив їхню чарівну вітальню із бузковими стінами на брудний холостяцький нічліг. Недопалки в бляшанці на підвіконні й шкарпетки на підлозі.

Все почалося з того, що вона сиділа без світла у вітальні й не хотіла його вмикати. Був ранній зимовий вечір, коли приходиш з роботи у суцільну тьму. Їй добре сиділося у темряві, і ніяких підступних планів контролю чоловіка в неї не було.

— Підслуховуєш! Стежиш! Дістала вже своїм тотальним контролем! — кричав він їй, коли второпав, що вона почула його телефонну розмову в передпокої.

— Так, сиділа в темряві, не кинулась відразу на кухню готувати вечерю, як робила завжди! Втомилась на роботі! Колись і ти міг би це зробити!

— Та не про те мова, що не пішла на кухню, я не був голодний!

— Нагодували!

— А хоча б і нагодували!

— В тому-то й справа!

— Ні, не в тому! А в тому, як я прийшов, не треба було ховатися в темноті й підслуховувати. Треба було вийти і сказати: «Доброго вечора!» Сама провокуєш, щоб в чоловіка було інше життя!

Саме після тої розмови він і постелив собі у вітальні. Диван у розкладеному варіанті враз дав зрозуміти, яка невеличка їхня вітальня. І от він, той, з ким вона двадцять років ділила спальню. Це вже триває кілька місяців — сидить там вечорами за зачиненими дверима, смалить по кілька пачок цигарок. Ледь глянувши на неї спідлоба, буває, прослизне з кухні, закип’ятить чайник і хутко поспішає «до себе» із чашкою в руці й бутербродом в кишені.

Іноді він взагалі не приходив на ніч. Тоді вона розгуб­лено приходила до вітальні серед ночі із наміром бодай прибрати недопалки й випрати шкарпетки, яких ставало дедалі більше, і перших, і других. А потім ішла назад, до чистенької спальні, де куняла до ранку. Коли вона згадувала їхні вечірні обійми на цьому ліжку, то було нестерпно. Але іноді в її голову, яка вже так давно не лежала на його грудях, приходили спогади про їхні конфлікти й незгоди. Вони ніколи не сварилися на побутові теми, але глобальні питання — чи ходити до церкви? чи є безсмертна душа? чи є потойбічний світ? чи є видатною людиною президент Білорусі? — завжди викликали зіткнення емоцій найвищого градусу розжарювання, які мирила лише спальня. Але от у спальні вона сама, а спогади про давні й недавні протистояння тривають в її голові, і вона думає: «А може, воно на краще? Але отак неспокійно жити в комуналці — то теж погано. Хоч би воно якось вирішилося, і він пішов би звідси до тієї. Чому не йде?»

— Певне, знайшов молоду, яка йому народить, — говорила собі вона, засинаючи.

Але, як нарешті одного дня з’ясувалося, та, з ким чоловік говорив по телефону того вечора, одного з нею віку й має дорослого сина. Вони втрьох сидять на кухні, бо до прокуреної обкиданої шкарпетками вітальні зайти не можна. Сидять і обговорюють, як бути далі. Жінці незручно, що вона розбила родину. Але, зрештою, від неї чоловік пішов і лишив її з п’ятирічним сином. І вона довго була сама. І не вона наполягала на стосунках. Ініціатива йшла від нього. Він перебиває і, ховаючи очі, каже головне. Говорить поспіхом, щоб якомога швидше проговорити наперед підготовлений спіч:

— Вона з сином в однокімнатній квартирі. Там жити нема де. Цю квартиру ми отримували вдвох, то є наша спільна власність. Наші батьки однаковою мірою допомагали нам і з першим внеском, і виплачувати. Отже, ми ділимо її на двох. Тобі — однокімнатну, де ти захочеш.

— Так, вам однокімнатну — на ваш вибір, оскільки все розпочав він...

— Так, тобі однокімнатну, яку ти сама вибереш. А мені однокімнатну де вийде. В будь-якому районі. Тебе не образимо. Твої інтереси в першу чергу.

— Він залишив би вам цю двокімнатну, якби у вас були діти. Але ж у вас нема дітей. А мій син зовсім дорослий. У нас із колишнім чоловіком теж колись була двокімнатна квартира.

— Може, ви приберете у вітальні, де він живе зараз? А я згодна на однокімнатну в будь-якому районі.

Почалася епопея поділу двокімнатної в доброму стані біля станції метро. Коли його нова ділила квартиру зі своїм колишнім, ще не було купівлі-продажу, був обмін квартир. І тоді за двокімнатну ізольовану давали однокімнатну плюс кімнату в комуналці. Або, якщо траплявся добрий маклер з обміну житлоплощі, можна було справді за двокімнатну виміняти дві однокімнатні. Іноді доводилося доплачувати за такий, як тоді казали, варіант, але на доплату люди йшли, бо житло цінувалося на рівні життя. Яке ж то життя без житла?

Але обмін — то реалії епохи, яка давно минула. Тепер обміну нема, є купівля й продаж. Треба продати двокімнатну. І на гроші, які дадуть за неї, купити дві однокімнатні. Але продавати можна лише тоді, коли знайдені обидві однокімнатні. Ціни на квартири, які тепер іменуються «нерухомість», змінюються чи не щодня. Ростуть, падають, а розрахунок в умовних одиницях, себто в американських доларах. Буває, домовишся з нібито порядною людиною, а їй дадуть на тисячу більше, і оборудку скасовано. Це реалії роз’їзду. Стурбовані зміною житла ні про що інше говорити не можуть: лише про передпокої, ванні кімнати, кухні, комори, балкони, віддаленість від метро, поверх, стан під’їзду, наявність чи відсутність ліфта.

Вона вже подолала бар’єр, який раніше видавався нездоланним. Тепер її подруги і всі на роботі знають: вона роз’їжджається з чоловіком. Їй стало легше. Бо мимрити щось у відповідь на «То ти будеш з чоловіком?» було зовсім нестерпно. Тепер їй дають поради й переповідають історії про те, як роз’їхалося те чи інше подружжя. Вона слухає, але не дуже уважно, адже купівлею-продажем займається він. Поки він ще нічого їй не запропонував, і вона ще не ходила й не дивилась жодної квартири.

Київ, як відомо, — це велике село, де одного дня з’ясовується, що всі про всіх все знають. Її колега по роботі мала подругу, до якої досить часто навідувалась в гості. А подруга колеги виявилась сусідкою нової її чоловіка. «Так, справді, вона мешкає в однокімнатній квартирі. В неї син — студент, живе з нею. Вона — нормальна жінка. Потрапила в їхній будинок після розлучення з чоловіком, який в неї ніколи не бував, навіть до сина не приходив. А твій у неї віднедавна справді буває. Вони кудись їздили разом, тоді її син чи не вперше лишився сам у хаті. Влаштував гульню на сто душ, після якої з їхньої квартири багато чого зникло, вона сама розповідала. То твій намагався купити їй те, що пропало з її дому після тої гульні».

А в їхню квартиру колишній намагається приходити якомога пізніше, коли вона вже лягла. Вранці не встає, поки вона не піде на роботу. Чи він змінив свою роботу? Чи домовився, що ходитиме пізніше? Раніше вони мало не завжди виходили разом, ішли на метро. А далі він їхав по прямій, а вона переходила на іншу лінію. А на вихідні він намагається зникати. На ніч в квартирі нової його, певне, лишають неохоче, бо нема де. Найчастіше він ночує у вітальні, навіть у ніч із суботи на неділю. Повертається пізно в суботу. А в неділю не виходить на кухню, поки вона не піде за продуктами. В них взагалі встановилась якась така невербальна домовленість: не шкодити одне одному. Вона ніколи не замикає двері на ланцюжок, щоб він серед ночі не зміг увійти. Він ніколи не підганяє її, коли вона задовго затримується у ванній.

Але ж от він несміливо каже їй одного дня:

— Однокімнатна не виходить. Ти не погодишся на готельку?

— А тобі буде однокімнатна?

— А мені лише деяка сума. Ми спробуємо збільшити її хату, щоб була двокімнатна.

Оте «ми» боляче дряпануло її в живіт, коло сонячного сплетіння, і вона вигукнула:

— Ні! Як я втрачаю родину, то житла втрачати не буду! Якщо ти не забув, мої батьки дали на цю квартиру навіть трохи більше, ніж твої!

— Зате мої дали на меблі!

— Забирай! Забирай всі ці меблі! І килими! І посуд! Але мені однокімнатну! В центрі! Біля мого офісу!

— От ми нарешті й полаялись, — несподівано тепло відповів чоловік, виходячи зі спальні й причиняючи за собою двері.

Це тоскне існування триває вже мало не рік. Усе почалося в осінню темряву. Аж от уже скоро Великдень, на який вони завжди їздили до батьків. До його чи до її. Батьки ще нібито нічого не знають. Вона односкладово відповідає по телефону, мовляв, багато роботи. А він час від часу сором’язливо робить їй якісь неадекватні пропозиції:

— Однокімнатна в центрі коштує більше, ніж вся наша нерухомість, — він тепер послуговується цим терміном з лексикону брокерів, — але, може ти б погодилась на добру однокімнатну, але не в Києві?

Він називає населений пункт, годину їзди електричкою від Києва. Вона мовчить у відповідь, він теж мовчить, а потім виходить з кухні, бо цього разу розмова відбувалася в кухні, і йде до прокуреної вітальні, і терпляче чекає, поки вона приготує вечерю і з’їсть її й піде до спальні, а вже потім виходить до кухні по чай і бутерброди.

Так, за ціну, яку дають за двокімнатну на масиві, хай навіть неподалік від метро, дві однокімнатні не купити. І взагалі, сьогодні ціни на нерухомість у Києві такі, що за вартість двокімнатної, такої, як в них, не вистачить купити в їхньому місті два будь-яких житла. Подруги й колеги на роботі вже неодноразово делікатно натякали їй, що тепер це неможливо, якщо не доплачувати за нові помешкання. А доплачувати треба такі гроші, яких ні в неї, ні в нього нема. То ще за старої влади, коли нова розлучалася зі своїм колишнім, за двокімнатну можна було виміняти однокімнатну й кімнату в комуналці. До речі, за законами внутрішньокиївського простору знайшлася й спільна знайома, яка знала колишнього чоловіка нової, який за нової влади примудрився викупити всі кімнати в тій комуналці, куди потрапив після роз’їзду, і тепер живе сам у трикімнатній в центрі. Щоправда, чим займається колишній чоловік нової, на чому заробив гроші на такі купівлі, вона не знала.

Її чоловік все-таки не такий. І він не здається й шукає варіант купівлі-продажу, який влаштував би усіх. Але нічого не знаходить. І знову робить їй несерйозні пропозиції на зразок хати в селі, куди автобус з Києва ходить аж тричі на добу. Зрештою, мріяли вони колись про будиночок із садочком! Справді, мріяли. Такий, як в її батьків.

Її батьки вже все знають. Мати три години кричала їй в трубку з телефонної станції, який він негідник і що батько приїде і вб’є його.

— Бодай квартиру залишив би, якщо знайшов собі нову. Життя розбив, то залишив би хату!

— Ми ж з ним разом будували цю хату, — відповідала вона.

— Але ж то він від тебе йде, а не ти від нього! — кричала мати.

А потім свекруха, яка теж вже мала якусь, бодай і неповну, інформацію, приїхала без попередження ввечері в післяробочий час, коли його ще не було вдома. Вона її завела до прокуреної вітальні із не праною від осені постільною білизною. Свекруха, яка добре знала, якою вона завжди була охайною господарочкою, влаштувала бешкет, про який, певне мріяла від першого дня їхнього одруження, але ніяк не могла знайти, до чого причепитися, але от, нарешті, знайшла.

— Від такої нечупари чоловік має одного дня піти! Чого ти хотіла? Щоб він сидів біля тебе, яка тримає в такому стані житло й постіль?

— Він пішов від мене! Мало не весь час проводить в іншої жінки! Хай вона й пере йому шкарпетки й білизну!

— Тому й пішов!

Цей діалог тривав кілька вечірніх годин, поки він не прийшов і не забрав матір, очевидно, з метою відпровадити її додому будь-яким транспортом. Отож, це йому вдалося, бо свекруха відтоді в них не з’являлась. А вона вперше люто зачинила вхідні двері так, щоб він не зміг зайти в хату. Він того вечора й не намагався.

І от вже липень. Цвіт давно облетів, плоди іще не дозріли. Вона купила біля метро якихось жахливо кислих яблук, яких не змогла їсти. В саду її батьків були гарні яблука, але вони будуть лише в серпні. А в його батьків саду й дому нема, така сама квартира, яка от в них, тільки вікнами на схід. А в них на захід. І останні літні промені завжди лежать на стінах їхніх кімнат і кухні. Вони почепили маленьке свічадо на стіні навпроти великого вікна у вітальні, щоб воно створювало сонячних зайчиків.

Вона зайшла до вітальні, щоб глянути, чи не розбив і чи не зняв він того свічада неправильних обрисів? Ні, от воно висить. А під ним розкладений розстелений диван із тими самими простирадлами, які він постелив собі, коли вона нібито підслуховувала його розмову з новою.

Вона у відчаї упала на ту постіль, і їй здалося, що великі води зашуміли в неї над головою й зімкнулися десь там, у височині. То було брудне самотнє ложе, на якому ніколи не кохалися, він ходив за тим на іншу койку, але там жив його запах, такий гіркий і солодкий, частина якого є на ній і буде, поки вона житиме, чого не змиє жоден душ із жодним найпахучішим милом. Вона занурилася обличчям в його подушку й застогнала. Їй стало так тяжко, так боляче, ніби від неї справді відтинають частину її, ніби ампутують ліву руку, так, саме ліву руку, якою вона обнімала його, коли клала обличчя йому на груди. Ампутують з анестезією, яка діє, але дуже погано.

Протягом їхньої кризи їй бувало по-різному. Іноді їй здавалося, що, може, воно й на краще. Згадувала їхні сварки, наприклад, на релігійному ґрунті. Він став ревним греко-католиком, завжди сміявся з її небажання ходити до церкви, куди за нової влади ходити стало модно. А вона згадувала, яким ревним комсомольським ватажком він був у студентські роки, завзятішим, ніж вимагала данина старій владі. Вона б і не згадувала того, якби не його наїзди на її небажання мінятися: «як не вірила, так і не вірю». Іноді вона вже малювала собі в уяві свою однокімнатну квартиру вікнами на схід, і думала: «скоріше б!» Їй хотілося туди, у той світлий самотній світ. І вона там зробить все по-своєму. Бо ж в оформленні цієї їхньої двокімнатної вона багато на що погодилася, винятково, щоб не сваритися з ним. Ні колір кахлю в кухні, ні штори в спальні їй ніколи не подобались, але вона погодилась.

Але іноді приходили такі години, як оця, і вона думала: «...двадцять років життя! І все пішло в небуття! Навіщо все це було потрібно? Щоб отак лежати в стані неймовірного провалля й думати, чи не вкоротити собі віку? А може, прямо тут, в цій хаті! Щоб він її так і не продав! Бо хто ж купить квартиру, в якій вкоротили собі віку? Але ж ні, навіщо тоді йому її продавати? Тоді все піде йому! Ні, накладати на себе руки я не буду! Хай краще він десь потрапить під трамвай! Тоді мені лишиться вся ця хата!» Але й тоді не буде їй щастя!

Напади гніву минали, поступаючись тяжким нападам відчаю. Від сонячного сплетіння лихо піднімалося до провалля між грудьми, якого торкався кулон у вигляді ключа, що його він подарував їй на десятиріччя весілля, і піднімалося аж до горла, і душило її. Лихо вбивало її своєю ординарністю. От її подруга мала чоловіка в стані неймовірного відчаю, в який потрапив, коли в його науково-дослідному інституті остаточно закрили тему, якою той займався кілька років, яку вибив за старої влади. І дружина, щоб зарадити чоловікові, чиєї депресії не могла зносити, почала розбиратися, що то за тема, хоча то був зовсім не її фах. В цьому була якась дуже неординарна форма відданості справам чоловіка. А в неї так все банально: кинув чоловік, знайшов іншу, а вона не може знайти собі ні іншого чоловіка, ні інших смислів. І вона почала судом­но тертися головою об його подушку, і розкинула руки по прокуреному простирадлі, і стогне, і кричить, наче їй справді роблять операцію з поганим наркозом.

Цього разу він підступно увійшов, а вона його не помітила. Ось він стоїть на порозі вітальні й дивиться, як вона вовтузиться в його койці. Вона завмерла, а він так і стоїть при вході, а в неї немає сил підвестися.

— І що ти запропонуєш мені цього разу? — нарешті вимовила вона, сідаючи на дивані, зігнувши ноги поперед себе. — Хату в місті твоїх батьків?

— Я нічого не зобов’язаний тобі пропонувати.

— Ти хочеш вигнати мене на вулицю? То це в тебе не вийде.

— Вийде. Але й сам тоді маю піти. В нас нема неповнолітніх дітей, яких не можна лишити без житла. Якщо ділити наше майно в судовому порядку, то ми маємо продавати нашу нерухомість і ділити навпіл гроші. А що кожен з нас купить на ті гроші — то вже його справа.

— То вперед! Продавай! Діли!

— Вона не хоче такого.

Вона не хоче його без житла. Так, якщо приплюсувати його половину від вартості цієї хати до вартості її однокімнатної, можна було б купити двокімнатну. Кращу, ніж ця. Двосторонню. Таку, в якої кімнати виходять на різні сторони світу. Одна, скажімо, на захід, а інша на схід. Або одна на південь, а інша на північ. Але вона так не хоче. Хоче залишити свою своєму сину, а щоб її новий чоловік був з квартирою. Бодай з однокімнатною.

— А в її колишнього трикімнатна в центрі, до речі.

— А звідки ти знаєш? Так, вона розповідала. Вона нещодавно була в нього. Сподівалася, що він щось виділить їхньому синові.

— А ти був у моїх батьків.

— Так, був. Сподівався, що вони зможуть додати тобі вартості однокімнатної. І у своїх був. От привіз від них акваріум. Не помітила? На балконі.

Він хутко підхопив її під коліна, переніс її на крісло з дивану. Так само хутко зірвав з дивану напівзотлілу постільну білизну, поніс її до ванни, де зашуміла вода.

— А ти знаєш, — закричала вона, перекрикуючи воду, — віднеси ці ганчірки на сміття.

— Що ти кажеш? Я не чув через воду, — питає він, повертаючись до вітальні й починає складати диван.

— А де ти збираєшся спати цієї ночі?

— В тебе, якщо пустиш, — відповів він.

Вона так і сидить у кріслі, зігнувши ноги поперед себе, поклавши голову на коліна. А він рішуче вимітає звідусіль недопалки, набрався великий целофановий пакет. Знімає килимки з підлоги й виносить їх на балкон. А з балкона виносить великий запакований паралелепіпед. Це і є акваріум з дому його батьків, в якому кілька років тому померли всі рибки. Можливо, зараз їм пощастить відновити підводне царство у цих скляних стінах. І акваріумні риби, як колись, пригортатимуться одна до одної із млосним дрожем, і від того у світі ставатиме бодай на йоту більше миру.

Скільки різних варіантів завершення їхньої кризи уявляла вона собі. Іноді приходило таке відчуття, як нещодавно: вона цього не переживе. Не винесе, помре, бо її задушить нестерпний клубок, який піднявся від живота до горла, закривавивши на своєму шляху все її єство. Але іноді їй хотілося до обіцяної однокімнатної, щоб почати там нове життя. І все зробити по-своєму. Аби вже урвалося це підвішене життя: вона сама у двоспальному ліжку, він, брудний і прокурений, у засмальцьованій вітальні, яку він зараз так старанно відчищає. Вона ніколи не мріяла про його повернення. Але от, сталося саме так. І якби ж то він повернувся в якийсь інший день, а не тоді, коли вона із болем качалася по пропахлому ним брудному простирадлі, згадуючи їхні любощі давніх літ, вмираючи від того, що цього вже не буде.

А може, в тому, що їхнє спільне житло не вийшло продати так, щоб кожному купити окреме, є якась незбагненна житейська мудрість? Мудрість спільного дому, який став продовженням їхніх тіл та їхніх душ. І вони знову лежать удвох на дні великого міста, і знову слухають, як тупотять діти в хаті ненормальних вище поверхом, і як лаються за сусідньою стіною. Чоловік і жінка на дні бурхливого міста. Припали одне до одного, як дві великі рибини на дні океану. Або на дні великого акваріума.