Празька химера

Готелька на Борщагівці

У божественне єднання жінки й чоловіка завжди втручається щось дуже земне. Передусім житло. Бо ж чоловік і жінка, хай навіть поєднані на небесах, у земному бутті мають єднатися в якомусь земному приміщенні, наявність або відсутність якого в одного з учасників єднання створює асиметрію стосунків. Або й взагалі підміняє божественне єднання вирішенням проблеми даху над головою.

— Звичайно ж, вона йому в усьому догоджає, бо живе в його домі. Від нього їй тільки в хостел, де вісім душ у кімнаті, — це про дівчину сина подруги.

— Щоб він на моїй житлоплощі ще й на мене голос піднімав? Він добре знає: як буде таке, то відразу вилетить назад, до своєї мами! — це вже інша подруга про свого другого чоловіка.

Але не все так просто. Є такі нахабні приймаки й приймачки, які не терплять, щоб їм вказували на їхній статус. Така невістка ще однієї подруги. Тільки-но натякнеш їй, мовляв, ти не в себе вдома, як починає пакувати валізу! І примудряється робити це так, що всім стає недобре, і от вже всі уклінно просять заспокоїтися і розпакувати валізу.

Або зовсім жахлива річ:

— І що йому було треба? Все мав: і добрий дах над головою, і добрі харчі, і добру бабу в койці. І пішов! Три роки пожив і пішов, — плакала в Галини на плечі випадкова попутниця в маршрутці.

— Я б з такою і дня не жив, хоч би й у палац селила, — промовив, ніби й не звертаючись ні до кого, чоловік, який сів на місце покинутої домовласниці, коли та зійшла на своїй зупинці.

Галина дуже болісно сприймає коментарі до житейських історій подібного штибу. Адже десь він є, той сакральний спільний простір, який мають витворити чоловік і жінка. Як над чимось і варто працювати в цьому житті, то над побудовою такого простору! І якщо його створено, то яке значення матиме земне житло?..

І голос Галини тремтить, коли вона вимовляє сокровенні слова в тій чи іншій приватній розмові. Якщо чоловік і жінка по-справжньому люблять одне одного, квартира до цього не має ніякого стосунку. Галина переконана, що в них з Панасиком саме така любов. Але ж як важко буває втриматися в рамках того сакрального світу! Навіть якщо він раптом і виникне й проіснує кілька років, зникнути й розчинитись в атмосфері може будь-якої миті! І потім стільки треба буде настраждатися, щоб повернути його. Про це, власне, історія готельки на Борщагівці.

Панасик прийшов до Галини в прийми на Дарвіна. І кинувся все робити в її досить великій захаращеній хаті, де було багато роботи для чоловічих рук. Син Галини, Петро, нічого в домі робити не хотів, мовляв, йому і так добре. А Панасик не харапудився і не кидався пакувати валізу, як щось не так. Навпаки, намагався погасити, коли раптом щось спалахне.

Спалахував, бувало, Петро, який від молодшого шкільного віку мав принципову життєву позицію. Колись він іще семирічним заборонив батькам називати себе Петрусь. Тільки Петро. Якщо чув на свою адресу «Петрусь» чи «Петрик», не реагував, ніби не до нього звертаються. Мовчав настільки завзято, що його батько, покійний чоловік Галини, який сам ненавидів сентименти, кинувся бити хлопця, який вмить почав хвацько відбиватися. Галина поривалася рознімати їх, а Петро відганяв її, щоб баба не лізла у чоловічі справи. Галина досить довго жила у жорсткому чоловічому світі, який їй нав’язали чоловік і син, поки чоловік не розбився на машині. Слава Богу, що син тоді сидів позаду. Галина іноді згадувала добрим словом своє життя із Петровим батьком. Але для неї те життя дуже рідко було радісним і завжди було дуже неспокійне. Потім багато років Галина сумирно вдовувала, і то було і спокійне, але й дуже безрадісне життя. І от радість забила ключем, коли з’явився Панасик.

— Поносик, — одразу став перекривляти його ім’я Петро.

— Навіщо ти так, Петре! — сумно дорікала синові Галина.

— Називаєш здорового мужика, як малого, який в памперси ходить.

— Йому так подобається! Ти попросив тебе не називати Петриком, тебе й не називають!

— Та чого мені це вартувало! Гаразд, не буду, — відповідав син, який відтоді називав маминого любчика «Поносик, ой, вибач, вибач, Панасик».

Панасик від Петра все те терпів. І не тому терпів, що приймак. Не тому, що в його домі на Солом’янці, звідки він прийшов до Галини на Дарвіна, мав лише койку на кухні, а три кімнати займали його батьки та родина брата з трьома дітьми. А тому що розумів: Галинин син бунтує і сам не знає чому. Це скоро минеться.

Панасик що міг робив, аби знайти спільну мову з сином коханої жінки. Але хлопець дорослий, іграшковими машинками такого не завоювати. Тож коли Петро поїхав у відпустку, вони з Галиною переклеїли шпалери в його кімнаті. Тільки-но Петро повернувся, то повіддирав ті шпалери у квіточки і поклав зіжмакані оберемки паперу під дверима кімнати матері й Панасика. І Панасик розгублено носив ті шмаття шпалер на сміття. А Петро нових шпалер не поклеїв, але став відтоді називати маминого любаса «дід Панасик». Хоча Панасик був на кілька років молодший від матері.

— Розсілися зі своїм дідом Панасиком чай пити, я вже перечікую бозна- скільки. Я цілком визнаю твоє право на особисте життя. Але не за мій рахунок! — бурчав син, починаючи готувати собі вечерю, поки мати з так званим вітчимом сьорбали кип’яток за столом на кухні. Добре, що кухня велика, чотирнадцять квадратних метрів, можна бодай не зачіпати одне одного.

Галина з Панасиком справді любили посидіти на кухні за чаєм. Вони ніколи не куховарили, бо, як починали варити картоплю чи кашу, все в них підгоряло, і потім син відшкрябував шар горілого завтовшки в палець:

— На голови вам ті каструлі одягти, нечупари!

Галина з Панасиком не сердилися на сина, а радісно доїдали те, що лишалося після його вечері.

Попри деякі незгоди з сином, Галина ще не може прийти до тями від щастя, що в неї Панасик. Вона згадує роки свого бурхливого заміжжя, коли в їхньому домі весь час сиділи гості чоловіка, а вона була ніби на чужому святі. І чому воно так пішло? Чому вона не вписалася у життя чоловіка, за якого виходила заміж з любові? Згадує мовчазні й безрадісні роки вдівства. І от з’явився Панасик. І що з того, що в нього жодного квадратного метра житла і жодної гривні заробітку?

От уже кілька років Панасик живе в них у їхній великій двокімнатній на Дарвіна. Коли прийшов, Петро ще був підліток. Але час біжить швидко. Син вже зовсім дорослий, в нього міняються дівчата, він періодично влаштовує в домі вечірки. Панасик тактовно тягне Галину на прогулянки, коли в сина гості. Іноді подовгу вони вештаються холодними темними вулицями, гріються в під’їздах, де ще не встановили кодові замки. Ні посидіти в кав’ярні, ні піти в театр чи в кіно вони собі не дозволяють: Панасик вже давно безробітний, і період виплати соціальної допомоги давно минувся. Але яке це має значення? Що за користь була з того, що небіжчик — батько Петра — багато заробляв і накупив повно всякого? Машина розбилася разом із ним. Дачу довелося продати в період удівства. А модний, як на ті часи, ремонт, зроблений перед його загибеллю, вже давно облупився і потріскався.

Але й те, що потім робив Панасик, також тримається кепсько. І тріскається і облуплюється на другий день після так званого ремонту. Але хіба в тому річ? А от у чому: знов настав пізній вечір, і вони замикалися у своїй кімнаті, але син ще довго ходить по коридору й гучно розмовляє по мобільному, але це їм не заважає, і тут Панасик робить усе, як треба. Вона навіть хотіла завагітніти. А може, Бог дав би донечку? Вже час ставати бабусею, а їй хочеться стати мамою, і вона шепоче про це Панасику.

— А що скаже твій Петрусик? — відповідає, зазвичай, Панасик, і Галина любить його в такі хвилини невимовно сильно. Ось який в неї Панасик — чемний, тактовний. Галина переконана: Панасик хоче дитину так само трепетно, як і вона. Але розуміє: їхня життєва ситуація не дозволяє здійснити цю мрію закоханого подружжя, яке знайшло одне одного трохи запізно.

Зрідка вони бувають у гостях у домі родичів Панасика. І сідають на канапу в кухні, де Панасик уперше обняв її. Весь дім за зачиненими дверима кухні гуркотів, лаявся, реготав і кашляв, а вони, як підлітки, вимикають світло і п’ють у темряві молоко з кукурудзяними паличками. І щороку вони святкують річницю того дня молоком із кукурудзяними паличками. А тоді з повним ротом кукурудзяних паличок, склеєних молоком, він приклав її руку до себе і сказав:

— Чуєш, який він великий!

Очевидно, це було дуже незграбно, як для дорослих людей. Але Галина щоразу плаче, згадуючи той момент. І що з того, що її покійний чоловік вперше обняв її в номері доброго готелю після доброї вечері в ресторані? Звичайно ж, вона, молода дівчина, тоді розімліла, і, певне, не так від його дотиків, як від антуражу. В невмілих залицяннях Панасика Галина відчула юнацьку чистоту і запоруку майбутнього спільного простору, який не знищить ніякий дискомфорт.

Іноді вони навіть вечеряли в тому домі на Солом’янці, звідки Панасик. Сідали за стіл в одній з кімнат, куди ледь вміщалися всі мешканці, а тут іще вони. В тім домі і без Панасика було тісно. Вони завжди ходили в гості, якщо їх запрошували, бо то була нагода поїсти: Галина майже не готувала, хіба що кип’ятила чай. І Панасик ніколи не дорікав їй її нехазяйновитістю. Але їсти хотілось, і нечасті запрошення завжди радували. Зокрема на Новий рік і на Великдень.

І от їх запросили, хоча свята не було. Можливо, день народження когось із дітей? Але на дні народження дітей їх вже давно не запрошують, бо Галина з Панасиком завжди примудрялися прийти без подарунка. Але ж ось їх запросили, хоча не Новий рік, не Пасха і не День Незалежності. Завели до кімнати й посадили за стіл, але їжі не запропонували. А вони ж прийшли голодні, навіть чаю перед тим не попили. За стіл сіло все доросле населення помешкання. І оголосили, що помер двоюрідний дід Опанас Іванович.

— А чому ж не повідомили? — спантеличено спитав Панасик, — чому не сказали, що хворів?

Галина знала про існування Опанаса Івановича. Панасик розповів їй про нього, тільки-но вони познайомилися, пояснюючи своє ім’я тим, що його було названо на честь двоюрідного діда. Дід Опанас був неодружений і жив разом із родиною свого брата, Тихона Івановича, рідного діда Панасика. В перші роки після розвалу Союзу, коли квартири були дешеві, Опанасу Івановичу купили малесеньку готельку на Борщагівці, бо терпіти Опанаса Івановича в домі сил уже не вистачало. Опанас Іванович був людиною нестерпною. Навіть думали, що його давно пора поставити на психіатричний облік. Але справу не довели до кінця, бо це, виявилося, не так і просто: Опанас Іванович завжди працював і виконував службові обов’язки вправно. Потім вийшов на пенсію й до останнього підробляв вахтером. Там і помер — на посту, в кабінці чергового.

Відтоді, як Опанас пішов від свого брата, про нього мало було чутно. Він був непривітний до родичів, які навідувались до нього, тож до нього й не ходили. Хоча іноді мигтіла думка: помре, а готелька кому?

Мало не кожен член родини міг пригадати якийсь тяжкий і безглуздий конфлікт із небіжчиком, зокрема й Панасик. Одного разу двоюрідний дід досить сильно побив його, коли той не впізнав його на вулиці й не привітався. Взяв за барки й кілька разів стукнув об дерево. А коли той впав, кілька разів вдарив його ногами. І зараз Панасику нагадали той інцидент багаторічної давнини. Мовляв, чи візьмеш спадок від такої людини. Панасик відповів, що ганебно згадувати небіжчика погано і притис до грудей гербовий папір у жмаканому файлі. Очевидно, рідня очікувала, що спадкоємець відмовиться від спадку на користь родини брата і батьків.

— Адже всі ми колись скидалися, щоб наш дід, дай йому Боже здоров’я, мав спокій від небіжчика. То наші гроші в цій готельці.

— А чому ви мені нічого не купили? Ви від мене отримали спокій, бо я пішов жити до Галини на Дарвіна! А Галина мене вже терпіти не може! Правда, Галю?

Галина перелякано припала до Панасикового плеча. Та може вона терпіти Панасика в себе на Дарвіна, може! Але це не означає, що їй не стане в пригоді готелька на Борщагівці. А тим часом Панасику натякнули, що варто було б узяти на себе витрати на похорон двоюрідного діда, якщо вже спадок іде йому.

— Буде постанова суду — заплатимо! — вигукнула Галина.

Родичі зрозуміли, що з Панасика й Галини користі ніякої. Власне, ніхто й не очікував, що вони зречуться готельки. Але бодай на якусь участь у витратах на поховання не так від Панасика, як від Галини розраховували. А вона про постанову суду! Адже, скоріш за все, туди піде жити її син! Проте, чи захоче Галинин малий перебиратися на Борщагівку з Дарвіна?

Панасик і Галина заквапилися додому, тільки-но дорогоцінний документ у жмаканому файлі було вправлено у підкладку його куртки, щоб, борони Боже, не загубити його. І по дорозі додому в тролейбусі вперше за роки свого співжиття полаялися. Галина одразу защебетала, що варто було б позичити грошей, відремонтувати готельку і здати, ось одна в неї на роботі саме шукала житло для сина, який одружився, о, він саме й міг би й відремонтувати готельку, зрештою, молодий здоровий хлопець...

— Послухай, — перебив Галину Панасик, — я щось не в’їхав: чого це ти приміряєш на себе мою готельку? Я, може, там пожити хочу! Ну, не пожити, то бодай іноді проходити туди, щоб побути самому!

— Це ти послухай! Отримав іграшку, щоб гратися нею! Квартира — то не іграшка! До речі, треба перевірити, чи дід Панас платив комунальні послуги, чи не залишив нам комунальних боргів! Треба буде завтра піти в ЖЕК! Яка там адреса, Панасику?

— Не скажу! — вигукнув Панасик і пересів на інше сидіння у тролейбусі, де були вільні місця.

Галина злякалась, що втрачає Панасика. Вони доїхали до площі Толстого і пішли додому. Галина взяла Панасика під руку й заговорила про інше. Панасик відповів, і вона радісно вловила в його голосі винуваті нотки. Але щастя з їхньої родини пішло. І забрала його готелька на Борщагівці.

Перший великий бешкет розгулявся, коли Галина послала Панасика за хлібом, а сама стала нишпорити, шукати документ, який Панасик примудрився таки добре заховати, поки Галина вранці бігала на роботу. Але не так багато в нього було дозволених місць на Дарвіна! Ключі від усіх шухляд комода Галина про всяк випадок зберігала в себе й не довіряла їх коханому. А документ вона знайшла в коробці на шафі, де зберігалося літнє взуття. Ця готелька звалилася на їхню голову і великою радістю, і великим лихом. Як усе втримати під контролем, щоб її хлопчик не втік? Ці чоловіки — вони ж як діти! За ними треба весь час приглядати! Ось сина вона фактично втратила, хоча й живе з ним в одному домі. То хоч би не втратити Панасика!

— Я тільки хотіла довідатися адресу, Панасику... — винувато пропищала Галина.

— То для цього ти мене відправляла за цим непотрібним хлібом? Петро недоїв — повно хліба, а ти мене знову послала за тим батоном!

— Нічого, насушимо сухариків, не сердься, Панасику!

— Ти? Насушиш сухариків? Ти й цього не вмієш! В тебе все пліснявіє!

— Панасику! Зовсім не все! — образилась Галина.

— Я б тобі і так сказав би ту адресу! Чому прямо не спитала? Чому діяла, як хитра лисиця?

— То чому ви діяли, як хитра лисиця, Галино Андріївно? — спитала Галину Єлька, нова дівчина сина, коли вони обоє випливли на кухню зі своєї кімнати готувати вечерю, а Галина з Панасиком пили кип’яток з тим самим батоном без масла.

— Сідайте, — сказав Панасик, підводячись, поступаючись Єльці місцем на табуретці біля кухонного столу.

Раніше Панасик не реагував на Петрових дівчат. Та й вони ніколи не ходили на кухню. Прослизнуть коридором і зникнуть у синовій кімнаті або в туалеті. На кухню виходила лише Єлька. Владно, як хазяйка.

— Ремонт вам треба було б зробити, Галино Андріївно! У вас уже стеля сиплеться!

— Ви, Олено, будете мені вказувати, що мені робити в моїй квартирі? — відповідала Галина.

— Єлена, а не Олена, — поправляла її Єлька, яка рекомендувала себе як Єлена. Єлена Прекрасна.

Єлька і правда була гарна. Всі молоді — гарні, але Єлька мала красу вище середнього рівня, яка відповідала всім сучасним еталонам.

— Вона така в тебе нахабна, — робила синові зауваження Галина.

— Зате гарна, — погоджувався щодо нахабності Єльки Петро.

— То й що з того?

— Як що з того? Не кожному трапиться така, — син посміхався так, що Галині ставало прикро за всіх скромних жінок земної кулі. — Вона з села, де з усіх благ цивілізації лише електрика. В Києві третій рік. В моделі не взяли, в актриси також. То тепер, може, візьмуть заміж.

— Заміж? — із жахом питала Галина.

— Їй нема де жити.

— То вона хоче сюди, на Дарвіна? — питала нажахана Галина.

Ось так. З одного боку ця Єлена Прекрасна, якій нема де жити. А з іншого — напруга з Панасиком через ту готельку на Борщагівці, а бодай би її й не було!

— Ти ж в мене дорослий хлопчик, а не підліток якийсь! — кричала вона йому на кухні за чаєм, коли Панасик вкотре став лякати маму Галю, що втече від неї на Борщагівку. І докричалась, мій Боже! Панасик таки втік від неї того вечора! Прямо в кімнатних капцях! У старих шкарпетках, з дірками на п’ятках! І тільки-но грюкнув дверима під’їзду, як його руку взяла ніжна дівоча рука.

— Ти на Борщагівку? То нам по дорозі, Атанасе!

А Галині на плече лягла міцна чоловіча рука сина.

— Заспокойся, мамо Галю. Не біжи за ним. Твій варіант рано чи пізно вернеться. Не знаю, як мій.

Але ж от минуло стільки часу відтоді, як Панасик втік в домашніх капцях з Дарвіна в готельку на Борщагівці, а його чомусь нема назад. Хоча він на Дарвіна з’являвся, коли її не було вдома. Забирав речі.

— Чого ти пускав його? — питала Галина.

— Мамо Галю, невже ти думаєш, що як я б не повернув йому ті штани, які йому дісталися після мене, то він би повернувся до тебе?

— Облиш своє дурне «мамо Галю», — схлипує вона.

— Чому дурне? Ти хочеш сказати, що ти мені не мама? І що ти не Галя?

І в сина нема іншої дівчини. Принаймні в їхньому домі на Дарвіна вже рік не кохаються. Ні в кімнаті сина, ні в її. Єдиний позитив від тої злощасної готельки: вони стали частіше й душевніше спілкуватися з сином.

— А може, воно й на краще, що вони звалили й позбавили нас свого товариства? — філософствував Петро. — Навіщо нам поряд ті підступні люди, здатні, як виявилось, на все?

— Панасик не підступний, Петю! То все вона, твоя Єлена! І як вона змогла йому сподобатись?

— Таке питаєш, мамо Галю! На таку дівку і святий поведеться. А тут стільки років зі старою, тобто, старшою... вибач, мамо!

— Та не вибачайся! Я знаю, на скільки років він молодший за мене! Сама завжди думала: і чого у нас із ним все вийшло? Ми ж не один рік жили разом! І добре жили! — Галина не звертає уваги на те, як гмикнув Петро. — А потім зрозуміла: Панасик такий чистий, такий незіпсутий! А кому це зараз потрібно? Тому його й потягло до мене!

— Мамо, невже ти не розумієш: душевна чистота — то також товар в наші дні! Якби в мене була лише койка на кухні, куди люди перестають ходити о першій, і починають наново о п’ятій, і тут якась тітка забирає в окрему кімнату на Дарвіна, нехай навіть жити із нею, я б теж був душевно чистий!

— До чого тут Дарвіна! — обурювалась Галина. — Адже душевна чистота не може оцінюватися в квадратних метрах! Це непоєднувані речі!

— Поєднувані, мамо! Якщо не маєш ні житла, ні грошей, то треба бодай навчитися косити під душевно чистого. І якась матуся з квартирою візьме на виховання. Годувати груддю.

Коли Галина вперше почула такі речі від сина, вона не витримала, розплакалася і втекла з кухні до своєї кімнати. Проте, коли вони з сином наступного разу зустрілися на кухні, Галина знову повернулась до болючих питань свого життя:

— То, виходить, і для Єльки душевна чистота Панасика виявилися добрим товаром?

— Та ні. Її в ньому зацікавила готелька на Борщагівці.

Петро розповів матері, що одружуватися з Єлькою не збирався. Добре бачив, яка вона харцизяка. Але дуже розраховував погуляти з нею довше. Дівки з такою шкірою — просто фотошоп! — з таким волоссям, з такими пропорціями талії та грудей, в нього не було й не буде!

— Припини, — кричала Галина, — які ви, мужики! Вам тільки тіло! А душа?!

Але Петро не припиняв:

— Дісталося Поносику таке! На Дарвіна не заїхала, то хоча б на Борщагівку!

— Пожалій маму Галю! — стогнала Галина.

— А, до речі, ти в курсі, що, коли вона бігла за ним, то вистрибнула прямо з-під мене? Лишила свій ліфчик! Чорний в багряні троянди! — Петро не жалів маму Галю, вважаючи, що в чорну безодню треба спускатися до самого дна. Лише тоді одного дня прірва перестане бути такою страшною.

— Ти вже мені демонстрував той ліфчик!

— І ти помітила, який малий об’єм і які великі чашки?

— Замовкни, садисте! Мені не треба твоїх інтимних подробиць!

— Гаразд, мамо Галю, подробиці не інтимні. Мені саме тоді заплатили за проект готівкою. У валюті. Гроші лежали на столі. Я їх так і не знайшов...

— От паскуда! То чому ти про це не сказав мені раніше? От шльондра! От курва! То чому ти не написав заяву до міліції! Я ж знаю ту адресу, її б легко знайшли!

— Я сам для себе вирішив, що заплатив їй за інтимні послуги. Перегорнув сторінку. А ти ж своєму юнаку нічого не платила! Він на тобі... даруй, на тебе... працював за житло і харчі!

— Він любив мене, Петре! — вигукнула Галина, яка вже мовчки ковтає цинічності сина.

— От і добре, що ти нарешті почала вживати це дієслово в минулому часі!

І Галина потроху вчиться жити без Панасика. Перестала фарбувати волосся, і сива пляма на голові розрослася до розмірів тюбетейки. Перестала маститися кремами для обличчя. Зуби, щоправда, ще чистить. І на роботу ходить. І шкодує, що свого часу не давала Панасику ключів від хати на Дарвіна: можливо, тому він і не йде назад, бо боїться подзвонити у двері.

А в Панасика той вечір ранньої весни був найщасливішим. І байдуже, що він був у капцях і в дірявих шкарпетках, а під кам’яницями ще лежав останній сніг. Він не застудився того вечора! Бо його зігрівав ключ від готельки на Борщагівці, де він, попри заборони мами Галі, вже побував, і не раз. І під руку його тримала найкрасивіша дівчина Києва. Але киянки такими гарними не бувають. Лише дівчата, які дуже хочуть стати киянками. А в неї в кишені лежали гроші Петра, які він саме отримав за проект.

— Він мені був винний гроші, і саме повернув борг, — невинно моргнула божевільними віями Єлька.

Вони спустилися Крутим узвозом з Дарвіна на Бессарабку й поміняли одну сотню доларів на гривні. Взяли таксі й поїхали на Борщагівку. Всю дорогу цілувалися на задньому сидінні. У Панаса Івановича в домі не було ліжка, лише матрац на підлозі. Але попри нездорову ауру житла старого напівбожевільного парубка, любовне гніздечко намостили пречудове!

— Ти такий класний, Атанасіос, — шепотіла Єлька Панасику. — Можна я тебе так буду називати?

— Тобі все можна! Хоч би чортом назвала! — вигукував Панасик.

— Ти знаєш, що таке Атанасіос? Це значить «безсмертний»! Як ти міг жити з нею?! Вона тебе привселюдно іменувала тим дурним Панасиком, ніби ти хлопчик, якого садять на горщик! А ти муж! Безсмертний муж!

— А ти Єлена Прекрасна.

— А я Єлена Прекрасна, — визнавала Єлька.

Галина запам’ятала адресу готельки на Борщагівці й декілька разів приїздила під той будинок. Особливо тяжко їй стало в день річниці їхніх з Панасиком стосунків, яка прийшла десь через місяць по тому, як Панасик утік з Дарвіна. Вона залишила під дверима квартири пакет молока і пакет кукурудзяних паличок, які були їхніми нектаром і амброзією, що вони пили на кухні в домі Панасикової рідні, коли почалася їхня любов. Єлька презирливо винесла на сміття ті жалюгідні дари мами Галі. В перший же тиждень спільного проживання в готельці на Борщагівці Єлька працевлаштувала Панасика, нині вже Атанасія, і він приносив коханій жінці невелику, проте стабільну зарплатню вахтера: троюрідного онука взяли на місце діда. І, саме тоді, коли прибули кукурудзяні палички від Галини, вони з Єленою святкували його першу зарплатню не молоком, а вином, яке коштувало чи не половину тої зарплатні. Але та ціна, яку чоловіки платять за Єлену Прекрасну, не може бути виражена в грошових знаках.

Треба віддати належне Панасику: того ж дня у його серці щемко застогнала жалість до мами Галі, яка так зворушливо піклувалась про нього, за спиною в якої він уже стільки років сидів вдома й дивився телевізор, іноді удаючи, ніби ремонтує її житло на Дарвіна. В кабінці покійного діда було зовсім не так комфортно, як в їхній кімнаті, принаймні, коли мама Галя була на роботі. Там лише вуркотіла трипрограмна радіоточка, а на Дарвіна був багатоканальний телевізор, який віддав їм Петро, коли повністю «пересів» за комп’ютер. Але не варто озиратися! В них іще стільки щастя попереду з Єлькою в цій готельці на Борщагівці!

А на Дарвіна у Петра з’явилася нова дівчина.

— Нарешті зустрів рівну, — схарактеризував її Петро.

— В якому сенсі — рівну?

— В неї такі ж квартирні умови, як і в мене. В її батьків так само давно не ремонтована хата в історичному центрі.

— Але хіба то і є рівністю, Петю? Є ж іще кохання, крім квартир у центрі!

— Як казав один мудрець, кохання можливе лише між рівними.

— Але вона в тебе така не гарна! Сіра миша, — сумно оцінює мати нову «невістку».

— Тобі не догодити. Єлька тобі була ВУЛЬ-гарна. А ця тобі НЕгарна.

— А треба, щоб дівчина була!.. — Галина махає рукою й не завершує свій вигук, але Петро знає, що хотіла сказати мати: «...треба, щоб дівчина була такою, як я в молоді роки!» Вона навіть почепила своє студентське фото над їхнім з Панасиком ліжком. «На цій світлині мати справді симпатична, — визнає син. — І не вульгарна. Можна зрозуміти, чому її так добивався батько».

— І як ти могла сприймати свій Поносик всерйоз? Тим більше, після батька?

— Мені було так важко з твоїм батьком, Петре! Скільки разів в тебе було підбите око через нього! А я не могла тебе захистити!

— Так і в нього теж було! — з гордістю згадував син. — А він же настільки був тоді вищий за мене! То ти зраділа, коли він розбився, мамо?

— Хіба можна було такому радіти, сину! Ти ж пам’ятаєш, я чи не рік була сама не своя після його загибелі. На похороні мене водили під руки, я сама б і ходити не могла... Але, так, я раділа, що принаймні ти був на задньому сидінні.

— А ти знаєш, чому я був на задньому сидінні? Я ж любив сідати поряд, дивитись, як він веде машину. І ти не раз пускала мене на пасажирське місце, а сідала ззаду.

— Та, слава Богу, що тоді ти опинився ззаду!

— А ти знаєш, чому, мамо?

— Думаю, що випадково. Але я благословляю той випадок.

— Не випадково, мамо! А тому, що спереду сиділа жінка. Така ж гарна, як Єлька.

— І вона теж... на смерть? — прошепотіла приголомшена Галина і підвела очі на сина.

Син кивнув. Кивнув і вийшов з кухні. І Галина лишилася наодинці з подіями багаторічної давнини. І лише тепер зрозуміла поведінку друзів покійного чоловіка, які напевне були в курсі. І малий Петро, якому тоді було десять років, теж. І мовчав стільки років. А щойно мовчки вийшов з кухні, залишивши матір із думами про далеке минуле.

І тої ночі, а потім іще кілька ночей, і так тривало чи не місяць, чи не два — як біжить час! — вона забула думати про Панасика, а згадувала батька свого сина і своє життя з ним. Вони з чоловіком були, як висловлюється син, «рівні». Кожному з них батьки викроїли по кілька квадратних метрів столичного житла, з якого маклер з житлоплощі допоміг їм виміняти оцю двокімнатну на Дарвіна. Галина згадувала і переживала наново своє дивовижне відчуття щастя, коли вони вдвох увійшли в цю квартиру, а в ній ще не було меблів. Ні шаф, ні диванів, ні тумбочок, ні етажерок. І Петра теж іще не було, але він уже мав бути. Помешкання видалося величезним. Від серцебиття гойдалася люстра над головою. Якби її попросили чесно пригадати, чи було відчуття раю в її житті, вона б мала визнати: було тоді, коли вони стояли з чоловіком у цій хаті, яка була порожньою, й трималися за руки. А він потім, значить, коли вона змарніла від його буйного життєлюбства, завів собі красуню! І малого сина не посоромився! І посадив її в машині поряд з собою! Ох, Боже мій, ці чоловіки! — хвиля запізнілого обурення тяжко хлюпнула на неї так, ніби все те було вчора.

Але давні події, пам’ять про які на деякий час так схвилювала Галину, згодом відступили. Це було давно і тепер не мало ніякого смислу. Тим паче, що син жодного разу вже не згадував той день, коли батько загинув, а він лишився живим. Натомість згадав Панасика і Єльку.

— Цікаво, скільки вона в нього проживе? Чи вже з’їхала?

— А в тебе є можливість з’ясувати? — жваво зацікавилась Галина.

— Зроблю для цього все, що залежить від мене, — відповів Петро.

І от син вривається до її кімнати, не постукавши, чого не робить відтоді, як застав матір у перші тижні Панасикової ери перед дзеркалом у панчохах з мереживом на гумках. І тепер знову вривається без стукоту, із гучним реготом, не відриваючи мобілки від вуха:

— Скоро до тебе вернеться твоє добро! Єлька переписала на себе готельку на Борщагівці! Так! Вже поміняла замки і виставила речі на коридор! Знаєш Юрка, мого однокурсника?

Галина добре знала Юрка, з чиєю матір’ю разом вчилася в школі.

— То він допомагав їй міняти замки!

— А хто допомагав із правничими питаннями? Це ж було незаконно!

— Він по закону добровільно написав їй дарчу, бо вона зуміла його переконати, ніби без цього її виселять з Києва. І на другий день вона виселила його з тої готельки!

— А коли це сталося?

— Ну от, дзвоник у двері, іди відчиняй!

На порозі справді стояв Панасик. Попросився переночувати, щоб завтра їхати до батьків на Солом’янку, на койку в кухні, якщо вони її ще не викинули. Галина завела його до кімнати. З-за дверей лунав голос сина, який переповідав своїй дівчині ситуацію на Дарвіна.

— До мами Галі повернувся Поносик! Той самий, якого витурила Єлька! Я тобі розповідав про неї, пам’ятаєш?

— Панасику... — застогнала Галина...

— Вона називала мене Атанасіос, — заперечив Панасик.

— Панасику, — стогнала далі Галина, схопивши його голову обома руками, — невже не було б краще, якби ми здали цю готельку синові моєї колеги? І грошей трохи було б, і квартира лишилася б наша...

Панасик вирвався з її обіймів і люто схопив її за плечі:

— Наша? Наша квартира? То була МОЯ квартира! І я зробив з нею те, що схотів! Якщо ти ще раз згадаєш про сина своєї колеги, я піду звідси, і ти мене більше не побачиш! Здохну під парканом! Здохну в вахтерській кабіні, де помер дід Опанас! Але в себе на Дарвіна ти свого хатнього песика більше не побачиш!

Панасик вимовив ці слова з такою пристрастю, що на скрижалях свідомості Галини вони викарбувалися вогняними літерами. Можливо, Панасик брехав. Можливо, не відав, що говорив. Але вона йому повірила, і примирливо зашепотіла:

— Не буду! Не буду! Що було, те пройшло! Нема, то й нема. Жили ми до тої клятої готельки, і далі житимемо!

Галина й Панасик й надалі кип’ятять чай на кухні на Дарвіна. Іноді запарюють брикетну вермішель або пакетики солодкої вівсяної каші. А син зі своєю новою, з «рівною» себто, щодалічастіше гніздуються не на Дарвіна, а в її батьків. І Галину щодалі частіше тішить надія: а раптом він піде жити до неї? Там, в її батьків, більша квартира, трикімнатна. Тоді в Панасика буде окрема кімната, де він, коли вона дозволить, зможе побути сам — але під її наглядом.

А втрачену готельку на Борщагівці на Дарвіна вже не згадують. Принаймні вголос.