Празька химера

Однокімнатна

Однокімнатна квартира, безрадісне житло нашої богоспасенної країни, метафора життя без права на приватність. Бо ж в однокімнатній квартирі рідко коли проживає одна особа. Як мінімум дві, а то й три. Буває, й більше. Мешканці безпорадно ремонтують своє убоге житло, безнадійно обклеюють його барвистими шпалерами, хтось навіть чіпляє кришталеву люстру на стелю тої єдиної кімнати. І обставляли ж її меблевими стінками і кріслами-ліжками, і встеляли килимами, і вішали на вільні квадрати стін дерев’яні панно й чеканки. І нічого не допомагало. Все одно однокімнатна квартира — це безнадія. В однокімнатній — завжди погано. З неї завжди хочеться скоріше йти геть, навіть якщо до неї тільки-но зайшов.

Коли дзвониш у ці двері, знаєш: за ними однокімнатна. Праворуч — двокімнатна, ліворуч — трикімнатна. А ця — однокімнатна. Весь житловий масив забудовано тими п’ятиповерхівками, в яких так багато однокімнатних квартир площею 17,5 квадратних метрів, де кухня — 6,5 квадратних метрів. Крихітний передпокій, заповнений самими дверима: до кімнати, до кухні, до санвузла, до комори, плюс вхідні двері. І раптом тобі відчиняють, і потрапляєш у простір, тим і привітніший, чим несподіваніший. Вас запрошують присісти на диванчик, пропонують кави. В цій затишній міні-вітальні відмовитись від кави просто неможливо. Так, тут нема вікон. Але лампи денного освітлення вмонтовано так, ніби світло ллється просто з неба. Шафки, шухлядки до стелі і дзеркальні смуги між плитками.

Господиня цього мешкання вже давно звикла до ошелешених поглядів гостей. І як з такого убогого житла можна було зробити щось путнє? Не знаю, чи всім, хто, буває, завітає в її дім, вона розповідає історію свого житла. Але історія така.

— Оце після розлучення з чоловіком ми з донечкою опинилися тут. Жили у великому помешканні на Великій Житомирській разом з його батьками. А потім нас там бачити не хотіли. І нам з дочкою купили цю однокімнатну, і щоб ми на Велику Житомирську носа не потикали. Спочатку то був шок для нас обох, а потім потроху стали звикати. А тоді, коли прожили тут років два, з’явився він, наш другий тато. Його так само виставили з великої хати в центрі, мовляв, їдь у своє село. І два роки він тут жив — і зробив нам отаку красу. Погляньте! Оскільки кухонний простір винесено сюди, то з кухні вийшла ще одна спаленька! І ось ще одна! — господиня показує обидві кімнатки, які, попри невеликий метраж, виглядають просторими й світлими через те, що все стоїть на своїх місцях.

— Коли він прийшов до нас жити, донечці було чотирнадцять років. Така красунечка була! Вона й зараз гарна, але тепер вона доросла, а тоді!.. Її батько побачив нас на вулиці, то зразу виліз з машини, поліз її лапати! Як нахабний кавалер! Я йому кажу: «Іди геть!» А він каже: «Я батько, мені можна!» А я йому: «...ти вигнав нас зі свого дому, то й не лізь!» А от він — він ніколи жодного хтивого погляду на дівчинку! Перше, що він зробив, коли прийшов до нас, — відправив нас на все літо до моря. І зробив оце перепланування. Окрему спальню донечці, окрему нам, — жінка схлипнула. — Звичайно, він за літо всього зробити не встиг. Але нові стіни й двері спорудив ще тоді. Щоб у донечки був свій куток. І щоб вона не була на кухні, чи ми на кухні, як воно є в багатьох, хто живе у малій хаті з великими дітьми. Спочатку він повністю обладнав кімнатку для неї. Ось, гляньте, це оця кімната! І не скажеш, що раніше була кухнею! Все влізло: і диванчик, і столик, і шафа, і поличка для книг! До неї навіть друзі приходили в гості, та нікому не заважали! Двері зачинили, і в них там свій маленький світ! А він стільки, скільки жив тут, до пізньої ночі після роботи приводив до ладу оцю вітальню. Іноді лягав, коли я вже засинала. Тихенько лягав поряд, щоб не розбудити.

Я слухаю і думаю, що до коханої жінки лягають не так, навіть і пізно вночі після тяжкого й тривалого трудового дня. Але ж вітальню оздоблено справді з любов’ю. З фантазією і з любов’ю. Інша річ, кого або що любив той загадковий чоловік, про якого, схлипуючи від давніх роз’ятрених ран, розповідає мені господиня цього житла. Чи всім, хто випадково завітає в якійсь справі до її оселі, вона розказує історію його нестандартності?

— А потім він зник. Отак взяв і зник. Ще напередодні він приладнав дверцята до цієї шафки. Вранці пішов ніби на роботу, а ввечері не прийшов. Я була певна: щось сталося. Обдзвонила всі швидкі, всі морги. Ніде його не було. Ніхто зі спільних знайомих нічого не знав. Звернулись до його колишньої жінки, вона сказала, що їй байдуже, де він. У неї і без нього повно справ. Я ще тоді подумала: «Може, то вона йому допомогла піти з цього світу? Та який їй був сенс?» А скільки у світі всякого трапляється, чого пояснити не можна? Чого нас із Великої Житомирської сюди переселили? Який в тому був сенс? Я раніше думала: «Сенс у тому, що я його зустріла...» Так і вона. Помстилася йому за щось. Бо занадто байдуже говорила про нього: «Як потрапив під машину, то така його доля». Я б про свого бувшого так не змогла б. Коли його батько помер, я його цілий день поминала.

— Але він не загинув? — обережно питаю я про того, хто так любовно все зробив у житлі цієї жінки.

— Я досить довго не знала, чи він живий. Дочка сказала: «Він не лишив тут нічого з речей». Ось лише цю сорочку. Це та, в якій він спав останню ніч у цій кімнаті, — і жінка виносить зі спальні, яку щойно показувала мені, картату чоловічу сорочку. Можливо, вона так і не випрала її відтоді. — А все інше зі свого одягу він... і правда... виніс з дому раніше, ми з дочкою й не помітили, коли...

— Тобто, виходить, він намітив втечу.

— Виходить, що намітив. Але він не пішов, поки не закінчив усе це. Він залишив себе у цьому всьому.

У жінки тремтить голос. З одного боку, мені незручно розпитувати її. А з іншого, вона вельми заінтригувала мене своєю розповіддю. Куди міг зникнути чоловік, який в останній день свого перебування в домі жінки вішав дверцята до зробленої ним шафки і змащував петлі, щоб дверцята ходили без рипу?

— А ви знали, де він працював?

— Знала. Там сказали, так, справді такий у нас працював, але звільнився. А телефонувала туди не я, а з міліції.

— А ви ходили до міліції?

— Так! Коли я не знайшла його самотужки, то звернулася до міліції. Вони взяли в мене всі дані, які я знала, всі його контакти. Я ще сказала, що підозрюю його колишню. Як вони сміялися з мене, коли я прийшла до них вдруге! От буває таке — баба все місто поставила на вуха, шукаючи мужика, який з нею жити не хоче, от і все! Сказали, що знайшли його, але про його місцезнаходження не повідомлять. Що він не в розшуку. Так, ми з ним не були офіційно одружені, з другими часто не одружуються. Але він все-все робив тут! І на вихідні нікуди не йшов, ні на пиво з друзями, ні на рибалку, ні в кіно. І все сюди, клав плитку, клеїв шпалери, фарбував балкон! І так усі два роки!

— І ви так і не знайшли його?

— В тому і суть, що знайшла! Десь рік тому! Дочка вже тоді жила з хлопцем, саме перебралася до нього. А я тут лишилася сама. І тут зайшов до мене сусід із трикімнатної, попросив розміняти сто гривень по п’ятдесят. І каже: «Я їздив до села на похорон тещі свого друга й бачив там твого мужика. Ну, того, що в тебе жив кілька років тому. Ми з ним одночасно балкони склили, він у тебе, я в себе, то перемовлялися. Це точно він». Я й розпитала сусіда, де те село, як доїхати. Він розповів. І я на неділю поїхала туди. Їду в тому автобусі, а серце б’ється, як не билося, коли бігала на побачення молодою дівкою, такою, як моя дочка тепер. Приїхала, вилізла біля тої автостанції, питаю, де такий-то живе? Мені показали. Перший чоловік, якого я спитала, сказав: «Не знаю такого». А жінка каже: «Знаю... це той, що купив хату, яка горіла. Довго стояла порожня хата, то туди залазили підлітки й наробили там пожежі. То він її купив дуже задешево». І показали, як пройти до тої хати. Я йшла й думала, певне, він з тої хати зробив палац. І там є господиня. А, якщо чесно, я взагалі, я не пам’ятаю, що тоді думала. Прийшла, а та хата і досі стоїть обгоріла. Вся вулиця з нормальних сільських будиночків із цегли та з верандами. І тільки те подвір’я зовсім занедбане. І паркан гнилий, і дім обгорілий. Стіни вкриті згаром, два вікна з трьох закриті віконницями. Подумала, то мене не до тої людини послали. Певне, однофамілець мого. Але ж ні, все правильно. З обгорілої хати виходить він. Той, хто все це зробив у моїй квартирі. І похмурий такий, дивиться спідлоба. Я тоді подумала: «...прожене». Скаже: «Чого приїхала?» Ні, він побачив мене, ледь посміхнувся, підійшов, відсунув дошку в паркані, щоб я увійшла. Завів до хати. І в хаті чомусь мені горілим пахло. Хоча й горіла та хата, як я розумію, давно. А в хаті... я й не знала, що такі ще збереглися. Пічка, лави, стіл біля вікна. Шафи нема. Ті його речі, які я пам’ятала, сорочки, куртки, джинси висять на кілочках на стіні. Посадив мене на лаву, а сам пішов у якийсь закуток, певне, чимось хотів почастувати.

— Чого ж ти собі шафок не зробив? — питаю. — Із твоїми золотими руками?..

— А мені й без шафок добре. А в тебе ще шафки тримаються?

— Тримаються.

— То, значить, є про мене добра пам’ять.

— Та певне, що є.

— І те добре. Бо як я пішов від жінки, то все не міг знайти хати по своїх грошах. І жив, де тримали. І раптом одна добра жіночка мене прихистила. То я в неї в домі все робив, що міг. А потім і на мої гроші хата знайшлася. Я її купив. Але вирішив закінчити роботу, яку розпочав. І доти лишався в неї.

— А потім втік сюди?

— Так. І й без того довго жив у жінки, якої не лю... — тут жінка напружує всі сили, щоб стримати сльози, а я не знаю слів, які б бодай трохи заспокоїли її, й кажу, можливо, щось не те:

— То принаймні у вас так добре обладнано все у вашому домі!

— Те саме казала моя дочка! — трохи повеселішала жінка. — До сусідки двома поверхами вище також прийшов приймак, а в неї ще — син, і хвора мати на кухні, ніяк не помре, то він ні за холодну воду не береться, тільки лежить цілими днями на її дивані, встає лише за пивом, зате коли вона йому каже, ти б бодай шафу почепив, стоїть на тумбочці, скоро впаде, то він їй у відповідь: «Та зараз, кохана, я ж тебе так люблю, дай пива попити, а потім все тобі зроблю!» То вже краще те, що було в мене!

Очевидно, жінка вже самотужки розробила собі систему психотерапії, базовану на спостереженні за долями тих, кому ще гірше, ніж їй. Але розтривожена пам’ять про подорож на село до свого колишнього бере своє, і вона знову починає схлипувати.

— Він мені маленьку чарочку налив. І собі. Дав маленьку канапку з салом. І собі взяв. Ми випили. То була казенка, не самогон, — чомусь відзначила ту деталь жінка. — А потім похопився й сказав, що проведе мене на автостанцію, скоро йтиме остання маршрутка. Боявся, щоб я в нього на ніч не лишилася.

— Загадковий чоловік жив у вас два роки. Таких, як у вашої сусідки двома поверхами вище, значно більше. Чоловікові сказати, ніби він любить, тій, яка його тримає у своєму домі, нічого не вартує.

— А мій не міг...

— І своєї попередньої він не любив, схоже на те, — кажу їй я. — А кого ж він любив? Чи любить? Ви його не спитали?

— Не додумалась! — майже радісно відповіла жінка. — А справді! Може, в нього було якесь нещасливе кохання?

— Отже, вашу розмову з ним ще не закінчено! Ви маєте договорити!

Ми прощаємось, і жінка просить мене заходити до неї на каву, коли я буду поряд. Я іноді проходжу біля її п’ятиповерхівки, та завжди згадую її. Іноді підводжу очі й бачу її засклений балкон. А двома поверхами вище на захаращеному балконі іноді бачу чоловіка в майці з пляшкою пива, який є ілюстрацією до її оповіді. А на її балконі, як завжди, нікого не видно. Але, проходячи повз той дім останнього разу, я побачила, що на її балконі почеплено кошика з петуніями. В будь-якому разі це — добрий знак.