Празька химера

Лілова сукня

Якби Станя відчула бодай трохи зневаги до себе з боку Синиці, вона б не затрималася в заміській резиденції колишньої однокласниці довше однієї доби. Але ж Синиця виявила себе щирою гостинною хазяйкою, в домі якої гостям не набридає. І Тетяна Стародуб, у заміжжі Сапун, яка в далекі шкільні роки мала прізвисько Станя, втратила пильність. Тому й довірилась чарам сукні незабутньої барви, і не синьої, і не рожевої, а саме кольору вечірнього неба, коли сонце лише починає сідати.

Тетяні Синиці й прізвиська давати не було резону: автентичне прізвище звучало цілком на манер прізвиська. У шкільні роки Синиці в класі ніби й не було. Цілком можливо, вона від того страждала, але це нікого не цікавило. Її не цькували: її не помічали. Коли закінчили школу, дійшла інформація, ніби Синиця двічі вступала на якусь філологію, але не вдалося, тож вступила на непрестижний факультет Політехнічного, де й вийшла заміж за однокурсника. «За таку ж сірість, як сама», — обмінялися новинами, випадково десь зустрівшись, Таня Стародуб із Танею Русько. Свої романи й заміжжя Станя й Руся вважали дуже яскравими, на відміну від стосунків, які випали на долю сірої Синиці.

Пролетіло багато років, і Тетяна Синиця поступово набула яскравої барви. Стала цікавою особистістю і однозначно красивішою зовні. Підвищення статусу Синиці в колі однокласників підкріпилося матеріально: вони з чоловіком розбагатіли. Синиця чи не єдина з їхнього класу стала справді заможною жінкою. Коли однокласники вирішили відзначити двадцятип’ятиліття закінчення школи, та ніяк не могли зійтися в ціні за ресторан, бо для когось і триста гривень виявилися непосильними, колишня сірість запросила всіх до свого помешкання.

Вечірка пройшла чудово. Тісні квартири їхньої юності колись добре вміщали їх усіх. Але коли все відбувається у просторих апартаментах із зимовим садом, зустріч іще більше звеселяє. Двоє непомітних людей наливали вина й горілку, хутко підносили тарілки, прибирали посуд, мили й клали в нього нові наїдки. Гості мали лише спілкуватися, поринати у спогади і пити за здоров’я господині дому, яка їх усіх зібрала. І прибирати по закінченні вечірки не треба: це робили ті самі непомітні люди, коли однокласники прощаючись юрмилися в передпокої.

— Зуміла ти вимуштрувати обслугу, — сказала Синиці Станя.

— Вони дуже багато отримують. За такі гроші, які платить їм мій чоловік, і я б робила те саме, — засміялася Синиця.

— Певне, і я б робила, — відповіла Станя.

— Вона б не робила, я знаю цю лінтяюку, — втрутився Сергій Сапун, чоловік Стані, — але багато хто б і правда вважав би за щастя.

— Тут головне не брати на цю роботу своїх, — зі знанням справи відповіла Синиця. — Мають бути абсолютно незнайомі люди... А давніх знайомих із радістю приймемо в нашій резиденції за містом. Приїздіть! По одному! По двоє! Чи всі разом!

Це запрошення, певне, й забулося б, якби через два чи три роки Станя й Синиця не зустрілися в театрі на гастрольному спектаклі. У Стані було місце на гальорці. Синиця пересадила однокласницю в партері на місце свого чоловіка, який пішов після першої дії:

— Подивись нормально бодай другу дію! Ти ж прийшла на спектакль! Це ми ходимо демонструвати статус.

Тетяна була в театрі без Сергія. Вона, власне, й пішла на той спектакль, на який і так званий дешевий квиток був не дешевий, аби бодай ненадовго забутися від кризової ситуації з чоловіком. Після вистави Синиця відвезла Станю додому й запросила її у свій заміський будинок на тиждень або й на два. Розповіла, що сосновий ліс сам по собі лікує сердечні рани. А їхню резиденцію побудовано на території чи то прадавнього поганського капища, чи то таємного православного скиту.

Після тої розмови Стані дуже захотілося прийняти запрошення однокласниці. Стелефонувалися, призначили день поїздки. Перед тим Станя поговорила по телефону з Тетяною Русько, Русею, яка, як з’ясувалося, вже гостювала в Синиці в її заміській резиденції.

— Не знаю, чи поїхала б я до неї вдруге, — сказала Руся.

— Вона випендрювалася перед тобою своїм багатством? — спитала Станя.

— Та ні... Але ти ж пам’ятаєш, якою вона була у школі?

— Все тече, все змінюється. Колишня сірість знайшла себе, навчилася спілкуватися.

— Все тече, але змінюється не все. Шкільні обра́зи спричиняють генетичні зміни.

— Та ми її хіба ображали?

— Але ж ти з нею товаришувала, здається, у сьомому класі.

— В шостому. Справді, один рік ми з нею були подружками.

— А потім? Чому ви потім не дружили? Адже з Тіною ви товаришували всі десять років!

— Не пам’ятаю. Просто перестали ходити разом після уроків. Але ми з нею не сварилися.

— А ми з Синицею дружили в четвертому класі. А потім чимось вона мене стала дратувати, вже й не пам’ятаю, чим. Якось стало з нею нецікаво. То її мати приходила до нас, просила мене не сваритися з Танечкою, яка весь час плаче...

— То вона тобі це згадувала, коли ти була в неї? — спитала Станю Руся.

— Та ні, не згадувала. В домі в неї справді дуже добре. Може, то я даремно псую тобі настрій перед дорогою.

Сергій запропонував Тетяні підвезти її до котеджного містечка, де мали заміський будинок Синиця та її чоловік на прізвище Горобець.

— Я не міняла прізвища, коли виходила заміж, який сенс? — розповіла Стані Синиця, коли вони зустрілися в театрі. Свого чоловіка вона називала винятково за прізвищем. Зрештою, вони були однокурсники, які, буває, до кінця життя звертаються одне до одного на прізвище чи на прізвисько.

— Якщо захочеш, приїзди зі своїм Сапиком, — Синиця згадала шкільне прізвисько Сергія Сапуна. — В мене як в готелі. Є гостьові спальні з одинарним ліжком, є з двоспальним. Лише попередь, яку тобі готувати.

Коли домовлялися остаточно, Станя підтвердила, що кімната їй буде потрібна одномісна, і Синиця сказала, що на неї чекатиме саме така. А Сергій не умовляв дружину не їхати, як того так прагла Тетяна. Запропонував підвезти її, але вона відмовилась. Поїхала маршруткою. Зійшла, як її проінструктували, на потрібному кілометрі траси. Відразу побачила придорожній ресторанчик, який їй назвали як орієнтир. І не встигла замовити собі кави, як увійшов чоловік і став шукати очима жінку в сірому плащі з малиновою хусткою на плечах. То був водій Синиці й Горобця, який прибув, щоб завезти її в резиденцію.

Машина з’їхала з траси й менше години летіла то однією алеєю, обсадженою тополями, то іншою. Резиденція була на околиці селища. Перед авто розчинилася брама, і Станя вийшла на подвір’ї перед одноповерховим будинком з рядом високих вікон, напівкруглих угорі й дверима ліворуч, який дивним чином видався їй знайомим. Синиці не було, але Станю зустріла жінка, яка назвалася Сонею, хоча була помітно старша за хазяйку дому та її гостю. В будинку, як виявилося, є другий поверх, хоч його не видно з фасаду. Водій ніс її валізу, а Соня вела Тетяну нагору до її односпальної кімнати. Сказала, що Тетяна Аристархівна повернеться після шостої, тоді й буде вечеря, а поки, Тетяна... як по-батькові?

— Володимирівна, — машинально відповіла Станя.

— Якщо ви, Тетяно Володимирівно, зголодніли, то можу запропонувати вам чай з варенням.

Дім Тетяни Аристархівни Синиці, так само, як і її міська квартира, приваблював своєю просторістю та відсутністю непотрібної розкоші.

— Дизайнер не радив нам чіпляти картин, якщо ми нічого не петраємо в малярстві. Краще тоді зосередитися на декорі у вигляді домашніх рослин, — розповідала ввечері Синиця.

Тетяни вечеряли вдвох. Горобець мав приїхати дуже пізно. Синиця, здається, не дуже переймалася тим. Вона не розпитувала однокласницю, як її справи з чоловіком. Але їй було приємно, коли Станя висловила захоплення її будинком.

— У тебе в домі дуже добре! Як і в твоїй київській квартирі! Не тому, що заможно живеш, а тому що нічого зайвого! Справді класно, Тетяно, як з’ясувалося, Аристархівно! До речі, не знала, що в тебе таке розкішне по-батькові!

— В мене батька ніколи не було, то мати могла вигадувати будь-яке по-батькові: Никандрівна, Порфирівна, чи от, Аристархівна.

Наступного дня з ними вечеряв Горобець, який весь час мовчав. Станя зітхнула з полегшенням, коли чоловік Синиці із чашкою чаю, набивши печивом кишені халату, пішов до телевізорної зали, а вони лишилися вдвох. Соня принесла їм пляшку вина й два келихи. Відкоркувала пляшку, розлила вино і нечутно зникла.

— Ти там само живеш? — спитала Синиця.

— Досі там.

— У вас була гарна квартира.

— Вона за тодішніми мірками була гарна. Батько помер, мати жива, ще бадьора. Дочка вчиться, живе з нами. Спить в одній кімнаті з бабусею, чим страшенно незадоволена.

— І в Сапуна була квартира неподалік від вашої! Чи вже нема?

— Квартира є, і половина належатиме йому, коли його мати нарешті... може гріх таке казати, але вона лежить вже третій рік. А останній рік і з головою проблеми.

— Станю, ти пам’ятаєш мою тітку? Коли вона, як ти правильно сказала, нарешті, нам з мамою наша єдина кімната стала такою величезною! Ми нарешті змогли викинути геть ту фіранку, яка ділила наше вбоге житло... То що квартира Сапика?

— На ту хату претендує ще й його сестра. Але навіть як її поділити, для нашої дочки невеличке житло виходить, ми вже консультувалися з брокером... Але поки дочка з нами, в мене свій куток хіба на кухні.

— Тому я й запросила тебе сюди. Ти ж не ображаєшся, що ти сама цілими днями? Іноді добре помовчати. Я люблю самоту. Син в місті, коли ми тут, і навпаки. Мені подобається, що мій Горобець майже не цвірінькає.

У шкільні роки Синиця з мамою та хворою тіткою втрьох мешкали в старому будинку, колишньому київському особняку, де було багато кімнат, але їм належала лише одна. Станя бувала в цій кімнаті в той рік, коли вони з Синицею дружили. Кімнату було перегороджено картатою фіранкою. Хворої тітки вона ніколи не бачила, але не раз чула її моторошний голос. Якщо Синича мама була вдома, вона йшла за фіранку і щось робила, щоб тітка замовкла. Якщо матері вдома не було, Синиця від тітчиного крику виводила Станю до великої порожньої кухні з чотирма обідніми столами й трьома газовими плитами. Станя пам’ятає, як незатишно їй ставало на тій кухні, куди, здавалося, от-от набіжить купа людей.

— Поки всі на роботі, кодло тут збереться ввечері, — казала Синиця.

— Тетяно Аристархівно! А ти ж свій будинок побудувала як той, в якому ви жили тоді, в провулку біля нашої школи!

— А ти помітила! І Руська теж помітила! Як я тоді мріяла, що весь той дім належатиме нам! Тоді батько до нас прийде! Аристарх Пантелеймонович! Тоді б усі вечори нашого класу були б у моєму домі! І Восьме березня, і Новий рік!

— І ти справдила свою мрію! Я рада за тебе!

— Але який до того був довгий шлях! Нестерпно довгий! У Горобця в Києві не було й того, що в нас. Але мама його прописала нас, і ми відразу стали на кооперативну квартиру. Але на неї треба були гроші. І тут кінець вісімдесятих. А в містечку, звідки Горобець, виробляли ті автодеталі, яких у Києві не було. Це був наш початок! Скоро ми мали на три кооперативні квартири! Але зупинитися і жити спокійно ми вже не могли!

— А я, ти знаєш, Синицю, люблю своє видавництво і свою роботу редактора! Хоча це не приносить доброго доходу! Але я знаю стільки відомих людей! І що були б їхні книги, якби не редактори! Їх читати було б неможливо! Але звичайно, за це платять не стільки, як за твій автосервіс. Ми навіть дачі не добудували. Так і продали недобудовану, коли тато помер. Але він і не мріяв про таке, як у тебе! — із несподіваною люттю вигукнула Станя.

— Станю, я прекрасно усвідомлюю, усе це не дає щастя! Щастя в чомусь іншому! Але якщо вже я волею Зевса маю все це, то нехай мої давні друзі тут відпочинуть від своїх турбот!

Жінки пересіли від столу на софу. Із напівтемряви виринула Соня, перенесла їм на маленький столик келихи й недопиту пляшку. А Горобцю в сусідню залу понесла карафку з цитриновими кожушинками й чарку. «Тато також любив забарвлювати горілочку лимончиком», — подумала Тетяна.

Спалося Тетяні в її одномісній спальні добре, як ніколи. Від часів кризи з чоловіком у неї був щоночі поганий сон. Ранкові тролейбуси завжди будили її, хоча раніше вона їх не помічала. А варто було вночі проїхати вантажівці, як вона прокидалась, та не засинала, з жахом чекаючи першого тролейбуса. А тут ніяких тролейбусів: за вікном тужить вітер і шепочуть височезні сосни. А коли вітер стихає, настає така тиша, що чутно шум у власних вухах. А потім знову шумлять сосни, співаючи потойбічну колискову, і Тетяна Стародуб, у заміжжі Сапун, засинає солодко й глибоко. А потім ненадовго прокидається від незнаної тиші й темряви, щоб далі знову поринути в неочікувано щасливий сон. Вона була рада, що сама в ліжку. Адже в її домі їм із Сергієм нема де лягти окремо, і вони продовжують ділити ложе, хоча обом хотілося б не спати разом. Принаймні їй. Сергій все одно солодко сопе, і цього не знести.

А Горобець із Синицею, здається, мають окремі спальні. Станя прямо спитала про це свою однокласницю наступного вечора, коли Соня знову принесла їм пляшку молодого легенького вина. Цього разу білого.

— Наш шлюб не є фіктивним, — відповіла Синиця трохи різко.

— Вибач, якщо я полізла кудись не туди.

— Нікуди ти не полізла, ми розмовляємо про все. І я кажу тобі: наш шлюб не є фіктивним, — повторила Синиця. А Станя так і не наважувалася розповісти давній подрузі, чому вони з Сергієм раптом так віддалилися одне від одного. І вночі вона знову слухала шум сосон з перервами на мовчання. І засинала, і ненадовго прокидалася, і знову думала, а що, якби вона лежала в домі Синиці у більшій спальні разом з Сергієм, а перед тим вони б так само сиділи з Синицею за вином, а Горобець перехиляв би свою вечірню чарку не сам, а із її Сергієм. Неодноразово вони з Сергієм отак відпочивали вчотирьох зі знайомим подружжям. Або втрьох у товаристві якоїсь тимчасово самотньої жінки, тої ж Русі. А тепер вона — тимчасово самотня жінка. А може, якби вона взяла б сюди Сергія, він знайшов би саме ті слова у відповідь на її, які йшли від неї із самої неймовірної глибини?

— Ти б хотіла, щоб він тобі збрехав? — спитала Синиця, коли Станя нарешті розповіла їй за вечірнім вином ту розмову з чоловіком, після якої їй не схотілося жити.

— Я б хотіла, щоб він мені сказав правду.

— То він і сказав тобі правду, що тобі іще треба?

— Але, звичайно ж, не таку, яку він мені сказав.

— То, значить, він ще не готовий до тої правди, якої хочеш ти.

— А як би ти відреагувала, якби почула таке від свого чоловіка?

— Я зовсім не так будую свої стосунки з чоловіком, як ти.

— Ви з чоловіком просто не любите одне одного!

— Тобі зараз погано, Таню, але все одно не варто намагатися образити когось!

— Вибач! Вибач мене, Таню! Але твій чудовий дім такий холодний! І це твоє біле вино, воно все виморожує!

— Моїм гостям не має бути холодно в моєму домі, — розсміялася Синиця, і Соня вмить прибрала недопите вино й келихи, ввімкнула обігрівач у залі, і знову зникла, а Синиця тим часом покликала:

— Горобчику! Чи не прилетиш до нас!

— Скільки вже вечорів я чекаю, поки мене покличуть, — озвався приємний баритон Горобця. Він підкотив собі крісло до столика біля софи, де сиділи жінки, несподівано чарівно усміхнувся й заговорив про їхнє з дружиною життя. Горобець і Синиця жили в незнайомому для Стані світі, вельми цікавому, але такому виснажливому, що їхнє вечірнє мовчання ставало дуже зрозумілим.

— Але з такою гостею іноді буває дуже приємно погомоніти, — сказав Горобець, який, як це не дивно, навіть читав щось із тих книжок, які редагувала Станя. Театр не любив, а почитати детективчики після тяжкого робочого дня любив ще від студентських часів. І Тетяна розповідала йому про те, які помилки вона повиловлювала в пригодницькому романі, що його Горобець читав. А також про нестерпний характер того автора, прізвище якого запам’ятав цей несподіваний читач і навіть шукав його інші книжки.

— Якщо я напишу книгу про те, як ми з Синичкою починали й продовжували, то це буде крутіше, ніж усі ваші автори, які все вигадують.

— Тобі ще рано писати роман, — весело перебила чоловіка Синиця, — ще всі фігуранти, які нам допомагали, і ті, які нас топили, повсюдно фігурують!

— Але, якщо я все-таки напишу, змінивши прізвища і колір волосся, то знаю, куди нести рукопис! — відповів Горобець. — Знаю, де виправлять всі помилки, де зроблять, щоб людям приємно було читати!

І знову за вікном у темряві шуміли сосни. Тої ночі вітер був дуже сильним, і добре підігнані шибки в домі Синиці й Горобця здригалися, як старі вікна в київській квартирі Стародубів, куди понад двадцять років як прийшов до дружини Сергій Сапун. Те кохання було головним життєвим скарбом Тетяни Сапун. Так, у тривалому шлюбі пристрасті заспокоюються. Але зв’язок зміцнюється. Вони ще молоді, хоча їхня дочка вже має хлопця, з яким у неї безліч проблем. Але час лине неймовірно швидко. Ніби вчора їздили у шлюбну подорож до Ленінграда на білі ночі, правда? Тож будемо й біля останньої межі...

— І туди ми підемо разом! Попрощаємося з дітьми й онуками і полетимо разом до зірок, — прошепотіла Тетяна, поклавши зігнуту в коліні ногу чоловікові на живіт.

— А якщо я тоді ще не помру? То що, мене закатрупити, як скіфську жону?

— Він міг пожартувати, Таню, — сказала Синиця, коли гостя нарешті зважилася розповісти їй про ту прірву, яка раптово пролягла між нею й Сергієм.

— Ні, Синицю, він не пожартував. Після того разу він жодного разу не був зі мною. Хоча ми спимо в одному ліжку.

— То взяла б його сюди! Тут би ви напевне поновили свої стосунки! Скільки подружжів у нашому домі помирилося!

— Як ти не розумієш, Таню, не в тому річ! Якби я полізла до нього вдома, він би зробив усе, що треба.

— То в чому проблема?

— А проблема в тому, що, якби я полізла до нього, це означало б, що я згодна бути з ним і без того, що він іде зі мною за межу. А, якби він сам... виявив ініціативу, це б означало, що він згоден зі мною всюди. А він не виявляє. В нас скоро срібне весілля! І ми, зрештою, жили не так і погано. Якби не його батьки, то, можна сказати, жили добре. То з ким я жила всі ці роки?

— То ти б хотіла, щоб він тобі збрехав?

Тетяна Сапун лежала в односпальному ліжку й пригадувала кожне слово зі своєї розмови із Сергієм місяць тому, і своєї розмови з Синицею цього вечора. Після того, як вона спитала: «Ти б хотіла, щоб він тобі збрехав?», Станя відповіла, що Синиця з Горобцем не люблять одне одного! Їй захотілося зробити боляче жінці, яка зробила боляче їй своїм питанням «Ти б хотіла, щоб він тобі збрехав?» Але для чого вона розповідала їй про цю свою страшну скабку, якої до кінця днів ніяким пінцетом не витягти, лише навчитися жити з нею? Чи не для того, щоб Синиця сказала їй: «Який паскуда твій Сергій! Чи варто було тобі двадцять з гаком років тому докладати стільки зусиль, щоб оженити його на собі?»

— Ні! Ні! — закричала Тетяна Сапун. — Ні, Ні!

— Тетяно Володимирівно, вам щось треба? — пролунав за дверима голос Соні.

— Ні! Ні! А втім, як ваша ласка, принесіть мені води!

— А може, соку? Помаранчевого чи яблучного?

— А томатного можна?

— Звичайно!

Томатний сік був саме тим, від чого Станя заспокоїлась. Заснула й проспала до ранку, не прокидаючись. Вперше встала так пізно, коли Синиця й Горобець вже поїхали, і вона снідала сама. Поки Соня смажила для неї яєчню, Станя спитала:

— Соню, а як Синиця живе з чоловіком? Добре?

— Тетяна Аристархівна дуже добре живе зі своїм чоловіком. Вони ніколи не сваряться, і в них завжди гості.

Соня поставила перед допитливою Станею тарілку з яєчнею, підсунула їй спеції, соуси й хліб, і зникла, чим дала зрозуміти, що гостя не знайде формату обговорити із обслугою господарів дому.

Після сніданку Станя піднялася до себе й витягла з сумки мобільний телефон, на якому встановила тихий звук. Крім інших, було кілька дзвоників від Сергія.

— Як ти там?

— Нормально.

— Нормально чи добре?

— Добре, якщо чесно.

— А коли назад?

— Коли домовлялись, не раніше. Скільки дали відпустки у видавництві, стільки й пробуду.

— Гаразд, потелефонуєш, якщо треба буде тебе зустріти.

Вдень Станя ходила на прогулянку. Її випускав охоронець біля воріт. Якщо його якусь мить не було на місці, він стрімголов біг до автоматичного пульта, притискаючи руку до грудей на знак вибачення. І Тетяна несподівано відчувала, що їй подобається, коли перед нею стрибають, наче перед дуже великою пані. Вийшовши з резиденції Синиці й Горобця, вона неспішно гуляла по гаю поміж тих сосен, які так добре співали їй колискову вночі. Між рудих сосон синіло високе небо, на яке Тетяна могла дивитися дуже довго, поки не втомлювалася стояти, відкинувши назад голову. А одного разу в гаї був туман, і сосни можна було побачити лише до половини, а далі стояла молочна мла, і це було ще красивіше, ніж синє небо.

Далі вона йшла в селище, блукала між високих парканів, заходила в крамницю, хоча їй нічого не було потрібно. Проте несподівано сама для себе купила собі пару дорогезних рукавичок. Але головне, чим вабила маленька площа в центрі, була кав’ярня. На відміну від звичайних селищ в області, де хіба що могли забовтати розчинної кави в пластиковій склянці, тут, у котеджному містечку, була затишна кав’ярня з розкішним інтер’єром, яка завжди стояла порожньою. Хіба що до бармена заходили його знайомі, які ніколи не сідали за столики, тільки на високі стільці біля стійки, і обговорювали місцевих власників котеджів. Ті хлопці щоразу напрочуд чемно віталися з нею. І то була не запопадлива чемність обслуги в домі Горобця й Синиці. То була якась дуже шляхетна чемність гарних чоловіків. Тетяна Стародуб цілком свідомо йшла до тої кав’ярні не лише попити доброї кави, якої не варила Соня, а ще й з приємністю подивитися на гарних хлопців. «Як чоловіки йдуть подивитися на гарних дівчат», — сама собі посміхалася Станя.

Станя розповіла Синиці про цю кав’ярню і про хлопців, і та сказала, що жодного разу там не була. Як п’є каву, то розчинну в своєму офісі.

— Пам’ятаєш, в часи нашого дитинства розчинна кава була дефіцитом! Твій Сапик якось приніс коричневу бляшанку розчинної індійської кави з жовтими індійськими літерами, коли ми збиралися на Новий рік у Русі! То було круто!

Станя не пам’ятала того малозначущого епізоду і не хотіла того згадувати: в шкільні роки її Сергій був закоханий в Русю, а вона безбожно кокетувала з ним просто так, не заради того, щоб побудувати з ним стосунки. Чому хлопці та й чоловіки так само ведуться на цю гру? Це все було дуже давно, але з пам’яті не стерлося. І невже сіру Синицю запросили на той Новий рік? Виходить, запросили.

— Ви всі танцювали, терлися одне об одного, хиталися під музику «АББи», а я сиділа в кутку, спостерігала за вами і пила ту розчинну каву, чашку за чашкою, — спокійно згадувала Синиця. І раптом смикнулася, ніби виринула зі спокійної течії минулого, бо потрапила на глибину, — ходімо, я тобі щось покажу!

Синиця завела гостю до комірки. То, власне, була не комора, а досить простора кімната для непотрібних речей, які треба буде комусь віддати.

— Глянь! Це все добрі речі! Деякі носилися один раз, деякі взагалі не носилися. Може, тобі щось підійде. Ти ж тонша за мене! То я купую собі речі, думаю: схудну, схудну. А потім роздаю меншим жінкам! Як нічого не сподобається, то й нічого не бери!

Станя іноді купувала речі на секонд-хенді, тож не образилась на пропозицію Синиці. І вранці, коли та поїхала на роботу, пішла роздивитися речі. Светрики й спідниці були охайно складені, але одна із суконь, вивернута, лежала в кутку, ніби щойно скинута. Станя якісь речі відклала собі, якісь поклала назад. А потім взяла й ту сукню, яка лежала білим сподом нагору.

Сукня була якогось дивовижного бузкового кольору. І не синя, і не рожева. А мішанина цих кольорів. Коли синє небо ненадовго здобуває рожеву барву сонця, яке сідає. Напевне, цю сукню міряв хтось із гостей Синиці. Станя відчула, що під таку сукню не одягають бюстгалтер. Забула бридливість і натягла її на себе. Побігла до своєї спальні, до дзеркала. То не було вечірнє вбрання. Гарна сукня в стилі casual. Рукав до ліктя, невеликий виріз. Щоправда, далі йшли дрібні ґудзички, завдяки яким легко збільшити декольте до потрібних меж. Сукня сиділа дуже добре, як сидять на жінках дорогі речі. Зрештою, і дещо огрядна Синиця виглядає стильно і навіть пікантно, бо одягнута в підхожі речі.

А тоді Тетяна помітила на сукні плями від вина і зрозуміла, чому її кинули в куток. Шкода, шкода... Вона понесла назад до комори сукню, яку в коридорі Соня взяла з її рук і запропонувала випрати: а раптом плями зникнуть? І невдовзі принесла на вішачку випрану й висушену сукню без плям. А Синиця того вечора повідомила, що наступного дня планує зорганізувати вечірку. Адже в них з Горобцем нарешті будуть вихідні, можна буде трохи розслабитися.

— Як добре на тебе сіло це плаття! — вигукнула Синиця. — Ти молодець, іще можеш носити таке! А на мені то була повна порнографія!

— На тобі теж дуже добре сидить твоя сукня!

— Але ж то зовсім інший фасон! Послухай, зайди до моєї спальні, візьми на туалетному столику в кутку парфуми на свій смак!

У спальні Синиці, куди Станя увійшла вперше, ліжко було односпальне. Тож вони з Горобцем таки сплять окремо. Станя озирнулася, шукаючи столик із парфумами. Ось де зосередилося низьке походження господині заможного будинку! Вітальню внизу оформлено скромно, але зі смаком. А в спальні нагорі ні скромності, ні смаку. В кутку, в тяжкій позолоченій рамі, вульгарний, хоча й вродливий молодик цілує не менш вульгарну, хоча й так само гарненьку жіночку в оголене плече. Під цим зразком малярства стоїть туалетний столик на вигнутих ніжках, густо заставлений пляшечками парфумів. Станя обрала з усієї тої експозиції флакон «Magie Noir», пирснула на лілову сукню.

Гостей прийшло небагато. А може, це тому, що зала дуже велика, то ті сім чи вісім душ запрошених зовсім не заповнили її. А в стандартній міській квартирі то була б однозначно велика юрба. В кутку встановили електроорган, на якому грав молодий гарний хлопець. Але не такий, як на портреті у Синичій спальні. А на манер тих, які збиралися в кав’ярні у селищі. Стола не накривали. Лише був буфет з напоями, канапками й фруктами.

Синиця знайомила Станю з гостями, рекомендувала її як працівницю видавництва, яка знає весь столичний письменницький бомонд. Ніхто з гостей давно нічого не читав. Проте виявляли зацікавленість, як іде зараз видавничий бізнес, чи варто цим займатися, як вона бачить ситуацію? І один з гостей, чоловік на прізвище Мучко, казав, що готовий відкрити видавництво для своєї дружини, щоб та його менше скубла за всі місця. То чи не піде пані Сапун до неї головним редактором? І Тетяна ще з півгодини спілкувалася із дружиною, яка захотіла мати книжковий бізнес. Пані Мучко теж не любила читати, але казала, що чимало хто з її знайомих читає багато, та навіть її манікюрниця щоразу відсуває якусь книженцію, коли та приходить до неї. А коли зустрічаєш стільки споживачів, то мимоволі хочеться запропонувати їм щось ексклюзивне.

Вина подавали вишуканіші й хмільніші за ті, які вони з Синицею пили вечорами вдвох. Музика зазвучала голосніше, гості почали танцювати. Синиця з Горобцем несподівано добре й злагоджено станцювали танго. Потім Горобець запросив Станю до повільного танцю, під час якого розповів, що вони з Синицею познайомилися в гуртку бальних танців, куди обоє почали ходити за порадою психолога — для покращення комунікативних навичок.

Далі вона танцювала з Мучком. На відміну від Горобця, який у танці був чемним, Мучко неприємно стискав її, і Тетяна зраділа, коли танець скінчився. Але обіймів захотілося. І тут її запросив чоловік, з яким її ніби й не знайомили. А може, його й не було на початку вечірки?

У великому залі танцювали всього чотири пари. Здається, інші мінялися партнерами. А Тетяна весь час пливла в обіймах Світозара.

— Ти така класна, — шепотів він їй.

— Я звичайна.

— Тобі ніхто ще не казав, яка ти класна? — із непідробним відчаєм у голосі питав Світозар.

— Казали, але...

— З такою, як ти, розумієш, чоловік заради жінки може покинути все: дім, батьків, гроші, все, до чого звикаєш.

— Навіщо ти все це говориш? — як могла опиралася диявольській мороці Станя.

— Ми зустрілися випадково, я тут проїздом, і раптом цей удар блискавки.

І як на театральній сцені, за вікном прогримів удар грому. Дощ того дня ішов уже давно, і гості добігали до дверей будинку від своїх машин під парасольками. І тут раптом цей грім. Осіння гроза, яка буває вкрай рідко. Світозар міцніше стиснув Тетяну в обіймах.

— Навіщо мені брехати? Я кажу, те, що відчуваю. Ми дорослі люди.

Тетяна звела погляд на Світозара. Про жінок часто кажуть: невизначеного віку. Світозар саме є таким чоловіком невизначеного віку. Обличчя молоде, проте волосся сиве. Його чоло, коли він піднімає брови, перерізано кількома трагічними смугами. На щоках стильна щетина, яка й двадцятилітньому додасть років. Темні очі дуже уважні. Жодного разу не глянули кудись над головою жінки, лише на неї. І він стрункий, сильний, в танці легко піднімає партнерку, кружляє з нею й ніжно відпускає, як це робили хлопці на танцях її юності. Але ж тоді всі вони були вдвічі легшими. Тетяна Стародуб лише у порівнянні з Тетяною Синицею виглядає стрункою. А загалом вона зовсім не така, як у ті роки, коли танці на вечірках були звичним ділом, коли хлопці дівчатам запросто шепочуть схожі слова, які вона зараз слухає від Світозара.

— У тебе таке дивне ім’я. Ти болгарин? — питає вона його.

— Я все, що завгодно, — відповідає він. — А ти з неба зійшла. І в цій сукні. Ти дивилася на себе в дзеркало, коли йшла сюди?

Будинок тремтить від божевільної зливи. В залі гаснуть канделябри, тепер світло потрапляє лише через двері з сусіднього приміщення. Тетяна й Світозар танцюють удвох. Більш нікого немає поряд. Лишився тільки органіст, який грає, похитуючись, заплющивши очі. Світозар цілує її. Від нього не пахне вином, а лине якийсь неймовірний запах. Чи то в нього такий дивовижний дезодорант для ротової порожнини?

— Ходімо нагору, — каже він.

«Як усе зручно, — думає Тетяна. — Колись після вечірок нашої юності ми не мали, куди піти, і, бувало, йшли з хлопцями в якісь брудні непристойні місця. А тут усе поряд».

Соня поміняла постіль у Таниному ліжку. Все для дорогих гостей. Горить світильник на тумбочці. Таня сідає на ліжко, Світозар стає на коліна, знімає з неї туфлі.

— Яка сукня, господи, вона, як частина тебе. Шкода знімати.

І Світозар відступає на крок, дивиться на неї, і Тетяна думає, що такого захоплення в погляді мужчини вона у свої роки ще не знала. Від Сергія вона не гуляла, але поки вийшла заміж, мала всяке, як і більшість її подруг. Та й то у ті роки, коли Сергій був її хлопцем, ще не чоловіком. Такої повноти з миттєвості буття в неї напевне ще не було. В неї немає того зніяковіння, яке трапляється в жінок від захопленого погляду чоловіка. Вона так само відверто дивиться на нього, як і він на неї. Лампа з-за її плеча світить йому в обличчя, яке цієї миті здається зовсім юним, як у хлопця її дочки.

— Скільки тобі років, Світозаре?

— Скільки завгодно, — відповідає він і, обіймаючи її, гасить світильник. А за вікном бушує гроза, і блискавка ненадовго вириває з темряви силуети чоловіка й жінки, які міцно сплелися в односпальному ліжку.

Коли Тетяна прокинулася вранці, Світозара не було. І ніяких слідів після нього не було: ні одягу, ні якихось іще речей. І навіть дощ вщух. Шуміли сосни, сіріло похмуре осіннє небо. Було холодно. Тетяна й прокинулась від холоду. Адже вони тоді від шалу розчахнули вікно, яке так і лишилося відчиненим. Тетяна вилізла з ліжка, зачинила вікно і кинулася знову під ковдру. І побачила на підлозі вивернуту лілову сукню. Такою, якою вона лежала в коморі.

Душова була зайнята, за дверима шуміла вода. Певне, господарі також після гулянки встали пізно.

— Тетяно Володимирівно, внизу біля кухні є ще одна душова, там вільно, — сказала Соня.

За сніданком була сама Синиця. Горобець вранці поїхав до сауни з Мучками, які ночували в них. І Світозар поїхав зовсім рано. Коли Синиця вийшла провести Горобця й Мучків, його автомобіля вже не було.

— А який у Світозара бізнес? — спитала Тетяна. Як уже почалася розмова, то варто її продовжити.

— В нього немає бізнесу. Він жигало. Працює самостійно.

— Цікавий фах! А як він став бувати у вашому домі?

— О, він друг нашого сина! Ми його знаємо дуже багато років! Він дуже порядний хлопець!

— І ти знала, що...

— Що саме?

— Певне, він завжди ночує під твоїм гостинним дахом після вечірки на честь якоїсь твоєї гості?

Синиця знизала плечима.

— Трапляється по-різному. Мені байдуже. Я ні за ким не стежу. Але, звичайно ж, охоронець доповідає, чиї машини лишаються на подвір’ї на ніч.

Станя відсунула від себе тарілку зі сніданком і певний час сиділа мовчки, поки Синиця так само мовчки їла. А потім Станя різко підсунула до себе свою тарілку, почала їсти. З несподіваним апетитом.

— Він, звичайно, професіонал, — сказала нарешті Станя, — зумів переконати жінку, що вона «така класна, така класна».

— Так, він дуже талановитий. Знає кілька іноземних мов. Але ж ти така розумна, стільки читаєш і в театри ходиш на просунуті спектаклі. Ти могла подумати, ніби справді причарувала такого хлопця? В мене щодо моїх жіночих принад таких ілюзій нема.

— То послуги Світозара коштують дорого? Скільки я винна?

— Облиш, Таню, ти у нас в гостях! Він нам з Горобцем багато чим зобов’язаний. Ми йому допомагали, коли він був зовсім здихляк!

Станя відсунула порожню тарілку, сказала «Дякую!» й пішла до себе нагору.

— А кави? — крикнула їй навздогін Синиця.

— В тебе лише розчинна, — озвалася зі сходів нагору Станя.

Вона кілька разів спаковувала речі, а потім розпаковувала їх, бо згадувала, що машинально спакувала гарні речі з Синичої комори, і починала викидати їх з сумки. А потім пакувалася знову. А потім ходила по односпальній гостьовій кімнаті, як тигриця по клітці. Що робити? Їхати звідсіля! Пішки чвалати до траси, а там сідати в маршрутку до Києва. І ноги її не буде в цьому домі! Як вони з Горобцем його називають? Резиденція! Заміська резиденція великих панів! Очевидно, і Руська попалася на гачок Світозара! Треба було їй поділитися з подругою, розповісти про все! А вона нічого не приховуватиме, обдзвонить усіх однокласників, навіть тих, із ким не говорила від закінчення школи, усім розкаже про пригоди в заміській резиденції Тетяни Синиці, великої птиці!

Станя так стисла від гніву зуби, що вони в неї нестерпно заболіли, і вона впала на коліна перед ліжком і надовго завмерла обличчям у подушку. Нестерпний біль поступово минувся, лишився ниючий, який запульсував у її щелепі сто ударів на хвилину. В роті з’явився солоний присмак. Вона підвела голову й побачила пляму крові на подушці і відчула, що один з її передніх зубів захитався. Глянула в дзеркало. Із кутика рота текла темна цівка. Її обличчя було настільки потворним, наскільки гарним видавалося вчора. «Це кінець», — простогнала Станя.

У кімнаті був рукомийник, над яким було велике похиле дзеркало. Цівка не відмивалася. Тобто вмить витікала нова. Жах у тому, що неможливо обрати, на кого гніватись. На чоловіка, через якого вона зірвалася з роботи й кинулась сюди. На Русю, яка не розповіла їй про Світозара, якого так майстерно підкладає своїм гостям Синиця, знайшла спосіб помститися за шкільну неповноцінність! Чи гніватися варто на самого Світозара... Синиця, паскуда, сказала: «Ти могла справді подумати, ніби причарувала такого хлопця?» А що в ньому такого? Щетина? Сивина? Підроблений закоханий погляд? Суче створіння! Немає гіршого падіння для мужика! Рання сивина в нього! Від нелегкої роботи! Трахати старих беззубих сучок!

Але, звичайно ж, найбільше в усьому винна вона, Синиця. Ще тоді, коли Станя не схотіла дружити з нею, вона задумала ту страшну помсту. І все справдила! Зуміла нагодувати лайном тих, у кого була нормальна юність, коли Синиці тільки й лишалося, що стежити, як хто з ким обтирається в танці. Вона, певне, підглядала, що вони зі Світозаром робили тут, на цій койці. Ну то зараз вона піде до неї й харкне їй в обличчя цією кров’ю!

Тетяна побігла до Синичої спальні, куди заходила вчора. Без стукоту, розчинила двері й побачила зовсім іншу кімнату, в якій зараз, напевне, ніхто не мешкав. Порожня шафа, порожнє ліжко без постелі. Ніяких картин, ніяких туалетних столиків. Певне, вона помилилась, спальня Синиці за іншими дверима. Але і в іншій спальні так само лише голі меблі, і ніяких ознак чийогось проживання. Куди ж вона поділася, та клята Синиця? Але Соня тут.

— Вам щось потрібно, Тетяно Володимирівно?

— Мені потрібна спальня Тетяни Аристархівни! — закричала Станя.

— Тетяна Аристархівна буде за годину. А зараз її не варто турбувати.

Чому Станя відразу скисла після чемних слів Соні? Чому не кричала: «Я хочу дати їй по пиці! А ні, то перебити всі флакони з її жахливими парфумами!» Але замість того Станя вся затремтіла, замовкла й почала клацати зубами.

— Ходімо, Тетяно Володимирівно, я змию вам кров із вашого обличчя. Ви, певне, якось ненароком закусили губу.

Соня всадовила Станю на диван у вітальні. Хутко принесла якогось теплого розчину, який в неї дивним чином уже був напоготові. Дотики тампона приємно пестили обличчя, знімаючи судоми гніву. Кров зупинилась. Ниючий біль у щелепі зник. І навіть зуб, який хитався досить відчутно, дивним чином нерухомо завмер на своєму законному місці. По щоках Стані потекли сльози. Соня витерла їх сухою гігієнічною серветкою.

— Ви, Тетяно Володимирівно, напевне, прикусили губу там, де багато капілярів. Таке буває. Тоді дуже кровить. Я багато років працювала медсестрою.

— А потім вирішили попрацювати на багатирку Синицю? — схлипнула Станя.

— У вас усе зараз припиниться, Тетяно Володимирівно. Посидьте нерухомо й потримайте ватку біля щоки ще хвилин десять.

Станя сіла нерухомо, як їй наказала Соня. І згадала, що саме на цей диван минулого вечора всадовив її Світозар і сказав, що от-от повернеться. Але довго не вертався. І Станя довго сиділа на цьому дивані сама, лише в кутку грав хлопець на електрооргані. Спочатку вона блаженно слухала його музику, хитаючись в її ритмі. А потім кинулася шукати свого кавалера до сусідньої, телевізорної зали, де Світозар сидів у кріслі. Але побачив її й одразу рушив до неї — й знову закрутив її в інтимному повільному танці.

Прокрутивши в усіх подробицях той епізод, Станя пішла нагору до своєї кімнати. Кілька разів телефонувала чоловікові, але той не відгукувався. Тоді зателефонувала дочці, яка сказала, що він у своєї матері, якій стало гірше. «На дзвінки справді майже не відповідає. Сказав, що ти, мамо, будеш лише за тиждень. То Сашко поки в нас, ми у вашій спальні, ти ж не збираєшся додому раніше, ніж було домовлено?»

Сутеніло. Вже осінь, осінь, що поробиш, темніє рано. Станя не вмикала світла, сиділа й слухала, як шуміли її улюблені сосни. Скільки часу просиділа вона на зіжмаканому після ночі із Світозаром ліжку, слухаючи шум дерев і вітру? Годину? Дві? Три? Поки у мовчазному, аж мертвому домі не зазвучали людські голоси. Певне, повернувся Горобець. Так і є. Соня постукала, запросила Тетяну Володимирівну на вечерю. І Тетяна Володимирівна відчула, що голодна. Адже обіду не було.

Вечеряли мирно. Синиця сказала, що проспала обід, прокинулася лише нещодавно. Тож і гостя лишилася голодною. Тому, певне, ходила по коридору другого поверху, грюкала дверима. А Горобець сказав, що поспішав на вечерю, бо в Мучків сауна добра, але їжа нікудишня. Бо мало платять своїй домашній помічниці.

— А Світозару платять добре? — спитала Станя. Без гніву, проте з іронією.

Горобець і Синиця були спокійні й навіть не обмінялися поглядами, Станя стежила.

— Сумніваюся, щоб йому платили добре. Світозар — актор у театрі... як його?

Синиця назвала непопулярний київський театр-студію, про який Станя чула, але не була на жодному спектаклі. Треба буде тепер неодмінно піти. Навіть якщо не потрапить на спектакль із Світозаром, в будь-якому театрику у фойє висять портрети всіх акторів.

Після вечері Горобець знову пішов до телевізора із карафкою лимонної рідини, а Станя й Синиця знову сиділи на софі із легким осіннім червоним вином.

— Синицю, ти пропонувала його послуги іншим своїм давнім подругам?

— На це питання я відповідати не буду. І не обговорюватиму того, що сталося з тобою минулої ночі. Я так розумію, хлопчик нікого не ґвалтував. Ти можеш лишатися в нас стільки, скільки хочеш, а можеш поїхати завтра вранці. Ми їхатимемо вранці на роботу й можемо завезти тебе до міста. Ти можеш взяти з собою цю сукню кольору вечірньої зорі, а можеш її лишити.

— Я б і поїхала завтра вранці, але дочка привела на нашу шлюбну койку свого хлопця. Тож я добуду в тебе, як домовлялися спочатку. Ти не заперечуєш?

— Звичайно ж, ні. Я рада, що ти трохи відпочинеш після вечірки. Всі ми тоді трохи забагато випили...

І знову вночі шуміли сосни, і співали, що все минеться. І наступного дня Тетяна знову ходила в селище, і сиділа в кав’ярні, і дивилася на гарного бармена, і посміхалася йому, і він відповідав їй усмішкою на усмішку, а коли вона замовила другу каву, він приніс і сказав, що це їй у подарунок. Що від завтра його зміна закінчується, буде інший хлопець. І вона подякувала, але ідучи, лишила гроші за дві кави.

Але лишитися в резиденції Синиці й Горобця стільки, скільки намічалося, Тетяні Сапун не судилося. За два дні до призначеного дня від’їзду зателефонував Сергій і сказав, що дві години тому померла його мати. За годину до смерті вона несподівано прийшла до пам’яті й сказала, що йде до батька, який вже стільки років терпляче чекає на неї. Сергій сказав, що зараз вечір і Тетяні не варто зриватися, непокоїти Синицю і їхати. Мати вже лежить у лікарняному морзі й лежатиме там до ранку. Але завтра вранці, що поробиш, доведеться перервати відпустку та їхати додому. Станя відповіла, що вдячна його матері, яка не померла в один із перших днів її відпустки, а померла в один з останніх. Так, немає питань, завтра вранці Тетяна їхатиме до Сергія.

— Ми довеземо тебе додому, — сказала Синиця. — А я пам’ятаю її. Пам’ятаю, як вона чогось зупинила мене в шкільному коридорі й грізно спитала, чому я йду з відкритим портфелем, із якого стирчать зошити. В неї була висока зачіска й сережки-півмісяці.

— Вона була... дуже важкою людиною. І її чоловік, мій свекор, також був дуже важкий у спілкуванні. Я не могла з ними жити, хоча в них була більша квартира, ніж наша.

— Тепер половина тої квартири перейде тобі.

— Але життя пройшло, Синицю, життя пройшло!

— Ще не пройшло, Станю! Ще в нас можуть закохуватися молоді хлопці...

Станя підняла очі на Синицю. В тої на обличчі не було ні найменшого єхидства.

— Принаймні ми в них ще можемо закохуватись.

Стані стало сумно, що вони з Синицею сидять разом востаннє за сердечною розмовою. Але той сум був дивно приємний. Завтра треба виїздити о восьмій ранку. Отже, треба йти пакувати речі. Цього разу по-справжньому.

Станя спакувала у валізу і свої речі, і ті, які їй підійшли з Синичої комори. Поклала до валізи й лілову сукню. Зазирнула до шафи: чи не забула чого, але там вже порожньо. Зазирнула до шухляди тумбочки біля ліжка і побачила там візитку актора київського театру-студії. Довго уважно роздивлялась її. Подумала: «А може, взяти?» Але поклала її назад до шухлядки.