Празька химера

Відгоріли свічки

Того вечора одна зi cтарих київських шкіл святкувала свою річницю. Були запрошені всі, хто в різні часи вчилися там aбо працювали. Вчительку Ніну Павлівну, яка пропрацювала у тій школі понад тридцять років, також запросили — декілька разів зателефонували з оргкомітету й навіть надіслали в конверті із сухозліткою запрошення на крейдяному папері. Але стара вчителька не пішла на урочистості. На те було кілька причин.

По-перше, вона не влізла в жодну зі своїх святкових суконь — ще більше погладшала відтоді, як востаннє була на людях. Дивна здатність клітин її тіла до несамовитого поділу: їхня кількість росла, хоча останні десять років їх нічим не підживлювали — почуття голоду стало невід’ємною складовою існування Ніни Павлівни. Можливо, улесливі галичани й сказали б про Ніну Павлівну «повненька пані», але хамовиті кияни іменували її здебільшого «товста» або «жирна». «Хто крайній?» — «Я!» — «А ви за ким?» — «За он тою, жирною».

Огрядна Ніна Павлівна тривалий час ніби не старіла, бо мала напрочуд живі яскраві аж променисті очі та красиву щиру усмішку. Ось на стіні у старовинній дерев’яній рамі поряд зі світлинами батьків збільшене овальне фото, зроблене для альбому випускників, коли вона працювала в школі останні роки перед пенсією. Ніна Павлівна щиро усміхається, і це гасить неприємний ефект величезних щік та потрійного підборіддя. Та за останні кілька років безжально повипадали зуби, отже, усмішка лишилась тільки на портреті, її очі померкли. І якщо котрусь із суконь можна було б охайненько збільшити — розпороти шви, вшити в боки смужки тканини в тон — так робила мама, від якої Ніна успадкувала схильність до зайвої ваги, — то зробити штучні зуби було абсолютно неможливо. Це вимагало таких грошей, яких у старої самотньої вчительки бути не могло — пенсія злиденна, інших доходів нема, коштовні речі на чорний день давно продала за безцінь, дітей нема, у брата й сестри фінансовий стан кращий, але в них свої турботи, яких вона не може збагнути.

Ніна Павлівна мешкає в однокімнатній квартирі в старому будинку, і вікна її помешкання виходять на широкий проспект. Знайомі радять їй продати це досить велике житло, перебратися до бетонки на околиці, потроху витрачати ті кілька тисяч, які складатимуть різницю між цінами помешкань. Тоді буде і на зуби, і на кращу їжу, і «на смерть», себто на похорон, гроші, які годиться мати в закапелку всім, кому не світить поховання казенним кош­том. Але Ніна Павлівна панічно боїться, що її обдурять у процесі купівлі-продажу, що вона втратить і квартиру, і гроші. Нема ні адвоката, ні близької людини, якій можна довіряти, яка допомогла б здійснити таку операцію. І навіть якщо купівля-продаж пройде успішно, тримати готівку вдома, весь час тремтіти, що прийдуть грабіжники, які періодично вдираються до самотніх, катують їх, якщо ті не віддають грошей добровільно — навіщо їй такий кінець? І, власне, чому вона має йти з оселі, яку любить? Поки вона працювала за попередньої влади, то поступово створила у цих стінах той інтер’єр і ту атмосферу, яких їй хотілося. Тут кожна дрібничка, кожна річ може розповісти довгу цікаву історію з пригодами. Нехай подальші мандри дорогих її серцю речей розпочнуться вже після неї.

А поки Ніна Павлівна сидить у сутінках — не вмикає світла, щоб після урочистостей у школі ніхто з колишніх учнів не прийшов на вогник. Заодно й електрика заощаджується. І до телефона не підходить — вже двічі тужили в напівтемній кімнаті тривалі сигнали. Можливо, вони зовсім не зі школи. Якщо комусь дуже треба, перетелефонують завтра. Сутінки стають густішими. Можна наштовхнутись на меблі й забитися. Ніна Павлівна навпомацки бере з буфета свічник, чиркає сірником. Спалахують кольорові свічки, давній сувенір з Литви. Архаїчне світло трохи звеселило стару вчительку. Ще одна коштовна річ на чорний день. Раніше вона запалювала ці свічки на кілька секунд. А потім задувала, бо боялася пошкодити орнамент на циліндричній поверхні. Але кілька днів тому, витираючи пил з буфета, помітила, що той химерний візерунок, в який вона мало не три десятка років час від часу вдивляється, побляк, а подекуди зовсім стерся. Скоро й самі свічки розламаються, і не буде нічого. Отак щось бережеш, бережеш, здається, прийде саме той день, а він не приходить, і те, що так пильно береглося, пропадає, так і не виконавши свого сакрального призначення.

У двері подзвонили, і Ніна Павлівна перелякано дмухнула на свічки. Завмерла, боячись дихати. Дзвонять знову, відчуття страху розростається до неймовірних судом, до стукоту зубів. А як раптом довідаються, що вона вдома й не хоче відчиняти?..

— Ніно Павлівно, відчиніть, що з вами? — лунає з-за дверей стривожений жіночий голос. Може, це безтолкова сусідка Неля, в якої вкотре відключили телефон за несплату, треба знову викликати швидку для хворої дитини? Ніна Павлівна в темряві квапиться до дверей, відмикає замки й засуви. У під’їзді також темно. На порозі — молода жінка, певно, з тих, хто дбає, як би звабити протилежну стать. У темряві вимальовуються стрункі ноги, пишні кучері, блимають сережки, кулони, браслети. І парфуми, міцні безсоромні парфуми. Так пахне, коли жінка й чоловік кохаються. Але коли таке виставляється на люди, то вже не по-людськи, по-собачому.

— Ніно Павлівно, слава Богу, а я вже думала, з вами щось сталося! Ваша сусідка бачила, як ви йшли додому, чула, як ви замикалися. А ви не відчиняєте!

То дзвінкий голос Оксани Полуян, випуск сімдесят третього року. Ніна Павлівна ввімкнула світло в передпокої, і, переконавшись, що на порозі таки Оксана, впустила її до темної кімнати, ледь освітленої лише з передпокою.

— Ніно Павлівно, ввімкніть світло! Ви хочете, щоб я поламала ноги? — Оксана, здається, напідпитку.

— Ти не заперечуєш, якщо я запалю свічки? Не хочу вмикати світла.

— Ой, давайте, це буде класно! Ви економите електроенергію?

— Ні. Просто в мене немає зубів, Оксано.

— То тому ви й не прийшли на урочистку? Як я вас розумію! У мене, щоб ви знали, також вставні зуби! Ось, дивіться!

Спалахнули свічки й освітили підмальоване обличчя гості. А хазяйка сіла подалі від столу, щоб на неї світло не падало. Оксана сперлася ліктем об стіл, поклавши ногу на ногу.

— Дивіться, зараз в мене Голлівуд, — Оксана широко розкрила рота, — всього по сто доларів за одиницю. За світовими стандартами це коштує по шістсот-сімсот за зуб. Можу порадити класного лікаря... Ой, це ті свічки, які ми купували на сувеніри, коли були разом з вами на екскурсії в Литві на осінні канікули в десятому класі! В нас в усіх вони вже да-а-авно відгоріли! А у вас оце тільки зараз!

— Все здавалося, ніби для цих свічок настане особливий день. То нехай вони більше не дурять, ніби той день колись прийде.

— Цей день у вас напевне був, але сплив у небуття, непомічений.

Ніна Павлівна купила цього свічника з кольоровими свічками як сувенір для коханого чоловіка, який саме після її повернення з Прибалтики вирішив припинити їхні стосунки. Той чоловік був одружений, вони зустрічалися багато років. Вона могла б плекати міф про кохання й обов’язок, ніби вони пізно зустрілися, а то стали б подружжям. Хоча десь вглибині вирувала непроговорена істина: якби дружиною стала вона, то коханками були б інші жінки. То був єдиний чоловік її життя, її щастя й біль, її спогади й забуття... А десятий «В» випуску сімдесят третього року — то найрозкішніший з усіх класів, які навчалися в стінах тої школи, яка сьогодні гуляє свою річницю. Такого скупчення здібних, гарних і безсоромно пихатих юнаків і дівчат, більшість з яких згодом так чи інакше стали відомими в Україні, не було у їхній школі ні до, ні по тому.

— Ніно Павлівно, курити можна?

Стара вчителька мовчки підвелася, відчинила балконні двері, а потім вийняла з буфета попільничку із важкого каламутного скла і поставила її на стіл, як ставила її тридцять років тому для свого коханого чоловіка.

Поміж незліченного числа учениць Ніни Павлівни було багато гарненьких і навіть дуже гарних. І немало тих, хто дуже добре вчилися. Але поєднань першого й другого таки небагато. Яскрава краса і, як наслідок, підвищена увага до привабливих дівчат з боку хлопців, заважала ученицям зосередитися на навчанні. Серце Ніни Павлівни віддавало перевагу скромним дітям, які ще не крутилися в коловерті фатальних романів, коли закінчували школу, до кого все це прийшло пізніше. Але красуня Оксана Полуян була настільки здібна, якими, загалом, красуні не бувають. Вона артистично декламувала вірші і неймовірно писала шкільні твори. А також з чотирнадцяти років нахабно підмальовувала очі й губи і відчайдушно курила в шкільних таулетах. Та з нею не можна було так, як із жалюгідною двієчницею, яка на відмінно засвоїла лише науку кокетування й манірності.

Але найбільшою любов’ю вчительки Ніни Павлівни була не Оксана Полуян, а Славко Ратинський, також фантастично обдарований хлопець зі шляхетними манерами й оксамитовим голосом. Хлопцям вона дозволяла бути гарними, врода не ставала для них ганьбою, як для більшості дівчат. Мабуть, тому, що гарні дівчата неодмінно вважали за потрібне немилосердно прикрашати свою вроду рум’янами й помадами, а хлопці мали природніший вигляд.

— Ніночка мліє від хлопчиків, — ця випадково підслухана у шкільному коридорі фраза боляче вколола її, але то був урок для вчительки: отже, це помітно, тож треба краще приховувати те, що відчуваєш. Вона звикла ховати свої почуття. Але чи можливо звикнути жити без них?

А в той рік, так, саме в той рік, коли той розкішний клас закінчував школу, від неї пішов коханий чоловік, і весь жар свого серця вона віддала Славкові Ратинському. Боронь Боже, щоб вона мріяла про щось тілесне, але все одно то було справжнє кохання із неймовірним серцебиттям і захмарними тріумфами духу. Тільки так вона могла лікуватися від тої страшної рани, яку завдав їй її справдешній коханий... А тепер нарешті яскравим огнем горять ті різнобарвні свічки, які вона так любовно вибирала тридцять років тому, як вони не зітліли за ці роки, ще й горять, і так яскраво!

Оксана припалила другу сигарету від свічі, і цей жест образив Ніну Павлівну. Можливо, тому вона не сказала таке природне як на той момент «Що сталося, Оксано?», а почала, мабуть, таки недоречне:

— Оксано, не мені тебе судити, але невже цигарка може допомогти жінці?

— А я не хочу стати такою жирною, як ви, Ніно Павлівно! — істерично вигукнула Оксана. — Я ще хочу любові у свої сорок п’ять років!

— І цигарка допоможе?

— А як ви собі уявляєте, цілуватися із чоловіком, який палить, жінці, яка не палить?

Ніна Павлівна уявляла, бо пережила таке. Але й знала, як може зашкодити огрядність. ТОЙ чоловік перестав телефонувати, і вона зважилась сама, мовляв, була з учнями в Прибалтиці, привезла тобі сувенір. І почула у відповідь:

— Я завжди любив повненьких жіночок, але останнім часом це в тебе переходить ті межі, які я можу осягнути...

— От козел! — обурювалась її сестра, одна з небагатьох, хто знав про нього, єдина, кому вона розповіла, як все закінчилось. — От козлище! Таке казати жінці! Не міг сказати, що його застукала дружина й відбила одне місце! — сестричка висловилася грубіше.

А потім співчутливо додала:

— Що поробиш, коханка має бути молодою. Старою може бути мати, або в крайньому разі дружина. Треба тобі, Нінко, шукати діда для шлюбу.

Ніні, тоді сорокап’ятирічній, не хотілось шукати ніякого діда. Хоча й нестерпно боляче було хоронити багаторічне кохання. І найдужчого болю завдавало те, що, крім, власне, кохання, гинула мрія чистої жінки про чоловіка, який навіки приворожений духом, не тілом. Для якого не треба терзати себе виснажливими дієтами й нескінченними візитами до масажистів і косметичок.

— Наша мамка краща за всіх! — вигукував їхній батько і ляскав по сідниці їхню огрядну маму. Той грубуватий жест ранив делікатну душу Ніни, але батько маму таки любив, хіба що висловлював своє почуття занадто неделікатно.

А вона мріяла, щоб про любов говорили по-іншому, але от, лишилася ні з чим. І вона страждала мовчки, багато працювала, щоб уроки були цікавими, любила своїх учнів, та ніч-чому їх не навчила. Її учениця Оксана Полуян, в єство якої Ніна Павлівна, як їй тоді здавалося, зуміла закласти правильну шкалу пріоритетів, тепер хоче грати за тими правилами, які встановили не найкращі з чоловіків, гірші з них. І відверто й грубо ображає свою стару вчительку, нехай Бог судить її.

— Як згадаю, як ви стояли перед класом пузом вперед, так і хочеться впасти на підлогу й робити гімнастику, поки не здохнеш! Мені зараз стільки, скільки вам було тоді, і я не хочу бути такою, як ви! Я ще хочу любові!

— Оксанцю, мила, кохань не можна бути так багато! Я ж знаю і від ваших однокласників, і сама ти раніше забігала, скільки в тебе було усіляких пригод! В тебе росте дочка! Якою вона бачить маму, ти про це думаєш?

— Моя донька не росте, а виросла, їй двадцять років! Але це не означає, що МОЄ життя закінчилося!

— Але ж кохання може бути в житті тільки одне! Максимум — два! Три — верхня межа!

— А як у мене вже було десять, то мені, згідно з вашою теорією, накласти на себе руки? Стрибнути зараз із вашого балкона на проспект?

— Цього не треба, але далі треба жити вже без цього! Взяти себе в руки й зупинитися!

— Ой, облиште свої проповіді! Хто зараз так живе? Хто вас послухає? Не смішіть курей, Ніно Павлівно!

— Так, я й правда смішу курей! Зараз світ і справді сказився. Всі блудять, як перед кінцем світу. І мої учні також.

— Ваші учні були не тільки вашими! Нас іще вчила Заріна Миколаївна! Проводила лекції про гармонію жіночого тіла! І це було в ті часи, коли світ ще не казився!

Заріна Миколаївна була вчителькою біології. Будь-яку тему цієї складної науки про природу вона зводила до стосунків між статями. Ходила перед учнями в прозорих блузах, у похабно тісних спідницях, крутила стегнами, фарбувала обличчя, та так, ніби то був паркан. Вона відчувала себе абсолютно впевнено, бо була коханкою, ні, не директора школи і не заврайвно, а першого секретаря їхнього райкому. Ніна Павлівна робила спроби зібрати підписи, щоб Заріну усунули від роботи в школі. Інші вчительки, які також в усній формі обурювались педагогом-проституткою, не підписали відозви, бо знали про високу підтримку Заріни. І Ніна Павлівна підписала того листа лише своїм іменем. Її викликали на бесіду, під час якої лагідно, але твердо натякнули, що вона перебільшує згубний вплив вчительки біології, яка є членом Комуністичної партії, всі комісії відзначають високий професійний рівень її уроків, її учні успішно складають іспити до університету, а щодо сміливого вбрання, ну то струнка жінка може одягти таке, що огрядній не пасує... Заріна Миколаївна ридала в учительській, що її цькують у колективі, але учні, навпаки, люблять саме її, якби слово дали учням!..

— Ви брали на себе, Ніно Павлівно, почесну місію пропагувати моральний спосіб життя, відмінний від того, який уособлювала сучка Заріна!..

— Я намагалась, тільки не треба поганих слів, Оксанцю!

— Ніби ми не бачили, як вона замикалась із учителем фізкультури в спортзалі! Якщо ви намагались, то й мали бути в сто разів елегантнішою за неї! Щоб моральність була підкріплена гідним іміджем, а не жирним пузом! Адже хлопці на задній парті, поки ви розповідали про Мавку й Лукаша, перешіптувались: «Ти можеш уявити Ніну Павлівну го-о-олою?»

А ще на дошці з’явився майстерний підлий малюночок голої жінки в профіль з огидними безформними грудьми, які лежали на величезному череві. Ніби хтось підгледів, як Ніна Павлівна виходила з ванни. І не треба було літер «Н.П.» під малюночком. Це було невдовзі по тому, як урвався її багаторічний роман. Як знайти слова, щоб пояснити, що не можна сміятися над довгим носом, заячою губою, кривими ногами...

— Але огрядність — це дещо інше! — кричала Оксана. — Це те, в чому ми самі винні! Це недисциплінованість, це неповага до оточення, це сало на душі, врешті-решт!.. До речі, Ніно Павлівно, Ратинський вам не телефонував?

— Він не телефонував від сімдесят сьомого, Оксано...

Так, Славко Ратинський, її найулюбленіший учень. Добрий вчитель знає, що таке улюблений учень. Це коли напевне бачиш, що таки навчив його чомусь. Плюс коли сам від нього теж напевне чомусь навчився. Тільки про це ніколи не можна говорити. В’ячеслав Ратинський. Гарний хлопець із розумними очима. Вона пристрасно мріяла одного дня стати йому корисною, зробити для нього щось важливе. І доля дала їй шанс. Випускний твір В’ячеслава Ратинського на золоту медаль з цитатою Василя Симоненка: «Я для тебе горів, український народе, тільки, мабуть, не дуже яскраво горів...» Бесіда за зачиненими дверима у кабінеті директора, це найкращий учень за п’ятирічку, не можна псувати йому життя через одну цитату. Директор згодний: так, звичайно, тільки обережно, щоб ніхто не довідався. І видав нові проштамповані папери. Вони зі Славком у порожньому класі переписують випускний твір без підступної цитати.

— Вам ніколи не буде соромно за це, Ніно Павлівно? — питає Славко, коли роботу завершено. — Мені — буде.

— В’ячеславе, — відповідає вона, — я дуже шаную твою любов до поезії та знання позакласних текстів. Але треба знати, що за тим стоїть — продумана позиція громадянина, чи просто юнацька зухвалість. Кому ти допоміг, кого ти захистив своїм вчинком? Мені ніколи не буде соромно, що я допомогла тобі закінчити школу із тими показниками, яких ти вартий.

А що керувало Славком потім — юнацька зухвалість, невміння правильно оцінити ситуацію чи таки продумана громадянська позиція, коли його виключили з третього курсу університету? Кажуть, він декілька місяців продовжував ходити на лекції, вів конспекти, готував просто блискучі доповіді на семінари. Але потім розповідали, що його як неробу виселили з Києва, як казали тоді, на сто перший кілометр. Він зник, про нього говорили пошепки. До Ніни Павлівни дійшла інформація, що батьки Славка, рятуючи хлопця, обміняли квартиру в Києві на будинок десь у райцентрі, щоб там прийняти сина, якому був заборонений в’їзд до столиці. Згодом, уже за нових часів, як розповідали Ніні Павлівні, Славко Ратинський завоював Київ удруге, купив тут квартиру. А тоді, в далекому сімдесят сьомому, він приїхав до Києва нелегально і зателефонував, чи не прийме вчителька улюбленого учня на одну ніч.

— В мене зупинились родичі, вибач, — збрехала тоді вона.

Оксана припалила від свічки третю цигарку.

— Це відтоді, як ви не пустили його на ніч?

— Тобі про це відомо, Оксано?

— Звичайно! Ми ж з Ратинським були коханцями! Почали трахатися ще в десятому класі!

— Боже мій, Оксанко, ти ж могла завагітнити!

Оксана глянула на стару вчительку спідлоба.

— То, може, й твоя дочка від нього?

— Ні, не від нього. Не від нього... Це було значно пізніше! Я виходила заміж кілька разів! А тоді я їздила до нього на сотий кілометр! А мої батьки мене не пускали! Вони були боягузи, як і ви! І тоді він передав листа, що приїде до Києва, але йому не було де зупинитися, його батьки вже виїхали, родичі боялися спілкуватися з ними усіма. І я, я, ідіотка, підказала йому вас! Ви пам’ятаєте, я зателефонувала вам у той день, коли ви не пустили Славка, спитала про нього, а ви поклали трубку, мовляв, нічого не чутно! Забули чи ні?

Ніна Павлівна не забула. Так, їй стало ніяково, коли вона відмовила Славкові, а дзвоник Оксани не пов’язала зі Славком. А коли Оксана спитала про нього, то й правда поклала трубку, бо боялася, що телефон прослуховується. В неї тоді вже були нові учні, з яких потім, як показало майбутнє, також вийшли люди! І вона була потрібна їм, вона не хотіла давати пояснення якимсь тупим недоумкам, як у випадку із партійною шльондрою Заріною Миколаївною!

Оксана припалила четверту цигарку. А прибалтійські свічки вже відгоріли наполовину.

— Ми того вечора так і не зустрілися зі Славком. Він дзвонив мені з автомата за дві копійки, але мої батьки все відчули й пильнували. Так сталося, що то був кінець нашого кохання. Він повернувся до свого села, де тоді працював у сільській школі, зійшовся з Мартою, такою, як він, виключеною з університету, яка давно хотіла його. То була його перша дружина. І я невдовзі вийшла заміж. Він кілька разів одружувався, я кілька разів виходила заміж... А ви коли-небудь виходили заміж, Ніно Павлівно?

— Ні.

— І мужика у вас ніколи не було?

— Був.

— І ви б могли заради нього поїхати на сто перший кілометр?

— В наших стосунках таке питання не стояло. А коли ми розійшлися, я жила тільки школою.

— А ви аж так боялися, що вас виженуть зі школи, якби пустили б на одну ніч державного злочинця В’ячеслава Ратинського? Не вигнали б! Шкільна вчителька — то найнижчий статус у цій країні! У нас на факультеті у школи йшли працювати тільки останні двієчники!

— Я не була двієчницею, Оксано! Можу показати тобі свою виписку з диплома!

— Але ви завжди були боягузкою! І такою боягузкою, що аж накладали в штани! Мені одного разу в моїй газеті замовили матеріал про моральних авторитетів, і я згадала про вас. І довго думала, чому ви не дотягуєте до справжнього морального авторитета, Ніно Павлівно? Ви нібито така співчутлива, така справедлива, і вчили добре, і по-справжньому допомогли багатьом! Чого ж бракує? Сміливості, Ніно Павлівно! Моральний авторитет передбачає безстрашність! Ви ж знали, що Славка несправедливо виключили з університету, несправедливо виселили з Києва!..

— Напевне я цього не знала...

— Та невже? — Оксана загасила в попільничці ледь розпочату сигарету, підвелася на ноги, поправила вузьку спідницю і видалась чимось схожою на Заріну Миколаївну. — У вас у хаті смердить! Як ви тут витримуєте? Прощавайте!

Оксана вибігла з її помешкання, а Ніні Павлівні захотілося вмерти. Але не зовсім, а так, щоб, лежачи в труні, чути, як каятиметься Оксана Полуян за все, що накоїла. Хто вона така, щоб судити її! Добрий журналіст, так, вона читала її нариси і впізнавала стилістичні засоби, яких вчила своїх учнів. Скільки вона сиділа з ними після уроків, до речі, абсолютно безкоштовно, писала з ними диктанти, перекази, твори або вони просто говорили про життя. І нікого не змушувала ходити до неї на додаткові! І всі вони так добре заспівали українською, коли прийшла незалежність, коли це стало актуально, саме завдяки їй! І всі розповідають у своїх інтерв’ю — бо ж половина її учнів стали відомими, дають інтерв’ю для різних газет, і ніхто, до речі, не згадав її хоча б півсловом! — але всі розповідають, ніби знали солов’їну мову від пелюшок, хоча всі повиростали в російськомовних родинах і тільки завдяки боягузці Ніні Павлівні пристойно заговорили українською! «Ще невідомо, як би ви усі повелися на моєму місці! У тебе, Оксано, в одному місці свербіло, то ти й їздила на сотий кілометр до коханця, а чи тобі відомо, що таке щоденна кропітка праця? День за днем у будь-якому гуморі, за будь-якої погоди, із будь-яким здоров’ям. А серце і тоді боліло, так само, як і зараз! А тут іще цей дим твоїх сигарет! І ці огидні парфуми, якими тільки бризкати нічну сорочку, а не вбрання для урочистих зібрань!»

Ніна Павлівна відчинила ширше балконні двері, щоб вивітрити Оксанині пахощі. Тепла травнева ніч, уже зовсім темно, але проспект, як завжди, добре освітлений. І, як завжди, шумно летять божевільні авта. Чому ця жінка побігла через шосе, не пішла через підземний перехід? Автомобілі гучно сигналять, риплять гальма, здається, і на п’ятому поверсі чутно, як матюкаються водії. А жінка перелітає параболою над шосе і падає вниз обличчям, розкинувши руки. Ніна Павлівна налякано тікає з балкона, хутко замикає шпінгалети, закриває штори. Вона не бачила з вікна, як приїхали швидка допомога та міліція, як, не зважаючи на пізню годину, зібралися люди. «Боже мій, ще цього мені не вистачало! Бідна Оксана! Але навіщо було говорити такі капості старій учительці, яка нічого поганого тобі не зробила!»

Наступний тиждень Ніна Павлівна прожила в атмосфері нестерпного страху і хотіла по-стравжньому, без видінь у труні, померти. Адже можуть прийти до неї, почати розпитувати, про що вони говорили із загиблою, звинуватити її в смерті Оксани Полуян. Певне, хтось чув, що вони розмовляли дуже гучно. Навіщо вона впустила її до себе того вечора, коли збиралася нікому не відчиняти. І скажена Оксана була б жива, і в старої учительки не боліло б серце.

Ніна Павлівна не ходила на похорон, щоб ніхто не питав, чому Оксана загинула саме під її вікнами. А коли похорон уже відбувся, подумала: мабуть, таки треба було піти, бо тепер таки точно всі підозрюватимуть її в причетності до передчасної загибелі молодої жінки. І спробуй, виправдайся, що вона ні в чому не винна, що Оксана сама говорила жахливі речі своїй вчительці, яка, зі свого боку, була дуже терплячою й терпимою!.. А Славко Ратинський, виходить, колись таки був закоханий в цю навіжену істоту, нехай їй земля буде пухом! Може, й на краще, що він одружився зі скромною дівчиною, втім, яка різниця, все одно потім розлучився!

Судоми страху стали звичними, як і голоду, і навіть перше перекрило друге. Ніна Павлівна не відмикала поштової скриньки, щоб не отримати виклику до слідчого — вона не знала, що такі виклики приносять рекомендованими і вручають особисто. Вона перестала підходити до телефона, поки сестра, яка зазвичай телефонувала їй через день, не приїхала до неї й не почала радитися із сусідами, чи не викликати рятувальників ламати двері. Але сусіди бачили, як Ніна Павлівна йшла за хлібом і допомогли сестрі вистежити її. Після відвертої розмови із сестричкою Ніна стала тремтячими руками брати слухавку. І мало не кинула її, почувши чоловічий голос. «Міліція, міліція!», — затужило її єство. То був не міліціонер, а Славко Ратинський.

— Чи можу я прийти до вас, Ніно Павлівно, пом’янути Оксану?

— Звичайно! Свічки згоріли тільки наполовину!

— Які свічки? — злякано спитав Ратинський, який подумав, що стара вчителька заговорюється.

— Ті свічки, які я запалювала з Оксаною. Звичайно, приходь! Тільки точно скажи, коли прийдеш!

— Я спробую бути точним, Ніно Павлівно!

Тепер її занепокоєння дійшло до судом і запаморочення, але було вже іншої природи. З останніх сил усе прибрала в хаті, протерла скляні дверцята в шафах, постелила чисту скатертину, поставила в центрі круглого столу того самого прибалтійського свічника. Загорнула в старі ковдри каструлю з гарячою картоплею, бо Славко сказав, що прийде не з порожніми руками, а їй не хотілося, щоб з її боку нічого не було. Він прийшов вчасно. Приніс пляшку горілки й нарізаної ковбаси й шинки, які вона виклала на тарілки й подала до столу разом із гарячою картоплею.

— Дуже доречно, — зрадів Славко, — я голодний.

А Ніна Павлівна зраділа його радості. Вона запалила свічки. Поставила поряд зі Славком попільничку. Потім підсунула свічника ближче до гостя, щоб її беззубе обличчя лишалося в темряві, й заквапилась пояснювати причину.

— Я знаю, Оксанка розповіла мені про ваше лихо, — сказав Славко, і Ніна Павлівна не збагнула, коли вони встигли поспілкуватися.

— Оксана дзвонила мені на мобільний, коли вибігала від вас. Власне, ми були на зв’язку, коли з нею все те сталося. Я мав жахливий репортаж із місця події...

— Чого ж вона бігла через вулицю з таким страшним рухом, не пішла в підземний перехід?

— Ваша правда, Ніно Павлівно, головна мораль цієї сумної історії: користуйтесь підземними переходами, навіть коли вам не хочеться жити!

Славко налив горілку в кришталеві чарки. Випили за упокій, і Ніні Павлівні, яка не брала в рот алкоголю років десять, несподівано стало добре. Вони зі Славком почали повільно їсти, і страх, так само, як голод, повільно відпустив стару жінку.

— Ти не змінився, — сказала вона з темряви.

— А Оксана? Як по-вашому, вона дуже змінилася від часів нашої буремної юності?

— Оксану я бачила частіше. Вони заходили з дівчатами, коли я тільки-но вийшла на пенсію. А тебе не бачила від бозна-яких часів.

— Оксана також добре збереглася відтоді. Звичайно, дещо погладшала...

— Але ж не досягла моїх габаритів.

Славко усміхнувся.

— Не досягла. Але в порівнянні з тим, якою вона була... Тоді її талію можна було обхопити чотирма пальцями... Але трохи божевільна вона була й тоді. Нехай вас не мучать докори сумління, ніби то ви заподіяли їй смерть. То радше я, хоча й мене в прямому значенні не можна винуватити.

— А що сталося, Славку?

— В нас був роман на світанку нашої туманної юності. Ми були першими одне в одного. Все це було дуже пристрасно, дуже... емоційно.

— Але ж це було так давно!

— Але ж це було! І тому, коли ми випадково зустрілися місяць тому й згадали минуле, Оксана несподівано поставилась до цього... я б сказав, занадто серйозно. Я знав, як вона жила по тому, коли ми розбіглися: одружені й вільні чоловіки, бойфренди, спонсори. Я жив приблизно так само...

— Але ти — чоловік, то інша справа!

— Не треба подвійної моралі, Ніно Павлівно! Я визнаю сексуальну свободу жінки, яка, як мені здавалося, дозволяє їй не зациклюватись на першому коханні, яким класним воно не було б, допомагає дивитися в майбутнє. А Оксана захотіла в минуле. Зустрітися у вас і цього разу не розминутися, як у сімдесят сьомому. А я прийшов на шкільну здибанку з молодою жінкою. Вона також закінчила нашу школу, тільки через п’ятнадцять років після нас. Люба Крот, може, знаєте?

— Знаю...

— А Оксана розпсіхувалася, повелася вкрай неадекватно. Сказала, що їде до вас, щоб я також їхав сюди. Моя молоденька дама втекла. Тоді я зателефонував вам, у вас ніхто не брав трубку, і я облишив добиватися.

— Славку, я знаю, ти ображений на мене за той далекий день, коли я не пустила тебе на ніч...

— Облиште, Ніно Павлівно! Тоді я вперше переночував просто неба! А ви коли-небудь спали просто неба?

— Так, звичайно, в роки війни, коли німці виганяли з Києва! Для мене то один із найстрашніших спогадів! Відтоді я дуже ціную дах над головою. І ніколи нікуди не їду, якщо напевне не знаю, що той дах у мене буде.

— А для мене та ніч не виявилася аж такою жахливою, хоча, звичайно, мент міг перевірити документи, могли б побити...

— Та невже, Славку? — здригнулася Ніна Павлівна. — А з тобою таке... траплялося?

— Ні. До глибини проваль, де опинялись деякі, я не доходив. Та й усі мої тодішні авантюри... Ви були праві. То була не продумана громадянська позиція, а зухвалий спосіб юнацького самоствердження. Я ніколи ні про що не жалів, але іноді... сумнівався в доцільності... Але, коли стара влада почала втрачати позиції, мій терновий вінець вельми став у пригоді! Я потрапив на стажування до Канади, а потім до США, коли ще був СРСР, коли всі сиділи й не рипались! Купив собі помешкання у київському середмісті за нещасні п’ять тисяч! Отже, все у житті має сенс і рано чи пізно стає у пригоді! Тільки Оксанку шкода! Давайте по другій, Ніно Павлівно!

Ніна Павлівна боялася пити ще, тільки піднесла чарку до губ. А Славко хвацько випив до дна.

— Оксані в її віці був потрібен сивий спонсор і, якщо вже дуже хочеться, молоденький дружок. А старий друг­ровесник має бути на дев’ятому місці. Я вже відвик бути об’єктом такого... палкого зацікавлення... з боку жінки. Яка безглузда смерть! Хто б міг подумати? Грайлива трагікомедія стала трагедією. Оксана завжди здавалася мені такою модерною... і навіть постмодерною...

Славко знову закурив.

— А я так і не збагнула, що значить «постмодерн». Кажуть, тепер це вивчають у школі. А я не змогла пояснити одній учениці, яка попросила допомогти їй з літературою. Відтоді й уникаю приватних учнів.

— Постмодернізм — це все, що завгодно. Це коли центр можна довільно переносити в будь-яку точку кола. Ось ви посунули цього світильника від геометричного центра вашого круглого столу, довільно призначили центром іншу точку... Це коли невідомо, хто правий, хто винуватий.

— Це завжди було важко збагнути. Але можливо!

— А тепер неможливо!

— А я вважаю, що, який би не був на вулиці постмодерн, не Оксані Полуян, вічна їй пам’ять, і навіть не тобі судити мене. Я не розбивала вашого кохання. До речі, я навіть не знала про ваш роман! Ми, вчителі, завжди дуже добре бачимо ваші симпатії й антипатії. А тут ніхто нічого не помічав. Чого ви так крилися, В’ячеславе?

— Невже все треба виставляти на люди? Мені симпатизувало багато вчителів, коли я закінчував школу, бо я був позитивний, чемний, дивився у вічі. Оксанці — меншою мірою симпатизували, вона, хоча й дуже добре вчилася, за деякими параметрами значно краще за мене, але в очі вчителям не заглядала.

— Так, вона завжди дивилась у вікно, мріяла, ніби нічого не чула, але, коли не спитаєш, завжди відповідала по темі...

— Я не хотів підставляти Оксану й не хотів підставляти себе. Шкільні вчителі — то переважно жінки. Нерідко самотні...

— Чому ж ви не одружилися? Тоді б усе було по-іншому! Тоді були в моді ранні шлюби! Дочка мого брата вийшла заміж у вісімнадцять років — і вже бабуся!

— Чого ми тоді не побралися, якщо була така любов? Важко сказати. Її батьки не хотіли, мої батьки не хотіли. Це ще одна причина, чому ми ховали свою любов. А як настав той час, коли можна було не дуже прислухатися до думки батьків, уже не було юнацького вогню, суцільний дорослий цинізм. Давайте ще по одній, Ніно Павлівно!

— У мене є, дякую.

Деякий час Славко мовчки курив, і дим його сигарет не так дратував, як Оксаниних. Стара беззуба вчителька взяла тоненький шматочок шинки, який поволі танув у роті.

— Ніно Павлівно, дозвольте в пам’ять про нашу давню любов зробити вам невеликий подарунок. Тільки не відмовляйтесь. Дозвольте я зроблю вам зуби. Я від того не збіднію.

— Але ж це великі гроші! Небіжчиця Оксана казала, що зробила собі по сто за зуб...

— А в неї були штучні зубки? Я й не знав.

— Ой, я не знала... Не знала, що ти не знав... А мені лікар називав вдвічі меншу суму, але для мене й те непосильно.

Славко Ратинський дістав гаманця, витяг звідти кілька зелених папірців. І тут відгоріла остання свічка у прибалтійському свічнику-чеканці.

— Будь ласка, увімкніть світло, Ніно Павлівно!

Після ніжної напівтемряви очі від пекучої електрики заболіли. Ніна Павлівна затулила руками обличчя.

— Ніно Павлівно, колись я добре заробив, розповідаючи по канадійських українських громадах, як улюблена вчителька української мови не пустила переночувати улюбленого учня, який постраждав за знов-таки український буржуазний націоналізм. І відтоді ваш покірний слуга, хоча й не має доходів українських грабіжників при владі, але й не бідує, як нещасні вкраїнські вчителі та інженери. Візьміть від мене ці гроші. Візьміть і покладіть до свого гаманця, поки я тут.

Ніна Павлівна, наче в напівсні, виконала прохання Ратинського.

Тільки благаю вас, — він ніби прочитав її думки. — Не відкладайте ці гроші собі на смерть. Зробіть собі зуби, Ніно Павлівно!