Празька химера

Зупинка за вимогою

Ці декілька cтареньких будиночків стояли осторонь усього. Кілька маленьких фруктових садочків — їх, здається, й було всього три чи чотири — утворювали ірреальну оазу серед пустирища між двома житловими масивами. І мікроавтобус, простуючи по дорозі від так званої «ближньої» групи бляклих сіравих бетонок до «дальньої», з’їжджав з асфальту на покручену втоптану стежину і довго їхав крізь той простір із безладними купами бозна-чого, які взимку припадали снігом, а влітку поростали буйними бур’янами. А на півдорозі була зупинка за вимогою, на якій сходили мешканці тих будиночків або ті, хто їхали до них у гості.

Колись їх тут було багато, таких одноповерхових напівдерев’яних-напівкам’яних будиночків із верандами, до яких ніяк не припасовувалося слово «котедж», хіба що вілла («бо вилами підперта»). А тепер лишилось тільки декілька таких, біля зупинки за вимогою, серед безладного пустирища, і найкомічніше було те, що цим садовим будинкам були присвоєні досить великі номери — вулиці, якої не існувало вже багато років. Інші будиночки розвалили, колись настане черга й цих, але поки вже кілька десятиліть між «ближніми» й «дальніми» бетонками з’юрмились ті декілька скромних, проте агресивно затишних і притягальних маєточків, з одного з яких на зупинку за вимогою завжди виходять кілька курочок і гордий півень.

Біля її будиночка ніякого господарства він не побачив. На підвір’ї не було навіть собаки. Був тільки великий містичний чорний кіт із бурштиновими очима і неймовірно довгим хутром. Коли він уперше лишився в неї на ніч, вона ще жила разом з бабусею. Веранда, вітальня, а за нею дві спаленьки. Він довго сидів у неї, вони розмовляли, пили вино, до якого домішувались пахощі шалених хризантем. Потім цілувались, а тоді дійшли до кордонів тої солодкої держави, від яких відступати вже не годиться. Але автобус, який з рипінням пригальмував на зупинці за вимогою, нагадав про пізній час. Він підвівся і спитав її, як часто ходять тут маршрутки після одинадцятої. А вона запитала, чи хтось десь чекає на його неодмінне повернення цієї ночі. Він відповів, що на нього ніхто не чекає, але... — він вказав рукою на спальню бабусі, яка вже скінчила поратись на кухні-веранді й причинила за собою двері.

— Мені двадцять вісім років, — знизала плечима вона, і він зрозумів: його не ловлять на живця, як це сталось із ним кілька років тому, коли тоді майбутня, нині вже колишня дружина затягла його в інтимну ситуацію з благословіння батьків, які з’явились у потрібний, вміло підлаштований момент і змусили його зіграти роль у їхньому спектаклі. Ні, щойно йому запропонували залишитись, бо до цього привели їхні власні життєві дороги, які сьогодні перетнулись. А бабуся шанує право дорослої онуки на власне життя.

Тієї ночі вона кохала його так, що вранці, прокинувшись від повноти й спустошення, він довго шукав те слово, яке б означило те, як все відбувалось. Пристрасно? Це банально. Щиро? Так, щиро, але не тільки... принижено? Ні, приниження з її боку не було, але як? Віддано, так. Хоча для позначення того, що відбувається за кордонами солодкої держави, слова знаходити важко, «віддано» — шукане слово. Так віддано, що він цілком міг розраховувати на добрий сніданок. Але вона не поспішала вставати раніше за нього. Солодко спала, розпроставши на подушках свої довгіе коси, зовсім не думаючи, що чоловікові, який провів у неї ніч, треба рано на роботу. Вона хутко встала тільки тоді, коли бабуся постукала й гукнула, щоб вона пішла подивитись, які неймовірні хризантеми розквітли в сусідки. Тоді вона вмить зістрибнула з ліжка, щось натягла на себе й побігла дивитись на сусідські хризантеми. А він також встав і одягся, і довго стояв посеред маленької низької спальні й не знав, як ото він зараз вийде з цих дверей, як дивитиметься на обох жінок.

Вона повернулась від сусідки зі справді незвичайною фіалково-рожевою хризантемою в руках, яку простягла йому й сказала, що то на честь них. А він сказав, що йому треба поснідати, бо їде на роботу.

— Ой, зараз щось знайдемо, — весело відповіла вона, і поки він умивався перед каламутним свічадом, кинула в чашку з окропом чайний пакетик і зробила йому бутерброд. І він подумав: як так сталося: надихнув жінку на таке віддане кохання й не надихнув її подбати про нормальний сніданок, зрештою, він вчора приніс і вино, і торт, і фрукти... Вона, мов підслухала його думки й поклала на тарілку поряд з бутербродом великий шмат вчорашнього торта... Його колишня дружина від самісінького першого інтиму ревно загодовувала його поживними сніданками і завжди давала бутерброди на роботу, а також яблуко, апельсин і банан. А він відмовлявся, казав, що в обідню перерву ходить з усіма до ресторанчика, а колишня дружина казала — нехай, але бутерброди з дому також не завадять, аби було із чим попити чай під час паузи об одинадцятій.

Вона йому бутерброда з собою не дала. Тільки провела до зупинки за вимогою, до якої від їхньої хвіртки було два кроки, і бабуся привітно усміхнулась йому на прощання, а він чемно вклонився їй і подякував за гостинність.

Неприємний спогад про вбогий сніданок розвіявся за кілька діб, і тоді щемний спогад про віддане кохання розквітнув на повну силу, як хризантеми наприкінці вересня. І він почав думати, яку б вигадати нагоду, щоб поїхати у той химерний закуток на зупинці за вимогою серед пустирища. Вони не домовлялись про наступну зустріч. Але й не зустрічатись також не домовлялись. Тоді, коли він опинився в неї вперше, був якийсь незначний привід, вона віддала йому якусь непотрібну їй річ, яка йому знадобилась. Він довго вигадував якийсь новий привід, і, так і не вигадавши, одного дня знову сів на маршрутку, яка везла до неї. Зійшов на зупинці за вимогою, увійшов у подвір’я, де не було собаки, тільки під ногами хутко промайнув божевільно пухнастий кіт. Навпомацки, крізь холодний туман пізньої осені, дістався до тьмяної веранди, угледів світло вглибині. Зупинився перед порогом, чомусь згадав слова й мелодію романсу про відквітлі хризантеми, а потім, знемагаючи від млосних передчутів й не розуміючи себе, чого це він так довго не їхав сюди, постукав у вікно веранди.

Вона з’явилась на порозі й запросила до хати. Але того вечора вони не кохались. І не пили принесеного ним вина, пили її горілку. Два дні тому поховали її бабусю. Вчора в неї ночувала подруга, сьогодні вона вже сама, зрештою, в кожного своє життя. Їй зараз трохи моторошно самій, але треба звикати. Бабуся померла в один день. Ще вранці вийшла до комори з відерцем для вугілля, а в обід її вже не було. Бабуся завжди дуже боялась, що знесуть їхній острівець серед закиданого щебенем пустирища. Казала, як, не дай Боже, доживати в бетонній багатоповерхівці, то доведеться довго лежати перед смертю. Тоді ні за що не пощастить померти в один день, як вмирали всі з їхнього закутка, коли тут ще було багато будиночків із садочками. Вона й сама пам’ятає, як колись «дальнього» масиву не було, а тільки «ближній», себто ближчий до міста, а за ним розпочинались їхні сади. А потім усе розвалили, тільки чомусь лишили оці кілька номерів біля стежки, на яку з’їжджають авта з траси. Вони говорили цілу ніч, і він забув свій недавній солодкий чоловічий трем на порозі її дому. Але розмова їхня тривала до ранку, і була спокійна й містична. Як шум кістлявого гілля фруктових дерев за вікном у маленькому садочку. Як шум нечастих авт, які проїздили вночі по вузькій стежині, завжди ледь пригальмовуючи біля зупинки за вимогою. Вони поминали її бабусю, поминали всіх померлих, кого їм хотілось тієї ночі пом’янути. І наступного дня він ледве досидів до кінця робочого дня, але не відчував розчарування й роздратування від втоми після безсонної ночі й від несправджених чоловічих сподівань.

А потім він думав, чому ж не домовився з нею про майбутню зустріч, гаразд, до дев’яти днів не можна, але невже варто чекати всі сорок? І за тиждень ввечері після роботи знову поїхав тою маршруткою й зійшов на зупинці за вимогою, і увійшов у її подвір’я, і постукав у вікно веранди, і вона сказала, що двері замикаються на ніч тільки пізно ввечері, як це робила бабуся, а до того й друзі можуть заходити не стукаючи.

І вранці, зупиняючи маршрутку після розкішної ночі кохання й поспішного сніданку, він запитав себе: скільки їх, тих друзів, які можуть без попередження входити в той дім і мати те, що минулої ночі отримав він? В нього виникло бажання застати когось у неї. А потім піти й ніколи не приїздити. І він їздив до неї всю зиму, але вона завжди була сама, тільки одного разу в неї в гостях була подруга, яка поїхала, коли він прийшов, і ще одного разу в неї зупинялись якісь родичі, які ночували в кімнаті бабусі.

Вона працювала вдома. Не було потреби телефонувати, щоб домовитись про зустріч. Одного разу він чекав її на порозі замкненого будинку, а коли дочекався, вона показала, де ховає ключа, коли йде з дому. В її будинку не було телефона, він навіть не знав, чи є в неї мобільний. Принаймні в його присутності ніхто ніколи до неї не телефонував.

Вона була художницею, робила якісь замовлення для різних видавництв. Іноді малювала від руки, іноді щось компонувала на комп’ютері. Тільки одного разу він бачив її перед мольбертом на весняному подвір’ї. Він ніколи не цікавився, що вона робить, але чомусь вважав її посередньою художницею і навіть трошки жалів її за це. Зате яка вона коханка! І не тільки у вузькому розумінні, себто в спальні. А й в широкому сенсі також, бо вона

— мала власне помешкання, адже він після розлучення мешкав з батьками, поки будувалось його власне, й наразі міг будувати стосунки тільки з жінками, які мали де;

— була чудовою співрозмовницею — іноді він подумки називав її «жінка, з якою можна говорити про все». Не тому, що вона підлаштовувалась під нього, як деякі знайомі дурні дівчата, ні! Нерідко вона починала, а він підхоплював. У єстві кожного з них були однаково окреслені межі морального й неморального, раціонального й ірраціонального, національного й позанаціонального... Між ними ніколи не було гучних суперечок на ідейному ґрунті, як бувало в нього з багатьма;

— щиро раділа його скромним подарункам, ніколи не кривила личка, мовляв, не те приніс. І ніколи не розігрувала нещирої вдячності;

— ніколи не навантажувала його своїми проблемами, наприклад, влаштуй на роботу секретаркою чи адміністратором у свій офіс мене або подругу;

— завжди раділа йому й не питала, чому його так довго не було...

Останній пункт з неповного переліку її жіночих та людських чеснот потребує деяких уточнень. Його зачіпало те, що вона ніколи не питала його «чом ти не прийшов?» Він хотів знати, чому, і не знаходив потрібних слів. Скільком жінкам він роздратовано кидав: «Чого причепилась, де був? Де треба, там і був!» Скільки разів казав це колишній дружині, коли вона ще не була колишньою, і от зустрів жінку, яка уперто не питає, де був, чому не приходив, і це йому також не подобається! Він перебільшив, назвавши її «жінкою, з якою можна про все». Про все, крім того, що між ними.

Але одного разу він не витримав і запитав, затримавши її біля дверей з веранди у вітальню:

— Чому ти не питаєш мене, коли я прийду наступного разу?

— А ти б хотів, аби питала?

Він чекав будь-якої відповіді, тільки не такої відповіді-запитання. Вже наперед кипів, якби вона сказала: «Знаю, що нікуди не подінешся».

— А ти б хотіла, щоб я не приходив?

— Якби я хотіла таке, я б не пускала тебе у свій дім.

Само собою. Він сказав щось не те...

— А якби я перестав у тебе бувати... що б ти тоді робила?

— Я б знайшла чим зайнятись.

— Чим або ким?

— Через певний проміжок часу хтось, я думаю, з’явився б. А щось — завжди зі мною.

Він нічого не зрозумів і не став просити роз’яснень.

А потім прийшла справжня весна. Побачивши квітучі дерева в подвір’ї свого будинку, він подумав, як. певне, пишно цвітуть вишні на зупинці за вимогою. І того вечора в неї був дім, повний гостей. Це він почув ще в подвір’ї: вікна вітальні, які виходили на веранду, сяяли крізь весняну імлу яскраво, як ніколи, і з дому долинав гучний регіт. Йому не сподобалось, що в неї гості. Навіщо їй стільки людей в домі, коли він приїхав привітати цвіт вишень в її саду? Він не знав, чи їхати назад, чи увійти в дім. Схилявся до першого, але дві пляшки шампанського тягти додому не хотілось. Вирішив залишити їй на веранді.

У вітальні гучно реготали жінки. Він наважився притулитись обличчям до вікна й побачив, що посеред вітальні було щедро накрито стіл, за яким сиділо кілька жінок. Жодна не звертала уваги на темний силует біля темного вікна. Виникла спокуса підслухати, що вони так жваво обговорюють. Тему розмови вловити було важко, але можна було почути, що смислові слова мало не в кожному реченні узгоджувались винятково за допомогою слів нецензурних, які ті жінки вимовляли легко й невимушено. І вона сиділа в колі своїх товаришок, весела й розчервоніла, і легко перехиляла чарку за чаркою, і також сипала тими словами легко й артистично, він мимоволі зареготав від того, як несподівано і вправно звучала складна морфологічна конструкція на основі дзвінких матюків. Йому стало млосно від розкутості тих жіночих посиденьок. Просто симфонія! Ні, це не симфонічний оркестр, їх, здається, п’ятеро. Квінтет з вокалом! Жінки вже геть як чоловіки! Спілкуються, як мужики за пивом!

Розмовляли жінки, звичайно ж, про чоловіків. Але не лаяли їх, мовляв, які паскуди, скупі, хтиві імпотенти, тільки годуй їх та роби аборти, а з самих не виб’єш копійки на нові колготи, тільки рвуть їх, коли стягають ще в ліфті, а потім нічого не можуть ... рефрен, який вічно можна було почути за стіною жіночої курилки в його конторі. Ні, ці веселі жінки обговорювали, як усе-таки з чоловіками буває класно!

— Ми ж пізнаємо світ завдяки їм!

— Не світ, а всесвіт, туди його так!

— Не всесвіт, а саме життя, туди його перетуди!

— То ж вип’ємо, бабоньки, за ніжні чоловічі руки!

— За гу-у-уби!

— За о-о-очі!

— Та на біса тобі ті очі? Заспівай ще й про карі очі й чорні брови! За вірне чекання і шлюбне злягання.

— Боронь Боже!

— А я все-таки вип’ю за карі очі!

— А я за руки!

— А я за губи!

— А я, бабоньки, за нього! Що б ви не казали чи про очі, чи про вуса, а я вип’ю за нього!

— Ну то за це треба пити стоячи!

— От розпутна! Я ж казала, що ти послідня шалава! Стоячи — за нього!

— А я гадаю, що це глибоко символічно, туди його й назад!

І коли всі жінки з реготом підвелися, щоб стоячи пити за нього, на темній веранді з гуркотом полетіли якісь металеві миски, серед яких, здається, був старовинний мідний таріль, в якому небіжциця-бабуся варила вишневе варення. І та мідь загула, як литаври на честь земного кохання, за яке стоячи пили жінки.

— Обережно, там, здається, мужчина, звідки він тільки взявся... мать його...

— Та тихіше ти, розматюкалась, як на базарі, а якщо там і правда мужик?!

— І я про те саме. Я ж порядна жінка, при мужчинах ніколи не матюкаюсь...

— Всі тут порядні і цнотливі, туди перемать!

— А хто там?

Жінки вийшли на веранду, запалили світло, тільки-но він встиг відсахнутись від вікна із пляшками шампанського в обох руках.

— А тут мужчина із шампанським! А ми по горілочці!

— Шампанське також згодиться! Класна поліровочка!

П’яні жінки роз’їхались о десятій, а вона ніяк не могла зупинити свій дзвінкий регіт. Він згадав, як приходив з чоловічих посиденьок п’яний, себто веселий і щасливий, до своєї колишньої дружини, як вона кричала, яке право має одружений чоловік пити десь без дружини. Як після чергового такого непорозуміння він пішов од неї до батьків — і то був кінець, відтоді в них нічого не клеїлось. Може, й тепер вже буде кінець, і не варто йому їздити сюди до цієї незалежної від усього жінки? Тим паче, що вона казала, що їй буде чим зайнятись, якщо він зникне.

Нареготавшись, вона міцно заснула, а він робив кілька спроб розбудити її, але не досяг результату. А десь о четвертій, коли він нарешті заснув, прокинулась вона й декілька разів вставала пити воду. А потім вийшла на холодну веранду, і коли він встав о сьомій, вона похмуро сиділа на сходинках і дивилась на нього спідлоба.

Більше він не їздив до неї тої весни. І влітку не їздив. Одна половина його єства поривалася до неї, друга веліла не слухати першої. В нього розпочався роман з іншою жінкою, також з околиці міста, тільки все було значно банальніше. Вони з нею навіть їздили разом у відпустку, і він не раз гнав від себе думку, що було б, якби поряд з ним на пляжі лежала вона. Але поряд лежала жінка, яка стала аж так нагадувати його колишню дружину, що коли вони повернулись додому, уже й не озвався до неї. Щоправда, та жінка неодноразово озивалась до нього сама і кликала до себе, і казала, що, мабуть, вагітна, він знав, що цього бути не могло, але вона не вщухала, як стихійне лихо, і він змінив номер мобільного, а вона телефонувала в офіс і тільки восени переключилась на когось іншого. А він думав, а чи не залишив він її з саме такими проблемами. Це малоймовірно, але в них були такі сильні моменти єднання, які в їхньому віці можуть увінчатись чим завгодно.

Він забував про неї, а потім несподівано згадував, але не їхав до неї, і сам не знав, чому. Коли в жінці щось вабить, а щось лякає, то, зазвичай, перемагає друге. Тим паче якщо сама жінка не кличе, не заманює, залишаючи чоловіка сам-на-сам із його ставленням до неї.

...Він ніколи не був поціновувачем виставок сучасного малярства. На подібні виставки взагалі ходять тільки родичі й знайомі. Чим же привернула його увагу маленька афіша біля сходинок до напівпідвалу, коли він повертався в офіс з обідньої перерви? У крихітному зальчику була колективна виставка кількох художниць, і він побачив кілька її картин. Виставка називалась «Рідний Києве, не зникай!» Він впізнав закуток біля зупинки за вимогою, і будинок з верандою, і сусідські фіалкові хризантеми, і самотню фігуру молодої жінки на сходинках до веранди, і голу жінку спиною до вікна. Картина з оголеною жінкою називалась «Чекання». Чи на нього чекає вона? Чи когось іншого? Чи вона чекає того, хто прийде перший? Він витяг мобілку й поздвонив до офісу, що трохи затримається з перерви. А директорка галереї, відчувши його інтерес, простягла йому каталог картин із прейскурантом. Картини були недорогі, і він одразу сказав директорці, що купує «Чекання» (навіть якщо там чекають не його). Директорка сказала, що забрати картину можна буде тільки наприкінці виставки, а він збентежено перепитав, чи буде зазначено, що картину продано?

А останньою в її ряду була картина, на якій жіночі руки з довгими пальцями пестили химерну поличку на стіні. Все було у фіалковій декадансній імлі: і стіна, і пальці, тільки дерев’яну поличку було виписано із фотографічною достеменністю. Саме цю поличку він прибивав для неї, і вона була дуже вдячна йому. Вони тоді разом сміялись: чи все це надовго? Скільки ще стоятиме цей дім серед неосвоєного пустирища між двома масивами бетонок?

Та картина з дерев’яною поличкою мала назву «Подарунок». Він купив і її. І директорка галереї сказала, що може зробити для нього виняток і сьогодні в кінці робочого дня зняти картини й віддати йому, бо в неї є ще кілька із серії «Рідний Києве, не зникай!» Звільниться місце, щоб почепити і їх.

Він не міг дочекатись кінця робочого дня. Директорка галереї вже запакувала для нього дві невеличкі картини, які поміщались під пахвою. Він сів на ту маршрутку й довго їхав через усе місто. А на під’їзді до пустирища його охопив жах: а раптом там уже розпочалась забудова і зупинку за вимогою скасовано, бо нема біля чого зупинятись? Недарма виставка називалась «Рідний Києве, не зникай!» Тоді знайти її буде важко... А взагалі, будь-який кінець буде банальним. І якщо дім зник, і якщо ні й вона чекає на нього. І якщо дім стоїть, але там інший гість допомагає їй пакувати речі для переїзду. От саме нині, у цей теплий осінній день. Певне, не варто йому їхати туди. Краще вернутись додому, витягти картини, дивитись на них. Згодом добудується його помешкання у великому будинку на протилежному кінці міста, наподалік від Дніпра, і в нього є ці дві картини, перші атрибути його майбутнього хатнього побуту. До нього приходитимуть жінки й теж дивитимуться на ці картини. І в нього буде критерій відбору: підійде та, якій сподобаються, ні, та, яка зрозуміє ті картини... А поки навіщо він їде на край міста. Скоріш за все її закуток знесли, і він її не знайде. То навіщо він витрачає час...

Задзвонив мобільний, дзвінок від невідомого абонента. Схвильований жіночий голос запитав:

— Катерина Йосипівна сказала, що чоловік твого віку купив картини. То був ти?

— Яка Катерина Йосипівна?

— З арт-галереї «Рідний Київ».

— Де ти?

— А ти де?

— Ти у своєму жанрі!

— Рада, що ти нарешті знаєш мій жанр!

— Облиш свої розмови! Бо так я проїду зупинку коханої жінки!

— Яку зупинку?

— З дуже оригінальною назвою: за вимогою!