Празька химера

Празька химера

Після закінчення симпозіуму «Празькі голоси у світовому хорі» його учасникам дозволили ще на день залишитися в готелі. Зворотний квиток з Праги до Києва у Марічки був на дату за кілька днів, і вона й уявлення не мала, де саме перебуде ці дні. І досі не знаючи, куди перебереться завтра вранці, пішла блукати неймовірним містом, яке ненавидів Франц Кафка і обожнював Ярослав Сайферт.

Єврей Кафка писав німецькою, його ім’я має світову славу, чим він підсилив славу Праги, і йому в Празі поставили два химерних пам’ятники, біля яких неодмінно фотографуються туристи. Чех Сайферт складав свої поезії чеською, освідчувався Празі в коханні, не лякаючи світ її химерами, але за межами Чехії, дарма що він, на відміну від Кафки, нобелівський лауреат, його творчість знають лише богемісти. Або вже дуже обізнані шанувальники поезії. Марічка — з когорти других. У час Перебудови в гостях у своєї двоюрідної сестри Маші вона купила в Москві, в книгарні на тодішньому Калінінському проспекті, збірку перекладів віршів Сайферта, які дуже полюбила. Його поезія, хоча й переважно вкрай сумна, ніколи не безнадійна. Сайферт вірить у людину, а Кафка — ні. Але саме з депресивного Кафки зробили той празький інтелектуальний товар, який продається, і продається дуже добре.

І з празьких химер — свій успішний товар, що також обговорювалося на симпозіумі. Про будь-яке старовинне місто Європи існує багато містичних наративів. Про Прагу таких дуже багато. І той-таки Сайферт, дарма що то, мабуть, був зовсім не його жанр, написав оповіданнячко, як йому відчиняла браму бабуся, вставши для того з труни. На симпозіумі йшлося, зокрема, й про те, що сучасні чеські митці продовжують експлуатувати загальновідомі метафори загадок буття. В тексті про Прагу неодмінно є або старовинні книжки, які ховають істину, а самі ховаються бозна-де. Знайдеш таку книгу — знайдеш істину. Або загадкові вузесенькі провулки між великими будинками, які от були, а наступного дня їх вже не відшукати. Або старі помешкання, де неодмінно є такі двері, за якими ховається потойбічне. Ці художні прийоми, попри свою заяложеність, завжди працюють, створюючи необхідний ефект легкого хорору. Тоді ще Марічка не знала, що її прагнення пізнати Прагу якнайкраще згодом змусить її пізнати одну з таких метафор ціною власного досвіду.

У перервах між засіданнями були й екскурсії по Празі. Тож Марічка вже побачила і Костел Святого Віта у Градчанах, і Старонову синагогу. А на Карловому мосту було настільки багато туристів, що шарм неймовірно гарного місця безповоротно губився. Відвідувачі штовхалися ліктями, щоб наблизитися до тої чи іншої скульптури, інакше шляху не прокладеш. Усі чули, що в Празі є Карлів міст. І ось усі вони тут, щоб потім сказати: «Я там був». А екскурсоводи вимахували яскравими прапорцями на довжелезному держаку, щоб не розгубити свою групу.

Справжнє знайомство з містом відбувається не тоді, коли тебе возить екскурсійний автобус, а екскурсовод завчено торохкотить дещо розширену інформацію з Інтернету, а тоді, коли ходиш по місту пішки. Коли йдеш на поклик побаченого провулка, підворіття, сходів. Коли стоїш стільки, скільки тобі стоїться, закинувши голову, вивчаючи химерну скульптуру на соборі чи на світському будинку, й ніхто тебе не підганяє. Коли шукаєш у чужому незнайомому місті те місце, в якому раптом особливо гостро відчуєш повноту буття.

Прага п’янила. Бо лише у стані сп’яніння можна було так безтурботно поставитися до перспективи завтра вранці опинитися в чужому місті без даху над головою. Марічка сама себе називала метафізичним пілігримом, який іде на прощу, але не до храму, хоча, можливо, й до храму, але сакральною метою може стати аж ніяк не культова споруда, а пагорб над містом чи скульптура у сквері. Коли наперед не знаєш своєї сакральної мети. І коли водночас із захопленням від празьких краєвидів приходить ірраціональне розчарування, бо, хоча все неймовірно гарне, але то не ті місця, яких шукають метафізичні прочани.

Не знайшовши того, чого шукала, Марічка перепитувала в перехожих, де та вулиця чи сквер, про який прочитала в довіднику і який би мав бути десь тут. Питала англійською чи німецькою. Їй завжди відповідали російською. І то були не чехи старшого покоління, які ще пам’ятали російську від часів соціалізму. То були натуральні росіяни, для кого мова ця була рідною.

«А чи є в цьому місті чехи?» — подумала Марічка, походивши по Празі кілька годин. Коли їх возили по місту в автобусі, це не так було відчутно, а тепер вона вже не могла зрозуміти:: чи Прага чеське місто, чи російське? Чехів їй вдалося побачити на симпозіумі, принаймні серед його організаторів; учасники — ті з’їхалися з різних країн. На вулицях чеської столиці, здається, чехів взагалі нема. В кав’ярнях і в крамницях за прилавками стоять лише росіяни. У Празі демонтували всі радянські монументи й спорудили пам’ятник жертвам тоталітаризму. А потім пустили до себе юрмища пострадянських росіян.

Була вже друга половина дня, закортіло десь поїсти. А от і індійська їдальня самообслуговування. Чудово! Тут Марічка не здавалася: уперто робила вигляд, що не розуміє російської, відповідала лише англійською. Але коли простягла картку, щоб оплатити замовлення, то почула:

— Женщіна, у вас укрáинская карточька, ана в майом тєрміналє нє праайдьот! Ідітє снімітє дєньгі в банкоматє здєсь рядом! Ваш паднос будєт вас ждать!

Марічка вийшла з їдальні. Зняла п’ятсот крон у банкоматі, який справді був поряд. Очевидно, треба було б повернутися до тої їдальні, оплатити своє замовлення і спожити його. Але якась незрозуміла сила штовхнула її до кав’ярні за рогом. Бармен приніс їй капучіно, декілька необхідних слів вимовивши англійською. Індійські страви в їдальні були б доречнішими після тривалої прогулянки, проте Марічка вирішила наразі забути про них, відкинутися на шкіряну спинку диванчика і піднести до губ чашку з білою піною. Напій видався їй нецікаво гірким.

Гірчило не лише в роті, а й на душі. Де ж вона ночуватиме наступної ночі? Половина учасників симпозіуму роз’їхалися вже сьогодні. Інші виїздять завтра, або якщо й лишаються, то напевне знають, де саме. А вона піддалася спокусі празьких химер, впевнена, що празький бог, який допоміг їй потрапити на цей симпозіум, так само посприяє, щоб вона перебула тут іще кілька днів. Тож вона впевнено попросила в організаторів квиток на пізніший час. Так, зараз весна, яка чеською іменується гарним словом «яро», jaro, Прага зараз така, як у поезіях Вітезслава Нєзвала і того ж таки Ярослава Сайферта, але в празьких скверах не переночуєш. Тут це й не прийнято, на відміну від скверів паризьких. Треба було не думати про економію, а бронювати собі готель або шукати якісь інші варіанти, але наперед, не тепер! Марічка згадала про православну церкву святої Катерини в парку за кам’яним парканом, де була сьогодні вранці. Може, піти туди, попроситися на ніч, набрехати, ніби сталося щось непередбачуване?

Марічці стало зле. Здається, загубилися п’ятсот крон з банкомата. «Але ось вони. А картку не забула забрати? І картка тут». Марічка глибоко зітхнула. В її теперішньому стані лишалося одне: на кілька хвилин забути про зовнішні обставини, зробити велике зусилля й позбутися підступних спазмів усередині, між грудьми й животом. Марічка заплющила очі, поклала руки на коліна. Зусилля винагородилося. Нещодавно несмачне капучіно набуло незвично приємного смаку. До кав’ярні зайшов чоловік, певне, старий завсідник. Вони з барменом перемовилися кількома привітними чеськими фразами. Чоловік сів за столик біля вікна, бармен приніс йому келих пива. В напівтемному приміщенні кав’ярні порожньо: всі відві­дувачі сидять у внутрішньому подвір’ячку, звідки долинає приглушений гомін. От лише одна жінка сидить тут, у напівтемряві, на диванчику навпроти. Жінка підводиться, іде, схоже, до вбиральні. Вони з Марічкою обмінюються поглядами «десь я тебе бачила». Жінка йде, куди йшла, а потім повертається, сповільнює ходу біля столика Марічки. Це двоюрідна сестра Марічки — Маша з Москви, з якою вони не бачилися стільки, скільки нема СРСР. Маша сідає на диванчик поряд з Марічкою й робить бармену знак перенести її недопиту чашку, що той і робить.

— ДЄкуї! — викрикує Маша. Двоюрідні сестри якийсь час мовчать, приголомшені неймовірністю своєї зустрічі. Першою заговорила Маша:

— Ну, розповідай! Ти тут на екскурсії чи живеш?

— А ти?

Маша в Празі живе вже кілька років. Живе сама і дуже рада прийняти в себе «сєстрьонку» й подругу отроцтва. «Не чекатимемо до завтра, зараз їдемо за твоїми речами й одразу до мене». Маша живе в історичному центрі, тож її гості, які іноді живуть в її помешканні, «убітовані», як кажуть чехи, завжди задоволені. Щоправда, Маша має поїхати з Праги ще до того, як Марічці від’їздити. Але то не страшно: Марічка перебуде в її домі сама, а потім віддасть ключа сусідці Божені поверхом нижче.

Маша просить бармена, щоб той порахував «догромади́», і хай Марічка сховає свої п’ятсот крон! Жінки виходять з кав’ярні в імлу празьких сутінків. Сідають у трамвай і їдуть до готелю за речами Марічки. Трамвай суне через Влтаву по мосту Легії.

— Карлів міст — там, — каже Маша, звикла, що всі її гості питають про головний празький туристичний об’єкт. Марічка, замість того, щоб розповісти кузині, що побувала на ньому вже кілька разів, вимовляє вголос російські вірші:

— А, Бродський, — байдуже відгукнулася Маша. — А, до речі, в нас був самвидавський Бродський ще тоді.

Двоюрідні сестри в празькому трамваї починають розмову про те, що було «ще тоді». Наразі Марічка заразилася Машиною безцеремонною манерою не зважати на оточення, мовляв, нехай незручно буде їм.

Мати Маші була молодшою сестрою матері Марічки. Вона вийшла заміж за офіцера Радянської армії, який був ще й генеральським сином, а мати Марічки — за простого радянського інженера з Києва. Сестри народили донечок мало не одночасно, одна в Києві, друга в Москві, обох дівчат синхронно назвали Маріями. Двоюрідні сестри, коли підросли, дуже любили одна одну, дарма що жили в різних містах. Марічка з мамою, а потім вже й без мами, не раз приїздила до Москви у величезне помешкання на Кутузівському проспекті. Здається, мати Маші налагодила дуже добрі стосунки зі своїм грізним свекром. «Ти мая хахлушечка», обнімав невістку генерал так часто, що Марічка не могла цього не запам’ятати.

— Хто тобі сказав, що все було аж так добре? — питає кузину Маша. — То були не люди, а монстри! І моя матуся так само!

— Не буду з тобою сперечатися, тобі видніше, — відповіла Марічка.

— От і не сперечайся! Нам виходити!

Назад двоюрідні сестри так само їдуть трамваєм і так само гучно розмовляють про минуле.

— До речі, твоя мати ще жива? — питає Маша.

— Померла три роки тому. А батько живий, одружився з іншою жінкою.

— Всяке буває. А мої всі перемерли.

— Коли моя мати померла, я згадувала тебе, але так і не знайшла ваш московський телефон. Він міг змінитися, але я й старого не знайшла.

— Я вже була тут три роки тому, — відповіла Маша. — Що мені робити в тій Москві? Я вирушила сюди відразу після смерті мами.

— То скільки ти вже тут? Як летить час, Господи!

— Скоро сім років. Нам виходити. До мого дому три хвилини пішки.

Після галасливої площі, де зупинився трамвай, жінки вмить опинилися на тихій, можна навіть сказати, німій вулиці, куди не долинає галас великого міста. Існування таких вулиць — іще одна загадка Праги. Маша відмикає під’їзд ключем, пропускає гостю вперед до холу із янголами на стінах і на стелі.

— В цьому будинку живуть самі чехи, — з гордістю каже Маша в ліфті. — Але чехів справді тут і не помічаєш. Чехи ходять на роботу або сидять вдома. Або їздять у машинах. На вулицях справді тільки рускіє.

Маша відмикає своє помешкання на останньому поверсі, веде Марічку із передпокою до просторої вітальні. В кімнаті стоять шафки зі статуетками, на стінах картини. В кутку — фортепіано, на якому теж статуетки музичної тематики. В кімнаті кілька диванів, два чи три.

— Я тобі можу постелити на котромусь із них, — каже Маша, — але, якщо хочеш, можеш лягти зі мною у спальні. Пам’ятаєш, як ми бісилися з тобою в моїй кімнаті ще тоді на Кутузівському?

То було в чорнобильський рік, коли всі київські матусі шукали можливостей відпровадити своїх дітей від радіації якомога подалі від Києва, а реально відпроваджували туди, де жили родичі. В Маріччиної матері родичі були в Москві, та ще й на Кутузівському проспекті, тож там і опинилася вона в травні 86-го. Рік, який Марічка прожила в Москві в помешканні родичів, був одним із найцікавіших в її житті. Марічка повний навчальний рік провчилася у школі для московських мажорів в одному класі з Машею. Там її могли б дзьобати й цькувати, але цього не сталося, можливо, тому, що вона дуже добре вчилася, мала успіхи навіть з математики. І вони тоді з кузиною справді спали в одному ліжку, не відчуваючи дискомфорту. То був зовсім інший час.

— Дивись! Ось моя спальня.

Посеред великої кімнати стоїть фундаментальне двоспальне ліжко непорушного буржуазного шлюбу, в якому жінці навіть непристойно бути самій. Марічка, яка вже давно витримує у своєму ліжку коханця лише поки триває статевий акт, запевняє хазяйку дому, що їй з нею буде незручно, бо вона, буває, хропе.

— А й справді! Гаразд, домовились, спатимеш у вітальні. Добре, до речі, Марічко, що ми з тобою такі незалежні, такі самостійні, як ваша Україна. Але зараз ми будемо вечеряти! В мене є піца й кілька пляшок доброго чеського пива. Пам’ятаєш, як цінувалося чеське пиво за есесеру?

Маша ставить на великий стіл посеред кухні підігріту піцу й келихи, виймає з холодильника пляшки, розливає пиво. Вимикає світло, ставить на стіл свічки. У темну кімнату зазирає химерне обличчя кам’яного створіння, яке сидить на даху сусіднього будинку, яскраво підсвічене, але джерела світла не видно. Обличчя цієї істоти нервове й напружене, трохи моторошне.

— Це Лізель, моя подруга, — каже Маша, піднімаючи пивний келих. — За тебе, Лізель! А втім, вибач, Марічко! З нею я п’ю щодня, а сьогодні в мене дорога гостя! За тебе!

— За тебе, Машо! І за зустріч!

Сестри з’їли всю величезну піцу й випили чимало пива. А головне, довго й змістовно говорили про спільне минуле, не уникаючи гострих кутів, навпаки, ніби навмисне загострюючи їх.

Вже після розвалу Союзу мати Марічки розповідала дочці, що свекор її дорогої сестри був негідник, якого важко собі уявити, що заради його сина, москаля нещасного, який зустрів цей самий розвал у чині полковника, сестричка покинула українського нареченого, такого милого хлопця, що аж серце болить, схлипувала мама. Чому ж ти, мамо, так охоче гостювала в тому домі, в тій Кутузці в любої сестрички і сиділа за тим столом, і чаркувалася з її москальською ріднею, і пила російську водочку, сором’язливо витираючи губи й заїдаючи чорною ікоркою, і звеселяла їх українськими піснями дуетом із сестрою, ой на тому боці, там живе Марічка, власне, Марічкою Маша номер два стала саме у Москві, в Києві була собі Машею, і нікого це не турбувало.

— Такий тоді був час, — каже Маша номер один, яка народилася на місяць раніше за свою кузину, — я теж багато про що довідалася вже після розвалу Союзу. Це поки ти в нас була, дід не змушував матінку розшнуровувати собі чоботи. Ти не була в нас «повністю своя», могла роздзвонити, який він, моральний облік радянського генерала.

— Але з моєю матір’ю твоя, здається, багато чим ділилася. Вона ж приїздила іноді до Києва без тебе, і вони довго шушукалися. А вже потім, після її смерті, моя вирішила поділитися зі мною таємницями Кутузівського двору.

— Ти знаєш, Марічко, перші роки після Розвалу були для мене суцільним пеклом! Спочатку помер дід, а тоді активізувався батько. Він ті шнурки на дідових чоботах згадував матері чи не щодня! А вона йому кричала: «чого тільки зараз рота відкрив, виродку! Де ти був тоді? Тата боявся, який зробив усе, щоб ти служив не в Забайкальському окрузі, а в Московському гарнізоні?» Я їх благала продати квартиру, купити собі й мені. Хоч у Бірюльові! Хоч у Чертанові! Слава Богу, цього не сталося, я все витерпіла, і нарешті маю нормальне життя.

— То ти продала свою хату на Кутузівській і купила цю?

— Ні, так не вигідно. Я свою Кутузку здаю, а цю винаймаю. І ще лишається на життя. То ти послухай, що було далі. Далі таки помер батько. І ми залишилися з маманею. І тоді вже вона стала чортом, а не жінкою! І зізналася, що нічого кращого за ті дідові шнурки в її житті не було, садомаза нещасна. І то вона напоумила мене перебратися сюди, мовляв, усі російські генеральші так живуть, вона ж себе вважала генеральшею, щодня дзижчала в обидва вуха: «Поїхали до Праги! Поїхали до Праги!» Іван Парамонович, себто дід, звільняв її від усякої ворожої наволочі. Вона вже все плутала: сорок п’ятий, шістдесят восьмий. Але що б я робила тут разом із нею? Я ж не лише з Москви хотіла втекти, а й від неї! Я їй тоді кричала, що я руская патріотка, що з Москви ні ногою, що вона прозахідна сволота. А тільки-но вона вмерла, — Маша тричі перехрестилася, — як я почала працювати над тим, щоб перебратися сюди.

— Я чула, що багато москвичів живе в Празі саме так. Але не могла уявити, що їх, себто вас, тут аж так багато.

— Ті, в кого квартири десь в Бібірєві, ті в Празі не живуть, а працюють. Хіба що на оренду квартири їм можна не ішачити, — презирливо відгукнулася про своїх співвітчизників Маша. — Добре жити в Празі можна, якщо здавати таку квартиру, яку лишили мені мої предки. Таку квартиру, за яку за Союзу паскудилися по повній програмі, а не за яку відстоювали по дві зміни на заводі «Красний Октябрь»! Що ти так дивишся? Хочеш сказати, ніби сама не скористалася б таким, якби в тебе було?

— Скористалася б, — посміхнулася Марічка, чим викликала напад ніжності з боку сп’янілої Маші, — але я б використала ці гроші ще й для того, щоб написати книжку, яку давно хочу написати.

— Яку книгу?

— «Химери Європи», приблизно така має бути її назва.

— А я ніяких книжок писати не хочу! І картин малювати не хочу! І кіно знімати не хочу! І взагалі працювати ні на кого не хочу! Хочу просто жити! Адже з роками починаєш розуміти: ніяка праця життя не покращує, а лише його погіршує! Хміль життя дає лише саме життя! Наприклад, життя ось в такій квартирі! Дивись, які тут дверні ручки!

І справді на всіх дверях Машиної квартири — мідні ручки у формі якихось загадкових створінь із рогами або химерними борідками. А також у тому помешканні є ще одна кімната: кабінет із великим письмовим столом і книжковою шафою, забитою чеськими книжками: Jan Neruda, Jaroslav Vrchlicky, Alois Jirasek.

— Я хотіла сюди перетягти свої книжки з Кутузки, ти ж пам’ятаєш, у нас Кафка був ще тоді! Але потім послала подалі ту ностальгію: все вже є в Інтернеті.

Також у кабінеті стояв великий годинник з курантами.

— Оце єдиний, але суттєвий недолік цієї хати, — сказала Маша. — Б’є так, ніби на міській вежі. Ну от, чуєш?! Як підслухав! Котра година? Десята?

— Вже одинадцята, — відповіла Марічка.

— Ходімо звідси! І неодмінно зачини двері. Бо не зможеш спати!

Але Марічці подобається тональність курантів годинника.

— Я просила цю сучку Мілену...

— А хто така Мілена?

— Власниця цієї квартири, яка наживається на мені! Тягне з мене більше, ніж коштує оренда цієї хати. Різниця між моєю Кутузкою і цією має бути більша! А виходить, що мені на життя нічого не лишається!

— Ти казала, що все-таки лишається...

— На їжу, може, й лишається, а от на хатню робітницю вже нема! А в неї в самої...

— У Мілени?

— Так, у неї! Три російські служебки! То я попросила ту Мілену забрати звідси цей годинник, і ти знаєш, що вона мені сказала?

— ?

— Сказала, що як мені не до смаку її квартира, то вона не змушує мене її винаймати!

— То як тебе аж так дратує бій цього годинника, ти можеш просто зупинити його!

— У тому й річ, Марічко! Коли в мене був один... дорогий гість... я попросила його зупинити цей ґвалт. То він не зміг цього зробити! Хоча досить вправний інженер! Цей годинник не-зу-пи-ня-єть-ся!

— А як таке може бути? Такого не буває!

Марічка рушила до годинника, маючи намір відчинити дерев’яні дверцята.

— Не чіпай! Ходімо звідси. Бо, як б’є дванадцять, то цього взагалі витримати неможливо!

Спального місця в кабінеті не було. Зате, крім вхідних з коридору, були ще одні двері.

— Я тебе благаю! Не здумай відчиняти ті двері! Ти мене чуєш, Марічко? — гукнула Маша, коли гостя схопилася за химерну мідну ручку у вигляді чергової голови невідомо якого створіння із висолопленим язиком. Двері й не відчинялися, були замкнені, а в голосі Маші прозвучали нотки переляку, і Марічка вирішила ні про що вже не розпитувати її тут і тепер, зрештою, вона ж лишається в цьому домі ще на кілька днів.

А далі? А далі двоюрідні сестри щодня гуляли по Празі. Але Прагу Марічка бачила ніби якимось бічним зором, бо головна її увага концентрувалася на розмовах з Машею, яка віддано вела дорогу гостю туди, куди та просила, але розмови про минуле не давали Марічці пізнавати Прагу. І вона облишила шукати ту місцину, заради якої їдуть до чужих міст метафізичні пілігрими. Бо думками й почуттями вся була в перебудовчій Москві.

— Машо, ти стільки зла тримаєш на свою родину... Але ж я жила у вашому домі цілий навчальний рік! Поїхала до Києва у травні 87-го! Я не відчувала у вас в домі аж такої поганої атмосфери.

— То вони при тобі стримувались. Справді, в той рік вони були не такі суки. Може, тому так полюбила тебе!

Сестри обійнялися, ідучи по Чеховім мосту. Маша простягла руку зі смартфоном, щоб зробити фото й виставити його у Фейсбуку.

— Не боїшся опинитися в мережі з москалькою?

— Моя мета — нічого не боятися! Навіть москалів!

— А я в мережі — Marie Rogova, Praha.

— Ну от бачиш! Але головне — ти не страждаєш на екстатичну любов до Росії.

— Помиляєшся! Я дуже люблю Росію! «Єйо Пушкіна, Стєньку і єйо мужиков!» — викрикнула Маша рядок Євтушенка. — Але правда в тому, що всі розумні росіяни люблять Росію на відстані. Що вона більша, то любов сильніша. Здається, і у вас до України популярне таке саме ставлення.

— Це не зовсім так...

— Це зовсім так! — викрикує Маша. — Але всі мають звітуватися перед своїми спонсорами. Моїми спонсорами є мої покійні радянські предки. Та не всім щастить на спонсорів, перед ними не треба звітуватися. А тепер скажи, що я не права!

Марічка вирішила не конфліктувати зі своєю спонсоркою, яка надала їй кров і стіл у химерній Празі. І не провокувати на нескінченні діалоги: а що ж воно таке — любов до батьківщини? Тим паче, якщо це любов до Росії.

Вечорами вони розігрівали готову їжу з ресторану й розливали пиво чи вино, й сиділи в напівтемній кухні. А з даху сусіднього будинку на них уважно дивилося підсвічене кам’яне створіння з напруженим обличчям.

— Поглянь, — казала Маша, — вона сидить на голові в якогось чоловіка, який, на відміну від неї, навпаки, зовсім спокійний. Я вже не можу жити без неї. І ти за нею сумуватимеш, коли поїдеш.

— Це вона чи він? Обличчя якесь... гермафродитське.

— Я думаю, це таки вона. Моя Лізель. Я ж тебе з нею знайомила ще в перший день.

— А де ж той чоловік, в якого вона, як ти кажеш, сидить на голові?

— Ти його не бачиш? Це те, що нібито виглядає, як бганки спідниці. Але, якщо придивитись, воно складається в чоловіче обличчя.

— Не бачу. Звідси взагалі не видно спідниці. Затуляє карниз. Може, видніше з кабінету?

Марічка рушила до дверей, щоб увійти до кабінету, підійти до його вікна, яке виходило на той самий бік, що й вікна кухні.

Саме тієї миті у кабінеті голосно б’є годинник...

— Не ходи туди, не ходи! — знервовано скрикнула Маша.

Марічка згадує про загадкові двері в кабінеті, за якими невідомо яке приміщення. Повертається до кухні, сідає за стіл. Далі вони п’ють мовчки. І от вже Маша куняє над келихом, в якому лишилася сама пивна піна. Марічка розуміє, що ніяка сила не змусить Машу, таку виклично відверту, якщо йдеться про її родину, розкрити таємницю дверей в кабінеті. Чим же так налякала її кімната в тій празькій квартирі, в якій вона мешкає вже стільки років?

— Я вийду ще за пивом, ми мало взяли цього разу.

Марічка вмикає світло в кабінеті, щоб легше було ідентифікувати вікно приміщення з вулиці. Бере сумку і йде на вулицю. І, перш ніж іти до найближчої крамниці за пивом, дивиться нагору. Кам’яної Лізелі знизу не видно. Лише видно, що на даху будинку навпроти щось підсвічують. А ось на останньому поверсі Машиного будинку — вікно кабінету; в ньому горить яскраве світло. А от три тьмяних вікна кухні, яку освітлюють лише вогні свічок. А ліворуч від освітленого вікна одне суцільно темне вікно, певне, саме тієї загадкової кімнати за замкненими дверима. Марічка йде до найближчої крамниці, купує кілька пляшок пива, нарешті віддавши в’єтнамцеві за прилавком ті п’ятсот крон, які зняла зі своєї картки перед тим, як зустріла Машу, яка ніде не давала їй платити, мовляв, твоя мати свого часу не знайшла паскудної генеральської родини, як моя, то й достаток у тебе зараз помітно менший. На зворотному шляху Марічка ледве тягне сумку з пляшками, одначе, відзначає той позитив, що Маша по-європейському упивається пивом або вином, а не горілкою, все-таки в її російських жилах половина крові — українська. І, перш ніж зайти до під’їзду, ще раз дивиться вгору. Ось вікно кабінету, ось вікна кухні, а ось темне вікно таємної кімнати. І от там спалахує світло й одразу гасне. Спалахує й гасне, спалахує й гасне! Перелякана Марічка не втримує в руці сумки з пляшками, яка падає на брук. Підступно запахло пролитим пивом. Розбилися не всі, але довелося розставити цілі пляшки в ряд під стіною будинку, а розбиті нести до сміттєвого баку Sklo. Тим часом по тихій вулиці суне ватага молодих хлопців. Вони з гучним реготом зупиняються перед батареєю пляшок, тицяють у них пальцями. Марічці довелося збирати цілі пляшки назад, до мокрої сумки, поки хлопці глузливо обговорюють дії дивної жінки, а вона не розуміє їхніх коментарів чеською.

А в ліфті її вдарила думка: схоже, світло в потаємній кімнаті блимає, коли б’є годинник.

Наступного дня Маша збирається в дорогу. Як виявилося, вона летить на зустріч однокласників.

— Ти могла б поїхати зі мною. Ти ж їх усіх знаєш!

— То ти летиш до Москви?

— До якої Москви? Боже збав. Хто там лишився у тій Москві?

Маша летить до Мадрида. Ідея затягти Марічку з Києва на зустріч московських однокласників раптом запанувала над Машею з такою силою, що вона була готова оплатити двоюрідній сестрі переліт Прага-Мадрид та Мадрид-Київ. Та квитки на найближчий час виявилися дуже дорогими, тож сумбурна ідея померла так само швидко, як і народилася. Маша вкотре кляне Мілену, яка дере з неї гроші, які не варті цієї квартири з усіма цими клятими годинниками.

— Передавай вітання усім, хто мене пам’ятає. А, до речі, мені на Фейсбуці іноді викидало когось із них, типу, people you may know, — сказала Марічка.

— Мабуть, хтось із них зазирав на твою сторінку.

— І Онька там буде?

— А як він може там не бути? Все відбуватиметься в його домі.

Онька Ніколаєв, якому його батьки дали старообрядницьке ім’я Онуфрій, тим самим, певне, стверджуючи свою вкоріненість у російський ґрунт («почву»), був хлопцем Маші вже тоді, в сьомому класі. Він був мажором іще більшого калібру, ніж Маша, хоча, здавалося б, генеральська онука, дочка полковника Московського гарнізону, то було достатньо круто для пізнього СРСР.

— Ми з Онькою захищали Білий Дім у серпні того достопам’ятного року. Ти можеш собі таке уявити?

— Можу, Машо. Такі тоді були часи.

Від початку дев’яностих сестри перестали спілкуватися не лише тому, що розвела історія. А ще й тому, що для кожної найважливішими стали не так історичні, як особисті драми. І це тривало багато років. І це було важливіше, ніж стосунки з батьками. Точніше, стосунки з батьками могли бути нормальними, лише якщо не заважали, а допомагали стосункам із чоловіками. І взаємини з історією також були підпорядковані стосункам з ними. І коли не складалося з ними, то здавалося: валиться світ. Тоді було саме так.

— А як воно тепер? — спитала Маша.

— А як воно тепер? — перепитала Марічка. — В мене є дочка.

— Кому ума нє доставало, — цитує російську класику Маша, знизуючи плечима. — А я робила аборт від Оньки.

— На це теж небагато треба розуму.

— В Кремлівській лікарні! — вигукнула Маша.

— Тоді зовсім інша річ, — погодилась Марічка.

— А коли ж ти народила? Ти замужем була?

— Недовго, але була. На початку дев’яностих.

— І моя мати знала?

— Знала. Але вона дуже просила поберегти тебе від цієї інформації. Щоб не травмувати.

— От дурна корова! Ти за Білла Клітора заміж виходила?

— Та ні. За такого собі Тараса Остапчука.

— То чим ти мене могла травмувати, Господи?

Лізель за вікном, здавалося, чула їхні розмови. І співчутливо кивала кам’яною головою.

Маша поїхала рано-вранці. Марічка встала попрощатися з нею. Потім лягла ще поспати. Але сон був неспокійний: щогодини прокидалася від лункого бою годинника в кабінеті. Поки Маша була вдома, годинник майже не заважав. Чого ж його його бій зараз став таким нав’язливим?

Прокинувшись по тому, як годинник відрахував одинадцяту, Марічка вже й не засинала. Та й скільки можна спати? Тепер вона зможе ще трохи погуляти по Празі, маючи гарантований дах над головою, але без виснажливих розмов про минуле.

П’ючи каву на кухні, Марічка глянула на Лізель, яка виглядала при денному світлі зовсім не такою, якою бувала темними вечорами із неприродним освітленням. Тепер її кам’яне обличчя не страдницьке, а лагідне. А яка ж вона з кабінету? Звідти справді зовсім інший ракурс. Марічці здалося, ніби Лізель поманила її кам’яним пальцем. І саме тоді годинник почав бити дванадцяту дня. Полудень. А замок у загадкових дверях — чи то лише так здалося? — клацнув, ніби хтось його відімкнув зсередини. Марічка взялася за мідну ручку, яка імітувала химеру з Собору Святого Віта. Двері відчинилися. Кімната була зовсім порожня, голі стіни. Лише Лізель у вікні. Певне, з цього вікна вона якась інша. Марічка підійшла до вікна, а двері за нею зачинилися. Вона вмить кинулася назад, але двері вже не відчинялися. Вона була замкнена в порожньому приміщенні, де у вікно світить яскраве травневе сонце, а на даху будинку навпроти сидить кам’яна Лізель.

Зсередини порожньої кімнати мідну дверну ручку було відлито у формі жіночої руки з довгими пальцями, складеними в дулю. Скільки вже Марічка смикала ту мідну руку, і крутила її, і штовхала ті двері, але вони не відчинялися. Вона грюкала у двері, била кулаками, ногами, кричала, люто плакала. Але який в тому був сенс? Її ніхто не чув і не почує. Куди вона сьогодні збиралася? На Золоту вулицю, куди так і не пішла ні під час симпозіуму, ні з Машею? А потім до Даліборки, відвідати Голодоморню, заплативши за це чотириста крон? Ну от, вона тепер безкоштовно потрапила до Голодоморні. Поки про їжу й не думається, але прийде час і голод почне страшно висмоктувати її єство. А ще перед тим страшно захочеться пити. І ніхто не визволить.

Марічка згадала, що Маша весь час ходила по дому із смартфоном у кишені. Іноді надовго завмирала, посміхаючись, пишучи записки комусь зі своїх давніх приятелів, певне, тому ж Оньці. Але ж листувалася вона зрідка, а смартфон ніколи не випускала з рук. І до кабінету не заходила без нього. Напевне, вона також потрапляла до цієї пастки. Але не схотіла пояснювати їй, може, соромилась? Хто ж визволяв звідси Машу? Так, вона попереджала її: не здумай відчиняти ці двері! Але хіба так попереджають? Так саме заманюють!

А може, вибити тут вікно?! Марічка підбігла до вікна, стала щосили бити об скло кулаками. Але вікно не боялося її кулаків: навіть не задзеленчало. А Лізель дивиться на неї зі співчуттям. І що з того, як раптом ти розіб’єш це вікно? Хто почує твій крик нагорі? Скло полетить вниз? То його віднесуть до сміттєвого баку Sklo.

А може, це вікно відчиняється? Ні, себто так. Шпінгалети сидять у відповідних щілинах так міцно, що посунути їх неможливо, принаймні її жіночими силами. Та й що з того, як воно відчиняється? Це високий поверх. А внизу мозаїчний тротуар, диво празького модерну. Зручний майданчик приземлитися.

Марічка починає ходити по кімнаті, як тигриця по клітці. Це ж треба було встрягнути в таку халепу! Невже Маша не могла артикульовано пояснити, що то за кімната? Але хіба вона все одно не намагалася б потрапити сюди? Намагалася б, але принаймні взяла б із собою свій телефон. Але що з того, куди б вона телефонувала?

То що мені робити, Лізель? Втомлена Маша сіла на підлогу, обперлася на стіну, розпростала ноги. За дверима пробило третю. Отже, вона тут уже три години. Їсти й пити не хочеться, але підступно й принизливо хочеться іншого. І від підлоги йде несильний, проте явний дух сечі. То колись тут облюралась Маша? Чи інша жертва цієї кімнати. І, хоча в кімнаті та й надворі тепло, від підлоги все одно йде холод.

Марічка залазить на широке підвіконня, сідає спиною до віконної пройми, підібгавши ноги до живота. У вікно світить весняне сонце. А вона в цій темниці. Та ні, то не темниця, то світлиця. Але, виявляється, і світлиця може бути темницею.

Марічка задрімала на вікні, прикинулась від тяжкого сну, коли било шосту. Господи! Їй снився сон! Їй снилося, що вони з Машкою самі в її хаті на Кутузівській ще тоді, і вони — малі дівчата. Насправді вони самі ніколи не лишалися, бо, як не було вдома Машиної мами, а її тітки, то з ними була Машина гувернантка. Але от вони самі. А в Кутузці теж є потаємні двері, куди не дозволяють зазирати, бо буде лихо. Але от Маша веде Марічку, яка певна: там, у тій коморі — портрети Сталіна. А Марічка загадково посміхається й відмикає двері комори. А там багато всього, але нічого нема. Якесь темне нагромадження, але незрозуміло чого. Суцільний хаос картинних рам і поламаних стільців. Ось ніжка стільця суне прямо в обличчя.

Б’є сьому. Починає ледь сутеніти. На стелі люстра. Але вимикача ніде нема. Отже попереду — темна ніч. Але яка різниця — темниця, світлиця, все одно в’язниця... О восьмій вже зовсім темно. Ні, не зовсім. Сутінки густі, але це ще сутінки, а не нічна темрява.

Підсвітили Лізель. А таки правда: вона сидить на голові в якогось чоловіка! Саме з цього вікна це добре видно! Марічка мимоволі замилувалася кам’яною скульптурою під цим ракурсом. Справді неймовірно гарно. Дивитись, дивитись — і не відводити очей. Молода жінка сидить на голові чоловіка. Але чи варто заради того, щоб побачити це, сконати з голоду в цих стінах?

Марічка чомусь згадала, як її хлопець, в якого вона в молоді роки була дуже закохана, сказав їй, що понад усе в житті хоче побачити північне сяйво, а потім готовий замерзнути до смерті. Їй стало тоді нестерпно боляче, що він не бере туди її. Ти моє північне сяйво, Лізель! Марічка стала на коліна на підвіконні, бо тіло затекло сидіти, спираючись на стіну. Ну от, вона може ворушитися, рухатися, але чи довго це триватиме? Вона тут заклякне, замре, її обплете павутиння, вона ще буде жива, коли сюди увійдуть, але її не зможуть відкачати.

Вже зовсім темно, кімнату освітлює лише світло Лізель. Як і кухню, в якій нікого нема. Де Маша не запалила свічі. Де на столі стоїть чашка, з якої Марічка пила каву вранці й так і не помила її. Ще до того, як втрапила в цю пастку. Годинник б’є дев’яту. І раптом спалахнуло світло, а потім згасло. І, кожен удар супроводжує несподіване блимання світла зі стелі, яке потім гасне. Марічка згадує, як блимало в цій кімнаті світло, коли вона ходила за пивом. Вона кидається до дверей: а може вони тепер відчиняться? Але двері замкнені. І тут до Марічки приходить осяяння: двері відчиняться о дванадцятій. Тепер головне — не проспати. Бо тоді доведеться сидіти тут до завтрашнього полудня.

А спати раптом захотілося страшенно! Кинутися на підлогу і спати, спати! Підлога вже не видається ні холодною, ні смердючою. Мертвий сон захищає від безнадії. Але надія є. О дванадцятій ночі, коли битиме годинник і блиматиме світло, двері відчиняться.

Вистояти Марічці допомагала Лізель. Жива жінка розмовляла з кам’яною, щоб не зомліти в темряві. Розповідала їй те, про що не розповіла Маші. Наприклад, як танцювала з Онькою на дні народження когось із тих однокласників. І вперше в житті відчула щось химерно-неймовірне. Я не закохалася тоді, чуєш, Лізель? Але саме тоді відчула, як класно бути в обіймах хлопця. Але зрозуміла це почуття і змогла його пояснити собі значно пізніше. Ми танцювали ось так: Марічка кружляє по кімнаті, поклавши руки на плечі уявному кавалеру... Б’є одинадцяту. Остання година. Тепер треба бути надзвичайно пильною. Лізель, не затримуй мене тут, добре?

І тут з-за плеча Лізелі виповзла величезна куля й на якийсь час затрималась у її простертій руці. Обличчя кам’яної жінки змінюється щохвилини, наче в живої; вона сидить на голові закам’янілого чоловіка, і тримає в руці повний місяць — таке не зафіксує жодна зйомка. Лише власна пам’ять.

І от, із останнім спалахом люстри, із останнім боєм годинника, в замку таки щось таки клацнуло. Марічка вже стояла біля дверей, тримаючись за мідну ручку-дулю. І двері таки відчинилися! Темниця випустила її й зачинилася в неї за спиною.

Можна пропустити, як саме проминав для Марічки той час, який їй лишався у Празі в квартирі двоюрідної сестри Маші. Це вже не має жодного значення. Вже зібравшись в дорогу, з рюкзаком і валізкою вона подзвонила у двері до Божени. Їй відчинила жінка звичайної зовнішності й невизначеного віку. До речі, вони з Машею тепер також жінки звичайної зовнішності невизначеного віку. Простягла їй ключа. Жінка кивнула: «йсем Божена», але ключа довго не брала. Тільки питала:

— Машá? Машá?

А потім скрикнула:

— Марія! Знам Марія, нєзнам Маша!

І вже в аеропорту, вигрібши з кишень купу металевих крон на келих пива, Марічка думала, а що, власне, з нею відбулося? Так, цілком можливо, годинник якось пов’язаний із замком та з освітленням у другій кімнаті. Щоб виготовити таку конструкцію, не потрібен геніальний інженер, досить просто вправного. Але зустрічне питання: навіщо? Маша напевне так само мала неприємності з цією незбагненною системою. Як її звідти визволяли? Це, зрештою, не має значення, але якось визволили. Хоча, схоже, Маша просиділа у світлиці-темниці не один цикл. Але напевне, так само, як і їй, шлях до свободи в якийсь спосіб підказала Лізель. Празька химерна жінка, яка може бути і красунею, і потворою, і жінкою звичайної зовнішності невизначеного віку. Але тією, в якій не згасає внутрішній вогонь. Дарма що вона кам’яна.

Навіщо ця система була потрібна Мілені? Щоб висувати гіпотези, треба не лише з Машиних слів знати ту Мілену. А поки можуть існувати лише химерні здогадки. Можливо, їй дісталася ця квартира завдяки реституції, в Чехії, здається, таке було, а далі вона не знала, як її деінсталювати, а може, ніхто не брався за це. Чехи хоча й позитивісти, але забобонні. А тут самотня пані з дурними грошима. І ледача шукати щось нове. От нехай тут живе і платить добрі гроші. Краще жити зі старими страхами, ніж з новою відвагою. А чи хотіла Маша, щоб Марічка втрапила в цю пастку? Невідомо. Чужа душа — пітьма. Своя власна — так само.

Реєстрацію на рейс ще не оголосили? То вона спокійно доп’є своє пиво. Про ту кімнату не варто нікому розповідати. І не тому, що соромно. А тому, що може більше не вийти порятуватися. Але сам на сам із собою Марічка пишається, що зуміла вибратися з тої загадкової кімнати, яка існує в одному з помешкань історичної Праги. Певне, в тому є якийсь сенс. Якого ніхто ніколи до кінця не второпає.