Празька химера

Повернення

Автобус нарешті рушив, і пасажири з полегшенням закуняли: подолано останній рубіж. Дарина так само глибоко зітхнула й обмацала пакунок, зашитий у білизну. Пакунок, який нещодавно вручив їй батько родини Нікудинських, в якій молода жінка три роки працювала нянькою трьох маленьких монстрів.

Скільки її знайомих провезли в Україну такі, а то й вагоміші пакунки на купівлю житла або автомобіля. Заробити таке важче, ніж провезти. Були сумніви: а може, чесно задекларувати ці кілька тисяч американських доларів? Таку суму провозити через кордон українським громадянам дозволялося. Але, наслухавшись страшних оповідок, мовляв, митники здають заробітчан грабіжникам, маючи з того свій чорний відсоток, Дарина заховала свій скарб на грудях, і от тепер вже напевне його в неї ніхто не відніме.

В Сарни автобус прибув, коли світало. Водій сказав, що стоятиме півгодини, що він хоче їсти. Сонним пасажирам було байдуже, чи хропти в дорозі, чи на стоянці. Дарина вистрибнула з автобуса, сподіваючись знайти телефон­-автомат. Телефонну картку вона придбала на автостанції в Німеччині в крамниці для тих, хто їде в Україну. Її друг дитинства Стас, якому Дарина зателефонувала з Німеччини перед виїздом, казав: тільки-но перетнеш кордон, дзвони в будь-яку годину доби. В Ягодині жоден таксофон не працював. А в Сарнах працює.

— Вітаю мандрівницю на рідній землі!

— Вибач, що розбудила! Добре, що ночуєш вдома!

— Коли прибуваєш у рідне місто?

— Я вже в Сарнах. Прибуття до Києва, до готелю «Либідь» за чотири години. Затримок в дорозі не має бути.

— Зрозуміло! Зустріну! До зустрічі!

Дарина весело побігла назад до автобуса. У вузькій спідниці до колін, у коротенькій шубці, у високих чобітках вона виглядала дуже зграбно. Та ще й радість на її обличчі в цій сонній напівтемряві похмурого зимового ранку.

— Дівчинка на тисячу доларів! — крикнув їй молодий хлопець із пластиковою склянкою кави, який курив біля льрька, певне, також пасажир із сусіднього автобуса.

— Більше, ніж на тисячу!— задьористо відповіла Дарина, маючи на увазі купюри в її білизні.

— Якби було, і хвилини б не вагався, — відповів хлопець, маючи на увазі інше.

Дарина вже давно не підтримує подібних пустопорожніх діалогів із випадковими чоловіками. І з невипадковими так само. Її досвід декілька років як перекреслив усе те, що є таким бажаним для більшості молодих жінок її віку. Вона гарна і їй трохи за тридцять. Але влаштовувати особисте життя вона не збирається. Все це давно в минулому. Вона буде працювати й жити сама в квартирі, на яку заробляла в Німеччині три роки в родині заможних придурків Нікудинських.

— Дара — дура! — кричала їй п’ятирічна хазяйська дочка Аллочка і реготала.

— Зате ти — розумниця, — відповідала Дарина.

— Дара ду-у-ура, — не заспокоювалася Аллочка.

— Зате ти — надзвичайно розумна людина. Чого тільки ти не професор? — я просто не знаю.

— Сама ти професор... — втрачала азарт дражнитися Аллочка.

А на рік старший за Аллочку Сергійко наказував няньці, коли та ввечері приходила до його спальні вимкнути світло:

— Ти зараз роздягнешся і танцюватимеш для мене стриптиз. Ось на цьому столі.

— Але ж, Сергійку, цю послугу не включено в пакет послуг, який оплачує твій тато! Я роблю лише те, за що мені платять.

— Тобі й за це теж платять! — не здавався малий розпутник Сергійко.

— Помиляєтесь, молодий чоловіче. Вам принести угоду, підписану мною і вашим вельмишановним батьком? Там нема цієї послуги.

— То я тобі заплачу зі своїх кишенькових!

Сергійко зривався з ліжка, біг до шафки, витягав кілька десятків дойчмарок.

— Чи ви здуріли, молодий чоловіче? Ця послуга коштує у декілька разів більше. Спитайте у вашого батька!

Сергійко посміхався, мовляв, вони з татом — круті мужики, а нянька провадила далі:

— Домовтесь зі своїм татом, щоб він від наступного місяця включив те, про що ви просите до переліку послуг... — на тому Дарина гасила світло в кімнаті малолітнього гульвіси.

Нянька навчилася спілкуватися із юними Нікудинськими в такий незворушний спосіб лише згодом. На початку свого перебування в цій родині вона істерично бігла до їхньої матері, яка завжди була вдома, але ніколи не виявляла ні найменшого інтересу до власних дітей. Дивилася телевізор у вітальні. Приймала масажистку у спальні. Або курила на кухні в товаристві якоїсь сусідки, а іноді й матері Дарини.

— Дарино, вам за те й платять гроші, щоб ці питання ви вирішували самі, не підключали до цього зайнятих людей, — роздратовано відповідала фрау Нікудинська.

Нікудинські емігрували з України. Батько родини мав якийсь бізнес у Німеччині. Його майже ніколи не було вдома. А коли був, то здебільшого спав. Або дивився порно в кабінеті. І навіть не ховався, коли його заставали за переглядом. Тупо не відводив від екрана скляних очей. Батько родини просто не реагував на слова няньки, яка в перші тижні роботи наївно намагалася вплинути на негідників-дітей через їхнього батька. Поки не приходила мати і не казала:

— Дарино, хіба ви не бачите, людина смертельно втомлена. Дайте їй спокій.

А тим часом блондинка на екрані заплющувала очі й стогнала гучніше й гучніше. «Невже це аж так прикольно?» — думала Дарина і поверталася до своїх нестерпних вихованців.

Мати Дарини кілька років тому нарешті вийшла заміж. За німця. Якого теж здебільшого не було вдома. А коли був, то теж завмирав перед екраном. Хіба що дивився новини, а не порно.

— Надивився в молоді роки, тепер йому вже не цікаво, — пояснювала мати різницю між своїм Герхардтом і Нікудинським-старшим.

У родині Нікудинських підростало ще одне дитя, дебілка Мілуня. Вона, на відміну від старшеньких, не розмовляла. Проте іноді кричала без слів, намагаючись донести до оточення якісь свої як не думки, то почуття. Якщо оточення не реагувало, крик Мілуні переходив у вий.

— Заспокой її! — кричали Дарині Сергійко й Аллочка. Доводилося брати на руки тяжку, як торба з борошном, Мілуню. А та клала своє щокате слиняве обличчя Дарині на плече й замовкала. Комплектом серветок підтирати слину Мілуні Дарину забезпечували. «В мене ніколи-ніколи не буде дітей», — люто думала в ці хвилини Дарина.

Всі ті три роки Дарина практично безвилазно просиділа в цьому маленькому німецькому селищі на північному заході, неподалік від голландського кордону, якого не було на жодній карті Німеччини і яке іменувалося Ніргендсдорф. Кілька десятків кам’яниць, які тісно туляться одна до одної, ніби їм холодно. Офіційна будівля, яку місцеві іменували дорфсовьєт. Кірха, в якій правили раз на три тижні, бо в інші неділі пастор був в інших селищах. Крамниця, яка працювала дві години на день. Виїзд на трасу. «Тут можна знімати кіно абсурду, — думала Дарина, — навіть і декорацій не треба».

Дарина водила юних Нікудинських на приватні уроки до місцевих сивих фрау. Німецької діти вчити не хотіли, вважали, що, навпаки, місцеві мали б вивчити їхню мову.

— Дарино, відведете Сергійка й Аллочку на урок, а потім з Мілунею зайдете до Нацика, — наказувала Нікудинська-мутер.

Нацик мешкав сам, і не у маленькому будинку, як мати Дарини з Герхардтом, а у великому, як Нікудинські. Він був паралізований, не вставав з ліжка, яке, одначе, в нього якимось чином було білосніжним і навіть запашним. Але мову й розум йому не відібрало. І, попри лежачий стан, поспілкуватися з ним було приємніше, ніж з усіма іншими мешканцями цього самого Ніргендсдорфа.

Нацик добре говорив російською з українськими вкрапленнями. Говорив з акцентом, але дієслова й іменники узгоджував між собою згідно з правилами граматики. Чи то вивчив мову, коли був на Східному фронті, чи то був свого часу фольксдойче, який у війну втік з Союзу — про минуле Нацик говорити не любив. Але про сучасне говорив дуже добре й душевно. Саме він і навчив Дарину, як налагодити оптимальні стосунки з розпещеними малими вихованцями. Що казати їм у відповідь на їхні капості, і загалом, як сприймати ті капості.

— Ви ж не покинете цю роботу, Дархен! Адже робота, може, й не така й важка, аби діти не були такими важкими.

— Аби їхні батьки бодай колись щось їм сказали! Я розумію, цій нічого не скажеш, — Дарина кивнула на Мілуню, яка в домі Нацика завжди чемно сиділа на стільчику в кутку, підводячись лише для того, щоб узяти ще одну карамельку від старого, який в цей момент щипав дебілку за величезну щоку. — Але тим, старшим, щось сказати можна було б.

— Ви ж бачите, Дархен, батьки не хочуть виховувати їх.

— А я, може, й хотіла б, та не маю хисту.

— А ви й не маєте ставити перед собою цього завдання. Ви маєте максимально убезпечити себе.

— Але що ж із них виросте!

— Не беріть на себе Божого навантаження, Дархен. Вас найняли не для того, щоб ростити з них гідних людей, а щоб їхня мати мала спокій від них. То й дбайте про спокій цієї жінки. А заодно й про свій.

Коли Сергійко й Аллочка прощалися з Дариною, то казали, що дуже сумуватимуть за нею. Все сімейство зібралося за столом, і мати зі своїм Герхардтом теж прийшли. Навіть промайнула ідея привезти Нацика в його кріслі, від якої потім відмовилися. То була прощальна вечеря на честь від’їзду Дарини. І Мілуню вперше посадили за стіл поряд з її мутер, дали спокій Дарині. Сергійко подарував їй новісінький набір Lego і нахабно поцілував в губи, а Аллочка — одну зі своїх ляльок Барбі, однак у дуже доброму стані. А Мілуня також оббігла стіл і простягла няні нерозпечатаний набір гігієнічних ароматизованих серветок. Подарунки напевне линули від душі. Тим часом господар дому вправно ділив гуску, відрізав Дарині її улюблену задню частинку.

Дарина ковтнула слину, згадавши хрумку шкірочку тої гуски. А вдома у бабусі знову буде та огидна перловка без масла. І найдешевші сардельки, і крики «Не знала ти війни»! Але це триватиме недовго. І Дарина знову з ніжністю обмацала пакет на грудях.

Розвиднілося. Автобус вже їде по Києву. За вікном пливуть знайомі сірі брудні бетонки. Дарині несподівано хочеться плакати, такі потворні ці вулиці рідного міста, куди вона повернулася з охайної добре доглянутої країни, де вже весна. А тут огидна затяжна зима, всюди лежить сірий сніг, у повітрі миготять нікому не потрібні сніжинки, дарма що вже березень. Дарина згадала, як автобус, який виїхав позавчора вранці, весь день їхав по Німеччині, заїжджаючи в різні містечка, підбираючи нових пасажирів. А ті, хто їхали із самого заходу країни, і серед них Дарина, мали оглядову екскурсію. В Німеччині було повно великих і маленьких населених пунктів, помітно кращих, ніж Ніргендсдорф, в якому Дарина скніла три роки. Але лишатися в Німеччині Дарина не планувала. Вона вже добре знала: доля ніколи не виконує обіцянок.

— Домовлялась на Бремен, отримала Ніргендсдорф, — кілька разів повторювала мати Дарини на підтвердження тої тези.

Та якось воно буде. Не все в її місті таке потворне, як ці вулиці, якими їде зараз великий двоповерховий автобус міжнародного сполучення. На помешкання в історичному центрі Києва в Дарини не вистачить. Але Стас казав, що підшукав їй квартиру на їхньому ж масиві, все не так жахливо. Навіть кілька варіантів на вибір.

Ось він, Стас, зустрічає її автобус. Поки пасажири підштовхують одне одного, щоб якнайшвидше схопити свої манатки з вантажного відділення, вони зі Стасом перечікують це юрмище. Дарина дозволяє обняти себе. І навіть підносить руку Стаса до своїх грудей, дає йому помацати пакет із грошима.

— Щось малувато, решта, певне, тут, — і Стас тягне руку нижче талії Дарини, — жінки завжди зберігають найдорожче в найдорожчих місцях.

Її зі Стасом ніколи не поєднували всі ці речі. Він — не більше ніж друг дитинства, і від купівлі квартири для Дарини матиме свій відсоток за труди. Так вони домовилися ще тоді, коли Дарина тільки їхала до Ніргендсдорфа.

Стас садовить її до своєї машини-«копійки» й везе додому. Якщо можна назвати домом те місце, де Дарина із невеликим перервами мешкала, відколи себе пам’ятала. Все — як було. Минуло три роки. Але так само смердять сірі бетонки і так само сяють неприродною яскравістю малесенькі острівці гламуру крамниць і кав’ярень, які виникли на цьому потворному житловому масиві після розвалу Союзу. Клубок у єстві Дарини, який сформувався вже давно, який лише почав ворушитися при в’їзді до рідного міста з траси, зараз, здається, задушить Дарину. Стасові ніби передається її стан, який мимоволі починає непокоїти і його, і він, як пес, який не терпить поганого стану господаря, заспокоює Дарину.

— Як я тебе розумію. Я сам їздив до Європи, а потім повертався сюди. Але в тебе буде житло в доброму куточку. От побачиш!

Дарина народилася і виросла в Києві, і вона знала, що в цьому місті в коловерті бруду й паскудної штампованої банальності справді існують крихітні мікрорайони, де київська земля ніби торкається неба.

А те, що для Дарини іменувалося банальним прислівником «додому», було однокімнатною квартирою в бетонній п’ятиповерхівці з кімнатою чотирнадцять квадратів, кухня — п’ять, у під’їзді, де на першому поверсі інших квартир не було, бо простір, де б мали бути інші квартири, належав гастроному, нині то магазин продуктів «Цілодобово». Два вікна кімнати й кухні завжди блокувалися машинами, які привозили товар. Від’їздили одні, приїздили інші. І так завжди. Якщо ж траплялося таке диво, що машин не було, перед вікнами трохи на відстані бовваніли похилі кілки, до яких були прив’язані мотузки, щоб мешканці першого поверху могли сушити білизну, бо в інших були балкони.

Стас пригальмував свою «копійку» біля того триклятого під’їзду. Веде Дарину між рядами машин. Їх зустрічає власниця «Цілодобово», Анжела Захарівна, Захарна, яка стоїть на порозі в розстебнутій норковій шубі з декольте до пупа. Так само вона стояла тут у той день, коли Стас забирав Дарину й віз її до автобуса на Німеччину три роки тому. Лише, здається, шуба була інша.

— Дякую, Стасику, то я відсипаюся і завтра дзвоню тобі.

— Зачекай, Дарцю, я маю знати, що ти потрапила в дім.

Дарина зі Стасом заходять до під’їзду й стукають в обдерті вимазані-не пойми-чим двері, на яких написано: «баба ніна дура». «Якщо вхід до раю — то вишукана й урочиста брама, то до пекла веде щось таке», — думає Дарина, згадавши зображення воріт в ореолі сяйва та манірного херувима з мечем біля ліжка Нацика.

Ніхто не відчиняє. І ось уже лунає голос Захарни:

— То ти ключика не маєш, Даринко?

— А що, баба пішла? Вона добре знала, що Дарина приїде сьогодні! Я їй вчора тричі нагадав!

— Вона пішла до ЦСБ. Скоро буде!

— Куди-куди?

— Ну, до нашої церкви! До суду божого! Ти ж, Стасику, знаєш цих кадрів!

— До церкви суду божого? Але ж сьогодні не неділя! Чого було пертися до того кінотеатру?

— А вона тепер і в них підлогу миє! — кричить Захарна. — Помиє в мене і біжить до них. А ви можете поки зайти до нас, до «Цілодобово», може, щось візьмете перекусити з дороги? Якщо у вас лише валюта, я вам обміняю. За добрим курсом.

— Нічого, Захарно, ми поки посидимо в машині.

— А який ще божий суд? Який кінотеатр? — не розуміє Дарина. — Я не спала дві ночі, ти поясни мені...

— Ти пам’ятаєш кінотеатр, який загнувся після розвалу Союзу? От якби знав, провіз би тебе коло нього.

— На біса він мені?

— Та це тепер головна радість у нас на районі. То там тепер оселилися ці, служники церкви суду божого. Відремонтували ту бетонну байду, почепили якісь плакати. Тіпа вони вершать суд божий. Оце єдина новинка на районі, поки тебе не було. Мені воно непогано, в мене в ларьку ці цеесбісти добре беруть цигарки й горілку. Такі новини. А ще в нас тепер не купонокарбованці, а гривні.

— Але ж це не лише у нас на районі.

— Це по всій державі. Але від того нічого не змінилося. Все інше те саме... Ось преться твоя бабка...

— Повернулася! — єхидно вигукнула бабуся, побачивши Дарину.

— Я ненадовго, — відповіла Дарина.

— Це вже як Бог вирішить. Багато разів ішла ти з цього дому і все одно верталася сюди. Вількомен, фрау дойче! Як там твоя мутер? Не збирається назад?

— А ти, бабусю, виявляється, досконало володієш німецькою!

— Я ж всю війну пройшла! — вигукує бабуся свою коронну фразу. — Давай, заходь, що стоїш на порозі? Додому приїхала! Зараз вип’ємо по сто грам за повернення.

В квартирі на першому поверсі нічого не змінилося. Бабусин матрац охайно застелений. Даринин диван, який їй купив котрийсь із материних тимчасових громадянських чоловіків ще до того, як мати злиняла до Німеччини, завалено клунками, які бабусі заміняють меблі. Клунки всі полотняні, жодного целофанового. Протягом свого проживання у цій квартирі від 1960-го року баба не купила жодної шафи, жодного стільця. Нехай в цій хаті, яку дали їм із п’ятнадцятирічною дочкою, матір’ю Дарини, все буде, як у фронтовій землянці, «вйотся в тєсной пєчуркє огонь». Щоправда, в кухні стоять стіл і дві лави. Нічого, скоро Дарина переїде звідсіля. От тільки забере свій диван. І стіл з лавами теж забере. Нехай стара сука їсть з підлоги. Як собака з миски.

Бабуся витягує з одного з клунків — а у своїх клунках вона орієнтується віртуозно, ніколи не плутає, того, де цвяшки, з тим, де металевий посуд — три алюмінієві стопки, дістає із полотняної сумки пляшку з горілкою, поривається розлити на трьох.

— Бабо Ніно, я за кермом, — відмовляється Стас.

— Ну, хоч нюхни, чисто символічно, — бабуся плескає краплю в алюмінієву чарку для Стаса, — возиш цю хвойду, а мене до церкви ні разу не підвіз.

Тільки-но Стас відкрив рота, щоб нагадати бабі, що церква суду божого — за два кроки звідсіля, розвертатися й виїжджати довше, ніж іти пішки, як втрутилася Дарина.

— Бабусю, якби я була хвойдою, то заробила б стільки, що могла б і не сунути до тебе, навіть ненадовго. Пожила б у готелі, поки оформлю купівлю хати. А я працювала в Німеччині нянькою.

— Нянькою? То ти так добре вивчила шпрехен зі дойче?

— Родина була з Києва. А тепер, бабусю, забери свої погані клунки з мого дивану. Я хочу відпочити з дороги.

— Відпочивай, звичайно ж, відпочивай, Даринко! — несподівано поміняла тон бабуся, заквапившись прибирати Даринине спальне місце. — Я чого сюди все це поклала? Щоб ніхто, як раптом зайде сюди, не дай Боже, не сідав на твій диванчик, поки тебе нема! Зараз я постелю тоді простирадлечко, на ковдрочку півковдрочку натягну, хіба я не розумію, як ти втомилася, три дні в дорозі.

«Як завжди, наговорить різної мерзоти, а потім переходить на улесливий тон, щоб її не вбили», — подумала Дарина, натягаючи ковдру на голову й засинаючи.

— Я тобі покажу кілька варіантів, — каже Стас, — так сталося, що на твої гроші зараз є три квартири. Два на нашому районі, а один — на Лівому березі. Поїдь подивись. Навіщо тобі лишатися так близько від бабки? Щоб вона до тебе в гості ходила?

Але квартира на Лівому березі Дарині не сподобалась. І ще одна в них на районі теж не сподобалась. Хоча й була в дуже доброму стані й продавалася разом із обладнаною кухнею. Але вікна виходили на колишній кінотеатр, нинішню церкву суду божого. Та Дарина вдячна, що Стас показав їй ті дві квартири. Саме завдяки цьому вона ще більше уподобала ту, на краю лісу. Хоча вона й абсолютно порожня.

— То тепер я зведу тебе з хазяйкою, будеш домовлятися про ціну, — каже Стас.

У Дарини дуже мало речей. Як у мандрівника, який все своє змушений носити за собою. Мріючи про власне помешкання, Дарина ніколи не малювала в уяві меблі, килими, статуетки, вазони з квітами на підвіконні. Лише простір без бабиних клунків. І спокій за вікном. Щоб не було, як з вікон кімнати й кухні бабиної землянки: немиті зади авт, які привезли харчі до продуктового магазину.

Але навіть найдешевші меблі з пресованої стружки коштують грошей. А жінка, яка продає ту квартиру, хоча вже давно не може її продати, ціну знижувати не хоче, просить суму, яка всі гроші Дарини. Вона сподівалася, щось все-таки лишиться на меблі. А жінка поступатися не хоче, мовляв, де іще на нашому масиві ви знайдете місце, щоб усі три вікна виходили на ліс. І на який ліс!

Після тої розмови Дарина стукає у віконечко ларька, де торгує Стас. Хлопець подає знак: зараз відпущу покупців — і поговоримо.

— Спробуй поговорити з нею ще раз, — пропонує Стас. — Тут треба казати: і маршрутка до вас не доїздить, і до магазину далеко, і до церкви далеко.

— До церкви суду божого? — питає Дарина.

— А хоча б і до неї, чому б ні? Як в тебе не вийде, я спробую поговорити з нею сам. Вже скільки витрачено сил на твоє житло!... Дивись, Дарино, ось вони!

— Хто?

— Цеесбісти. Це їхнє керівництво, тіпа...

Від колишнього кінотеатру йдуть кілька чоловіків і жінок, одягнені в чорні куртки, які сидять на них підкреслено добре.

— Зараз вони підуть спинами до нас.

На спинах чорних курток — яскраво-малинова рука тримає спис, на який насаджено шальки терезів. І на рукавах — терези. Весело перекидаючись словами, вони рушили до ресторану «Алі-Баба».

— Там обід має ціну учительської місячної зарплатні, — каже Стас. — Зголодніли, вершителі суду божого.

Дарина сторгувалися з господинею помешкання біля лісу, і та трохи знизила ціну. Не настільки, як хотілося б, але знизила. І вже призначено день і час для оформлення купівлі-продажу.

Стас на цей день знову посадив у свій ларьок свою матір. А сам стоїть на порозі землянки, готовий везти Дарину туди, де має відбутися останній акт драми.

— Паспорт взяла? Чудово! Куртку із внутрішньою кишенею одягла? Ну а тепер головне.

Дарина опускається на коліна перед своїм диваном, єдиною своєю, здавалося б, непорушною власністю, право Дарини на яку визнавала навіть баба. Піднімає подушку, намацує таємну шухлядку, яку багато років тому виготовив для неї один материн кавалер. Там вона ховала свою першу косметику, яку придбала на мізерну стипендію в технікумі, там зберігала вітальні листівки від першого хлопця, поки не вирішила викинути їх. І там — а де ж іще? — тримала вона свої безцінні тисячі. І їх там нема! Нема, нема, Стасе!

Пограбування квартири? Ні, це погана версія. Захарна на дверях — не треба міліції. Це бабуся! Тільки навіщо їй такі гроші? Вона завжди так пишалась, що живе на військову пенсію, а чужого їй не треба, ніколи не брала подарунків від материних кавалерів, завжди презирливо вертала: не потребую!

— Зараз я її знайду! Вона або миє підлогу у Захарни, або на божому суді.

Стас втяг до землянки бабу Ніну, яку відразу й зустрів на порозі під’їзду.

— Чого ти штовхаєш стару жінку, яка пройшла всю війну, ти, шмаркач, — звивається бабуся в руках Стаса.

— Де гроші, сука?

— Хто тобі дав право називати мене сукою?

— Ти і дала! Де Даринині гроші?

— Зачини двері, щоб Захарна не чула. Гроші, які ця хвойда заробляла в німців? Так, я віднесла їх на церкву суду божого! Тільки так їх можна очистити від німецького лайна!

— Ти здуріла, бабо! Кому з них ти віддала гроші?

— Церкві й віддала! Їм усім віддала! Їхньому ... аеропагу!

— Кому конкретно? Якій сволоті з того кагалу ти віддала Дарчині гроші, за які вона працювала без вихідних три роки?

— А не треба було працювати на фріців! Не треба було працювати на фашистів! На нацистів!

Стас підняв бабу над землею і поніс із наміром добряче грюкнути нею об стіну, але стара несподівано виявила неабияку силу і примудрилася викрутитися з рук молодого хлопця.

— Я їй добро зробила! Вона б умерла в хаті, яку б купила на ті погані гроші! Від раку! В муках!

— Дура ти нещасна! Тисячі людей купили собі житло на німецькі гроші!

— А в Дари цього б не вийшло. Я врятувала її, а ти їй зло робив. Як і її матуся.

Баба не кричить. Вона шипить ті слова, стоячи посеред кімнати, неприродньо витягнувши голову вперед, на­пнувши жили на шиї, вирячивши очі, вишкіривши зуби. І в нормальному стані її обличчя важко назвати просто собі обличчям старшої жінки. А з цією гримасою вона схожа на якусь потойбічну потвору чи то з пекла, чи то з хтонічної отхлані.

Розгублений Стас присів навколішки перед матрацом, де лежить Дарина, торкнувся її плеча.

— Даро, я поїду туди, я маю повідомити, що тебе не буде, це щоб не платити нотаріусу. А ввечері ми розтрусимо цю паскуду. Я приведу хлопців. Вона забере від отих твої гроші.

— Нічого ви мені не зробите! За мене тепер церква суду божого! Мене тобі образити не можна! Я зараз їду замовляти собі одяг, такий, як у них!

Баба швидко витягла зі своїх клунків якісь ганчірки, спритно поскладала їх до полотняної сумки, з якою ходила на вулицю, і пішла з дому.

— Даро, сонечко, ми ввечері змусимо її заговорити! Розумієш, їх там, цих цеесбістів мільйон, вона має сказати, кому саме вона дала гроші. А далі підемо в міліцію, які б вони не були суду божого, але крадені гроші приймати не можна і їм. А твоя баба елементарно вкрала в тебе великі гроші. Ти напишеш заяву в міліцію?

— Напишу, звичайно.

— А тепер мені треба йти. Я ввечері зайду.

— Ти не приходь краще. Я сама зайду до тебе в ларьок.

Дарина якийсь час сиділа на бабиному матраці, схопившись за голову, розгойдуючись, як лялька. Потім взяла свою сумку, яку завжди носила з собою. Там було кілька сотень дойчмарок, на які Дарина жила після повернення. Роботу думала шукати вже після купівлі квартири. То були гроші, які їй платив Нацик за різні дрібні послуги. Гроші були на місці. Цікаво, що б Нацик сказав їй зараз? Як би заспокоїв? Він завжди вмів заспокоїти її. Але ті неприємності, які мала Дарина в Ніргендсдорфі, були дрібницею порівняно з її нинішнім крахом. Чи зможе вона ще колись заробити такі гроші? Та й нерухомість весь час потроху, але дорожчає. Німці сміються із наших цін на квартири й будинки, але пророкують, що скоро в нас буде те саме, що в них. Та й навіть, як ціни будуть такі самі, знову три роки не жити...

У двері рішуче постукали. Дарина машинально відчинила їх. На порозі — жінка в уніформі ЦСБ.

— А де ваша баба?

— Пішла.

— Як вернеться, то передайте їй оце, — жінка витягла знайомий жовтий конверт, який їй вручив Нікудинський кілька тижнів тому. Дарина схопила його, зазирнула, побачила знайомі тисячні купюри.

— Що це? — щось підказало Дарині, що питання треба зараз поставити саме так, хоча сама вона добре знала, що це.

Жінка скривила якусь таку химерну гримасу, що стала схожою на бабу, коли та годину тому наполягала на своїй правоті, коли крала Даринині гроші й несла їх до церкви суду божого.

— Це її пожертва церкві суду божого! — жінка вимовила слово «пожертва» із особливо огидною інтонацією. — То передайте бабі, що в церкві суду божого фальшивих пожертв не беруть.

— Фальшивих пожертв?

— Тисячні купюри на території України не ходять. Їх тут в жодному банку не обміняють. А ці ще й фальшиві.

— Вона, певне, не знала, що вони фальшиві, — прошепотіла Дарина.

— Яка різниця церкві суду божого, знала вона чи не знала? Вона на суд божий принесла купу фальшивих грошей! — цеесбешниця знову скривила гримасу вищої проби потворності. — Підлогу в нас вона може мити, як і раніше. Але до нашого ареопагу вона ніколи не потрапить!

— До ареопагу?

— Вас це не стосується, дівчино. Може, воно й на краще, що я її не застала. Бо ще б падала на коліна, вила, як собака. Вона це вміє.

Жінка пішла, а Дарина машинально витягла тисячі з конверта. Ні, жінка з ЦСБ не підмінила купюри. То ті самі купюри, які їй вручив Нікудинський в Ніргендсдорфі. На всіх банкнотах були легенькі сліди її помади. Бо кожну з них Дарина ніжно поцілувала, перш ніж зашивати у свою білизну перед дорогою.

Цікаво, а чи повернула б ця жінка Даринині гроші, якби вони були справжні? «Ну от, ти втратила все, а тобі ще й щось цікаво. І навіть не втратила. Ти три роки працювала без вихідних за ніщо». Чому вона не показала ці гроші матері? Мати була присутня на тому обіді, коли Нікудинський вручав їй гроші. Але гроші він їй дав у кабінеті. А мати хотіла глянути на ті гроші. А вона її не пустила: не треба, сама розберуся. А Нацик? Нацик давав їй справжні гроші. Вона їх витрачала ще в Німеччині, купила собі дещо з одягу. І тут у пункті обміну валют ці купюри в неї міняли... Але того, що їй платив Нацик, небагато. Декілька сотень дойчмарок.

Дарина поїхала в центр міста до телефонної станції. По дорозі весь час обмацувала сумку, перевіряла, чи на місці її німецькі гроші. Продала сотню в обмінному пункті, замовила розмову з Ніргендсдорфом. Мати вдома.

— Добре, що застала тебе вдома, мамо.

— А де я могла бути?

— Ти могла бути в гостях у своєї подруги фрау Нікудинської.

— Ой, Дарочко, яка подруга? Вони втекли, винні гроші половині Ніргендсдорфа! Він же кілька років платив, заслужив кредит довіри, то потім йому багато чого відпускали в кредит! То він і лишив борг мало не за рік! І за ту гуску, яку їли, коли тебе проводжали, вони винні! Вони втекли вночі, скоріш за все, до Америки. Виїхали на машині, яку кинули в аеропорту в Гамбурзі!

Дарина розповіла матері події цього дня. Спочатку про крадіжку бабусі, а потім про повернення краденого працівницею церкви суду божого.

— Донечка моя! Сонечко моє! Бідна моя! От суки Нікудинські! І тебе обдурили, о Боже! А таки зуміли всім сподобатися.

— Мені вони, якщо чесно, ніколи не подобалися, мамо.

— Зачекай, я тобі ще не все розповіла про Нікудинських! Вони залишили в Ніргендсдорфі Мілуню! А вона кричала, ти ж знаєш, як вона вміє кричати! То ж був не їхній дім. Вони його орендували в пастора. А на Мілуню їм ішла добра допомога! В цій дурній Німеччині дебілам платять краще, ніж тим, в кого варить голова.

— Мені Нацик говорив, що на неї йдуть добрі виплати, — глухим голосом відповіла Дарина, — як, до речі, в нього справи?

— В нього все гаразд!

— Що значить «все гаразд»? Він встав і почав ходити?

— Ні, не встав! Але ж він лежить у власному домі, Даринко! І до нього ходять добрі лікарі! Це краще, ніж бути молодим, здоровим і бездомним! Бідно моя дівчино! Але я знову думаю, як тобі допомогти. На жаль, Герхардт проти, щоб ти жила в нас. Та й ти сама бачила, в нас лише дві спальні нагорі, нема де тримати ще одну людину.

— Ніхто з твоїх не хотів тримати мене, мамо!

— Але тобі лише тридцять два роки! А мені всі п’ятдесят два! Було б мені бодай сорок і відкриті кордони, потрібен був би той Герхардт і той Ніргендсдорф!

Дарина повернулася на район, до бабиної землянки. Знову повернулася, як і пророкувала баба Ніна. Вперше Дарина пішла звідси в шістнадцять років, коли була на першому курсі училища. Пішла до хлопця, з яким було все добре, в якого прожила два місяці, поки з відрядження не повернулися його батьки. Поки хлопець захоплено слухав батьків, як їм працювалося в експедиції, Дарина відчула свою космічну непотрібність в тому домі, зібрала речі й пішла. Той кавалер не шукав її й не просив повернутися. Наступного хлопця знайшла лише за два роки, коли вже закінчила училище. Історії Дарининого життя були банальні й брудні, як київські околиці. Емоції, які виникали на початку, змушуючи іноді її єство кричати: «Життя прекрасне!», згодом були побиті каменюками побуту так відчайдушно, що і щасливі години забувалися або згадувалися з огидою.

А мати, на відміну від Дарини, до землянки не верталася. Як пішла після народження Дарини, залишивши онуку бабі на місяць, так і не повернулася через тридцять років. Примудрялася переїздити від одного співмешканця до іншого і без пауз у землянці. Поки після розвалу Союзу не перебралася до Герхардта в Ніргендсдорф.

Єдиною людиною з Дарининого минулого, про яку вона мимоволі згадувала добре, був дядько Зорик, один з материних громадянських чоловіків. Мати завжди шукала не так чоловіка собі, як батька Даринці, принаймні завжди декларувала цю позицію у сварках з бабою в землянці. То вже не її вина, що перше вона сяк-так знаходила, а друге лише одного разу знайшла в образі Зорика.

Зорик протримався поруч її матері цілий рік, і за цей рік Дарина кілька разів побувала у театрі, навіть досі пам’ятає ті спектаклі. Вони втрьох на кілька днів їздили до Одеси і до Феодосії, але радість була не лише в цьому. Дядько Зорик був людиною, яка вмить гасила усі сварки. Він не боявся прийти до землянки разом із матір’ю і змусити бабу Ніну усміхнутися. Він обговорював з Дариною її справи у школі, як жоден друг не вмів. І... і багато всього іншого було так, що Дарина мимоволі усміхається, згадуючи той рік.

Чому ж усе урвалося через рік? Власне, і поки тривав союз матері з Зориком, Дарина продовжувала жити в землянці у бабусі, хоча її часто брали на прогулянки, в поїздки та в гості. Але потім повертали назад. Зорик жив у крихітній кімнатці в комуналці зі своєю матір’ю, мовчазною сивою жінкою, яка весь час усміхалася, майже ніколи не вимовляючи ні слова. Але мати Зорика була, існувала, займала простір у кімнаті десять квадратів, і там стеля височезна, кубічних метрів у тому житлі було багато, але для Дарини місця все одно не було.

— Якби не його матуся, Зорика б жінки розірвали на частини, — ділилася з Дариною своєю житейською мудрістю мати.

А через рік Зорик зник, і мати вже прийшла до дочки в землянку із черговим неандертальцем, який постійно смикав її за руку: ходімо звідси, ну!

Коли Дарина одного дня розпитала матір, де дядько Зорик, він же ж обіцяв книжку «Граф Монте-Крісто», мати прямо рубанула:

— Його забрала сука з квартирою. Набридло чоловікові спати з жінкою, коли матуся прокидається й прислухається зі своєї койки: а що вони там роблять? Запам’ятай, доню: без квартири ми приречені паскудитися з такими, як оце! — мати кивнула на свого нового, який саме пішов за пивом. — А книжку «Граф Монте-Крісто», до речі, Зорик тобі передав. То я все забуваю взяти тобі.

Це було давно, дуже давно. Відтоді стільки всього змінилося у світі! Тільки не в землянці. «Вона завжди була стара, — думає про бабу Дарина, —коли я була дитиною, їй було не так і багато! В сімдесят другому, коли я пішла до школи, їй було лише п’ятдесят два роки! Скільки матері зараз! Але для матері досі ще дуже актуальне молоде життя: одяг, салони краси, секс. А ця завжди була бабою. А я? А я теж скоро стану бабою. Бабою без власного кутка. Навіть без землянки».

Але поки Дарина знову осіла у баби в землянці. Це, зрештою, і її житло, вона тут прописана. І, як не дивно, бабуся до онуки терпляча й улеслива. І винувата. Дарина не розповіла бабусі, як жінка із ЦСБ повернула гроші, які виявилися фальшивими. Тож бабуся мало не щодня починає розмову про свій вчинок, увесь час виправдовуючись:

— Вони ж обіцяли дати тобі квартиру, Дарочко! Трикімнатну! В тебе ж буде родина! Чоловік і діти! От побачиш! І не якісь німецькі покидьки. А наші, радянські!

— Радянських людей вже кілька років нема, ти тільки-но прокинулася, бабо? І квартири вже не дають! А купують! А скажи мені, ти ж була комуністка?

— Я ж усю війну пройшла! — викрикнула у відповідь баба.

Насправді баба в КПРС не була, хоча й вступила туди в окопах чи то Сталінграда, чи то ще якоїсь великої битви. Але її виключили по війні через якісь гріхи. Це з’ясував котрийсь із материних кавалерів, коли хотів ще за Союзу допомогти їй отримати державну квартиру завдяки заслугам її матері, учасниці ВВВ.

— То чого ж ти таскаєшся до церкви? Церква не визнає ніякої партії, тим більше комуністичної!

— А церква суду божого — визнає!

— Так бога ж нема, бабо! Ти мені сама це говорила, коли я була малою!

— А суд божий є! От вони скоро призначать засідання по моїй справі! А після розгляду повернуть решту грошей.

— Решту? Яку решту?

— Ту, яка лишиться після судових витрат!

— Не треба було красти гроші, за які твоя рідна онука працювала три роки без вихідних!

— А то лише на суді божому буде сказано, чи то крадіжка, чи то велика жертва! — грюкала об стіл кулаком баба Ніна. — Не плач, Дарочко, в тебе ще все буде! От згадаєш слова баби Ніни, яка тебе ростила, коли твоя мати тебе покинула. А ти все одно поїхала до неї, до тих німців, які наших людей мучили, я ж усю війну пройшла!

Але якщо приховувати від бабусі факт фальшивості грошей, привезених з Німеччини було можливо і навіть, як здавалося Дарині, корисно, то Стасові довелося розповісти правду. Бо він поривався кликати товаришів і всерйоз катувати бабусю («...помре, то кому вона потрібна? Міліція? В мене є знайомі мєнти»), щоб та зізналася, кому із ЦСБ вона віддала гроші. Щоб далі розбиратися з цеесбістами. Коли ж Стас второпав реальну ситуацію, він тяжко застогнав:

— Дарино! Куди ж ти дивилася, дура нещасна! Не могла перевірити в Німеччині, що тобі дають? Гаразд, ти сама пролетіла, але ж скільки намучився я з твоїм житлом! Скільки разів замикав ларьок, ходив на зустрічі! А ти так підісрала! Так і знай, ти мені все одно винна те, про що ми домовлялися!

Під час тої розмови біля Стасового ларька в Дарини на плечі була її сумка, в якій були гроші, які вона заробила в Нацика та які всюди носила за собою. І дівчина вигукнула:

— Дойчмарками візьмеш? Порахуй на своєму калькуляторі, скільки!

Стас назвав суму, але потім похопився:

— Даро, я ж не кажу, щоб зараз! Коли зможеш! Просто, щоб ти розуміла...

— Я розумію! — Дарина полізла витягати дойчмарки і незграбно викинула з сумки фальшиві долари, які їй повернула працівниця ЦСБ. Стас нахилився, подав їх Дарині, що зробило ситуацію зовсім нестерпною. А Дарина простягла йому кілька сотень дойчмарок.

— Бери! Ці є справжніми!

— Якщо ти так вирішила, я візьму. Але прошу врахувати: ти їх сама мені даєш саме зараз. Я міг і почекати.

Подальше життя Дарини так і тривало у бабиній землянці. Баба, як і в дитячі роки, опікувалася онукою. Прала Даринину постіль у ванні, сушила її надворі, бо прийшла весна, а потім і літо. Годувала її не перловою, а дещо стравнішою пшоняною кашею, і Дарина іноді їла. Іноді ввечері бабуся поривалася налити дорослій онуці сто грам. Одного разу Дарина вилила ту рідину бабі в обличчя.

— Не треба так, Даринко, — сумирно відповіла бабуся. — Суд божий прийде! І там усі дадуть відповідь! І всім воздасться!

— І тобі також, стара гадина!

— І мені також, — сумирно відповіла бабуся.

Мати викликала Дарину на переговори на пошту.

— Донечко, сонечко, як ти там? Ти так довго не озивалася! Я навіть думала про найстрашніше!

— Тобі б повідомили!

— Не треба так, ми тут в Ніргендсдорфі всі переживаємо за тебе!

— Упіймали Нікудинських? — спитала Дарина.

— Яке там! Принаймні нам нічого не відомо.

— А як Мілуня?

— А її, уяви собі, взяв собі Нацик.

— А як же він опікується нею?

— Приходять жінки із соціальної служби, до нього ходять, то ще й до неї. То, власне, чому я тобі дзвоню? Ми вирішили: єдине, що тобі зараз лишається, — вийти заміж за Еріха.

— За кого?

— Ну, за Нацика. Його ж звуть Еріх.

Так, Нацик колись представився Дарині як Еріх. Але вона жодного разу не звернулася до нього по імені, а подумки завжди називала Нациком. Мати відчуває мовчазне ошелешення дочки і розвиває тему далі:

— Ти ж не хотіла знайомитись із жодним з молодих фріців, ми ж із Герхардтом не раз організовували для тебе зустрічі в перший рік, як ти була в Ніргендсдорфі. Потім облишили. Хоча ти їм усім подобалася! Ну, я розумію, мовний бар’єр. А Еріх добре знає нашу мову. І ти завжди любила посидіти в нього. І до Мілуні звикла. Вона ще більше виросла! Як кастрована кішка! Погоджуйся, доню! А далі буде видно!

Замість того, щоб коментувати абсурдність материної пропозиції, Дарина відповідає по суті:

— Але ж в мене прострочена віза! Я ще довго не зможу приїхати до Німеччини!

— То приїдеш до Польщі, — не відступає мати, — а ми доставимо Еріха туди. Він хоче, і це головне! Я це беру на себе!

— Мамо, але не так давно ти не змогла доставити його із сусіднього будинку! — застогнала Дарина.

— Послухай, Даро. Ти сама для себе виріши: ти вмираєш чи живеш? Якщо вмираєш, то вмирай і не муч нікого. А якщо живеш, то зрозумій: в житті і не таке буває! Поки заробиш на власний дім, вимажешся в лайні по самі вуха! Я от скільки років мучилася! І лише нещодавно стала жити як людина! У Герхардта, до речі, проблеми зі здоров’ям, — несподівано кокетливо-грайливим голосом заговорила мати.

По дорозі з переговорного пункту Дарина думала над словами матері: «ти вмираєш чи живеш? Якщо вмираєш, то давай, швидше. А якщо живеш, то живи. Я живу. Заміж за Нацика-Еріха не виходжу. Але живу».

Перед очима Дарини виникла низенька квітуча яблунька посеред крихітного палісадника між сірих будинків. Несподівана краса деревця ще сильніше підкреслювала потворність людських жител навколо неї. Згадала, як усе квітне навесні біля кам’яниць у Ніргендсдорфі. «Все одно не хочу туди, — думала Дарина. — Цей гарний світ з охайними будиночками, там самі каверзи й облуди». Принаймні її той світ приймати не хоче. Але який, який світ прийме її?

Дарина влаштувалася на роботу в приватний дитячий садок. Після Сергійка, Аллочки й Мілуні вередливі діти, які так обурювали її колег, недавніх виховательок державних садочків, для Дарини були просто ангелами. А вечорами Дарина Іванівна все одно верталася до землянки.

Дарина розгубила своїх подруг, з якими зрідка листувалася в Ніргендсдорфі. Ті жінки радо зустрілися б з нею і поновили б обірваний зв’язок. Але Дарина була не готова обговорювати свій повний крах. А зустрічатися з чоловіками і поготів. Вона вже давно сама. Хоча це саме той вік, коли тільки кохатися, навіть якщо й не хочеш створювати родини. Але де, Господи, де? В землянці? Дарину охоплював напад нестримного гомеричного реготу. На бабиних клунках! Чи в лісі? В тому, який починається одразу за масивом. Зараз тепло, зрештою... Але й чоловіки перестали помічати гарну молоду жінку. «Скоро стану бабою! — думає Дарина. — А може, я вже баба?»

Але — О Господи! — вони стали душевно спілкуватися з бабусею. Ніколи з нею не було відвертих розмов. З матір’ю іноді були. То від матері Дарина знає, в яких клоаках жили мати з бабусею до землянки. А з бабою, з якою онука стільки часу жила під одним дахом, вони ніколи не розмовляли, як подруги, як рівні. І от був потрібен аж такий стрес, щоб вони заговорили одна з одною, як людина з людиною. І страшної теми вкрадених грошей вони не оминають. Так легше. Баба постійно виправдовується.

— Дарочко, ти молода. Ти матимеш житло! Матимеш і дуже скоро! Бо як бога й нема, але божий суд є! А за божим судом ти квартиру заслужила! Як і я колись заслужила!

— Побачимо, — сумно зітхала Дарина.

— А от скажи мені, Дарочко, а чи я заслужила пенсію? Я пройшла всю війну, а потім скільки років мила підлогу у військкоматі!

— Заслужила, звичайно ж. А хіба ти не отримуєш?

— А ти ніби не знаєш, яка тепер пенсія? Тоді була пенсія, на яку можна було жити! Я на дві ставки мила підлогу, щоб мати таку ж пенсію, як в учительок! Але країну розвалили! І в мене відібрали пенсію, на яку я тяжко працювала не три роки, а набагато більше!

— Але ж ти мене і в Радянському Союзі годувала самою перловкою!

— Неправда! Яблучка я тобі завжди купувала!

— Хіба яблучка! Але щось смачненьке я їла лише в маминих хахалів!

— Вони тобі завжди пхали цукерки, як німці нашим дітям в окупації!

— А дітям і треба давати солодке! — Дарина мимоволі згадала Нацика й Мілуню. — А ти ніколи мені навіть шоколадки не купила! Ти і тоді на пенсію, як в учительки, меблів у дім не купила, тільки ці клунки паскудні!

— А я все складала гроші тобі на квартиру! Ось!

Баба рушила до купи клунків, витягла з одного з них радянську ощадну книжку:

— Дивись!

Книжку було виписано на ім’я Дарини. Сума поповнювалася щомісяця. І назбиралося кілька тисяч радянських карбованців, солідна сума! Дарина з подивом дивиться на бабусю.

— Я це оформила на твоє ім’я, коли ти була зовсім манюня! Щоб вручити тобі на твої двадцять п’ять років! Якби не розвал країни, ти б одразу купила собі кооперативну квартиру! Але ж твої двадцять п’ять припали на час, коли всі вклади заморозили! Обіцяли індексувати! Але все пропало! Все пропало!

— Я й не знала, що ти таке робила для мене, бабо. — Дарина вперше за багато років лагідно взяла бабусю за руку, що несподівано зворушило стару.

— Та виходить, я щось неправильно робила, якщо ти за ту квартиру все одно їздила до німців.

Дарина розповіла бабі про Нікудинських: і про Сергійка, і про Аллочку, і про Мілуню. І про Нацика. І про його несподівану ніжність до малої дебілки.

— Мабуть, постріляв таких на Східному фронті, — раптом зареготала баба, — то тепер гріхи замолює. Ми у війну дострелювали клініку для слабоумних, яких не добили німці. А що було з ними ще робити?

Баба стала часто згадувати війну. Ту війну, яка була насправді. А не ту, яку в Союзі рекламували для патріотичного виховання.

— Бабусю, чому я не письменниця? — казала Дарина, вислухавши ще один жахливий сюжет від бабусі, в якому, попри кострубату мову оповідачки, пульсувала жива кров кривавої правди.

— А я тобі ще й не те розповім, — раптом прошепотіла заохочена бабуся, — від німця вона. Від полоненого німця.

— Хто?

— А твоя мати!

— От воно що! А як його звали?

— Еріх його звали! Він був такий гарний! Такий... із розумінням до жінки! Не те, що наші... політруки.

— А ти з політруками теж гуляла, бабусю?

— Я всю війну пройшла!

Тут бабуся второпала, що розкривати давні таємниці завжди небезпечно, можна заїхати кудись зовсім не туди, і повернула на іншу дорогу:

— Зате коли вона в мене народилась, я ні з ким жодного разу! Хто б не ліз!

— А до тебе хтось ліз після війни? Ти ж була вже стара! — безжально коментувала свої спогади дитинства Дарина.

— Зате вона була занадто гарна!

— Тому вона така білява!

— Тому вона така курва! Але на суді божому з усім розберуться! Чого ж тільки вони мене не кличуть на свій... аеропаг?

— Аероклуб, бабо! — пирснула Дарина.

— Чого смієшся? Їхня вища рада називається «аеропаг»! І вони б усе сказали, і чи правильно я робила, коли з Еріхом наодинці лишалась, і чи правильно твої гроші до них віднесла. Чого ж вони мене на суд не кличуть? І в той будинок, та навіть на поріг не пускають! Туди, де їхній аеропаг, це не там, де кінотеатр, це в іншому місці, але де, не скажу, хоч би мене катували, вони заборонили...

— Тому що ти їм дала фальшиві гроші, бабо!

— Фальшиві?

— Так, фальшиві! Ті гроші, які ти вкрала в мене, були фальшиві! Даремно паскудилась, бабусю! Не спокутувала ти своїх гріхів перед радянською владою, бабо! От і в суді божому тобі й відмовили!

— Що ти таке верзеш? Звідки ти це можеш знати?

— Ось вони, ті гроші!

Дарина витягла із сумки ті трикляті фальшиві тисячки й кинула їх перед бабою. Стара схопила знайомі купюри, стала тасувати їх, як гральні карти. А потім знову на її обличчі з’явилася страшна гримаса, вона стала хапати повітря витягнутими губами, вирячила очі і зі стогоном впала під кухонний стіл.

— Дарочко, сонечко, — стрибала біля Дарини Захарна, — не муч мене, я тобі все зроблю, лиш не муч мене.

— Що вам треба?

— Мені треба оця ваша землянка! Ти ж бачиш, мій магазин збільшується, торгові площадя ростуть, а путнього кабінету в мене, у власниці магазину, так і нема. Я вже з нею скільки разів починала цю розмову, але ж ти краще за мене знала небіжчицю, в неї на все була одна відповідь: «я всю війну пройшла, мені цю квартиру дав військкомат». Дарочко! Я куплю тобі іншу, але продай мені цю! Я розумію, це твоя пам’ять, тут пройшло дитинство, сюди ти завжди верталася, ніде не приживалася, але ти й мене зрозумій!

— Але ж цю квартиру не приватизовано. Як її продавати, Захарно!

— Але ж ти тут прописана? Значить, вона тепер лише твоя. А в мене всюди є знайомі. Всю документацію зроблять швидко!

Коли все те сталося, в Дарини навіть не було грошей на дзвоник до Німеччини. Захарна підсунула їй свій службовий апарат:

— Дзвони! Це, до речі, твій телефон! Небіжчиця здавала його мені!

Мати на похорон бабусі не приїхала, бо Герхардту раптом стало зовсім погано.

— Тепер, очевидно, за Нацика доведеться виходити заміж мені! Якби ту дебілку Мілуню кудись подіти. Хоча від неї великої шкоди нема. І не кричить, якщо їй постійно пхати солодке. Та й гроші на неї йдуть...

— Я думала, як ти лишишся сама в тому домі, то приїдеш шукати дядю Зорика.

— Згадала бабка, як дівкою була! Навіщо він мені зараз? Треба дивитись не в минуле, а у майбутнє!

— То Еріх — це майбутнє? Мілуня — це майбутнє?

Дарина не могла повірити, що бабусі вже нема, що сьогодні вночі вона ночуватиме в землянці сама, і завтра так само. А скоро вже ночуватиме у своєму новому житлі. Яке все одно дісталося їй. Попри всі витівки лихої долі.

Незважаючи на всі знайомства і хабарі Захарни, процес тривав більше ніж місяць. Захарна годувала Дарину у «Цілодобово», поїла чаєм у крихітній забігайлівці при крамниці, а з душевними розмовами не набридала. Але от нарешті Дарина має всі необхідні документи для продажу землянки. Вона вирушає до біржі, куди не доїхала зі Стасом ранньою весною. Тепер вона не має опікуватися грошима, це клопіт Захарни, з якою вони разом сідають у фольксваген Діми, товарознавця з «Цілодобово».

Після підписання документів учасників оборудки запрошують до особливої кімнати, де в присутності нотаріуса рахують сотні доларів за ту саму квартиру, яку Дарина мала купити ще весною. І як би воно було, якби тоді Дарина виклала зі своєї куртки із внутрішніми кишенями ті фальшиві тисячі? Тоді був би ще більший шок. Тоді стало б іще гірше. Тоді б напевне не було сьогоднішнього дня.

Коли гроші пораховано, Захарна і Дарина повертаються до офісу нотаріуса, де і отримають документи про власність. Захарна на землянку, Дарина — на квартиру на краю лісу. Захарна по-діловому вкладає свій документ на офіційному бланку до портфеля, а Дарина несподівано ридає. І сама не чекала від себе такого. Вона не плакала, коли не знайшла грошей у схованці в дивані. Не плакала, коли жінка з ареопагу церкви суду божого повернула фальшиві гроші, тим остаточно вбивши надію. Не плакала, коли спілкувалася з бабою, з матір’ю, зі Стасом. Не плакала на похороні баби. Але от ридає судомно, надривно, і не може зупинитися, поки Захарна не увіпхала їй до рота якесь сильнодіюче заспокійливе. Тепер Дарині ніяково. Але Діма і Захарна ставляться до неї із розумінням.

Дарині вручають два комплекти ключів від тепер уже її квартири.

— А треті ключики тобі віддадуть, коли ми приїдемо. Там вже мали б перевезти до тебе бабусині речі. Давай, Дімо, спочатку до Дарусі, а потім до нас, в «Цілодобово».

Як і обіцяла Захарна, в одній з кімнат уже стоїть диван, а на кухні — стіл і лави. А бабусині клунки заповнили другу кімнату.

— Господи, Захарно, ви і це тягали! — схлипує Дарина. — Винесли б на сміття!

— Ти що таке кажеш, дитино! В котромусь із тих клунків можуть бути діаманти! Перебереш сама, коли заспокоїшся, напевне знайдеш там щось цікаве. Там будуть і старі фотографії, і навіть якісь ордени, медальки. Баба твоя всю війну пройшла! — із несподіваною повагою в голосі вимовила Захарна. — Ми б мали нести поперед неї медальки на подушечках, але...

— Бог простить, — каже Діма.

Дарина помічає на купі бабиних полотняних клунків целофановий пакет. Там Lego і Барбі, які їй подарували Нікудинські-молодші.

— І останнє, Даринко. Майже забула. Це теж тобі, від Стаса. Ми ж купили тобі ту саму квартиру, яку ти мала купити ще весною, коли щось у вас не склалося. — Захарна, яка, здається, все дуже добре второпала, лише удаючи з себе необізнану, дістає із сумки кілька сотень дойчмарок. — І ми заплатили Стасові комісію. То він просив повернути тобі ці гроші. А тепер мене кличе робота! Я ж працюю цілодобово, Даринко! Щастя тобі в новому домі й не забувай нас!

Дарина лишається сама. Їй знову хочеться плакати, але та пігулка, яку увіпхала їй Захарна, блокує плач. А час минає і скільки його минуло? Вже за вікном темно, хоча надворі літо, довгий світловий день.

Від звістки про Стаса відчула полегшення. Дарина завжди йшла зі своєї роботи обхідним шляхом, щоб не проходити біля Стасового ларька. А завтра неодмінно піде туди і подарує йому те, що їй півроку тому подарували малі Нікудинські. Дарина не пам’ятає, хто в Стаса, хлопчик чи дівчинка. Подарує обидві іграшки: і хлопчачу, і дівчачу. А Стасова дитина одного дня піде на чийсь день народження і матиме для іменинника подарунок з Німеччини.

І Дарина згадала, як її в дитинстві запросив на день народження малий Стас. А вона плакала: нема подарунка. І бабуся витягла з клунка алюмінієву флягу і сказала: «Подаруй хлопцю! Солдатом буде — знадобиться». І Стас дуже уподобав той подарунок. Відтоді вони й товаришують із Дариною.

Дарина згадує одноманітні дні в Ніргендсдорфі. Згадує Сергійка, Аллочку, Мілуню, нацика Еріха. А до речі, бабуся в останню годину свого життя казала, що мати від полоненого німця Еріха, який добре говорив по-нашому. А може, то той самий Еріх? Але то був би занадто влучний збіг. На Східному фронті було багато Еріхів. Багато з них ще доживає по різних Ніргендсдорфах. Але мамі про це розповісти було б цікаво... Дарина згадує своїх хлопців: і тих, кого любила, і тих, з ким сходилася, щоб бодай на нетривалий час втекти з бабиної землянки. Чому ж верталася? Чому не намагалася підладитись до хлопців, в яких було пристойне житло?

Згадує своїх численних вітчимів, яких було набагато більше, ніж хлопців у неї самої. Мати обирала іншу стратегію. Як вона підлащувалась до Герхардта! Як розчісувала йому волосся, як годувала його з ложки, іноді викликаючи в похмурого мовчазного бурмила щось схоже на усмішку! Чи справді Герхардт уже скоро перебереться в ті ж краї, куди й баба?

Дарина задрімала. Чи то їй наснилося, чи згадалася, але вона різко підвелася і сіла на дивані після сну, який тривав незрозуміло скільки. Але чи було то сновидіння, чи спогад? Їй не більше п’яти років, може, навіть і менше. Бабуся повела дитину в ліс на прогулянку. До озера, на березі якого вони довго стояли. Де стояв туман, а у воді відбивалися дерева й кущі.

— Дивись, бабусю, береза догори ногами! — закричала Даринка.

Бабуся приклала палець до губ. А потім тихо сказала:

— В такий самий день, на березі такого саме озера.

— Що, бабусю? Що було в такий самий день?

Але бабуся знову приклала палець до губ.

Потім вони з бабусею йшли по лісу й слухали спів пташок. А як вийшли з лісу, і попереду з’явилося будівництво великого житлового будинку. Дев’ятиповерхівки. Оцієї самої. Її почали будувати на межі шістдесятих і сімдесятих. І бабуся сказала:

— Це буде твій дім. Тут ти житимеш. З мамою й татом. От побачиш.