Празька химера

Паризькі химери

— І як ти думаєш, що робить Париж Парижем? Не Лувр і не його піраміда. Не Ейфелева вежа і не Тріумфальна арка. Не мокрі тротуари з чорно-білих альбомів для туристів. Не кав’ярні з літніми терасами і не столики на одного з тих-таки альбомів. І не легендарна хода парижанок! І не яскраві шалики наших чоловіків! А химери. Химери наших соборів.

— В інших містах теж є химери.

— Але таких, як в Парижі, нема в жодному місті. Химери на соборах інших європейських міст корчаться від тортур. Або від якихось іще мук. Наші химери блазнюють.

— А в моєму місті химери є на світських будівлях. У нас навіть свій знаменитий Будинок з химерами.

Його мало цікавило те, що там в її місті. Які можуть бути інші міста, якщо є Париж? Він постійно її перебивав і продовжував говорити про Париж. Але розповідав завжди неординарно. І сам його баритон, і його французька були такі чарівні, що вона вибачала йому ту легку зухвалість, якої ніколи не дарувала київським чоловікам.

Цей віртуальний знайомий виник у неї не так, як знаходили собі французьких кавалерів її однокурсниці, з якими вона разом читала Мопассана й Золя та складала іспити з історичної граматики й теоретичної фонетики. Проте більшості її університетських подруг у пригоді стане лише практика мови, яку вони застосовуватимуть для облаштування свого особистого життя після першої ж невдачі з місцевими хлопцями. Або навіть не чекаючи проблем зі своїми. То вони, подруги її юності, знайомилися з французами чи франкомовними бельгійцями через шлюбне агентство, найретельніше підбираючи світлину для своєї репрезентації. Це було в зовсім інший час — ще до Інтернету.

— Які можуть бути стосунки між чоловіком і жінкою без цифрових технологій, Жанно Іванівно? — говорила одна з її приватних учениць.

— Але ж якось вони все-таки виникали і навіть розвивалися... — не знала, що відповісти спантеличена викладачка, яку зазвичай важко було спантеличити.

— Так і розвивалися, що людство прийшло до чорт знає чого, — відповідала дівчина, яка напевне прагне вивчити французьку якнайкраще не для того, щоб читати в оригіналі Марселя Пруста.

Але ж от і в Жанни Іванівни виник цей химерний зв’язок із Парижем саме завдяки всьому тому, чого не існувало тоді, коли вона сама була у віці своїх нинішніх студентів, і що є у них.

Французька колега вивісила на Жанниній сторінці Фейсбуку посилання на публікацію її статті у французькому збірнику праць. І він, її нинішній цифровий друг, знайшов і прочитав її статтю «Химери» Жерара де Нерваля: алхімічний та постмодерний підходи. Написав на її сторінці якісь посутні зауваги до статті. Попросився до неї в друзі, став писати в приватну пошту — спочатку про враження від її роботи, а потім і на інші теми. А потім почалися їхні багатогодинні розмови по скайпу.

— У вас французьке ім’я.

— В нас це ім’я дають дівчатам так часто, що воно вже наше, не французьке.

Мати назвала дочку Жанною, чим не здивувала нікого. І віддала до французької школи, хоча сама французької так і не вивчила, знаючи кілька живих і мертвих мов. Мати померла кілька років тому. Не лежала і не хворіла. Завмерла на своєму стільці зі скляними очима, у навушниках. Жанна зняла їх з мертвої маминої голови, машинально піднесла їх до власних вух і почула: Non, je ne regrette rien. Матері вже не було, а Едіт Піаф ще співала, що ні про що не шкодує. «Я теж ні про що не шкодуватиму», — подумала тієї миті Жанна. Коли мова заходила про смерть матері, Жанна завжди говорила, що хоче і сама одного дня відійти саме так. Вона не розповідала, що скляні очі матері час від часу ввижаються їй, виникаючи нізвідки у найнедоречніших ситуаціях. І що більше часу спливає відтоді, то чіткіше пам’ятається їй химерне обличчя щойно померлої матері. І вона не робить ремонту в маминій кімнаті, не переставляє меблів, хоча так природно було б облаштувати там спальню, а у своїй кімнаті, яка ближча до вхідних дверей, зробити вітальню. Але Жанна й досі мешкає ніби в однокімнатній квартирі, коли вітальнею є кухня, а заходить до кімнати небіжчиці лише витерти пил. Або тихо посидіти із химерними думками:

Статтю, в якій запропонувала свою інтерпретацію «Химер» Нерваля, Жанна написала вже після смерті матері. А потім почала «зустрічатися», принаймні зустрічатися в цифровому просторі з парижанином, з яким її «познайомив» той-таки Жерар. Всі її подруги вже давно розлучилися зі своїми французькими нікчемами. А як же верещали від щастя, що запопали їх! Жанна свого часу діяла по-іншому: поставила на інтелект, а не на вроду, хоча друга в неї теж була і є. Але потрапила вперше до Франції зовсім не тому, що почала листуватися, а потім отримала запрошення від якогось Роже чи Олів’є, який виявився зовсім не схожим на Алена Делона. Жоден французький наречений її однокурсниць не був бодай віддалено схожим на стереотипний образ француза з французького кіно. Проте мав французьке громадянство і житло, тож її бездомні подруги дев’яностих років легко погоджувались.

А Жанна вперше потрапила до Франції по діловій візі, на конференцію. Потім на програму для викладачів університетів. То був не Париж. Спочатку Страсбург, потім Бордо. Потім інші міста. Програма завжди була така інтенсивна, що часу на Париж не лишалось. Але Жанна все одно пишалась, що гуляла берегами хай не Сени, а Рони або Гарони, але сама, або в товаристві так само незалежних колежанок, і платила за каву кожна сама зі своєї стипендії, а не чекала, поки почастує французький скупенький кавалер, про проблеми з якими стільки розповідали її київські подруги.

А в Жанни з французами стосунків не виникало. Не було навіть флірту, хоча і міг би бути, їй кидали м’ячі, яких вона принципово не відбивала. Проте ділові стосунки виникали, а потім і нові поїздки. З яких вона завжди поверталася до Києва, на Ярославів Вал, до їхнього з матір’ю двокімнатного помешкання, в якому тепер лишилася сама.

— Якби ти наймала готельку на Троєщині, а не мала власну хату в історичному центрі, ти не була б така прошена.

Можливо. Можливо, і не була б. Але як важко було вибудовувати той умовний минулий час із нереальною умовою. Non, je ne regrette rien. До умовного з нереальною умовою звертаються тоді, коли про щось шкодують.

Так само ні про що не шкодує її подруга Марта, до якої в гості нарешті вибралася Жанна. Це її перша приватна поїздка до Франції. Марта розлучилася вже давно. Отримала від французької держави квартиру на північній околиці Парижа.

— Правда, це дуже схоже на Лісовий масив? — питає Марта, коли вони з келихами і з цигарками вийшли на балкон.

— Тут набагато охайніше, як мені здається. Але ти же знаєш, моє життя обмежене кількома вулицями в Києві в місці Ярослава.

— Ти не хочеш кудись переїхати після смерті мами?

— Ні. Я тепер ще сильніше полюбила своє житло.

— Але ж як твоя мама — вічна їй пам’ять! — не любила твоїх кавалерів, які не були киянами! Як шипіла на них!

Жанна не заперечує і не обурюється, можливо, недоладними спогадами Марти. Бо все це правда. Мамі квартира на Ярославовім Валу далася дуже дорогою ціною: одружилася з Жанниним батьком, киянином, розлучилася з ним, відсудила частку його житлоплощі, бо вже була маленька Жанночка, погодилась на кімнату в комуналці на Валу з одним сусідом, божевільним агресивним дідом, який понад десять років радикально ускладнював їхнє з матір’ю життя і який помер одразу після розвалу Союзу, коли житло вже не давали, а продавали. У діда виявилися спадкоємці, готові продати їм з матір’ю дідову кімнату. Грошей в них з мамою не було, але у Вінницькій області померла бабуся, мати матері, якої Жанна ніколи не бачила. Мати тяжко воювала за свою частку материного спадку, яким її сестри не хотіли ділитися, мовляв, маєш житло в Києві, куди нас не запрошуєш, то там і живи. А тим часом дідові спадкоємці підганяли, погрожуючи, що продадуть кімнату іншим або вселяться туди самі. Це тривало рік, Жанна тоді була в дев’ятому, передостанньому класі середньої школи. Але воно таки сталося, квартира на Валу повністю їхня з мамою! В десятому класі Жанна вже мала окрему кімнату. Ту, яка була їхньою. А мати перебралася в колишню кімнату божевільного сусіди.

То чи могла мати Жанни навіть уявити ймовірного зятя, який би прийшов до здобутого ціною таких митарств житла? Навіть на правах просто мешканця, не говорячи про якісь більші права. І дала установку дочці: якщо законний шлюб, то лише з хлопцем так само з історичного центру Києва. Можливо, то була й хибна установка. Але Жанні з нею жилося комфортно.

— А що як зять буде з історичного центру Парижа? — питала Марта матір подруги в ті далекі часи.

— А там вже вона буде приймачкою, — відповідала мати, — теж не найкраща роль.

Починаючи з певного віку Жаннина мати робила вигляд, ніби не помічала, коли в дочки хтось залишався на ніч. Аби тихенько зникав уранці. Але й такі стосунки створювали квартирні проблеми. В Жанни був друг з Лісового масиву, якого їй залишила на згадку Марта, коли їхала до Франції.

— Лишаю тобі найдорожче! — схлипувала вона на прощальній вечері напередодні від’їзду.

«Лісовик», як презирливо іменувала його Жаннина мати, після театру чи ресторану міг лишитися в Жанни до ранку. Але якщо Жанні треба було вранці на першу пару, вона мала виставляти й Лісовика, щоб не лишати його матері. Отже, квартирне питання тяжіло не лише над шлюбними, а й над нешлюбними стосунками. Принаймні, так воно було в Києві.

Дзвонять у двері. Марта відчиняє. То прийшов Гі, Мартин амі. Вони продовжують пити втрьох, бо ж Гі приніс вино 1973 року.

— Як добре мати «приходящого» француза, — каже Марта Жанні українською.

А зранку Жанна іде блукати по Парижу, де раніше бувала лише в аеропорту й на вокзалах по дорозі до інших французьких міст. І от нарешті вона в Парижі. Так, на вулицях розкуті, але не вульгарні жінки, і повно чоловіків-франтів. Не до порівняння з Голландією, Бельгією чи Німеччиною, де також пощастило побувати в ділових поїздках. Але це ознака Франції, а не Парижа. Так воно й в інших французьких містах.

А тепер вона нарешті в Парижі. То з чого почати? Звичайно ж, із Сіте. Острів на Сені, з якого все почалося, з якого почався Париж. Ось він, Нотр-Дам. Жанна заходить у браму Собору Паризької Богоматері, та нічого не відчуває: ні трепету, ні жаху, ні піднесення. Католицький собор, яких багато, хіба що цей величезний. В соборі відбувається масштабна дискусія про те, якою мірою потрібен Бог сучасній Франції. На підвищенні біля вівтаря кілька абсолютно світських людей по черзі говорять у мікрофон, слухачів на місцях для вірян дуже багато. Жанна тихенько йде під стіною разом із нечисленними туристами. Згадує химерний вірш Нерваля про Собор. Це не з циклу «Химери», з ранніх його віршів, які він писав у паузах між своєю не менш химерною прозою. Смисл поезії приблизно такий:

...Коли мине багато тисяч років, і Парижу вже не буде, і Собору вже не буде, бо його металеві нерви та кам’яні кістки згризуть глухі зуби часу, все одно залишиться велична руїна, до якої приїздитимуть туристи звідусіль...

Навіщо поет витворив таку химерну, таку гнітючу конструкцію? Жанна виходить з темряви собору на сонце, зазирає у карту на планшеті. Десь тут мешкає її химерний друг.

Колись, у доцифрову еру, дівчата листувалися зі своїми закордонними друзями за допомогою паперової пошти, і за поштовою адресою могли визначити, в якому окрузі Парижа жив кавалер, якщо той був парижанином.

— В сімнадцятому! — розчаровано кривилася Марта, коли починала стосунки зі своїм колишнім. — Це ж зовсім далеко від Нотр-Даму! А ще й питає, який в мене об’єм талії!

Химерний знайомий Жанни жив поряд із Нотр-Дамом, і про її тілесні параметри не питав. Власне, вона довідалася, що він з першого, коли отримала від нього запрошення, яким не скористалася: мала багаторазову візу для своїх ділових поїздок. І вона взяла з собою сюди, до Марти, цей офіційний конверт із «віконечком» у правому верхньому кутку. У химерного знайомого була не лише поштова адреса по вулиці Сен-Луї-ен-Іль. У нього було й просте французьке ім’я — Жан Рош. Навіть без «де». Хоча у Фейсбуку він був зареєстрований як Жан Шімер, Химерний Жан.

У Марти в помешканні не було Інтернету.

— На біса воно мені треба? У Гі є телефон, у мене теж.

Можливо, то було не так і погано. Від Інтернету теж іноді варто відпочивати. Тим паче в Парижі. Марта не була в курсі стосунків Жанни з Химерним Жаном, з Шімом, як на американський манер рекомендувався він Жанні.

— В мене не працює відео на скайпі, — сказав він Жанні ще під час першої розмови. На його аватарі була химера Собору Паризької Богоматері, яка замріяно дивилась на Париж згори вниз, підпираючи обличчя обома руками і висолопивши язика. Химера не страшна, а кумедна. Жанна погодилась на його химеричну фейс-гру. До речі, і у Фейсбуку в нього так само був несправжній фейс, який він, одначе, весь час змінював: то химера з рогами, то з великими вухами.

— Ходи по Парижу, скільки влізе. Приходь, коли хочеш, а то й не приходь на ніч, якщо... складеться. Єдине, не проси, щоб я ходила з тобою. Мені той Париж вже ось де сидить! — Марта показувала на горло ребром руки. — Я працюю, а у вихідні сиджу вдома.

Жанна брала з собою свій планшет і ходила по Парижу сама. А іноді просиджувала по кілька годин у кав’ярні з вайфаєм, розмовляючи з тим-таки Шімом.

— Химера французькою «дю фемінен», жіночого роду, — вуркотів у навушниках його чарівний баритон, — а Шім — чоловічого. Париж можна пізнати, лише пізнавши паризькі химери. Вони є не лише біля мене, в Нотр-Дамі, вони є й у Сакре-Кер.

Жанна вже бачила химери Сакре-Кер. Що змусило її із усіх чарів Монмартра дивитися лише на них, на тих потвор із довгими шиями, крізь дірку ротів яких синіло небо? Химерний Жан був сильніший за красеня Париса. Козлоногий Пан вабив дужче, ніж бог краси. Диявол сильніший за Бога, принаймні в Парижі... ні, так можна договоритися до чортзна-чого... а власне, так, чорт знає не так і мало... і покійна мати сама розповідала Жанні, що завжди задумувала бажання, звертаючись до химери-каріатиди на Ярославовім Валу, неподалік від Золотих воріт. Власне, в тої потвори вона й випросила, щоб нарешті таки розв’язалася на їхню користь проблема із заселенням другої кімнати в їхній квартирі на Валу.

Жанна пишалася тим, що, як Шім і дурив її, то тепер вона дурить його: розповідає йому, ніби вона в Києві, а сама тим часом у Парижі, зовсім близько від нього.

— А як те запрошення, яке я надіслав тобі? Ти подавала на візу? — спитав одного разу Химерний Жан.

— А ти правда живеш на вулиці Сен-Луї-ен-Іль? Біля мосту Сюллі? Біля Анжуйської набережної? — спитала Жанна.

— Приїдь і переконайся.

«Мені зараз досить просто прийти й переконатися», — подумала Жанна, але не змогла це сказати йому, адже у них приїздити і приходити — те саме дієслово venir. Як роблять химерну помилку ті, хто вчать українську: я вчора прийшов з Парижа.

— Ти затягуєш, — каже їй Химерний Жан, — іноді відкладати й не поспішати — це добре, але, буває, що так можна втратити, а не здобути. Зважай, що можливе й таке.

Він вимовив це так категорично, так однозначно! Що змусив її зізнатися, що вона вже давно в Парижі. Живе у подруги, ходить по Парижу, все вишукує нові й нові химери, а химери Нотр-Даму, які можна побачити з вікна його кабінету — то лишила на десерт. Тож, може, справді, час переходити до нього?

— Де ти зараз?

— Біля Сен-Северен.

— Я вдома, чекаю. Я попереджу консьєржа. А сам тим часом полізу на сходи, зніму книжки, які хотів тобі показати.

...Двері в тому будинку були відчинені. Консьєржка — чи то чоловік, занадто грубий голос, як для жінки, — але на голові якась хустка, яка ніби мала б засвідчувати жіночу стать... вказала їй на ліфт.

— В нього не замкнено, — пролунало їй навздогін.

— А яке помешкання?

— Там на п’ятому поверсі лише одне.

І вона поїхала вгору в ліфті з мідними оздобами у вигляді чи то амурів, чи то янголів, радше, амурів, це ж Париж, але химер тут нема, а втім, хто тобі сказав, що нема? На стінах ліфта — свічада, куди мимоволі зазираєш, свічада криві, спотворюють обличчя так, що стає моторошно... Жанна готова зупинити ліфт, повернути його назад, тобто вниз, повернутися до вестибюля, відчинити вхідні двері й втекти на Анжуйську набережну. Проте, поки шукала кнопки ліфта, кабіна зупинилася на потрібному їй п’ятому поверсі. Двері розчинилися, і вона згадала, що ліфт вгору запустила не вона, а консьєрж зі своєї комірки.

На поверсі справді було лише одне помешкання одразу ж навпроти ліфта. І Жанна увійшла у ті розчинені двері. Великий передпокій, під стінами стоять середньовічні лицарі в металевих обладунках зі списами. Забрала імітують якісь потворні пики, схожі на монстрів з американського кіно. Або на радянських шахтарів, героїв праці з пиками, вимазаними чорним. Бо от у кожного на чолі запалюється світильник.

У передпокої багато дверей.

— Жанно, це ти? — лунає знайомий баритон з динаміків під стелею. — Двері, на яких троянда. Заходь, не бійся!

Жанна обводить очима цей химерний хол, де багато дверей, кожні з яких охороняють металеві лицарі-потвори. Нарешті бачить ті, на яких троянда. Двері з нефарбованого дерева, нагорі — щось на зразок вітража, барвистий візерунок у вигляді троянди. Жанна відчиняє ті двері. По великій кімнаті їй назустріч шкандибає, гучно грюкаючи костуром, маленький потворний чоловічок. Рогів чи непомірно великих вух у нього напевне не було. Але було жахливо перекривлене рухливе обличчя, на якому щосекунди з’являлися все нові гримаси, а найбільше впадали в очі величезні напнуті жили на шиї.

Назад вона бігла по сходах, боячись заходити в ліфт. Консьєрж незворушно відчинив перед нею вхідні двері, натиснувши кнопку на своєму пульті. Він, певне, не вперше бачи таку реакцію гостей мешканця п’ятого поверху. Жанна бігла по вулиці Сен-Луї-ен-Іль убік Нотр-Даму. Перебігла через міст Сен-Луї. Її біг сповільнила юрма туристів, які гучно ґелґотали своїми мовами. Але гучніше за той галас лунав їй услід химеричний регіт, його відлуння супроводжувало її біг сходами будинку на вулиці Сен-Луї-ен-Іль, і який звучить і тут, хоча тут той регіт почути вже було нереально, то вже химеричні галюцинації, яких, вона, можливо, не позбудеться ніколи.

Додому, точніше, до Марти вона повернулася сама не своя. Довго мовчала, і Марта не смикала її, хоча й бачила, що подругу щось кардинально вибило з ладу.

— Тебе не пограбували? Бо тут буває таке. Давай перевіримо.

Ні, все на місці. І документи, і картка, і планшет. Якщо вкрали, то не майно. Що саме — вона ще поки не знає. А втім, може, вона здобула, а не втратила. А може, і те, і те водночас?

Марта напоїла її марокканським трав’яним чаєм, від якого Жанна міцно заснула й проспала до ранку, прокинулась, коли господиня вже пішла на роботу. Того дня Жанна не захотіла блукати по Парижу, лишилася в помешканні Марти. Навіть не пішла з планшетом до найближчої кав’ярні перевірити свою пошту. Стояла на балконі, дивилася на скупчення багатоповерхівок. Внизу перегукувалися сміттярі в яскравих уніформах. Із під’їзду долинав істеричний крик однієї з мешканок.

— Не звертай уваги, — попередила її Марта, — вона лається по-африканському, французькою ще не вивчилася.

Жанна згадала під’їзд на вулиці Сен-Луї-ен-Іль, і той ліфт із купідонами, і криві дзеркала у ліфті.

Чого ти, власне, хотіла? Щоб власник розкішного помешкання біля Нотр-Даму не виявився монстром? Щоб був таким, якого ще й досі малює їй уява, хоча соромно мати романтичні установки, доживаючи четвертий десяток. Хай навіть глибоко приховані, в яких сама собі не зізнаєшся. Жанна гнала геть дурні мрії, які роїлися в її голові в перервах між її нескінченними розмовами з Шімом. Можливо, варто було все лишати, як є, так і говорити з ним про літературу й мистецтво, про химерність буття й про буттєвість химер. Але ж то була його ідея зустрітися, то він наполягав! Він заговорив про ймовірну зустріч дуже давно. То він казав, що в нього є прижиттєві видання творів і Віктора, і Жерара, і Теофіля, і Гюстава, — він фамільярно називав класиків французької літератури 19-го сторіччя на ім’я, — підписані особисто йому.

— Комусь із твоїх прадідів? — перепитувала Жанна.

— Ні, мені, мені! — рішуче заперечував він, і це абсурдно інтригувало, — Приходь! Побачиш! І в мене є ще й вино з тих часів! Я тебе почастую! А з мого кабінету видно ті химери Собору, яких не показують туристам. Куди туристів не пускають!

— Чого ж ти, така прошена пані, з такою високою самооцінкою, поперлася відразу до мужика на хату? Треба було спочатку витягти його бодай на каву, а вже потім погоджуватись... — скаже ввечері Марта, коли Жанна розповість їй про свою пригоду.

— Погоджуватись — на що?

— Ти не ображайся на мене, Жанко, ти же знаєш, що я завжди кажу те що думаю, і про себе, і про інших.

Жанна не ображалась на Марту, бо вже сама собі ставила це питання. Шім ніколи в прямому сенсі не залицявся. Висловлював захоплення лише на предмет її статей та її французької. А от сама Жанна, відтоді як почався в неї цей цифровий ...роман, а чому, власне, роман? Відтоді як почалося їхнє спілкування, Жанна весь час почала постити на своїй сторінці світлини, на яких її врода сяяла усіма барвами, які тільки могли забезпечити передові цифрові технології! А втім ні! Якщо вже бути чесною, і передусім із собою, вона почала міняти свої фейсбучні світлини чи не щотижня, коли з Парижа надійшло оте запрошення з адресою в першому арондісмані! Хоча ніяких пропозицій колись у перспективі стати господинею цього помешкання не було. І коли вона витягла з поштової скриньки оте запрошення в білому конверті, і того ж дня в розмові по скайпу сказала йому: так, прийшло, він не пропонував їй оплачувати дорогу, як надсилали авіаквитки її подругам-нареченим, тій же Марті п’ятнадцять років тому. Він поставився до неї, як до рівної: приїзди, буду радий!

Тому й поперлася на хату! Як пішла в квартиру в Києві на Володимирській до одного старого і хворого професора, який за чиєюсь рекомендацією звернувся до неї, чи не купить вона за помірну ціну якусь із його французьких книжок. Щось вона й купила, а потім до вечора просиділа із немічним дідом, від якого пахло сечею, але то була одна з найцікавіших розмов у її житті ... він невдовзі помер.

— А цей твій, з вулиці Сен-Луї-ен-Іль, виявляється, безсмертний, Жерар і Теофіль дарували свої книги безпосередньо йому... — Марта певний час мовчить, перетравлюючи почуте. — Так, тут такі монстри є, важко собі уявити, — нарешті заговорила вона, — якщо згадаю свій «щасливий» — у лапках — шлюб, не в першому, а в сімнадцятому, то стільки там було химеричного...

Подруги ще посиділи мовчки, а потім вийшли на балкон.

— Гі сьогодні не прийде?

— Прийде пізніше. У нього сьогодні демонстрація.

Гі був на пенсії, але мав роботу неповний робочий тиждень демонструвати маски для карнавалів. Він навіть запрошував Жанну до себе на демонстрацію, звичайно ж, та відмовилась, обрала самотню прогулянку по вечірніх бульварах. Розбещені французи охоче купують маски для дружніх свят і щоб дурити й лякати друзів. Марта багато розповідала їй про ті маски, Жанна, звичайно ж, не слухала.

— Не знаю, може, твій Химерний Жан і правда каліка. Але цілком можливо, він так химерно розважається.

— Але він шкандибав і був зовсім карлик... Чисто Квазімодо.

Марта вийшла на кухню, щось шукаючи. А потім гукнула Жанну, яка обернулася на звук її голосу. Від дверей ішов якийсь горбатий чоловічок із гачком носа і неприродно червоними щоками. Маска впала з обличчя, Марта вирівнялась.

— Там, на вулиці Сен-Луї-ен-Іль, була страшніша пика. І була рухлива міміка, а не просто химерний фейс.

— Цілком можливо, то була дорожча маска, — впевнено відповіла Марта, — ця дешева і навіть пошкоджена, тому він її і лишив тут.

У двері дзвонив Гі. Можливо, він розповість дівчатам щось іще про паризькі химери.