Празька химера

Зустріч у Сан-Франциско

І одного дня вона подумала, що у віці трохи за сорок сповна задовольнила свою потребу в мандрах, відвідавши усі міста, про які мріялось в юності. Вона сумно усміхалась, коли згадувала його, того, в чиїх обіймах темними ночaми вони говорили, куди неодмінно поїдуть одного дня, і навіть жартома сварились, коли не приходили згоди, чи вирушать спочатку до Касабланки чи до Понта-Дельгада. То було ще в Радянському Союзі, і хоча в ті далекі роки відвідини і Ліверпуля, і навіть Кракова були вельми проблематичними, вони все одно разом склали список з кількох міст, в яких побувають за будь-яку ціну. Чи думала вона тоді, що настане час — і вона таки побуває в усіх містах з їхнього заповітного списку? Щоправда, не в його товаристві. Але побуває, і не лише побуває, а й у більшості з тих міст не відчує нічого особливого. Спочатку був, звичайно ж, Париж. Банальне місце міщанських мрій багатьох, мало не всіх. A проте, зовсім на початку її нових вражень був Нью-Йорк, про який ніколи не мріяла, куди потрапила прямо з Радянського Союзу i де довго не знаходила собі місця. І тоді її американський чоловік повіз її до Парижа, то був їхній медовий місяць. А їхній справжній медовий місяць вони провели у Лісабоні через два роки, коли вона, таки правда, полюбила його, свого другого чоловіка.

Лісабон також був містом із її таємного списку. Чому особливо хотілось побачити саме ті міста, а не інші? Чи закарбувались у пам’яті побачені в дитинстві кінофільми, чи ті мрії навіяли рядки прочитаних у юності поезій чи якісь мелодії? Вона не дошукувалась до витоків своїх бажань, які потроху задовольнялись. Два роки тому вона побачила Христа із руками, простертими над Ріо-де-Жанейро, і подумала, що тепер лишився тільки Сан-Франциско. Інші омріяні міста відвідала, деякі навіть неодноразово.

По світу її возить чоловік. Але не тільки. Підготувавши докторат із Human Rights Studies і отримавши постійну роботу в одному з університетів Сполучених Штатів, вона іноді бере участь у конференціях і семінарах, коли організатори оплачують дорогу. Рим і Копенгаген вона відвідала саме так, а також і інші міста, про які не мріяла, але враження від яких раптом виявлялись яскравішими, ніж від тих, загаданих в юності. А втім коли мрії почали справджуватись, бажання стали не такими гострими. Це стосувалось не лише подорожей, але й подорожей також.

Та наразі лишався тільки Сан-Франциско. Тільки в готелі у Ріо розповіла вона чоловікові про міста своїх юнацьких мрій, і він сказав, що вони неодмінно поїдуть до Сан-Франциско, де він бував у юності, але не без того, щоб побувати ще. Наступного року після Ріо вона їздила до Києва, на свою батьківщину. Провела кілька тижнів у помешканні, де жила з мамою — на початку 90-х вона купила комунальній сусідці окрему квартиру, а отже, мама отримала маленьку двокімнатну квартиру, де тепер ніхто не живе. Вона протерла пил у стінах, де зав’язалось плетиво болісних шляхів її молодості, де у вирі апокаліптичних сварок, після яких тільки в воду з пішоходного мосту, життя все-таки відроджувалось, де потім тривалий час її мама жила сама, а після смерті мами запанувала глуха тиша небуття. Навідалась на цвинтар. Побачилась із друзями, які ще лишались в Україні. А цього року вони з чоловіком вирушили до Каліфорнії.

Вони з чоловіком дожили до тої щасливої подружньої байдужості, з якої обом так добре жартується. Коли тілесні виміри не мають ніякого значення, можна вдвічі погладшати або вдвічі схуднути, але це нічого не змінить у стосунках з чоловіком, які склались, «поки смерть не розлучить їх». Коли реакцією на ймовірну подружню зраду може бути тільки лагідний сміх: «Ти диви! І на тебе ще хтось реагує?» Їй тільки трохи за сорок, і вона добре знає, що багато жінок її віку ще живуть пристрастями й шалено дбають про свої тіла. Її чоловік набагато старший од неї, він іще бадьорий і цілком працездатний. Але якоюсь мірою не лише вона його омолоджує, але й він її старить. У них вже давно дві спальні, і не тому що вони посварились, а тому що так зручніше. Але в мандрах їм ніколи не спадає на думку брати дві кімнати в готелях. І саме в поїздках вони завжди повертаються до ніжних стосунків.

Ще від зими вони почали радісно планувати подорож до Сан-Франциско, у райський куточок між океаном і затокою, де влітку температура не сягає вище +30 градусів, а взимку не падає нижче +20. Чоловік розповідав, що в студентські роки приїздив сюди до свого товариша, який жив у Окленді і винаймав кімнату над крамницею тканин. В ті незапам’ятні роки її чоловік познайомився із сусідкою друга — цікаво, чи стоїть ще той будинок, чи не потрапив під якусь реконструкцію? Дівчина була дочкою власника крамниці. Він обіцяв неодмінно знов приїхати до неї, але так і не зібрався. Адже Сан-Франциско так далеко від Атлантики! Треба перетнути всю Америку, подолавши чотири часових пояси. Літаком шість годин, а наземно майже три доби!

Це виходить ще далі, ніж від Києва до Ташкента, чомусь подумала вона, згадавши радянські відстані. Від університетського містечка неподалік від Атлантики, де вони зараз мешкають, далі, ніж до Лондона! Але місце призначення виправдовує довгу дорогу. Усі розкішні міста, які побачила вона, ніби віддали цьому місту свої коштовні оздоби. Вузькі гарні вулички стрімко ведуть нагору, як на Монмартр. А таких пагорбів у Сан-Франциско з десяток. І з кожного видно або затоку, або Тихий океан. Скільки бачила вона у своєму житті тих набережних з пальмами у приморських містах, але жодна не була така розкішна, як Ембаркадеро! А емблема міста, Міст Золоті Ворота із двома горбами, до болю схожий своїм силуетом на Пішохідний міст у Києві, звичайно ж, останній суттєво менший.

На третій день вони вранці приїхали до причалу, звідки ходять катери до знаменитої в’язниці Алькатрас на острові, де тепер музей. Але на катер не потрапили: всі квитки продані на кілька днів наперед. І вони рушили по Ембаркадеро вздовж берега затоки, ще не вирішивши, що робитимуть цього ранку — чи пошукають славетне артистичне кафе «Везувіо», чи покатаються на історичних кабельних трамвайчиках без скла на вікнах, із широкими підніжками. Поки вони з чоловіком ідуть вздовж моря, її увагу привертають люди, які їдять суп, що його наливають у хлібини замість мисок. То не був пристойний ресторан — біля точки, де продають такі супи, нема цивілізованих столиків зі стільцями, хтось прилаштовується із супом на колінах на лавках біля моря, хтось їсть, стоячи біля високих брудних столів. Люди, які їдять ті супи, певне, чи то портові вантажники, чи взагалі без певного місця роботи й проживання. Вони запивають суп пивом із пляшок і дивним чином нагадують київських роботяг під час обідньої перерви.

Їй також захотілось скуштувати такого супу, але вона не зупинила чоловіка біля того натовпу їдунів; вони йдуть далі, тримаючись за руки. Далі по берегу недорогий ресторанчик і кілька столиків зі стільцями навколо павільйону, куди, певне, чоловіків із супами в хлібинах не пускають. Але один нахабно всівся, похмуро погойдуючись над порожньою хлібиною. Очевидно, то якийсь завсідник, на якого тут махнули рукою, як на нахабу, який уперто порушує правила, не переходячи певних меж. Чому вона звернула увагу на того засмаглого похмурого і худорлявого, на його кудлате чорно-сиве волосся, на його великі вуса, на його великі безпорадні руки на столі?

Вона зупинилась, і чоловік машинально зупинився також — зрештою, вони зараз нікуди не поспішають.

— Я не певна, але мені здається, що там сидить він.

— Хто?

— Батько мого сина.

— То підійди, поговори з ним, — одразу запропонував їй чоловік.

— Піти поговорити?

— Піди й поговори! Це ж цікаво — зустрітись через стільки років!

— А якщо це не він?

— Підійди з’ясуй.

— Але, якщо це він, то розмова може бути тривалою...

— То й нехай! Ми ж не потрапили на Алькатрас! Отож, треба зайнятись чимось іншим!

— Але якщо я з ним розмовлятиму, що робитимеш ти?

— А я поїду в Окленд! Мені цікаво, чи стоїть іще той будинок, де на першому поверсі продавали тканини. Підійди. Я поки чекаю тут.

Тим часом той, хто видався їй знайомим, підвів голову, поглянув на них, не виявивши ніяких ознак, що впізнав її. Але ще більшою мірою видався їй схожим на нього. Він сидить за крайнім столиком біля газону, і вона рушила до нього, думаючи, як привернути до себе його увагу і не виглядати дурною, якщо це не він.

Були часи, коли вона німіла і втрачала здатність рухатись, побачивши у натовпі схожого на нього. І поверталась до життя, тільки збагнувши, що то таки не він. Ті часи тривали ще й тут, в Америці. Але все-таки одного дня вона відчула, що багаторічна лихоманка минула. І вже багато років вона спокійно згадує його. Зрештою, син стає схожим на нього. Що ж: народила гарного хлопця від гарного чоловіка. А він таки виринув із небуття. І зараз похмуро схилився над виїденим супом і поламаною пластиковою ложкою. А може, то не він? Минуло... ні, ще не двадцять, але вісімнадцять років відтоді, як вона його бачила востаннє. Вона наблизилась до нього й тихо заговорила по-українськи, ніби сама до себе так, щоб він почув:

— Невже це ти? І яким вітром занесло тебе у Сан-Франциско?

Він здригнувся й різко обернувся до неї. Це напевне він. От, здається, впізнав. Але так і не підвівся з металевого стільця. Тупо дивиться на спокійну гладку жінку з оксамитовою шкірою й розкішною білозубою усмішкою. Жінкою у широких штанах і довгій білій сорочці на випуск. Як він не любить цих жінок без вогню в очах і мелодії в жестах, чия зовнішність зумовлена винятково міркуваннями зручності й гігієни! Чому в заможній Америці так багато цих незграбних соляних торб? Такою ж стала й вона, його давня кохана, його перша дружина, зовсім не схожа на ту тоненьку дівчину, яка колись так дико була закохана у нього, чий трагічний погляд довго переслідував його, яка ніколи не усміхалась, тільки іноді істерично реготала. А зараз вона стоїть перед ним така на себе несхожа і благополучна, але це вона, напевне вона, і треба їй щось сказати.

— Ти так погладшала.

— Мій чоловік любить мене й такою, — каже вона йому те саме, що й своїм київським знайомим.

— Тоді ти була набагато краща, — не здається він.

— Весь час не може бути двадцять років, — знизує плечима вона.

— Що ти тут робиш?

— Приїхала у відпустку.

— А живеш?

— У штаті Мен.

— Теж, значить, подалі від України? — люто вигукує він. — Усі ви такі!

— Ти хочеш сказати, ніби ти не виїхав з України за кілька років до мене?

— Ти порівняй свої причини й мої!

«Твої причини? Ти будеш мені щось говорити про свої й мої причини?» І вона виклично вигукує, хоча й це не зовсім правда:

— А я їхала шукати тебе!

— Не треба було тоді розлучатись зі мною!

Це було єдине, чим він може їй дорікнути. Він сказав це, та відразу ж втяг її в те гірке й нездарне з’ясування давніх стосунків, де нема суддів, нема істини, нема нічого.

— Ти ніби не знаєш, що мене штовхнуло до того розлучення! Ти абсолютно не ставиш себе на моє місце! Думаєш мені було легко?! Я була вагітна! А вони тисли на мене з усіх боків!

— Я всі ці роки не можу забути тої твоєї образи! Це ти в усьому винна, ти, ти!

Ще три хвилини тому вона й думати забула про те божевілля, яке, власне, й підштовхнуло її до еміграції. А зараз кричить, доводить свою правоту, як тоді, а він знову й слухати не хоче, тільки кричить про своє:

— Ти можеш собі уявити, що я відчув, коли мені в камеру принесли заяву, підписану тобою, що ти бажаєш добровільно припинити шлюб? Я тільки тим і жив, що мене чекають дружина й майбутній син, а тебе умовили! Слухалась своєї матінки, як п’ятирічна дурепа! «Навіщо він тобі, дочечка! Тримайся подалі від неблагонадьожного!»

— Мені ж робила дірку в голові не так моя мама, як твоя! Ніби ти цього не знаєш!

— Я тобі говорив ще до нашого одруження, хто такі мої батьки! Тому й порвав з ними! Мене з ними нічого не поєднує! А ти пішла слухати мою нарвану матінку! І не тільки слухала її, а й робила те, що вона тобі наспівала! Тобто знову начхала на все, що говорив тобі я! І, врешті-решт, чому я тобі маю вірити?

— Та я всім, що в мене є... життям, здоров’ям, моїм, сина, чоловіка... можу поклястись, що зробила все те після трьох місяців щоденного тиску з боку твоєї матері! Вона приїхала тоді з Москви, жила у нас, ти це собі можеш уявити — на наших чотирнадцятьох метрах? Мама спала в сусідки. А вона спала у кімнаті зі мною, і повторювала мені вдень і вночі, ніби дбає про тебе і знає, як тобі допомогти, а я, егоїстка, не хочу для тебе нічого зробити!

— Ти могла б лишатись у бабусі! Вона саме тоді й померла, бо нікого поряд не було!

— Бабуся, коли тебе забрали, сама мене й відвела до мами, вона мене жаліла, на відміну від тебе! Я ж була вагітна!

— Ой, я вже чув цю казочку двісті разів! Хоч би мала совість, коли брешеш! Паскудне брехадло, а не жінка! — він нервово схопив поламану пластикову ложку, почав шкрябати по дну порожньої тарілки-хлібини.

— Як ти можеш? Ти коли-небудь думав, яка в мене була вагітність, коли я носила твою дитину? — останні слова вона вимовила з надривом і сльозами, які почали підступно різати очі. «Ще тільки цього бракувало — розридатись тут перед ним!.. Якого біса я все це слухаю і все це говорю? — подумала вона, коли вони обоє розпалились енергією сварки, настільки, що почали кричати одночасно, не звертаючи уваги, що поряд люди. — Навіщо усе це відбувається зі мною, якщо я вже давно живу по-іншому? Вже більше ніж п’ятнадцять років на мене ніхто не кричить, і навіть мама, коли я приїздила до Києва “багатою американкою”, жодного разу не крикнула на мене. А він чомусь кричить на мене, як на дешеву прислугу!»

Гарненька дівчина незрозумілої раси із великими африканськими губами, вузькими далекосхідними очима й прямим жорстким волоссям рішуче наблизилась до столика й кинула перед ними пластиковий зошит меню, який він відсунув, як непотріб. А вона обернулась, шукаючи очима чоловіка, щоб піти звідси геть, але не знайшла його. Певне, зупинив таксі й рушив до Окленда на зустріч зі своїм минулим, коли побачив, що у дружини розпочалась така бурхлива зустріч із її минулим. Краще б він не виявляв такої супертактовності, забрав її звідси, і вони б поїхали до Окленда разом. Очевидно, дуже хотів поїхати туди без неї... Коли ця думка промайнула в її голові, вона чомусь вмить заспокоїлась, сіла поряд з ним на металевий стільчик, по-діловому підсунула до себе меню й покликала жестом дівчину. Замовила два пива й креветки і знов заговорила до нього, різко помінявши тон.

— І що ти тут робиш у Сан-Франциско? Також приїхав у відпустку?

— Навіщо знущаєшся, американська підстилко? Якби ти не кинула мене тоді, все було б по-іншому!

Вона поклала свою білу повненьку руку на його засмаглу, аж чорну, але він не заспокоївся від того жесту, продовжуючи кричати все те, чого, либонь, не було кому прокричати протягом усіх цих років.

— Моя мати, кажеш? А невже я тобі не казав, що зрікся своїх батьків? Я не поїхав з ними до Москви, де вони отримали шикарну хату, лишився в Києві з бабусею в її нещасному будиночку! А ти своєї не зреклась! Нік-коли не забуду, як вона мотала перед моїм обличчям своїм пальцем і верещала: «Російська культура не-зрів-нян-но багатша за українську! Не-зрів-нян-но!» І чого мені було варто не затулити їй пельку за те її “Не-срав-нен-но!”

— Мама померла три роки тому. Вона була ще зовсім молода... трохи більше шістдесяти... Вона жодного разу тут не була. А як твої? Ти ж помирився з ними після того, як тебе випустили після нашого розлучення?

Але він не слухає її:

— Так, звичайно, російська культура багатша! Але ж то імперська культура, яка тягне до себе живі соки усіх поневолених народів! І Америка така сама, як і Росія! Все купила! Всіх купила! Скільки продажних тварюк на її поганючому хлібі роз’їлись, як деякі! А ті, хто не продається, і тут не живуть, а мучаться!

Дівчина незрозумілої раси принесла їм пиво й тарілку креветок. А також, знаючи контингент відвідувачів свого закладу, попросила відразу розрахуватись. То, звичайно, не ті креветки, які вони з чоловіком їли вчора в Японському містечку. Її «непродажний» візаві рвучко підсунув пластикову миску до себе й почав їсти креветки жменями. А вона, піднісши до губ пляшку з пивом Miller Litter, підвела очі вгору, побачила сліпуче синє небо, ні, на Середземномор’ї барви зовсім не такі, там переважає лазурева, тут усе синіше, о Господи, і там вона також ходила під руку зі своїм американським чоловіком. А чи могло бути так, щоб вона прожила всі ці роки з ним, зі своїм першим, і нехай не було б у її житті й половини тих омріяних міст, і не було б цієї зустрічі в Сан-Франциско, і цих креветок, і цього пива Miller Litter, яке він підносить до своїх обвітрених губ...

І вона знов згадала кімнатку в будиночку бабусі на Совських ставках, де вони з ним мешкали протягом свого нетривалого шлюбу, куди він вперше привів її, і ті шпалери, і той протертий килимок біля високого металевого ліжка з мережаними підзорами й горою подушок мало не до стелі, єдина гордість тої темної низької вогкої кімнатки. Вона знала: цього разу поцілунки доведуть до інших берегів, але перелякано відсахнулась, коли вперше в житті відчула чоловічу міць. І, щоб заспокоїти юну дівчину, він узяв руками її обличчя й глянув їй у вічі, і вона побачила, що його очі не були очима розжареного самця, який от-от отримає своє; ні, його очі дивились на дівчину, яку він вперше бачив без одягу, без млосного любострастя, дивились віддано й трагічно. Скільки зусиль вартувало їй не згадувати того погляду та його оголених плечей на тлі полинялих шпалер і убогого килимка!.. І бабуся, яка прийшла з городу до кімнати, коли вони вже одяглись, сказала у відповідь на її зляканий зойк:

— Не ховай очей, дитино! Я знаю, що то у вас кохання, а не блуд! Щасти вам! — і швидко перехрестила їх обох, і той незвичний, мало не кримінальний у радянському контексті жест бабусі надав легальності усьому, що відбулося, і вона відчула свою правоту й захист долі. І так боляче було чути від мами люте: «Ти вже спала з ним? Спала? Спала?» І як могла так говорити мама, яка їй у п’ятирічному віці років читала увесь срібний вік російської поезії, а у дванадцять давала їй читати російський самвидав, хоча й була радянською учителькою «руССкой литературы» — мама завжди дуже ретельно підкреслювала оті два «с» у слові «русский».

А «Україну» мама направду не перетравлювала. Колись її, випускницю російської філології, наречений привіз на село до своєї матері, яка, тільки-но вони увійшли на подвір’я, здолавши п’ять кілометрів пішки від електрички, всунула їй сапку в руки! Так повелась ота жлобиха з неповною початковою освітою із жінкою із завершеною вищою! І молода жінка, дарма що вже носила під серцем дитину від сина тлустозадої жлобихи, вмить кинула сапку свекрусі під ноги й побігла назад, до електрички, про що не шкодує й досі, бо ж молодий майбутній батько не кинувся тоді за дружиною слідом, лишився зі своєю жлобастою матір’ю. Оповідь про сапку, п’ять кілометрів пішки до електрички, жіночу гордість та паскудну українську селянську культуру набула в їхній маленькій родині масштабів притчі й прозвучала раніше, ніж «Сказка о мертвой царевне». Мама щодня тричі на добу згадувала свою свекруху, люто копіюючи її «руско-украйонський». Ніби вчора бігла ті п’ять кілометрів назад до електрички. І коли дочка, ледь закінчивши перший курс університету, тяжко закохалась у хлопця, який іменував себе свідомим українцем, то це було сприйнято мамою як непоправна житейська катастрофа.

Вони зустрічались рік, а потім одружились. І вона пішла жити до нього в бабусин будинок на Совках. Будиночок був убогий, але сад розкішний і город великий. Бабуся жодного разу не просила ні її, ні його допомогти на городі, завжди поралась там сама. Від весни до пізньої осені. І завжди передавала її мамі квіти — нарциси, тюльпани, півонії, жоржини, хризантеми. Бабуся говорила не на «руско-украйонськім», а доброю українською. І мама, при всій відразі до ситуації, була змушена визнати, так, його бабуся — то не її свекруха із сапкою, п`ять кілометрів пішки до електрички. Така добра українська ще іноді трапляється. Але всі ці люди вимирають, а молоді вже так не говорять. «І у твого милого мова штучна, як у диктора першої програми радіо. О, горе мені з вами, хоть бы это всё скорее кончалось», — шепотіла вона на обіді з приводу їхнього одруження, за столом, накритим на подвір`ї будиночка на Совках, де зібралося їх всього шестеро — вони двоє, його друг, її подруга, його бабуся, її мама.

Його батьки не приїхали, їх, зрештою, ніхто не повідомляв. Він розповідав, що його батько працює в органах. У тих самих, найстрашніших. Не у внутрішніх, а в таємних. Отримав підвищення й перебрався до Москви. А мати його чи то історик, чи філософ. Захистила дисертацію про боротьбу з буржуазним націоналізмом періоду шістдесятих-сімдесятих. Також отримала кафедру в Москві. Він з люттю згадував, як вони ставили його в куток перед своїми гостями, і всі жерли за столом, поки він стояв у кутку... і як їздили по курортах на Кавказ, а його виряджали до паскудних піонерських концтаборів у Немішаєві... і як категорично забороняли запрошувати друзів, хоча в нього була окрема кімната і власний телевізор, і дорогий магнітофон, але для чого усе це, якщо не можна запросити друзів і подруг? Він заговорив по-українськи, щоб бути не таким, як вони, підлі й скупі. Вона також має говорити тільки українською, якщо вона його подруга й кохана.

З ним, звичайно ж, вона одразу й легко перейшла на українську. Але з іншими, з ким раніше говорила російською, так не виходило. З неї посміювались, чого б це вона раптом так навернулась? Щоправда, її університетські подруги, побачивши його, навіть позаздрили їй. Адже він був високий і гарний, заради такого хлопця можна заговорити й по-албанськи, дарма що хлопець ніде не працював, але в ті часи то був виклик лицемірній системі, а не вияв маргінальності.

Була середина вісімдесятих, якщо точно, той самий тисяча дев`ятсот вісімдесят четвертий, про який вони читали в перекладі з англійської в російському самвидаві. Генеральні секретарі помирали один за одним, але змін не відчувалось, здавалось, так і буде, поки старі маразматики з політбюро всі по черзі бодай рік не перебудуть на тій посаді. Настав день, коли він зник. Вона була готова, що одного дня так станеться. Його й раніше затримувала міліція, тільки швидко відпускали. Вона ходила до страшного сірого будинку на Володимирській, де, як їй розповідала мама, за німців було Гестапо. Вона не знала, через який вхід увійти, всі були страшні й неприступні. Потім їй натякнули, що його мають тримати не там, а в жовтому будинку на площі Богдана Хмельницького, але й там вона не знайшла ніяких кінців. Прийшла пізня осінь, і в саду, як у романсі, відквітли хризантеми. Вона заслабла, лежала застуджена на високому бабусиному металевому ліжку, і бабуся не дозволяла їй виходити надвір до туалету, ставила для неї відро. А потім, коли їй стало трохи краще, привела до неї її маму, яка на таксі привезла її до їхньої кімнати в комуналці. Мама всю дорогу ніжно заспокоювала: «Нічого, не страшно, буде дитинка, значить, ми її виростимо. Аби ти була здорова».

Тільки-но вона переступила поріг їхньої з мамою кімнати, як відчула: все, її божевільне кохання закінчилось і ніколи не повернеться. Ніколи! Він уже ніколи не обніме її й не пригорне й не скаже лагідного слова. Будуть тільки горе й мука. Щастя ніколи не вернеться. Від неї вже нічого в цьому світі не залежить.

А потім у їхній хаті з’явилась ВОНА, його мати, доктор наук боротьби з націоналізмом. І почалось щоденне, навіть цілодобове промивання мізків. Газова атака. Психотропний розстріл. Безконтактне повішання. І підписка про нерозголошення після кожного сеансу.

Ти маєш зрозуміти: він, твій горе-чоловік, влип по горло й вище. Йому шиють страшні звинувачення, від яких навіть ми з батьком не в змозі його врятувати. Крім усього іншого, на нього тримає образу один генерал, якому він сипав перець у чай, коли той ще полковником приходив до нас у гості. І от він має шанс помститись поганому хлопчиську. Ні, проблема не тільки з генералом. Навіть половини звинувачень досить, щоб запроторити його на десять років. Ти зібралася за ним у Сибір? Не сміши курей! Не зуміла знайти віконце носити передачі, а думаєш знайдеш дорогу до нього до Сибіру?

Але йому світить не Сибір. А щоб ти знала, щось у сто разів гірше. А саме, витурення з СРСР (мовою оригіналу «выдворение из СССР»). Але, щоб з цим вийшло, він має бути прописаний у Москві. У Москві все-таки випускають. З Києва випускати не будуть іще років п`ятдесят. Або сто! Тому вам треба розлучитись, і найкраще, поки ще не народилась дитина і поки він сидить. Так процедура буде найпростішою. Ми з батьком пропишемо його до себе у Москві, але бажано, щоб він був сам. Його легше буде рятувати, якщо ти з дитиною на ньому не висітимеш. Ти маєш піти на це. Що, закортіло з ним до Америки? Думаєш, гулятимеш із ним по Нью-Йорку й по Сан-Франциско? Як тобі не соромно! Ти ж, здається, комсомолка? Тебе ще не виключали? Я б подивилась, як ти б стояла перед усім факультетом і відповідала на питання, коли тебе виключатимуть. Дев’яносто відсотків після такого піджимають хвости й присягаються у вірності КПРС на колінах! У моїй дисертації є дані про це! Я б тобі їх показала, якби не давала підписку про нерозголошення!

Ну гаразд, комсомол — це фігня (свекруха висловилась грубіше), але невже ти покинеш рідну маму? Ти ж її тоді більше ніколи не побачиш! Жоден кобель не вартий, щоб заради нього назавжди кидати батьків! Тільки без істерик! Дитині шкідливо! Треба бути спокійною! Ти собі маєш влаштовувати тільки позитивні емоції! Він, якби був людиною, ніколи б так не підставив вагітну дружину! А ми з батьком будемо тобі допомагати завжди. Навіть коли ти знову вийдеш заміж!

Кажеш, погодишся на це, тільки коли він сам попросить? Влаштувати вам побачення? Звичайно ж, він сам ніколи про таке тебе не попросить! Він же ідіот! Уп’явся в цей безперспективний український націоналізм! Як фахівець знаю: тут майбутнього нема. Це ж не сіонізм! А втім і у сіонізму також нема майбутнього, — похопилась свекруха. — Він узявся за це, тільки аби нам насолити. Точніш, наперчити. Як необачно сипав перець у чай генералу. А в нас завжди був не тільки чорний мелений, а й привозний кайєнський перець! Ти знаєш, що воно таке? Ні? А генерал знає! І тепер особисто опікується його справою. За те його й ставили в куток при гостях. І ти свого сина за таке ставитимеш у куток при гостях! І ти свого сина рятуватимеш, коли він у такий спосіб влипне, чого я тобі не бажаю, моя люба!

— Це правда, ніби ти сипав кайєнський перець у чай генералові? — питає вона його за третім пивом. Настав обідній час, вона замовила йому й собі якісь страви в тому ж ресторанчику, де розпочалась їхня зустріч. Яка паскудна їжа в американських дешевих точках!

— Який перець? Який в біса кайєнський перець! Мене звинувачували в поширенні нелегальної літератури! До мене справді приходив на допити генерал, який ходив до нас у гості! І ефект кайєнського перцю справляло те, що я вимагав, щоб зі мною говорили тільки українською! Удавав, ніби не розумію по-їхньому. І він був змушений! А потім бив мене в пику! Я й тут з усіма говорю по-українськи! Не розуміють — їхнє горе!

— І якою ж мовою ти розмовляв із Лідкою?

Тут він схопився з місця, схопив її за плечі й почав несамовито трусити. Дівчина незрозумілої раси підбігла до них, почала плескати його по плечу зі словами «You need something, hey?», і він неохоче відпустив колишню. Ресторанчик тим часом заповнився, щойно не було нікого, а вже й немає вільних місць. За сусіднім столиком так само бурхливо з’ясовують стосунки латиноси. Цікаво, чи замішаний у їхніх розборках який-небудь конфлікт перуанської та колумбійської ідентичностей? Її колега по Human Rights Studies уругвайського походження завжди фахово ідентифікує всі нюанси латиноамериканських суперечок, навіть в університетських їдальнях. Він би не повірив, що вона, така спокійна і врівноважена, наразі сама втягнена в національний конфлікт бозна-якої давнини. Хоча національного конфлікту не було, була зрада, найстрашніший її різновид, коли зраджено тих, хто довірився зрадникові усією душею.

Добившись свого, свекруха повернулася до Москви. А вона народила сина, і настали по-іншому смертельно важкі дні: дві жінки й немовля в кімнаті на чотирнадцять метрів. Мама працювала, їй ще дуже далеко до пенсійного віку, а вона була змушена оформити академвідпустку по догляду за дитиною. До речі, вийшовши заміж, вона прописалась у будинку бабусі, яка померла одного дня, поки його мати перебувала в них. У тому районі зводили багатоповерхівку, і бабусин будинок із садочком ішов під знесення. Сусіди знайшли її, вона з дитиною могла тоді отримати квартиру. Мати категорично не дозволила їй починати ту справу, хотіла прописувати її назад до себе на свої чотирнадцять метрів, повторюючи тричі на добу: «Ти не уявляєш, які страшні люди його батьки! То велике щастя — не мати ніяких контактів із тою родиною. Бідна ти моя!»

Хлопчик трохи підріс, коли сталася Чорнобильська аварія. Почалась тяжка масова істерія: куди тікати з дітьми з Києва? Відразу ж зателефонувала московська свекруха, запропонувала допомогу. Мама грубо відмовила їй, але записала телефон. І тут озвалась і жлобава свекруха з сапкою, п’ять кілометрів пішки від електрички, — вона мешкала в південному регіоні, який вважався радіаційно безпечним. Бідна мама зовсім заплуталась, не знала, кого з осоружних родичів послати подалі, а від кого все-таки прийняти запропоновану допомогу. Принаймні московська наволоч, на відміну від селянської, не змусить бідну дитину копати город...

У Москві вона з сином жила у домі приходящої домработніци своїх свекрів, улесливої нещирої жіночки, яка, одначе, не дуже сварила за невимиту плиту чи непідтерту підлогу, а іноді навіть сиділа із дитям, щоб вона могла вийти за продуктами чи просто погуляти по Ма-асквє. Домработніца розповіла, що він у батьків не живе. З’являється у них дуже рідко, раз на три-чотири місяці, і завжди гучно лається з ними. Тільки-но він у них з’явиться знов, вона скаже йому про неї й хлопчика. А там — як він захоче.

Вона видзвонила у Москві знайомих киян, які вчились у Білокам’яній в аспірантурі. Один з них, Саня Кравець, був свідком, коли вони одружувались. Він обіцяв допомогти розшукати його, пояснити йому, чому все так сталось. Адже вона ще сподівалась повернути колишнього, покладаючи великі надії не так на себе, затуркану й змарнілу, як на маленького сина, який ріс гарненький, щокатенький, чорнявий, ніби з радянського плаката «Щасливе дитинство».

Одного дня Саня Кравець нарешті зважився сказати їй: він таки справді у батьків не живе, але мешкає в іншому місці з дружиною Лідою, з якою вони вже підготували документи на виїзд із СРСР, чекають дозволу. До речі, скоро в них вечірка, там буде багато людей, можеш і ти прийти, якщо вважаєш, що тобі варто прийти.

Так, звичайно ж, вона прийде. Вона вкотре вблагала домработніцу покласти спати сина, і, зустрівшись із Санею Кравцем на метро Курська, рушила до Кусково. Тоді вона й побачила Лідку. То була не просто гарна молода жінка, то була професійна білява красуня із неприродно високими грудьми, із великими вивернутими чуттєвими губами. Таких на теренах колишнього СРСР майже й не було, вони з`явились потім, разом із комерціалізацією суспільства.

Він довго робив вигляд, ніби не помічає її. А коли це стало неможливо, зняв руку з оголених плеч Лідки, вийшов на кухню й затягнув свою пісню, чому вона розлучилась із ним, це вона в усьому винна. А Лідка вийшла за ним, і поки тривала їхня істерична розмова, обняла його ззаду й терлась носом об його спину, і водила руками з неймовірним манікюром по його грудях. А вона безпорадно простягнула йому фотокартки сина і плакала, і виправдовувалась, і мало не падала перед ним на коліна, а Лідка ніяк не відлипала і масувала долонями його груди, живіт і нижче.

Потім у Москві було ще декілька їхніх зустрічей: і з ним, і з його родиною. Вона вимагала, щоб свекруха зізналась, як морально катувала її, вимагаючи розлучення. І їздила до нього разом із сином, і він не хотів бачити сина, якого вона нібито зрадила також, тільки Лідка пхала малому імпортні шоколадки.

А свекруха зателефонувала її матері, яка невдячна ця дурна молода жінка, їй зробили таку послугу, задарма тримали у Москві в такі важкі часи, коли беруть по 2-3 рубля на добу з носа, а вона влаштовує скандали на всю Москву, мовляв, не так її приймають. І мати, яка тільки-но повернулась зі своїми учнями, яких супроводжувала в оздоровчий табір, терміново виїхала до Москви, і вони разом зібралися й вирушили додому, зрештою, все одно на носі перше вересня, тож мамі треба працювати, і їй треба було доучуватись, а малого оформляти в ясельки. «Треба вже закінчувати з тим божевільним коханням, скільки можна, невже ти не бачиш, дочечко, вони тобі його не дадуть! От же ж навіть в Америку готові його відпровадити, аби не в Київ!»

Саня Кравець повідомив її, коли вони з Лідкою від’їхали. Все. Його в Союзі нема. Вважай, нема серед живих. Так тоді трактували еміграцію родичів і друзів.

Він виїхав восени вісімдесят шостого, а від січня вісімдесят сьомого увійшли в силу нові положення про в’їзд і виїзд з СРСР. Все стало значно простіше, згодом ще простіше, а потім зовсім просто. Але вона почала цікавитись усім тим не тоді. На неї чекало ще одне випробування. Вони з мамою повернулись до Києва, який стрімко мінявся. В українських журналах і газетах почали писати про те, про що він зовсім недавно розповідав їй пошепки. На вулицях можна було почути, як юнаки й дівчата натхненно співали українських пісень, за які донедавна можна було мати великі неприємності. А мама почала реагувати на українське патріотичне піднесення по-своєму. Вона взялася за виховання онука в принципово російському дусі. «Ніби не бачила ти, скільки горя приніс тобі той буржуазний націоналізм! Тобі ще мало? Сама живи, як хочеш, а дитині життя не псуй! Часи помінялись? Ще зміняться назад! За німців у Києві також виходили українські буржуазні газетьонки, соромно згадати, таке ж писали, як і зараз!»

Мама творила щось неймовірне, змушуючи заучувати дитину двох з половиною років фразочки типу «хохли — козли», які хлопчик гордо декламував, коли вона приходила додому з переддипломної практики, не говорячи про інвективи типу «РуССкий народ один к победе приведет», не забуваючи підкреслити оте горде подвійне «с».

Вона спробувала розпочати стосунки з одним патріотичним юнаком, яких наприкінці вісімдесятих в Україні побільшало, але ближче знайомство принесло їй тільки відчуття ганьби, біди і новий болючий зойк: «Це не він, не він!» Вона познайомилась з дядьком зі Львова, з яким певний час листувалась, але коли побачила його, то зрозуміла, що самої патріотичної налаштованості для стосунків між чоловіком і жінкою замало. Все одно потрібна ще й таємна іскра, яка, буває, виникне тільки раз у житті.

І от одного дня подруга привезла їй сувенір із Польщі, який було загорнуто в місцеву газету, в сторінку зі шлюбними об’явами — в Польщі все те, що згодом прийшло й в Україну, розпочалось на кілька років раніше. І одного дня без марних надій, а просто щоб знайти якийсь простір порятунку від інфернальних домашніх сварок, написала листа до Сполучених Штатів, спокусившись об’явою «Old fasioned old guy WLTM nice kind young girl, child very welcome». Він відповів саме їй, хоча й отримав багато листів від молодих і не дуже полячок. А тут дивним чином лист від «Russian woman», про що він і мріяти не смів. Вони листувалися рік, перш ніж він приїхав і зупинився в готелі «Дніпро». Вони не обмінялись фотокартками, поки листувались, таким привабливим було їхнє духовне спілкування. Коли ж зустрілись, він аж ніяк не розчарувався, а вона, яка уявляла нехай старшого, проте стрункого й сивого, побачивши голомозого дядечка з чималим черевцем, вкотре пережила стрес, від якого все-таки дуже скоро прийшла до тями — дядечко був надзвичайно милий, хоча й не будив еротичних почуттів. Та, головне, він чудово поводився з хлопчиком, якого вмить навчив американських віршиків і скоромовок. Вона прийняла його пропозицію. Він поїхав, а вона почала готувати документи на шлюб і еміграцію.

— Коли ти виїхала? — запитав він, допиваючи третє пиво.

— В дев’яностому. А ти був в Україні бодай раз за увесь цей час?

— Мене туди ніхто не кликав!

— А тут як влаштувався? — запитала вона і злякалась, що може знову зірвати лавину його агресії. Але він вже викричався до повного спустошення і тільки сумно відповів:

— Навіщо тобі цей дешевий детектив?

Течія їхньої розмови після бурхливих водоспадів і каскадів сама собою перелилась у спокійне, навіть мляве русло. Латиноси за сусіднім столиком також припинили лаятись, почали цілуватись і кляститсь у чомусь, витягаючи з-за пазух масивні хрести на ланцюжках.

Господи, як вона мріяла колись знову зустріти його! Це тривало й тоді, коли вона вже почала щиро прив’язуватись до свого нинішнього чоловіка. Проживши в Нью-Йорку понад рік, вона однієї неділі пішла до української катедри святого Юра на Манхеттені, де збирались українські емігранти. Запитала про нього. Їй відповіли, що не знають такого, але всіх новоприбулих має знати пані Калина Саковська-Брень. На наступну неділю їй показали ту пані, яка в розмові кваліфікувала його як «гебівшького покидька». Вона заперечувала, мовляв, добре знала його в Києві, він не може бути таким! «А чого б він водив з собою тету паршивущу мошковшьку бльонду?» — обурилась пані Калина Саковська-Брень. Після того вона його вже не шукала і нічого не чула про нього. До сьогоднішнього дня.

Та, проживши в Америці п’ять чи шість років, вона відчула, що, хоча кохання й пройшло, одначе, не минула цікавість і до світлих, і до темних сторінок його долі. Невже все зводилось тільки до кайєнського перцю в генеральському чаї? На конгресі з Human Rights Studies в Римі вона зустріла Саню Кравця, який очолив у Москві недержавний інститут неоімперських досліджень. Вони тоді три дні й три ночі тільки й говорили про той арешт, звільнення, одруження з Лідією, виїзд з СРСР, висуваючи й прокручуючи різноманітні гіпотези. Але минуло ще кілька років, і от вона нарешті зустріла його і може про все розпитати, але цікавість притлумилась. Проте, навряд чи б він про все щиро розповів їй. Навіть тепер.

— І батьків своїх ти відтоді не бачив?

— Ні... Кажуть, вони ще й досі на високих посадах у Москві. Кажуть, вони мене шукали в Нью-Йорку. Але я краще остаточно здохну, ніж зустрінусь із ними.

Вони вже повністю вичерпали своє перебування у дешевому ресторанчику, де вона побачила його над мискою-хлібиною супу по-піратськи. Дівчина незрозумілої раси забрала чайові, пляшки з-під пива і пінопластові тарілки. А вони підвелись і повільно рушили по Ембаркадеро. Зупинились біля пірса, на якому вовтузились морські леви, які сотнями живуть там, кохаючись й народжуючи нових і нових морських левенят, яких із замилуванням годує увесь Сан-Франциско та його численні гості. Потім рушили ще далі й опинились між доків, де гуркотіли домкрати й вагонетки. То був зовсім нецікавий Сан-Франциско, і вона запропонувала взяти таксі й поїхати подалі звідсіля, запитавши, куди йому. Він нічого не відповів, тільки мовчки сів на заднє сидіння.

Вона відпустила таксі на Телеграфному пагорбі. Вони постояли над крутими схилами, подивились і на затоку, і на океан, і на дахи будинків унизу, й до божевільної краси яскравих краєвидів домішався неймовірний сум. А потім повільно рушили до її готелю. Він хотів продовжити розмову, але вмів говорити тільки про дуже далеке минуле.

— Твоя мати легко відпустила тебе?

Ні, нелегко. Звичайно ж, нелегко. То були останні сварки її життя, але ж які сварки! Стіни тряслися! Книжки з полиць падали! Шибки вилітали! По тому на неї вже ніхто не підвищував голос. Ото тільки він годину тому. У неї з чоловіком також був серйозний конфлікт, від якого їм обом тривалий час було незатишно. Він хотів, щоб вона сиділа вдома й народила ще одну дитину. А вона сказала, що дитину, мабуть, й можна, але вдома сидіти не зможе. Краще повернеться у київську каламуть. Поступово вони розв’язали ту незгоду без гучних сварок. Згодом чоловік навіть сказав, що пишається її досягненнями в царині Human Rights Studies, адже, маючи цікаву роботу, їй буде легше пережити самоту, «коли він відійде».

А тоді, у вісімдесят дев’ятому, коли вона вирішила їхати, мама погрожувала їй усім, чим могла, і кидалась з вікна, і обіцяла, що не дасть дозволу на виїзд. Вона відповідала, що дозвіл уже не потрібен. Тоді мама договорилась до того, що завезе хлопчика на село до руско-украйонської свекрухи з сапкою, п’ять кілометрів від електрички пішки, де сина ніхто не знайде. Хай тоді їде до якої завгодно Америки!

Але ж дозвіл від мами для отримання закордонного паспорта в той рік таки ще мав бути. А також дозвіл від батька дитини. І вона була змушена їхати до Москви, шаленіючи від жаху, що її виїзд, на який вони з сином вже налаштувались, може зірватись. Але його батьки несподівано швидко владнали її справи. Їй видали закордонний паспорт в Москві, хоча вона мала б його отримувати за місцем проживання. Тепер треба було подавати документи до посольства США й чекати дозволу вже від Америки.

— Я ж тобі казала, що скоро випускатимуть! А ти мені не вірила! — бадьоро сказала їй свекруха на прощання.

До Америки вона потрапила тільки влітку дев’яностого у розпал апокаліптичної спеки. В її вухах ще звучать мамині прокляття, кинуті навздогін. А її тіло ще береже дотик рук її першого чоловіка. А тут прийшов час ділити ложе із другим — гаразд, він був терплячим до шлюбу, але ж тепер вони взяли шлюб, на який вона сама погодилась! Щоб викликати в неї усмішку, чоловік щовечора водить її до щоразу іншого етнічного ресторану, а також по концертних залах і музеях, яких у Нью-Йорку повно. Дарує їй гарні сукні й сережки. Це, зрештою, так несхоже на її першого, який хіба що нагинав для неї гілля з рясними вишнями в бабусиному саду. Тоді матеріальні подарунки не мали ніякого значення, вони дарували одне одному себе, і цього було досить. Але щедрі дари виявились не такою й поганою річчю! Чого не зробить старий кіт для молодої кішечки! Так, певне, догоджав молодій дружині Татьяні, у дівоцтві Ларіній, гладкий підстаркуватий генерал — здається, їй ніколи не позбутись тої рускоцентричної світобудови! Але син швидко забував російську, забув паскудне «хохли — козли», але й забув і «Сказку о царе Салтане» і казку «Конек-Горбунок». Вивчив Humpty-Dumpty i God Bless America. У нього прекрасний контакт із вітчимом. Вони втрьох їдуть до Парижа. А згодом і від мами почали приходити спокійні листи. У відповідь на щедрі посилки з Америки, вмістом яких мама ділилась з усіма своїми знайомими — в Києві почались страшні дефіцити, мало не як у повоєнні часи. Мама просить ще для сусідок і для вчительок зі своєї школи, вона намагається виконати всі прохання, витрачаючи на посилки додому всі гроші, які їй дає чоловік.

— А ти певна, що твоя мати таки померла?

— Я ж весь час підтримувала з нею зв’язок! Бувала в неї, купила комунальній сусідці квартиру, коли це було зовсім дешево, і мама лишилась сама у двокімнатній.

Мама так і не перетягла меблі до кімнати, яку звільнила сусідка. Там тільки самотньо стояла софа із двома кріслами, які вона купила під час одного зі своїх приїздів до Києва. А коли її повідомили про мамину смерть, і вона терміново вилетіла до Києва, то після похорону зважилась розібрати захаращену кімнату, в якій мама жила й померла. І у скриньці разом зі скромними коштовностями та документами знайшла ключа від верхньої шухляди комода, куди не заглядала ніколи. Там зберігалось кілька старовинних світлин, кожна з яких була дбайливо загорнута у тютюновий папір. У старому конверті ще з уламками сургучевих печаток сумно лежало кілька ніжних листів до мами від батька, сина тої самого свекрухи з сапкою, п’ять кілометрів пішки до електрички. А також там вона знайшла й свої українські вірші, видруковані на машинці на пожовклих аркушах, які вона складала в роки своєї божевільної закоханості. Вона про ті вірші зовсім забула, а мама, одначе, дбайливо їх берегла разом з українськими книжками, які їй давав він у ті далекі роки. Берегла у найсокровеннішому місці, не викинула, не знищила навіть у ті роки, коли вчила маленького онука «Хохли — козли, а руССкий народ к победе ведет». Як все наплутано в цьому світі й у людських душах!

— І сина ти їй возила?

— Ні, не возила. Не возила, — вона глянула йому у вічі. — Коли я зрозуміла, що не зможу виховати його українцем, що мене всі кинули, а я сама не зможу, то вирішила: і нехай, російської він також не знатиме. І Бог допоміг мені в цьому, пославши мені мого чоловіка. Син прекрасно почувається американцем. Значить, так судилось.

Вони стоять перед її готелем, і вона вже хоче йти, бо думає: як там чоловік? Чи вже повернувся з Окленда? Її вже кличе її сучасне життя, а минуле почало трохи обтяжувати. Він відчуває, що прийшов час прощатись. Бере її руку обома руками. І тут вона побачила його засмаглі груди крізь дірки у старій футболці і відчула той жар, який ішов від нього, і божевільно подумала: «А може вчинити дурницю, затягти його до якогось готелю...» Звичайно, не туди, де вони зупинились із чоловіком... А він міцно стиснув її руку і сказав:

— Я знаю, що ти дуже багато страждала через мене. Думаєш, мене ніколи не мучили докори сумління? Мучили, ще й як. Але я заспокоював себе одним: я дав їй Україну. Вона полюбила те, що я й сам любив понад усе на світі. Те, що годиться любити кожному, хто народився й виріс на нашій землі. Так, я не вартий великої любові, але Україна варта! А виходить, я тобі України не дав. Не дав, — і він, не прощаючись, поплентався геть від неї й зник за квітучими кущами скверу перед готелем.

Портьє вклонився їй і простяг пластикового ключа. Отже, чоловіка в номері нема. І не було. У кімнаті все так само, як вони залишили вранці, вирушаючи до Емберкадеро. Що ж, він не сидить десь у барі готелю, чекаючи на неї, а ще не повернувся з Окленда. Певне, пощастило знайти не тільки той будинок, де продавали тканини, а й саму дочку власника крамниці, з якою її чоловік був знайомий за кілька років до її народження! Її вкотре вразило, наскільки раніше за неї прийшов у світ її другий чоловік. Але зараз недавня зустріч із першим тривожить її більше. І його останні слова.

— Виходить, я не дав тобі України, — гірко сказав він їй кілька хвилин тому, картаючи себе, але її також. Вона не взяла, не зуміла взяти від нього того дару, який, зрештою, вищий за безладдя людських стосунків, вищий за гіркі житейські зради, за тяжкі побутові сварки. І вона хотіла його взяти, дуже хотіла! Чому ж не взяла?

— Воно, певне, так сталось тому, що ти й сам її не мав, — прошепотіла вона, але він не почув її. Шкода, що та відповідь спала їй на думку трохи запізно.