Пригоди бджілки Майї

Глава дев'ята Ганнібал та його конфронтація з людиною

Поблизу дупла, в якому тепер Майя влаштувала собі помешкання на літній час, у корі сосни, жив зі своєю сім’єю жук-короїд Фрідолін. Фрідолін був працьовитим та серйозним хлопакою, який дуже ретельно ставився до проблеми продовження роду і, потрібно зауважити, досягнув у цій царині досить незлецьких результатів. Він мав чим пишатися: у нього було 95 синів і всі подавали найкращі надії. Велика родина короїдів прогризла під корою ціле мереживо власних каналів, кожен короїд мав окремішню дорогу і всі почувалася пречудово!

«Моя люба дружинонька, — хвалився Фрідолін Майї, — влаштувала все так, що ніхто з нас не заважає одне одному і не переходить дороги. Мої сини навіть не знаються між собою і кожен торує собі свій окремий життєвий шлях».

Майя давно вже познайомилася з Фрідоліном. Вона чудово знала, що люди не в захваті від таких, як він, жуків-короїдів, але, попри все, їй імпонувала поведінка жука та його філософське ставлення до життя.

Тому бджілка не бачила причин уникати товариства Фрідоліна.

Майя часто чула, як із самого ранку, коли сонечко ще не зійшло, працьовитий короїд вже дрібно висвердлював і вистукував… Бджілці здавалося, що це уві сні зітхає дерево. Пізніше вона знаходила коричневий пил, який Фрідолін вигортав зі свого чергового ходу.

Одного ранку Фрідолін, як він це часто робив, завітав у гості до Майї та поцікавився, як їй спалося.

— Ви сьогодні нікуди не будете летіти? — запитав він.

— Ні, — відповіла Майя, — надто сильний вітер.

Вітер на вулиці й справді розійшовся не на жарт: висвистував у кроні дерев і несамовито трусив гіллям, ніби хотів поздирати з них усеньке листя. З кожним вихором аж ставало світліше — складалося враження, ніби листя на деревах стало значно менше. У кроні сосни, де мешкали Фрідолін і Майя, вітер завивав так протяжно, що можна було подумати: дерево хвилюється та злиться.

Фрідолін зітхнув: «Я пропрацював усю ніч! А що робити? Якщо хочеш чогось домогтися, то треба попітніти, ой як попітніти! Хоча, мушу вам сказати, не подобається мені ця сосна… От якби дав мені Бог розуму раніше, то я би неодмінно поселився у ялині».

— А як справи у ваших діточок? — по-дружньому запитала Майя, підтримуючи розмову.

Фрідолін подякував і забідкався: «Я не годен за всіма встежити! Та думаю, що з них таки будуть люди!».

Майя слухала просторікування брунатного жука і розглядала його. Недоладно великий, схожий на голову, панцир на грудях, і короткі, ніби кимось підрізані, надкрилки… Бджілка думала: може, Фрідолін і виглядає дещо безглуздо, навіть комічно, та цей незугарний чоловічок належить до страшенно небезпечної породи жуків-короїдів! А вони можуть наробити великої шкоди і могутнім лісовим велетам, та й навіть усьому лісу! Як наскочить навала жуків, таких, як Фрідолін, на яке дерево, то миттю позлітає з нього зелена хвоя чи листя, почне воно сохнути та помирати, і ніщо вже його не врятує… Маленькі розбійники не знають пощади. Вони руйнують кору дерева, по якій живильні соки потрапляють з коріння і до верхівки. Свідки розповідають, що жертвами нападу орди короїдів ставали цілі ліси! Майя, задумавшись, розглядала Фрідоліна, і на душі у неї стало святково, коли вона уявила, наскільки важливим та могутнім може бути цей малесенький жучок!

Тим часом Фрідолін зітхнув і поскаржився: «Яке би гарне було життя, якби не було дятлів! Ото була би краса!».

— Ага, — кивнула на знак згоди бджілка, — жере все, що тільки йому попадеться!

— Якби ж то, — почав свою чергову філософську сентенцію жучок, — він поїдав тільки тих легковажних, безголових комашок, які сидять на корі, я би ще сказав: та нехай! Врешті, навіть дятлові треба з чогось жити. Та де там! Ця безвідповідальна птаха залазить ще й під кору, в кожен наш закапелок, глибоко у наші ходи.

— Та ні, — не погодилася Майя. — Наскільки я знаю, дятел завеликий, він не пролізе по ваших ходах!

Тепер прийшла черга здивуватися Фрідоліну. Спочатку він лише звів догори брови і кілька разів поважно кивнув головою. Жучкові, очевидно, вельми сподобалося, що є речі, які він знає краще від інших.

— Завеликий? — перепитав він. — А хто говорив про його розміри? Ні, моя люба, ніхто не говорив, що власне дятел за нами полює! Я мав на увазі, що нам завдає шкоди його язик!

Ото ж Майя здивувалася! Фрідолін розповів, що у дятла довгий і тонесенький язичок, за формою схожий на черв’яка, гострий і липкий.

— Язик у нього у десять разів довший за мене! — аж зойкнув Фрідолін, безпорадно розвівши руками. — Принаймні він може так далеко його висунути зі свого дзьоба… Цей безсовісний дятел безсоромно висолоплює язика та пхає його у кожну шпаринку, кожну тріщинку в корі! А сам думає: може, там хтось ховається? Його язичисько пролазить навіть у наші канали! Один пан Бог відає, як він його туди примудряється засунути… Все, чого він тільки торкнеться, відразу намертво приклеюється — і дятел втягує язика назад!

— Я не з боязких, — мовила Майя, — але ваша розповідь навіює на мене жах!

— Та що там! У вас є жало, — не без заздрості заспокоїв бджілку Фрідолін. — Кожен опам’ятається і, так би мовити, задумається, якщо його вжалити в язик! А нам, бідолахам без жала, несолодко доводиться… Якось лиха доля спіткала мою кузину. Перед тим ми трохи посварилися стосовно моєї дружиноньки. Я в себе вдома і знаю усі ходи-виходи, а вона ж у гості прийшла! Отож ми з кузиною посварилися і вона забралася геть. Та щойно вийшла, коли це чуємо — дятел шкрябає по корі нашого дерева і дзьобом вистукує… Мабуть, він тільки почав полювання, і саме з нашого дерева. Інакше ми би почули його здалеку та поховалися завчасно. Коли це нараз наслухаю, як моя бідолашна кузина заволає у темряві: «Фрідоліне, я прилипла!!!». Вона ще потріпалася трошки, потім усе стихло — і дятел застукотів далі. Ось таке трапилося з моєю кузиною. Вона пропала — і більше я її не бачив. Її звали Агата.

— Чуєте, як калатає моє серце? — стиха промовила Майя. — Не треба було вам розповідати… Принаймні не все одразу. Що тільки не діється на цьому світі!

Маленька бджілка подумала про те, що вона сама пережила, відколи покинула вулик, і про те, що ще може на неї чекати попереду.

Фрідолін несподівано розреготався і Майя, заскочена зненацька його веселощами, здивовано глипнула на нього.

— Хвильку, зараз! — аж вигукнув жучок. — Зараз побачите, як він вилізе на дерево! Він ще той фрукт, скажу я вам… Зрештою, самі все побачите.

Майя поглянула в той бік, куди спрямував свій погляд короїд, і побачила дивовижну комаху, яка повільно спиналася стовбуром дерева. Бджілка ніколи й уявити собі не могла, що можуть існувати такі комахи! Проте страх перед дивним створінням був більшим за здивування, отож вона поспіхом запитала у Фрідоліна, чи, часом, не треба заховатися.

— Та що ви! — відповів жук-короїд. — Сидіть собі спокійненько та чемно привітайтеся із добродієм. Він дуже вчений чоловік, мушу вам сказати! До того ж добряга та скромняга, яких світ не бачив. Такі, як він, завжди викликають посмішку, он, гляньте, що він робить!

— Він, мабуть, задумався, — припустила Майя, досі не оговтавшись від здивування.

— Та де там! Це він бореться з вітром, — засміявся Фрідолін, — якщо тільки в нього ноги не плутаються!

— Оці довгі ниточки — його ноги?! — страшенно здивувалася Майя. — Відколи живу, а такого дива не бачила!

Тим часом незнайомець піднявся вище і бджілка змогла розгледіти його краще. Виглядало так, наче він не йшов, а летів! Його кругле тіло височіло над землею, а з нього звисали страшенно довгі тонесенькі ніжки, які розповзалися далеко навсібіч, зберігаючи рівновагу. Дивна істота крокувала обережно, спершу обмацуючи те місце, де мала ступити. Під час кожного кроку брунатна кулька її тулуба смішно підстрибувала: вгору-униз, униз-вгору. Ніжки у незнайомця були такими тонюсінькими, що кожна з них окремо нізащо не змогла би втримати його тіла, тому крокував він, переставляючи кілька ніг одночасно.

Отака химерна хода незнайомця була пов’язана з його дивовижними кінцівками, бо вони були зігнуті саме посередині.

Майя аж у долоні сплеснула!

— Ото дивина! — вигукнула вона. — Хто би міг подумати, що такі тонюсінькі ніжки, як волосиночки, можуть так швидко пересуватися! Фрідоліне, це просто чудо якесь!

— Дурниці! — по-своєму оцінив диво природи жук-короїд. — Якщо ти бачиш щось смішне, то з цього треба сміятися, а не заморочуватися складними питаннями!

— А мені зовсім не смішно, — заперечила йому Майя, — бо усі часто сміються з того, чого просто не розуміють.

Поки вони розмовляли, незнайомець піднявся догори. Він поглянув на Майю з висоти своїх гострих колін і промовив: «Доброго ранку! Справжня буря, такий рвучкий вітер, любе панство! Чи не так? А може… ви маєте іншу думку?».

Доки він розмовляв, то ледве втримувався, аби не упасти додолу. Фрідолін тихесенько пирснув, але маленька Майя відповіла, як годиться, ввічливо, що вона має таку саму думку, і через цей вітрисько вона нині не змогла політати. Після цього вона відрекомендувалася, а незнайомець тим часом намагався її розгледіти через ґрати свої ніг.

— Отож, Майє із бджолиного народу, — повторив він, — дуже радий знайомству! Мені доводилося багато чувати про бджіл. Мушу вам зізнатися, щоразу, як я себе називаю, то потрапляю у незручне становище. Річ у тому, що наша родина дуже різноманітна і відома під різними іменами. Нас називають косарями, косариками, а ще сінокосцями. Як би там не було, я належу до роду павуків, а звати мене Ганнібал.

Слово «павук» не викликає особливої радості поміж маленьких комашок. Швидше, навпаки… Майя теж не могла побороти свій страх, особливо, коли пригадала страшне знайомство з павучихою Теклею. Та виглядало на те, що Ганнібал навіть нічого й не зауважив. Тоді Майя подумала: «Ну й нехай, у випадку чого полечу. Що він мені зробить? Крил у нього немає, та й павутини він із собою не прихопив».

— Ви знаєте, мене так обсіли думки, так обсіли… Ви не проти, коли я підійду ближче? За оцією товстою гілкою я почуватимуся у цілковитій безпеці!

— Будь ласка, прошу, — і Майя посунулася.

Фрідолін, удосталь напирхавшись, відкланявся, а маленькій бджілці дуже закортіло дізнатися, що за обставини привели Ганнібала на її дерево. «Знову я зустріла щось незвичайне! — подумала Майя. — Який же цікавезний наш світ!»

Вітер почав потрохи стихати, крізь гілля уже почало вигравати сонечко. Десь на кущику внизу обізвалася, співаючи свою пісеньку, берестянка, і ліс одразу ж звеселів. Майя сиділа на гілці й спостерігала за пташкою. Бджілка бачила, як у тої дрижало горлечко, а голівоньку пташина спрямувала назустріч сонцю.

— От якби я вміла співати, — зітхнула маленька бджілка, — вміла так виводити, як оце берестянка зараз. Я би сіла на якусь квітку — та й співала цілий день!

— Мабуть, це би гарненько звучало, — висловив припущення Ганнібал. — У вас такий дзижчальний тембр голосу!

— Пташки видаються такими щасливими… — позаздрила Майя.

— Еге ж, вони просто фантастичні, — погодився косарик. — Але подумайте — якщо кожен захоче чогось неймовірного — то світ догори дриґом перекинеться! Приміром, берестянка надумає, що їй конче потрібне жало, а козі забагне політати і назбирати медочку. А насамкінець прийде жаба і забажає ножиська такі, як оце в мене. Що з того вийде га?!

Майя розреготалася, щойно уявила собі жабу з ніжками-ниточками та козу на квітці.

— Та ні, я би не хотіла аж таких кардинальних змін, — сказала вона, — я зовсім про інше. Як це чудово — приносити щастя іншим істотам, як оце робить пташка… Ой лишенько, та що ж це таке?! — страшенно здивувалася тільки-но побаченому. — Добродію, та у вас одна нога зайва!!! У вас же сім ніг!!!

Ганнібал насупив чоло і незадоволено роззирнувся: «Ага, понаприносили вони усім щастя… Якщо чесно, то у мене не забагато ніг, а замало».

— Ой, то ви зазвичай ходите на восьми ногах?! — ще більше здивувалася Майя.

— З вашого дозволу, — делікатно пояснив Ганнібал, — ми, павуки, завжди ходимо на восьми кінцівках. Розумієте, така наша природа… Та що там говорити, вісім ніг таки значно поважніше, аніж чотири чи дві! Одну ніженьку, так сталося, я втратив, шкода її. Мушу тепер давати собі раду з тими, що залишилися.

— Мабуть, це дуже неприємно — втратити ногу, — поспівчувала косарикові Майя.

Тим часом Ганнібал зручно вмостився, сперши підборіддя на долоню, а ноги поставив так, щоби їх важче було перелічити.

— Розкажу вам, як це трапилося. Ну звичайно, тут не обійшлося без людини. Ми, комахи, усі дуже обережні та завбачливі, а от про людину цього не скажеш! Деколи вона хапає тебе, нібито ти — якась нежива цурпалка!

— Ой, як цікаво! — запалала цікавістю Майя. — Дуже цікаво почути вашу оповідку! Ви ж стільки всього знаєте!

— Свята правда, — погодився з нею Ганнібал. — Отож слухайте. Ми, косарики, ведемо нічний спосіб життя. Тоді я жив у зеленому садовому будиночку, який знадвору заріс плющем. Цей плющ покривав навіть розбиті шибки у вікнах, тож я мав можливість без особливих перешкод заходити та виходити. Так ось, коли стало темно, через сад до будиночка підійшла людина. В одній руці вона несла штучне сонце, яке вона називає лампою, у другій тримала пляшку, а під пахвою у неї був затиснений папір. Окрім того, в кишені людини була ще одна невеличка пляшечка. Людина поставила усе, що принесла, на стіл і почала роздумувати про щось своє, людське. Вона хотіла записати свої думки на папері. Ви, звісно, уже бачили папір, знаходили його у лісі чи в саду, тому знаєте, що це таке. Папір сам собою — білий, а чорне на ньому — це і є думки людини.

— Оце так! — вигукнула маленька Майя, втішена тим, що дізналася стільки всього цікавого.

— Щоби записувати думки, людині потрібні обидві пляшечки, — продовжував Ганнібал. — У маленьку вона вмочує дерев’яний стержень, а з великої — п’є. І чим більше людина п’є, тим швидше і легше вона пише. Звичайно, вона пише про нас, комах, викладає на папері все, що знає, і дуже старається. Проте результат від тієї писанини не особливий. Бо людина насправді знає про нас дуже мало, про наше духовне життя, про наші мрії, бажання, страхи… І зараз ви у цьому переконаєтеся.

— То ви не особливо високої думки про людину? — зробила свій висновок Майя.

— Та ні, що ви, що ви, — відповів косарик. — Але зрозумійте, коли у тебе лише сім ніг замість восьми, часом за тебе говорить образа…

— А, ось воно що, — зрозуміла стан павука Майя.

— Одного вечора, — продовжував Ганнібал, — я саме полював у куті вікна, а людина сиділа зі своїми пляшками та намагалася дати раду своїм думкам. Я був дуже розлючений через те, що всі манюсінькі мушки і комарики, якими я, до речі, харчуюся, повсідалися на штучне сонце людини та витріщалися на світло, всі як один — бевзні!

— Ну, — хмикнула Майя, — я би й сама при нагоді поглянула на щось таке…

— Поглянути — це нічого, хіба ж я щось маю проти?! Але поглянути — це не значить витріщатися! Ви би тільки бачили, як дурнувато поводиться це поріддя біля лампи! Вони раз-по-раз товчуть своїми порожніми головами у скло! Чи хтось колись бачив такі манери?! А є ще й такі впертюхи, що витріщаються на світло, аж у них крила згорають!!!

— Бідолашні комашки, — поспівчувала Майя, — вони, очевидно, дезорієнтовані.

— То нехай би залишалися на вікнах, або під листками, — не підтримав бджілки Ганнібал, — там вони і від лампи далеко, і до мене близько! В ту бурхливу ніч я з вікна побачив комариків, які поодинці — то там, то сям — лежали навколо лампи. Ось тоді я подумав, що людині вони, очевидно, без потреби, отож вирішив собі їх забрати. Хіба може бути щось простіше і зрозуміліше?

— Звичайно, ні, — погодилася Майя.

— Отож бо й воно, а виявилося, що це настала для мене сумна година. Я тихенько і обережненько виліз ніжкою стола догори. Людина видалася мені страшенно великою, я почав спостерігати за нею, поволеньки переставляв ногу за ногою і наблизився до лампи. Поки я повз, ховаючись за пляшкою, все було добре, але щойно я вигулькнув, як людина мене помітила і одразу ж ухопила. Вона взяла мене за ногу, підняла догори і піднесла близько-близько до свої велетенських очей… А тоді мовила: «Гей, ви тільки погляньте!».

Ганнібал зітхнув, маленька Майя на хвилю притихла, а потім схвильовано запитала: «В людини такі великі очі?».

— Та ви про мене подумайте! — аж заволав Ганнібал. — Ви тільки собі уявіть, в якому скрутному становищі я опинився! Це ж вам не забавка: висіти на одній нозі перед велетенськими очима, які у тебе втупилися! Білі зубиська, що вищирилися із велетенського рота! Ви можете собі це уявити?

— Жахливо! — відповіла Майя. — Це справді жахливо!

— Слава Богу, моя нога не витримала і обірвалася. Мені навіть страшно уявити, чим би усе закінчилося, якби моя бідолашна ніженька не обірвалася! Я гепнувся додолу і чкурнув настільки швидко, наскільки мені дозволили решта моїх ніг. Я заховався за пляшкою та почав посилати жахливі прокляття на голову людини. Через це людина мене не переслідувала. Я побачив, як людина поставила мою ногу на білий папір і почала спостерігати, як вона намагається втекти. Але без мене моя нога, звісно, такого зробити не могла.

— Вона що, ще рухалася?! — перелякано запитала Майя.

— Ага, — підтвердив Ганнібал, а тоді вдався до пояснень. — Наші ноги, якщо їх відірвати, завше так роблять. От і моя нога хотіла побігти, але без мене просто не знала куди і лише смикалася на місці. Людина спостерігала за нею і безсердечно посміхалася, кепкуючи з мого горя.

— Бути такого не може! — не повірила оповідці страшенно перелякана Майя. — Відірвуля не може нікуди іти!

— Я перепрошую, а що таке «відірвуля»?

— Нога, яку відірвали, називається «відірвулею», у мене вдома завжди так кажуть, — пояснила Майя.

— Ваші словечка дитячі та застарілі! Ви мусите призвичаїтися до життя у великому світі та не вживати слів, яких освічені люди не розуміють! — суворо зауважив Ганнібал. — Потрібно казати «відірвана нога». А наші ноги справді після того, як їх відірвати, ще довго смикаються.

— Ні, — затялася Майя, — доки не побачу, доти не повірю!

— На що ви сподіваєтеся? Що я відірву собі ногу, аби вас переконати? — розлютився Ганнібал. — Ви неможлива істота! Ще ніхто і ніколи не вимагав у мене таких доказів!

Майя знітилася: вона ніяк не могла второпати, чого це в косарика так зіпсувався настрій, і у чому була її провина.

«Як це складно: спілкуватися з незнайомцями! Вони мислять зовсім по-іншому і неправильно сприймають твої слова», — подумала бджілка і стурбовано глянула на довгоногого павука.

— А чом би мені вас не з’їсти? — несподівано бовкнув косарик, який сприйняв добродушність Майї за вияв слабкості. Раптом із бджілкою сталася разюча зміна: її сум ураз вивітрився, а натомість у серці запалала мужність. Вона випрямилася, пронизливо задзижчала, зблиснула очима і вигукнула: «Добродію, прошу не забувати, я — бджола!».

— Пардон, — поспішно бовкнув Ганнібал і, навіть не попрощавшись, повернувся на місці й так чкурнув стовбуром дерева додолу, як тільки йому дозволяли його сім ніг.

Майя не могла втриматися, щоби не розреготатись. Тим часом Ганнібал, який був уже внизу, під деревом, почав голосно лаятися.

— У вас дуже кепський характер, маю вам сказати! — схвильовано волав він. — Ви кидаєтесь зі своїм жалом на істот, які обділені долею і не можуть нормально пересуватися. Та зачекайте, ще прийде ваша година, і коли ви потрапите у скруту, то ще пригадаєте про мене і пожалієте мене!

І Ганнібал зник під листками мати-й-мачухи. Але Майї вже було не до нього. Її душа співала від щастя, адже вітер стих, погода покращилася, а високо в небі повільно тяглися кучеряві баранці хмар. Вони виглядали майже непорушними і осяяними, ніби Божі думки.

Майї непереборно захотілося відчути прохолодну густу тінь лугу, повтішатися ласкавими промінцями сонечка на схилах по той бік озера. Вона бачила поперед себе стрункі дерева-трави, що гойдаються під вітром, високі жовті півники, що випинаються із ровів, залитих водою. Коли зазирнути усередину цієї квітки, то можна побачити таємничу темряву смерекового лісу. Маленька бджілка знала, що в тьмяній тиші цього лісу, де сонячні промені, проходячи через лапате гілля, стають червонястими та догідливо-дрімотливими, захована батьківщина казок…

Майя здійнялася у повітря і полетіла, навіть не усвідомлюючи, що вона робить. Її кликали лісові луги, уквітчані схили і крутогори.

«Боженьку ти мій, — подумала собі маленька бджілка, — як гарно жити на білому світі!»