Пригоди бджілки Майї

Глава п'ята Коник-стрибунець

Який день видався, словами не передати! Рано-вранці випала роса, а потім над лісом зійшло сонце, кидаючи косі промені на трав’яний ліс. Від такої краси аж завмирало серце: мільйони стебел і травинок виблискували та переливатися найсліпучішими барвами!

Маленька Майя ще тільки прокинулася, а навколо вже стояв голосний та дзвінкий радісний гул захоплення. Веселими піснями звучали дерева — це чарівливо співали у їхніх густих кронах полохливі пташки. Бадьоро гуділо повітря — у ньому цілими роями метушилися життєрадісні комахи, а кущики й трави бриніли веселими наспівами жуків, метеликів та різноманітних мушок.

Цього разу Майя влаштувалася зі справжнім комфортом у маленькому дуплі дерева. Там було безпечно, сухо і навіть уночі ще тепло. Щоправда, одного раннього ранку вона почула, як зовсім поряд, по корі її дерева вистукує дятел, тому поспіхом чкурнула геть звідтіля. Погодьтеся, це страшенно небезпечно для комашки, майже так само, як для людини побачити злодія, що лізе у кватирку твого помешкання.

Зате вночі Майя почувалася у дуплі зовсім безпечно, бо в такий час її ніхто не турбував. Майя відшукала у новій хатинці непримітну шпаринку, де завжди було темно та прохолодно, і влаштувала там склад для меду. Цим медом вона могла підживитися у дощові дні, коли нікуди не полетиш. Вхід до свого сховку-комори вона заліпила воском настільки щільно, щоби лише вона могла туди прослизнути.

Одного веселого сонячного ранку маленька Майя з радісним, дзвінким гудінням випурхнула зі свого дупла та пірнула у сонячний день. Бджілка летіла навпростець, розтинаючи золотисте сяйво, і здалеку нагадувала прудку малесеньку цяточку.

«Сьогодні я обов’язково зустріну людину! — гукнула Майя. — Без сумніву, в такий ясний день усі люди повиходили зі своїх домівок, щоби потішитися літеплу!» Ще ніколи бджілка не зустрічала так багато комах. Усе навколо гуділо, пищало, літало, повзало, стрибало — словом, раділо гарній погоді у небі та на землі. У світі панував такий радісний настрій, що кожен мимохіть долучався до загальних веселощів.

Нарешті Майя вирішила приземлитися у трав’янистому лісі. Тут росла сила-силенна усіляких дерев-квітів, дерев-трав і чагарників-травинок. Найвищим був деревій, увінчаний білими суцвіттями, та ще квіти дикого маку, які паленіли так яскраво, що викликали непереборне бажання помилуватися ними. Майя саме назбирала трішечки меду з квітки аквірелїї та вже збиралася летіти далі, коли на травинці, яка звисала поруч з її квіткою, побачила надзвичайно дивного парубійка. Бджілка спочатку перелякалася, бо навіть уявити собі не могла, що на світі існують такі зеленющі та сухоребрі страховиська, але цікавість переборола страх, і вона застигла, як вкопана, та вилупилася на довгоногого незнайомця. Спочатку їй здалося, що він має роги, та, уважніше придивившись, бджілка зауважила, що то двійко надзвичайно довгих, тонюсіньких вусиків на чудернацько витягнутому чолі. Загалом химерний прибулець був страшенно зеленим, елегантним і струнким: з вишуканими передніми ніжками і малопомітними крильцями. Оті крильця ще більше збентежили Майю — вона ж бо усвідомлювала, що літати він точно не уміє! Але що там крильця! Від його задніх ніг у бджілки аж сперло дихання! Величезні, височенні, вони випирали гострими колінами високо понад спиною! Істота була цілком і повністю зеленою, а її хитруваті оченята сяяли зухвалістю та здивуванням. Хоча загалом незнайомець був не злим, а, швидше, добродушним.

«Отож, мадемуазель, — озвалося зелене створіння, якого, вочевидь, бентежила пильна увага бджілки, — ви що, уперше в житті коника-стрибунця побачили? Чи, може, ви зараз збираєтеся знести яйця?»

«Як ви могли собі таке подумати! — розсердилася Майя. — Знести яйця!

Я би ніколи собі цього не дозволила! Хіба я можу чинити те, що за священним правом годиться робити лише королеві-матці?»

Коник раптом якось химерно зігнувся і скорчив таку кумедну гримасу, що Майя, попри образу, не змогла не втриматися від сміху.

«Мадемуазель, — сказав він і несподівано зареготав теж. — Хай тобі грець! Ну й мадемуазель! Ну і вигадниця!»

Майї не сподобалася поведінка коника і вона не вельми люб’язно озвалася до нього: «Чого це ви смієтесь? Ви що, серйозно могли собі уявити, що я відкладатиму яєчка, та ще й просто у траві?!»

Раптом щось хруснуло, коник гукнув: «Гоп!» — і його не стало.

Майя так і залишилася ошелешено стояти із роззявленим ротом. Коник злетів у повітря, та ще й ого-го як високо! Не користуючись крилами, він завзято виписував велетенські кола, стрибаючи, як видалося Майї, з нерозважливою відвагою. За мить він знову опинився поблизу, невідь-звідки гепнувся на листочок аквірелії, та взявся пильно розглядати бджілку.

— Е ні, — мовив він задиркувато. — Де вже вам яєчка відкладати! Ви для того не створені! У вас навіть яйцекладу немає!

— Що? — здивувалася Майя. — Зовсім немає?

Прикрившись крильцями, вона повернулася обличчям до нахаби.

— Жодного! І часом не упадіть з п’єдесталу, мадемуазель! Он як розхвилювалися…. Ви оса, еге ж?

Це була найбільша образа, якої лише можна було завдати Майї…

— Та щоб тебе грім побив! — вибухнула вона люттю.

— Го-о-оп! — відповів коник-стрибунець — і знову щез.

«Ця особа мене дістала», — сердито буркнула Майя і вирішила летіти далі. Скільки вона себе пам’ятала, так страшенно її ще ніхто не ображав. Найбільша на світі ганьба для бджілки — це коли її плутають з осою. Ще б пак! Оси — це збіговисько головорізів, злодійське насіння. Усі вони — безчесні волоцюги!

Проте знову — як сніг на голову — звідкись узявся коник.

«Мадемуазель! — гукнув він і повільно повернувся убік. Тепер його довжелезні задні ноги виглядали, як стрілки годинника, який показує двадцять п’ять на сьому. — Нехай мадемуазель мене вибачить, я так неввічливо обриваю розмову. Але це на мене находить: нічого з собою вдіяти не можу, мушу куди-небудь, а таки стрибати. У вас немає такої потреби?»

Рот у стрибуна розтягнувся у посмішку від вуха до вуха, і Майя знову не могла втриматися від сміху.

— Хто ви? — запитала Майя. — Ви страшенно непосидючий…

— Мене всі тут знають, — запишався коник і знову заусміхався. Таких посмішок Майя ще ніколи не бачила, тож не знала, жартує він чи говорить серйозно.

— Я нетутешня, — пояснила бджілка, — інакше, без сумніву, я би знала вас. А ще хочу вам повідомити, що я належу до родини бджіл, а тому не можу бути осою.

— Господи Боже ти мій, та яка різниця! — злегковажив коник.

Майя аж затнулася і слова не могла вимовити від хвилювання.

— Ви зовсім не розумієтеся у таких справах, — видихнула вона нарешті. — Придивіться уважніше до оси!

— І чого би то я мав за осами заглядати? — відрізав зелений. — Та й різниця між вами — виключно у вашій уяві! Повсюди літаєте, жалите направо і наліво та не вмієте стрибати. Що бджоли, що оси — яка різниця!? Гоп! — і його вже не стало.

«Ну, тепер я вже полечу», — тільки встигла подумати Майя, як коник звідкілясь вигулькнув знову.

— Мамзелько! — загукав він. — Завтра в саду панотця Гострогріха олімпіада зі стрибків. А хочете, я вам квиток дам, зможете подивитися, як інші спритно стрибають. Моя стара дві штуки дістала. Я її похвалив якось, от вона мені один і дала. Я там теж буду: хочу побити свій торішній рекорд, ось так.

— Мене гопки мало цікавлять! — не без досади заявила Майя. — Той, хто вміє літати, має значно вищі інтереси.

Коник-стрибунець знову скорчив гримаску-посмішку та розсміявся з почутого.

— Не дуже задирайте свого носика, мамзелько. Таких, як ви, багато, більшість тварин у нашому світі вміють літати. А от стрибати — це не всім дано. Та й взагалі, це ви, а не я погано розумієтеся у деяких питаннях. Чи ж вам відомо, що інтрес до високих, елегантних стрибів властивий навіть людині! Оце зовсім недавно я бачив панотця Гострогріха, який стрибнув мало не на метр догори! Вочевидь, він хотів справити враження на маленьку змійку, яка переповзала перед ним дорогу. Демонструючи свою зневагу до всіх, хто не вміє стрибати, він навіть люльку свою відкинув! А панотці, як відомо, без люльки взагалі жити не можуть! Можете собі таке уявити, га?! У мене були знайомі коники, так от: вони могли зробити стрибок, який своєю довжиною перевищував їхній власний розмір у три сотні разів! Уявляєте! У триста разів перевищував їхню довжину! Отож і слова більше не кажіть, а віддайте належну шану. Ви тільки уявіть собі це! Чи ви, може, знаєте іншу тварину на землі, яка б на таке спромоглася? Навіть найбільша тварина на землі, слон, і той не може такого втнути! Отож мовчіть і навіть не озивайтеся! Мовчіть і дивуйтеся!

— Та навіть якби я і хотіла щось сказати, то не змогла би, — не втрималася Майя. — Ви ж слова не даєте вставити!

— Ну то добре вже, говоріть! — змилостивився коник, гукнув своє «Го-о-п» — і зник.

Тепер Майя сміялася вже без стрибуна. Такого їй ще не траплялося. Коник, з його манерами блазня, надзвичайно здивував маленьку бджілку. Він стільки всього знав і був таким досвідченим, що Майя направду відчула до нього повагу. Навіть якщо у неї була інша думка щодо стрибків, їй вдалося дізнатися стільки цікавого за такий короткий час спілкування зі стрибунцем! Якби зелений був іще трішечки посидючішим, вона би запитала у нього дещо. Бджілка навіть подумала, що це якийсь закон такий: найбільше пригод трапляється тоді, коли їх не очікуєш. Чи розуміє стрибунець мову людей? І звідки він знає, як кого звуть? Ось що хотіла запитати Майя у зеленого коника. А ще: як він ставиться до ідеї відвідати людську домівку та більше дізнатися про людей?

— Мадемуазелько! — заволав коник, гойдаючись на стеблині поряд.

— Фу ти, Господи, звідкіля ви знову вигулькнули? — аж підскочила від несподіванки Майя.

— Я був поблизу! — відповів непосидько.

— То що ж, ви стрибаєте білим світом просто так, навмання, і не знаєте, куди потрапите?

— Ну звичайно ж, — відповів пострибун, — хіба може бути інакше? Можна подумати, ви знаєте, що робити далі, бо вмієте зазирати у майбутнє. Ніхто не відає, що на нього чекає. Ніхто, окрім квакші… А в неї попробуй допитайся…

— Скільки ви всього знаєте! — вигукнула Майя. — Це так класно! Ви розумієте і мову людей?

— Знаєте, мадемуазель, — запишався коник, — на ваше запитання досить важко відповісти. Ще й досі не підтверджено, як і не спростовано, чи люди наділені даром мови. Вони, до прикладу, інколи видають звуки, мерзенну потворність яких навіть ні з чим порівняти! Можна зробити припущення, що саме так вони і спілкуються. Хоча, потрібно віддати їм належне, серед людей бувають прагнення видавати цілком нормальні звуки. Якось я спостерігав за молодими особинами їхнього виду: двома хлопчаками. Так ось, вони затискали травинку поміж пальцями та дули на неї. Виходило щось подібне на сюрчання цикади. Хоча у цикади це виходить значно краще… Але треба віддати їм належне: вони бодай спробували, і зробили настільки, наскільки здатні. Ви ще щось хочете запитати? Я стільки усього знаю!

І коник знову широко заусміхався до Майї.

Проте спитатися не довелося, бо коли він знову кудись стрибонув, Майя даремно очікувала його повернення. Бджілка навіть спробувала пошукати стрибунця у траві та поміж квітів, але коник безслідно зник…