Пригоди бджілки Майї

Глава восьма Блощиця і метелик

Побувавши у полоні павучихи Майя зробила відповідні висновки. Бджілка вирішила бути обережнішою і в майбутньому даремно не ризикувати, приймаючи поспішні рішення. Навіть якщо Кассандра і розповіла їй про небезпеки, та світ занадто великий, щоби передбачити всі можливі неприємності. Тому треба добряче подумати, перш ніж наражатися на проблеми. Тепер Майя значно більше роздумувала, ніж колись. Вечорами, коли западали сутінки, Майї ставало самотньо. Та вже наступного ранку сходило сонце — і бджілка забувала свої похмурі думки та сторчголов поринала у барвистий світ пригод.

Одного дня Майя зустріла у заростях ожини дивну істоту. Це була пласка, як дошка, і такої самої кутастої форми комаха з гарненьким малюнком на щиті спини. Цей щит також викликав цікавість: це, власне, крила, чи, може, щось інше? Дивовижне маленьке страховисько завмерло з напівзаплющеними очима в тіні на листку посеред аромату від заростів ожини і, здавалося, про щось задумалося…

Майї захотілося дізнатися, що то за істота, тож вона підлетіла до комахи, приземлилася на сусідній листок і ґречно привіталася. Істота ніяк не відреагувала на привітання.

— Агов! — гукнула Майя і так штовхнула листок, на якому сиділо дивне створіння, що він заколихався. Лише після цього пласка істота повільно розтулила очиці, поглянула на Майю і сказала: «Бджола… Так, на світі дуже багато бджіл», — і заплющила очі знову.

«От дивина», — подумала Майя і зацікавилася ще більше чудернацькою поведінкою плаского і кутастого. Між іншим, досить часто і ми, люди, так само робимо, коли зустрічаємо таких, хто не звертає на нас жодної уваги.

Отож, Майя спробувала зацікавити комаху медом.

— У мене так багато меду, — сказала вона, — можна трішечки вам запропонувати?

Дивна комаха знову розплющила очі та задумливо вилупилася на Майю.

«Цікаво, що воно зараз скаже?», — подумала бджілка.

Та невідома комаха так і не озвався… Вона заплющила очі та продовжувала непорушно сидіти на листкові, так щільно до нього припавши, що навіть ніг не було видно. Видавалося, що хтось великим пальцем так міцно втиснув це створіння в листок, що аж розплющив його.

Майя зауважила, що незнайома комаха вперто її ігнорує… Це страшенно обурювало бджілку!

— Хто би ви там не були, — вигукнула Майя, — та зауважте собі, у світі комах існує правило — «Завжди відповідати на привітання!». А особливо, коли до вас звертається представниця славного та шанованого роду бджіл!

Та де там… Жодної відповіді, жодної реакції… Пласка потвора навіть вухом не повела…

«Та вона хвора, — вирішила Майя. — Як же це погано — бути хворим у таку гарну, сонячну днину. Так ось чому вона сидить у затінку та навіть носа на сонце не потикає!»

Майя підлетіла до істоти й присіла на листок поруч.

— Моя люба, — запитала вона співчутливо, — вам дуже зле?

Дивна комаха порухалася, проте у вельми дивний спосіб: вона повзла по листочку. Складалося враження, що якась невидима рука посуває її уперед.

— У неї немає ніг, — подумала Майя, — ось у чому її біда.

Тим часом комаха спинилася на черешку листка — і здивована Майя помітила, як та залишає по собі краплини бурого кольору. «Як незвичайно», — тільки і встигла подумати Майя, коли їй у ніс вдарив такий жахливий сморід! Це був запах отої бурої краплини… Сморід був такий різкий і гидкий, що у Майї аж в голові запаморочилося! Бджілка хутко злетіла з листка, приземлилася на ягоді ожини і затулила носа.

— Ага, і то треба було вам зачіпати блощицю! — сказав хтось поруч із нею та розсміявся.

— Нічого сміятися! — розлютилася Майя. Бджілка роззирнулася: над нею на тоненькому пагінцеві ожини сидів білий метелик. Щиро кажучи, не зовсім білий: по краях крильця мали чорну облямівку, крім того, кожне крило мало у центрі чорне коло. Тобто загалом у метелика на крилах було чотири чорні цяточки. Майя вже знала чимало метеликів, але такого зустрічала уперше. Їй так сподобалися ці чарівні крильця, що вона і думати забула про щойно пережиту неприємність.

— Ой! — вихопилося у неї. — То це була блощиця?

Метелик кивнув на знак згоди.

— Звісно, блощиця, — погодився він, продовжуючи посміхатися. — Їх не варто зачіпати. Та ви ж іще зовсім молода, чи не так?

— Ну, — буркнула Майя, — я би не була такою категоричною! У мене вже досить досвіду і я так багато знаю та вмію! Лишень оця комашка мені трапилася уперше… І нащо так смердіти?!

Метелик знову посміхнувся. «Блощиці, — пояснив він, — не люблять товариства. Хоча треба зауважити, що ніхто особливо і не намагається з ними потоваришувати, та й взагалі — мати з ними справу. А в такий спосіб вони привертають до себе увагу. Інакше на них спершу перестали би звертати увагу, а потім і взагалі забули би про їхнє існування. А так про них час від часу згадують…»

— Які у вас гарні крильця! — захоплено вигукнула Майя. — Такі легенькі та біленькі… Дозвольте відрекомендуватися! Мене звати Майя і належу до бджолиного народу!

Метелик склав свої крила, щоби не заважав вітерець, і тепер вони виглядали, як одне-єдине крило. Він злегка вклонився бджілці.

— Фрітц, — просто відрекомендувався він. Отож, це було його ім’я. Майя ніяк не могла налюбуватися його крилами.

— Політайте! — попросила вона.

— Ви маєте на увазі, аби я забирався геть?

— Ой, ні, я зовсім не це мала на увазі! Я лише хотіла помилуватися вашим польотом… Поглянути, як ви будете тріпотіти своїми великими білими крилами… Але я можу і пізніше насолодитися вашим польотом. А де ви живете?

— У мене немає постійної домівки, — відповів Фрітц. — З тими домами одні лише клопоти! Для мене життя по-справжньому почалося відтоді, як я став метеликом. Раніше, коли я ще був гусінню, треба було цілісінький день скніти на капустяному листкові. А ще — постійно їсти та сваритися з іншими!

— Це ви про що? — дуже здивувалася Майя.

— Раніше я був гусінню, — спробував пояснити Фрітц.

— Та бути цього не може! — ошелешено вигукнула Майя.

— Ну, знаєте, — і собі здивувався Фрітц та спрямував свої вусики на Майю, — такі елементарні речі знають усі! Про це навіть людям відомо!

Маленька Майя була страшенно спантеличена: «Невже таке у світі можливе?».

— Ви можете пояснили мені усе детальніше? — попросила Майя. — Без ваших пояснень я просто відмовляюся вірити власним вухам! Адже це — неймовірно!

Метелик всівся поруч із бджолою на маленьку гілочку, що колихалася, і тепер вони вже обоє гойдалися під легеньким ранковим вітерцем. Він розповів бджілці, як одного дня він, ще коли був гусінню, почав замотуватися у кокон. Він замотувався до тих пір, поки взагалі перестав щось бачити. Тоді це нагадувало таку собі коричневу печеру, через стінки якої зовсім не проникало сонячне світло. Такий стан називають «лялечкою».

— А за кілька тижнів, — продовжував оповідати метелик, — я прокинувся зі свого темного сну та розламав свою печеру! Мені дуже важко описати вам, Майє, який це стан, коли після нескінченної ночі ти знову бачиш сонце! Мені видавалося, що я йду через тепле золотисте море… Я так закохався у своє нове життя, що у мене аж голова розболілася…

— Можу собі уявити, — погодилася Майя. — У мене було подібне відчуття, коли я вперше вилетіла з тисняви нашого вулика під сонячні промені!

Маленька бджілка на якусь хвилю притихла, бо пригадала враження від першого польоту. Та потім її здолала цікавість — яким чином могли вирости такі великі крила у тісному коконі?

Фрітц охоче пояснив: «Крильця легенько та акуратно поскладані, подібно до пелюсток квітки у бутоні. Та коли стає тепло і сонячно — квітка розпускається. З моїми крилами відбулося так само, бо ніхто не може встояти і не розпуститися під сонцем».

— А й справді, — погодилася Майя. Бджілка задумливо розглядала білого метелика, який став золотавим у променях вранішнього сонця на тлі блакитного неба.

Тоді метелик продовжив: «Про нас часто кажуть, що ми, мовляв, легковажні вітрогони. Та якщо чесно, то ми просто надзвичайно щасливі істоти. Ви не повірите, як часто мене обсідають серйозні думки про життя».

— А про що ваші роздуми? — запитала Майя.

— Здебільшого мені не дає спокою майбутнє, — промовив метелик. — Воно таке цікаве! Проте, мушу вас покинути: луги біля підніжжя гори вкрилися дзвіночками та тисячолисником! Там так красиво — все у квітах. Неодмінно маю там бути!

Майя чудово розуміла метелика. Вони попрощалися і розлетілися у різні боки: білого метелика беззвучно підхопив і поніс ніжний вітерець, а маленька Майя помчала у інший бік, стурбовано гудучи. Таку бджолину пісню ми завжди чуємо погожої днини: вона лунає над квітами і завжди нагадує нам про тепле літо.