Пригоди бджілки Майї

Глава третя Лісове озеро та його мешканці

«Ой, — думала собі Майя, доки летіла над квітучими луками, — я геть забула спитати у Пеппе про людей! Такий розумний жук із багатим життєвим досвідом, без сумніву, поганого не порадив би!»

Та, може, вона сьогодні сама зустріне людину? Сповнена жаги до життя бджілка почала розглядати барвисту землю, що майоріла внизу в усій своїй літній пишноті. Майя пролетіла над великим садом, який вигравав тисячами кольорів. Дорогою їй траплялися різні комахи, які до неї привітно гукали, бажали приємної подорожі та наснаги в роботі. Щоразу, коли їй траплялася бджола, Майя спочатку трішечки лякалася, бо остерігалася зустріти когось знайомого. Крім того, їй було соромно за своє неробство і вона відчувала докори сумління. Проте вже скоро Майя помітила — бджоли були страшенно заклопотані своїми справами і зовсім не звертали на неї уваги.

Раптом Майя побачила, що блакитне небо з його нескінченною глибиною несподівано опинилося внизу. Бджілка спочатку страшенно перелякалася, бо подумала, що скерувала свій політ занадто високо і тепер заблукала в небесах. Але потім вона зауважила, що у тому небі, яке під нею, віддзеркалюються дерева! Тоді маленька захоплено усвідомила: під нею розляглося велике, небесного кольору та чисте у ранковому спокої водяне плесо-дзеркало. Майя радісно опустилася мало не до самої води і змогла навіть розгледіти власне відображення, роздивитися, як мерехтять її прозорі крильця, неначе вони зроблені з чистого та іскристого скла. Вона милуватися золотистим забарвленням свого тіла, яке дуже гарно відбивалося у воді. Яка ж то насолода — летіти над водою, — тішилася Майя. У прозорому плесі вона бачила великих і маленьких рибин, які ліниво ворушили плавцями, бо їх несла підводна течія. Інші ж, здавалося, непорушно зависли у кришталевій воді. Наближатися до них Майя остерігалася, бо вже знала — бджолам потрібно триматися подалі від риб. Майя перелетіла озеро і приземлилася на протилежному березі. Тут її увагу привернув затишний очерет та велетенське, подібне на зелені тарілки на воді, латаття водяних лілій. Мала вибрала один листок, який був найбільше захований посеред високих, гладесеньких стебелин очерету, що ліниво колихалися під сонцем. Цей листок був майже повністю в тіні: лише декілька сонячних зайчиків виблискували на його поверхні золотими монетами. «Чудово, — сказала собі маленька бджола, — справді чудово». Майя вирішила трішки причепуритися: вхопила ручками себе за голову і обережно потягнула вперед, таким чином вона струшувала пил, який назбирався під час польоту. З тією ж метою вона потерла задніми ніжками надкрилки, які стали надзвичайно чистими і блискучими. Несподівано на листок приземлилася якась маленька дзижчалка сталевого кольору і здивовано витріщилася на Майю. «Чого це ви сидите на моєму листку?» — спитала зайда. Майя страшенно перелякалася.

«Чи не можу я, коли ваша ласка, перепочити тут хвильку-другу?» — ввічливо звернулася маленька бджілка. Майя пригадала поради Кассандри про те, що бджолиний народ користується великою шаною у світі комах. От вона і вирішила спробувати, чи вдасться їй викликати повагу до себе. Проте від переляку Майя не могла себе опанувати, її серце гупало — чи не надто голосно і рішуче вона відповіла? Та щойно блискуча дзижчалка помітила, що бджола не збирається вислуховувати чиїхось приписів, то і сама перелякалася. Комашка невдоволено задзижчала, спурхнула і примостилася на стеблині очерету, що звисав над листком, і вже звідти, з безпечнішої відстані, залепетала: «Ви би краще працювали, як вам і належить! Та якщо ви і справді втомилися, то я не смію вам заважати. Завжди до ваших послуг, я тут зачекаю».

«Та довкола стільки листків, на всіх вистачить», — зауважила Майя.

«На жаль, всі вже орендовано, — озвався жучок, — настали такі часи, що навіть найменший клаптик землі вже має свого власника. Та і я не мав би куди голову притулити, якби попереднього власника не впіймала жаба… Я завжди тут ночую. Це, звісно, має багато негативних сторін, але не кожен вміє так упорядкувати своє життя і зорганізувати державний устрій, як оце ви, бджоли. Власне, дозвольте мені відрекомендуватися — мене звати Ганс Крістоф».

Майя неввічливо промовчала, бо саме зі страхом роздумувала про те, як то воно жахливо — потрапити в пащеку до жаби.

«А що, у цих водах проживає багато жаб?»— запитала вона в жучка та пересіла на середину листочка, щоби її не було помітно з води.

Жук розсміявся: «Можете не старатися, жаба і так вас бачить на листку. Тільки-но сонечко засяє, як листочок просвітлюється — і на ньому кожну цяточку видно. Тому жаба добре бачить, що ви сидите на моєму листочку».

На Майю напав страшенний переляк, бо вона дуже яскраво уявила собі, що під самісіньким листочком сидить величезна жаба та булькатими голодними очима витріщається на неї, маленьку беззахисну бджілку. Вона хотіла зараз же злетіти вгору, та їй завадила жахлива і несподівана подія… Спантеличена й перелякана Майя спочатку навіть не могла збагнути, що трапилося. Вона лишень почула дзвінкий та пронизливий свист угорі, той звук був схожий на виття вітру в зів’ялому листі. Крім того, одночасно зі свистом її оглушив дзвінкий та злий переможний крик хижака, що вполював здобич… У Майї над головою щось шугонуло, а листком перебігла ледь помітна прозора тінь. Нарешті Майя зрозуміла, що сталося. У бідолашної аж серденько завмерло у грудях: вона побачила, як велетенська бабка, що мінилася у сонячних променях різними барвами, схопила бідолашного Ганса Крістофа, і той розпачливо пищав у її гострих, як кинджали, зубах. Бабка зі своєю здобиччю в іклах опустилася на стеблину очерету, яка аж вигнулася під її вагою. Майя побачила обох: хижака та його здобич одночасно над і під собою, у дзеркальному відображенні водяного плеса. Розпачливий писк Ганса Крістофа краяв їй серце. Не усвідомлюючи, що вона робить, бджілка щосили заволала: «Відпустіть дзиґуна, і то негайно! Хто би ви не були, ви не маєте права отак свавільно втручатися у життя інших!!!»

Бабка розтулила пащеку, міцно вхопила жука лапами і повернула голову до Майї. Бджілку налякали величезні та строгі очиська комахи та її хижі ікла, та водночас маленька була в захваті від кольорів, якими мінилися крила і тулуб комахи. Це нагадувало виблиски води, полиски скла та сяйво коштовного каміння. От лишень велетенські розміри бабки наводили жах на бджілку. Мужність, що зародилася у крихітному серці Майї, кудись вивітрилася, і бджілка затрусилася від страху.

Несподівано бабка заговорила до неї зовсім не злим, а цілком лагідним голосом: «Дитино, що сталося?».

«Відпустіть його, — знову вигукнула Майя зі сльозами на очах, — його звати Ганс Крістоф…»

Бабка усміхнулася.

«Чому я маю його відпускати?» — сказала вона і скорчила гримаску, яка мала би означати зацікавленість та поблажливість.

Майя безпорадно пробелькотіла: «Він такий чистенький та гарний добродій і, наскільки я розумію, нічого поганого не робив і нікого не образив».

Бабка задумливо витріщилася на Ганса Крістофа.

«Ага, дуже милий, дрібненький такий та славний хлопака», — погодилася вона з ніжністю і відкусила жукові голову.

Майя мало не зомліла від того, що трапилося. Вона ще довго не могла промовити ані слова, і лише з жахом наслухала, як сталево-лискучий жучок хрускотів під зубами хижака.

«І не робіть, я вас прошу, такого вигляду, — проплямкала повним ротом бабка, продовжуючи жувати, — можна подумати, що я звертатиму увагу на вашу вразливість. Хіба ви, бджоли, чините інакше? Добре, зараз ви ще молода та мало знаєте про те, що відбувається у вашому вулику. А як у вашій домівці починають відкушувати трутням голови, хіба ви обурюєтеся? Та ніскілечки! І правильно робите, на мою думку».

«Ви, там нагорі, вже скінчили?» — спитала Майя, яка не наважувалася підняти голову і глянути вгору.

«Ще нога залишилася», — відповіла бабка.

«З’їжте її швиденько і тоді я вам відповім, — мовила Майя, яка добре знала, чому влітку потрібно вбивати у вулику трутнів, і тому розлютилася з дурощів бабки. — І навіть не наближайтеся до мене, бо я пущу в хід своє жало!»

Маленьку Майю справді аж тіпало від люті. Вперше в житті вона нагадала іншій комасі, що має грізну зброю, і була дуже рада, що в неї є такий гострий аргумент. Очиська бабки люто зблиснули. Вона, власне, вже закінчила їсти, отож сиділа трішки вигнувшись у спині і чатувала на Майю, як це роблять хижаки, перш ніж як накинутися на свою здобич. Проте бджілка була цілком спокійною і ніяк не могла усвідомити, звідки у неї така впевненість. Вона почула тонке та пронизливе дзижчання, знайоме ще відтоді, відколи вона жила у вулику: так гуділи охоронці, ледве забачивши осу.

Бабка відповіла повільно та з погрозою: «Бабки живуть із бджолиним народом у взаєморозумінні та згоді».

«І добре роблять», — миттєво відреагувала Майя.

«Чи ви собі не думаєте, що я вас боюся? Вас — боюся?» — запитала бабка. Вона ривком здійнялася вгору, відпустивши стеблину очерету, і тріскуче задзижчала, розмахуючи лискучими крилами. Віддзеркалюючись у водяному плесі, вона була надзвичайно гарна. Виглядало так, ніби там було дві бабки, і обидві тріпотіли своїми блискучими крильцями так швидко, що їх навіть не було видно. Видавалося, що комаху огортає сріблисте сяйво. Політ бабки виглядав так фантастично, що маленька Майя забула про біль втрати бідолашного Ганса Крістофа та про небезпеку. Мала заплескала в долоні та захоплено вигукнула: «Ой, як гарно, як гарно!»

«Це ви про мене? — дуже здивувалася бабка, та вже за мить додала: — Так, я вмію себе подати. Отак, як вам, я вчора сподобалася і кільком людям, які відпочивали біля ставка».

«Людям? — стрепенулася Майя. — Ой, ви бачили людей?»

«Звісно, бачила, — підтвердила бабка. — Вас, без сумніву, дуже цікавить, як мене звати, і я, звичайно, задовольню вашу цікавість: мене звати Шнук і я з родини справжніх сітчастокрилих, зокрема — бабок!»

«Ой, розкажіть мені про людей», — попросила Майя після того, як відрекомендувалася бабці.

Виглядало на те, що бабка перестала злитися: вона сіла на листок біля Майї, та маленька бджола не противилася, бо знала — Шнук остерігатиметься підійти надто близько.

«У людей є жало?» — спитала Майя.

«Ой, Боже ти мій, — відповіла Шнук, — та навіщо воно їм? Та ні, у них є значно страшніша зброя, яку вони використовують проти нас. Немає жодної комахи, яка би смертельно не боялася їх, особливо тих, що менші. Вони дуже прудкі та їх звати хлопчурі».

«Вони намагалися напасти на вас?» — перепитала Майя.

«Ну звичайно! — хмикнула Шнук і з погордою зиркнула на Майю: — Майже всі люди, що стрічалися на моєму шляху, намагалися на мене напасти».

«І чого б це?» — перелякалася Майя.

«Напевно, у нас є щось привабливе, судячи з такої реакції, — скромно посміхнулася Шнук, а потім додала, презирливо та косо поглянувши поперед себе: — Іншої причини я просто не бачу. Траплялося, що мої одноплемінники, потрапивши в людські руки, страшенно мучилися перед смертю!»

«Їх з’їли?»

«Та ні, ні, — заспокоїла її Шнук, — ніхто їх не їв. Наскільки мені відомо, люди не їдять бабок. Але деколи в людини прокидається бажання убивати, якого ніколи і ніхто не може пояснити. Ви просто не повірите, та траплялися випадки, коли так звані хлопчурі ловили бабок і відривали їм просто так, задля розваги, крила чи ноги. Ви мені не вірите?»

«Звичайно не вірю!» — обурено вигукнула Майя.

Шнук лише повела блискучим плечем, а лице в неї стало стражденним від надлишку життєвої мудрості.

«Якщо вже бути зовсім відвертою, — почала бабка, і аж поблідла від суму, — у мене колись був брат. З нього могла вийти неабияка бабка, та він був надто легковажним і скрізь пхав свого носа. Якось він потрапив до рук одного хлопчиська: той несподівано накинув на нього сітку, причеплену до довгого держака. От скажіть самі, ну хто би міг про таке подумати?»

«Ніхто, — чесно відповіла маленька Майя. — Я би ніколи не могла про таке подумати».

Бабка глянула на неї та продовжила: «Мого брата обв’язали чорним канатом довкола грудей, якраз поміж крилами, щоби він міг летіти, та не втекти… Отож, щоразу, коли бідолаха вважав, що нарешті вирвався на волю, той канат рвучко повертав його назад у руки хлопчака».

Майя тільки струснула головою. «Це навіть важко уявити», — сумно прошепотіла вона.

«І тепер, коли я вдень згадую братика, то вночі він приходить до мене уві сні, — продовжила свою сумну розповідь Шнук. — Зрештою, він загинув», — глибоко зітхнула бабка.

«Від чого загинув?», — спитала Майя, щиро співчуваючи співрозмовниці.

Шнук не змогла відразу відповісти: у неї бризнули сльози.

«Його запхали в кишеню, — схлипувала вона. — А в кишені ніхто не може залишитися живим».

«Що це таке — кишеня?» — пошепки запитала Майя, якій важко було водномить осягнути стільки нового та лихого.

«Кишеня, — пояснила їй Шнук, — це таке сховище у людей, вони мають його у своїй зовнішній шкурі. А можете собі уявити, що там ще було? Мій бідолашний брат провів останні хвилини свого життя у жахливому товаристві. Ви ніколи не здогадаєтесь!»

«Ні, — у Майї затремтів голос і перехопило подих, — ніколи не… може, там був мед?»

«Та ні, ні, — відкинула цю думку Шнук, і голос її був сумний та поважний водночас. — Люди рідко коли носять у кишенях мед. Я скажу вам, що там було: там була жаба, кишеньковий меч та морквина. Ну як?»

«Це так моторошно, — ледь чутно пролепетала Майя. — А що таке кишеньковий меч?»

«Кишеньковий меч — це своєрідне штучне жало людини. Природа не наділила її цією зброєю, тож людина примудрилася виготовляти її самотужки. Жаба, хвала Всевишньому, була однонога і геть замордована… Ще б пак: око вибите, щелепа вивихнута. Проте щойно мій брат упав у кишеню, вона прошипіла своєю перекривленою мордякою: „Як тільки мені стане легше, я одразу проковтну вас!“ Мій брат втратив свідомість і відразу після цього все довкола задвигтіло, струсонулося і його так притисло до жаби, що крильця поприлипали до її холодного та вогкого, майже бездиханного тіла. Мені просто бракує слів, щоб описати свій жаль».

«А звідки ви про все це знаєте?», — затинаючись, спитала Майя, яка була перелякана мало не до смерті.

«Пізніше хлопчисько викинув мого брата і жабу: зголоднів і взявся шукати морквину… Я знайшла їх у траві: лежали поряд… Почула, як мій брат кличе на допомогу… Коли я прийшла, то вислухала страшну братову сповідь та закрила йому очі після смерті… Прощаючись, він обняв мене і поцілував. А потім одразу помер: мужньо, не нарікаючи на долю, як справжній маленький герой.

Після того, як його зіжмакані крильця востаннє затріпотіли, я засипала його дубовим листячком, а на надгробок поклала розквітлу лобелію, небесно-синій бутон якої мав зів’янути на могилці. „Прощавай! — гукнула я. — Спи спокійно, мій маленький братику!“ А тоді знялася та й полетіла просто у сутінки, назустріч двом сонцям, що майже вже зійшли з вечірнього неба: одне — за горизонт, а його відображення — в озеро. Ніхто більше на світі білому не відчуває такого суму і такої скорботи, як я. Чи траплялося щось подібне з вами? Розкажете мені якось?»

«Ні, — простодушно відповіла Майя, — я, власне, досі завжди була веселою».

«Ну то дякуйте Богові за Його ласку», — дещо розчаровано протягнула Шнук.

Тоді Майя спитала про жабу.

«А, жаба, — відповіла Шнук. — Вона заслужила свою смерть. Хіба ж можна бути такою безсердечною і лякати вмираючого? Коли її викинули з кишені, вона намагалася втекти. Та оскільки її нога була зламана, а бачила вона лише на одне око, то замість тікати жаба лише смикалася, описуючи невеличке коло. Як же смішно це виглядало! „Сподіваюся, що вас зжере лелека!“ — гукнула я їй, перш ніж полетіти геть.»

«Бідна жаба», — промовила Майя.

«Я би вас попросила бути тактовнішою, — невдоволено пхикнула бабка. — Це вже, як на мене, переходить усілякі межі. Жаліти жабу — це те саме, що відрізати власні крила. Мені здається, що ви просто безсовісна особа!»

«Цілком може бути, — простакувато погодилася маленька бджілка, — та знаєте, мені серце крається, коли я бачу страждання інших».

«Ага, буває, — втішила її Шнук. — Це від того, що ви ще дуже молоді. З часом навчитеся не перейматися чужими клопотами. Вибачайте, та мені час на сонечко, я тут страшенно замерзла. Прощавайте!»

Водномить тихо забриніло — і в повітрі спалахнули тисячі барвистих іскорок. Шнук шугнула поміж зеленими стеблами очерету та опустилася до самої поверхні дзеркального плеса. Майя почула, як бабка радісно співає, насолоджуючись променями ранкового сонечка. Бджілка заворожено наслухала: бабка ніжно співала прекрасну народну пісню:

— Послухай, бабка свою пісню співає, — гукнув білий метелик своїй подружці. Обидва метелики протріпотіли мало не над головою Майї у чистій сяючій синяві погожого неба. Розпочався теплий літній день, і Майя, піднявши свої крильця, тихенько забриніла, прощаючись зі срібним озером. Маленька бджілка скерувала на суходіл і полетіла назустріч новим пригодам.