Пригоди бджілки Майї

Глава сьома Майя в полоні у павучихи

Після розмови з Пук Майя зовсім засмутилася… Вона не хотіла вірити у правдивість її свідчень. А ще їй не подобалося ставлення мухи до людей. Сама Майя мала зовсім інші уявлення про цих істот. Для неї людина асоціювалася з чимось величним і красивим, і тому бджілка не могла змиритися, коли до людей ставилися як до чогось незначного чи смішного. Тепер Майя вже й уявити собі не могла, з якими очима зазирне у людське помешкання. Тепер вона сумнівалася: «А як приймуть господарі непрохану гостю у своєму домі? Чи буде це зручно?». Майя не хотіла створювати нікому проблем. Бджілка пригадала, що розповідала про людей Кассандра.

«Люди добрі й розумні, — казала стара бджола. — Вони дуже могутні, проте не зловживають своєю силою. Навпаки: там, де вони з’являються, настає добробут і порядок. Люди прихильно ставляться до бджолиного народу. Тому ми довіряємо їм наш захист та ділимося з ними медом. Вони ж залишають нам достатньо меду, щоби ми могли перезимувати, а ще захищають від холоду та безлічі ворогів. Інакше б ці вороги постійно турбували нас чи навіть знищили. У світі мало вільних тварин, які могли би похвалитися товариськими стосунками з людьми. Не раз ти чутимеш, як інші комахи будуть зводити наклепи на людину. Не слухай таких. Трапиться і таке, що якийсь бджолиний народ необдумано відмовиться він покровительства людини та спробує іншої долі… Їм доведеться самотужки жити у глушині, у голоді й холоді, та скоро всі вони загинуть… Адже у світі чимало ворогів, яких привабить наш мед».

Ось як розповідала про людей Кассандра. І Майя беззаперечно вірила старій бджолі. Принаймні доти, доки життя не доведе протилежного…

Тим часом сонце заховалося за фруктовими деревами величезного саду. Яблуні уже давно відцвіли, ніжний цвіт осипався, та бджілка яскраво пам’ятала той час, коли всі вони стояли сповиті мерехтливим сяйвом незліченних квіточок. Солодкий духмяний запах і мерехтливе світло дурманили та навіювали відчуття блаженства. Майя ніколи в житті не забуде того стану, який охоплював її у квітучому саду.

Бджілка полетіла туди, бо сподівалася, що те чарівне місце додасть їй спокою і щастя: серденько знову радісно затріпоче, сонце зігріє зморені крила. Обабіч саду майорів білими зірочками кущ ясмину. Подув слабкий вітерець — і до Майї долинув солодкий аромат… Окрім жасмину, так гарно пахнуть ще хіба липи! Бджілці стало хороше на душі: вона пригадала високі липи, де у верхівках крон ще мерехтять останні багряні сполохи втомленого вечірнього сонця…

Бджілка пролітала через зарості ожини: на пагонах уже з’явилися перші зелені ягідки, хоча деякі гілки ще цвіли. Майя саме хотіла знову злетіти вгору, до кущів ясмину, коли нараз щось невидиме схопило її в цупкі обійми… Липкі, паралізуючі обійми… Це було незвичне відчуття: щойно вона летіла вперед, а тепер не може й поворушитися… Майя почувалася безсилою, ніби та невидима, таємна і зла сила полонила її повністю, всю, від кінчиків вусиків і аж до ніжок. Хоча її крильця і перестали тріпотіти, та бджілка не впала, вона якимось дивом продовжувала залишатися у повітрі, у чомусь надзвичайно м’якому, ніжному на дотик та податливому. Це «щось» підкинуло бджілку, а опісля почало колисати туди-сюди… Так пустотливий вітерець бавиться листочком, що відірвався від гілки.

Маленька Майя трішечки злякалася, та справжнього страху не було: їй нічого не боліло і жодного дискомфорту вона не відчувала. Майя захотіла спробувати, що вона зможе вдіяти у даній ситуації… Вона гадала: варто докласти зусиль, як ій вдасться звільнитися!

Майя роззирнулася… Навскоси через її груди нескінченно тягнулися навсібіч сріблясті нитки, і коли налякана бджілка торкнулася лапкою однієї нитки, то міцно приклеїлася… А ось ще одна срібляста нитка оперезала її плече та стягнула докупи її крильця, так ще й так міцно, що бідолашка і поворухнутися не могла… Лиховісні липучі нитки тягнулися звідусіль…

Маленька Майя скрикнула від жаху, бо аж тепер зрозуміла: вона потрапила у павутину!

Бджілка гірко заплакала, її крики про допомогу гучно відлунювали у літній тиші, поміж золотисто-зелених листків, якими бігали сонячні зайчики, у повітрі, де шугали туди-сюди різні комахи, а над ними — птахи. Десь зовсім близько приємно пахнув жасмин, до якого бджілка прагнула, а вона була зовсім поруч — і мала померти. Зовсім близько від Майї пролетів блакитний метелик із коричневими цяточками, які переливалися, немов мідь на сонці.

— От бідолаха, — пожалів він її, коли почув голосіння та побачив, як вона борсається у павутинні. — Нехай ваша смерть буде безболісною, бо я, дорогенька, нічим не можу вам допомогти. І на мене чекатиме та ж сама доля, хтозна-коли, може, навіть сьогодні вночі. Та поки мені щастить — і я живу. Прощавайте! Як підете на той світ, не забувайте про ясне сонечко!

Метелик затріпотів своїми крильцями і полетів далі, сп’янілий від радості, від того, що живе, від сонця і квіту навколо.

У маленької Майї горохом покотилися з очей сльози; вона втратила будь-яку надію. Бджілка щосили задриґала своїми ніжками, спробувала поворухнути зв’язаними крильцями, кричала, розпачливо гуділа, відчайдушно кликала на допомогу. Та всі її борсання призводили лише до того, що вона все більше та більше заплутувалася у павутинні. Лише тепер вона пригадала пересторогу Кассандри: «Стережися павутиння, у сітях павука ми, бджоли, гинемо жахливою смертю. Павуки безсердечні та підступні, ці істоти ніколи нікого живим від себе не відпускають».

Від страху перед смертю і безнадії бджілка щосили смикнулася. Хоч їй і здалося, що деякі ниточки відірвалася, та вона відчула усю підступність павутиння: чим більше у ньому борсатися, тим міцніше воно тримає.

Бджілка безсило повисла, як раптом її погляд упав на великий листок ожини… На ньому сиділа павучиха… Неможливо описати переляк бджілки, коли вона побачила це велетенське чудовисько, яке погрозливо завмерло, вигнувшись перед стрибком… Її очиська люто виблискували… У погляді вчувалася підступно-холоднокровна, жорстока терплячість.

Майя голосно закричала, так голосно вона кричала уперше. Її смерть виглядала потворно: сіре волохате чудовисько з люто вищиреними зубами, високо зігнутими ногами та незграбним тільцем! Ось-ось павучиха кинеться до неї, і все — їй кінець.

Нараз Майю охопила така страшенна злість, якої у неї ще ніколи не було. Бджілка голосно загуділа — це була та пронизлива та люта бойова бджолина пісня, яку знає кожна тварина та комаха і якої усі страшенно бояться. Майя забула усі свої жалі, весь свій страх перед смертю і злісно приготувалася битися до останнього та якнайдорожче віддати своє життя.

— За свою підступність ви заплатите власним життям, ходіть-но сюди, ближче, спробуйте мене вбити і дізнаєтеся, на що здатна бджола! — закричала вона.

Павучиха завмерла на місці. Вона поводилася зловісно та спокійно — без сумніву, у її павутиння потрапляли і більші комахи…

Майя зі злості рвонула павутину ще раз і — трісь! — одна з довгих павутинок, на якій висіла уся конструкція, луснула. Очевидно, свою сітку павучиха сплела, щоби ловити менших комах: комарів та мух. Проте Майя ще більше заплуталася… Аж тут одним ривком, швидко перебираючи лапками, павучиха наблизилася до Майї.

— І чого це ви рвете мою павутину? Хіба так можна, га? — захрипіла вона до бджілки. — Ви чого сюди залетіли? Не маєте більше куди летіти? І навіщо руйнувати мирну оселю?

Майя всього очікувала, та тільки не цього.

— Та це я випадково! — крикнула вона у відповідь, і аж затрусилася від щастя та надії на краще. Хоча павучиха і виглядала дуже гидкою, та, схоже, нічого лихого вона робити не збиралася.

— Ви вже вибачте, я не помітила вашої павутини і заплуталася у ній.

Павучиха підповзла ще ближче.

— Така маленька, а скільки важить! — невдоволено захрипіла вона знову і поперемінно почала відпускати то однією, то іншою лапою свою павутину-нитку. Павутина задрижала. Це було справді дивовижно: така тоненька павутина витримувала таку здоровенну павучиху!

— Допоможіть мені, будь ласка, звільнитися, і ви побачите, що я вмію бути вдячною.

— Я для цього і прийшла, — відповіла павучиха та якось дивно посміхнулася. Хоча вона і всміхалася, та однаково виглядала злою і підступною. — Ви тут усю мою сітку порвали! Якщо на хвилю перестанете борсатися, то я вас звільню.

— Буду вам вельми і вельми вдячна! — гукнула Майя у відповідь.

— А як щодо жала? — запитала павучиха.

Ні, все-таки вона виглядала такою зловісною та мерзенною, що Майя аж затрусилася він огиди, щойно собі уявила її дотики. Але бджілка подолала себе і сказала якомога дружелюбніше: «Ви мого жала не бійтеся, я його втягну і ніхто не постраждає».

— Саме про це я і хотіла вас попросити, — задоволено прохрипіла павучиха. — Не смикайтеся, обережно! Як мені шкода своєї павутини…

Маленька Майя завмерла. Несподівано вона почала обертатися навколо своєї осі, та так швидко, що їй аж млосно стало. Бджілка мусіла заплющити очі, так її нудило. Але що це за таке відчуття? Перелякана бджілка розплющила очі: вона з голови до ніг була замотана у нову липку павутину, яку павучиха, мабуть, принесла з собою.

— Господи, Боже ти мій… — тільки і спромоглася промовити тремтячим голосом бджілка. Ну ось і все. Ось вона дізналася, якими насправді підступними можуть бути павуки. Отепер вона справді упіймалася, і вже не було ніякої можливості вирватися: щільно спеленана новою ниткою бджілка не могла смикнути ані крилами, ані поворухнутися взагалі.

Весь її гнів та шал як рукою зняло, натомість маленьку охопив сум. «Хіба ж я могла собі уявити, що у світі стільки поганого та злого? — подумала бджілка. — Зараз я міцно засну навіки. Прощавай, ясне сонечко, прощавайте, подруги з вулика, навіщо я вас покинула? Прощавайте усі, зараз я помру».

Тим часом павучиха обережно всілася подалі, бо все ще боялася жала маленької бджілки.

— Ну і як почуваєтеся, моя маленька? — глузливо вишкірила вона свої гострі зуби.

Майя була занадто гордою, щоби відповісти цій підступній істоті. Лише за кілька хвилин, коли стало нестерпно сумно, вона сказала: «Будь ласка, вбийте мене».

— Ага, розігналася! — прохрипіла павучиха і зв’язала кілька розірваних ниток павутини. — Чи ж ви думаєте, що я буду такою дурною, як оце ви? Ви і так помрете, самі по собі, повисите трішки догори дриґом — і все. А я вже тоді крівці вашої поп’ю, коли ви жалити не зможете. А зараз нема дурних, дякую. От знаєте чого шкода? Що ви не зможете побачити, як ви пошматували мою гарну сітку. Така була майстерна робота! Можете сприймати свою смерть як належну кару за руйнацію такої краси.

Павучиха блискавично опустилася по новій нитці, спритно обв’язала її кінець навколо камінчика і міцно напнула сітку-павутину. Після цього вона повернулася до Майї і, вхопившись за товсту павутину, якою вона її обплутала, повільно потягнула полонянку подалі від налаштованої пастки.

— Моя люба, ми зараз підемо у затінок, — пояснила вона свої дії, — на сонці ви висохнете, та і як це — висіти у всіх на виду? Хто ж тоді захоче летіти у сіті? Крім того, вами може захотіти поласувати кропив’янка, а ви — моя здобич. Ага, маєте знати, з ким мали справу: мене звати Текла і я з родини павуків-хрестовиків. Свого імені можете не називати, яке це має значення? Головне, що ви — ласий шматочок, і цього цілком достатньо.

Павучиха затягла Майю у похмурі сутінки ожинового куща, підвісила низенько над землею і залишила помирати жахливою довгою, голодною смертю. Майя висіла вниз головою і вже скоро відчула, що у такому положенні довго не витримає. Вона спробувала кликати на допомогу, але її крики були ледь чутними і з кожним разом усе тихішими. Та й хто би прийшов на допомогу? Її велика родина була далеко і нічого не знала про страждання, які вона зараз терпіла…

Нараз бджілка почула чиєсь похмуре бурмотіння у траві, а потім вирізнила і слова: «Я йду, всім розступитися, дайте дорогу, бо я йду!»

Перелякане серденько Майї почало шалено калатати: вона упізнала цей голос! Він належав жуку-гнойовику Курту! Свого часу вона підслухала його розмову з Іффі, а після їхньої бурхливої суперечки та розлуки допомогла йому в скруті.

— Курте! — щосили покликала вона жука. — Любий Курте!

— Дайте дорогу! — гукнув у відповідь Курт, вилискуючи сталевим панцирем. Майя не помилилася — це був справді вігг.

— Курте, я не стою на вашій дорозі, — знову озвалася Майя, — я вишу над вами, мене упіймала павучиха.

— А ви хто? — поцікавився Курт. — Мене всі та всюди знають, але я ж не можу усіх запам’ятати! У мене ж багато шанувальників!

— Я бджола Майя, будь ласка, допоможіть мені!

— Майя? Ааааааа, Майя! Справді, ми з вами мали щастя познайомити кілька тижнів тому. А хай тобі грець! Мушу визнати, становище у вас кепське… Без мене вам не обійтися. На даний момент я маю хвильку вільного часу, отож не відмовлю вам у допомозі.

— Милий Курте, чи зможете ви розірвати ось цю нитку?

— Чи ж ви мене хочете образити? — і Курт поплескав долонею по м’язах своєї руки. — Глянь-но сюди, крихітко, це майже справжня сталь! Таку силу ви мало де знайдете! Розірвати цю павутину — раз плюнути!

Жук з натугою видряпався на листок і міцно вхопився за нитку, на якій униз головою висіла Майя. Потім він зістрибнув із листка і… під вагою жука нитка-павутина тріснула! А за секунду обоє гримнули додолу.

— Це ще не все, я тільки-но почав, — похвалився Курт. — Але ж вас і трусить, маленька! Які ж ви бліді, жах! Смерть не така вже й страшна, нема чого її так боятися… Їй треба спокійно дивитися у вічі, я завжди так роблю. Ну що ж, зараз я вас розгорну.

Маленька бджілка не могла вимовити ані слова. Її щоками потекли ясні сльози радості: вона знову стане вільною, зможе летіти, куди їй заманеться, вона зможе жити далі! Аж раптом вона побачила, що пагоном ожини злазить павучиха…

— Курте! — закричала вона. — Павучиха йде!

Але Курт мало зважив на пересторогу Майї. Він лише посміхнувся у вуса, адже був надзвичайно сильним жуком.

— Вона мусить добре подумати, перш ніж спробувати щось зробити, — поволеньки проказав він.

Аж ось згори пролунав хрипкий голос: «Тримайте злодія, на допомогу! Що це ви, бовдуре, хочете зробити з моєю здобиччю?!».

— Мадам, не треба так голосно репетувати, бо ваш зубатий рот може тріснути від натуги, — незворушно відповів Курт. — Я захотів трішки потеревенити зі своєю доброю знайомою. Ви маєте щось проти? І взагалі, майте на увазі, як скажете бодай ще одне криве слово, я ж вам усю павутину на шмаття порву… Чого ж ви так притихли?

— Йой, яка я бідна та нещасна… — озвалася нарешті павучиха.

— Це зовсім не стосується справи, — висловив свою думку Курт. — Давайте, йдіть собі далі своєю дорогою!

Павучиха зловісно глипнула на Курта, озирнулася на свою павутину і задумалася… А потім розвернулася — і люто затупотіла геть. Вона була безсилою перед Куртом, адже не могла ані прокусити, ані розгризти його міцного панциря. Відійшовши подалі, павучиха почала голосно бідкатися про всесвітню несправедливість, та, про всяк випадок, заховалася під зів’ялим листком.

А Курт тим часом повністю звільнив Майю від її пут. Він порозривав павутину, яка стягувала її крильця та ніжки, а решту павутини Майя зняла вже сама. Щаслива та весела бджілка старанно поправила все та почистилася, хоча робила це досить повільно, адже була дуже знесилена і досі трусилася від страху.

— Ви просто не думайте про те, що з вами трапилося. Забудьте — і все. Тоді й дрижати перестанете. Спробуйте, чи зможете ви літати…

Майя тихенько загуділа і здійнялася у повітря. Усе функціонувало нормально, і вона дуже втішилася, що нічого собі не пошкодила і не зламала. Майя підлетіла до куща ясмину, пожадливо накинулася на ароматний солодкий нектар, якого тут було більше, ніж досить. Напившись донесхочу, Майя повернулася назад до Курта, який виліз із ожинових чагарів і сидів тепер у траві.

— Я щиро, від всього серця дякую вам, — схвильовано мовила Майя.

— Ну звичайно, за те, що я зробив, варто подякувати, — вдався до роздумів Курт, — але я завжди такий, це у мене в крові. Знаєте, що би я вам порадив? Летіть додому і добряче виспіться. Ваша домівка далеко?

— Ні, — відповіла Майя, — лише кілька хвилин польоту. Я живу на узліссі. Прощавайте, Курте, я ніколи не забуду, що ви для мене зробили. Допоки житиму, пам’ятатиму вашу доброту…