Пригоди бджілки Майї

Глава десята Нічне диво

Отак дні за днями, тижні за тижнями спливав час, який маленька Майя прожила на волі поміж інших комах. Інколи вона сумувала за тими, з ким познайомилася у найперші дні свого дитинства, а деколи їй нестерпно бракувало покинутого бджолиного народу. Бували моменти, коли просто хотілося працювати, відчувати користь від виконаної роботи. Проте, якщо дивитися правді у вічі, Майї було би важко жити розміреним бджолиним життям. Вона постійно прагла пізнавати нове, її вабили пригоди, і це заважало їй стати одним із гвинтиків великого механізму бджолиного полісу. Таке трапляється і у тварин, і між людьми: у когось може бути характер, який суперечить звичному укладу, і за це не варто засуджувати… Адже найчастіше це не просто прояви норову, а високе прагнення пізнати щось нове. Крім того, не треба забувати, що з молодих бунтівників і утікачів часто виростають досвідчені та розумні чоловіки, або ж сповнені розуміння та доброчесності жінки. Маленька Майя мала чисту душу та співчутливе серденько, а її ставлення до величезного і прекрасного світу було сповнене відвертої допитливості та щирої радості.

Проте, навіть коли ти щасливий, дуже важко бути самотнім, і чим більше досвіду набиралася маленька Майя, тим частіше їй бракувало товариства і любові. Вона перестала бути маленькою бджілкою. Майя виросла і стала розкішною та сильною бджолою: талановитою, з блискучими міцними крильцями, гострим та небезпечним жалом і неабияким досвідом розпізнавати друзів та небезпеку. Майя набралася досвіду, здобула цінні знання і тепер хотіла використати їх з користю та на добро. Може, їй треба було вже повернутися у вулик, впасти до ніг королеви і попросити пробачення, щоби її прийняли назад у товариство? Але у Майї залишилася велика мрія: пізнати людину!

І лише це бажання стримувало її від повернення додому. Майя стільки всього чула про людину! І вся та інформація була такою суперечливою, що людина найчастіше поставала не мудрою істотою, а швидше пришелепкуватою. Проте у глибині душі бджілка вірила, що людина — це вінець природи, наймогутніша, найрозумніша істота.

Майя у своїх мандрах не раз бачила здалеку людей, одягнених у чорне, біле, червоне, зовсім строкате, великих і маленьких. Але бджілка ніколи не наважувалася підлетіти до них ближче. Якось, пролітаючи біля джерельця, вона зауважила, що там, унизу, вилискує щось червоне. Майя вирішила, що це квіти, тому полетіла у цьому напрямку. Яким же було її здивування, коли біля струмка Майя натрапила на людину із золотистим волоссям та рожевим обличчям. Та людина була одягнена у червоний одяг і безтурботно спала собі посеред квітів, що росли обабіч струмка. Вона отак лежала горілиць, розкинувши руки і, попри свій страхітливий розмір, виглядала такою гарною, що у бджілки від захоплення аж сльози на очах виступили! Майя забула про все на світі та завмерла, милуючись сном людини. Вона дивилася на цю істоту, і їй видавалося неможливим все те погане, що вона колись про неї чула. Всі ці балачки мусіли бути безсовісною брехнею. Така гарна істота не могла бути злою чи поганою, ніколи!

Поки вона так роздумувала, до неї підлетів комарик і привітався.

— Господи Боже! — збуджено прошепотіла Майя. — Ви тільки погляньте на цю людину, яка вона гарна! Вас не захоплює її вигляд?

Комарик здивовано зиркнув на Майю: «Захоплює? Атож, захоплює! Особливо її смак! Вона досить смачненька, ота людина! Я щойно зробив у ній дірочку і попив крівці у своє задоволення. Ви тільки погляньте на мій животик, бачите, як він пломенить червоним від крові?».

Майя аж за серце схопилася, щоби воно з переляку не вискочило з грудей.

Так її вразила цинічна зухвалість комара!

— Людина помре від цього?! — вигукнула вона. — Де ви її поранили, у якому місці? Звідки у вас стільки зухвалості та такі ниці думки? Та ви просто розбійник якийсь!

Комар розсміявся і відповів високим пронизливим голоском, явно насолоджуючись: «Та це ще зовсім мала людина. Таку називають дівчинкою. У неї ноги до половини укриті кольоровим випуклим панциром. Я можу, звичайно, його проколоти, та, на жаль, до шкіри не дістану. У вас, серденько, ідеалізоване уявлення стосовно людей. Чи ж ви думаєте, що люди добрі? Та я ще ніколи не зустрічав такої, котра би мені хоч краплину крові подарувала!».

— Я не дуже добре знаю людей, — нерішуче пролепетала Майя.

— Але ж ви, бджолиний народ, поміж усіх комах найбільше контактуєте з людиною. Принаймні намагаєтеся. Це всім відомо.

— Я покинула свій вулик, — боязко зізналася Майя. — Мені там не подобалося, я хотіла пізнати світ.

— Та хто би міг подумати! Ви тільки погляньте на неї! — здивувався комарик і підлетів ближче. — І як воно вам — подорожувати? Мушу зізнатися, що мені дуже імпонує ваше прагнення до незалежності. Адже я сам ніколи би не хотів служити людям.

— Але ж вони нам також служать, — заперечила Майя, якій не сподобалося, що її народ принижують.

— Все може бути, — відповів комарик. — А до якого полісу ви належите?

— Я з рою бджіл, що мешкають у замковому парку. Нині дійсна королева — Гелена 8.

— Ага, ага, — комарик зігнувся у поклоні. — Мушу визнати, у вас справді шляхетне походження. Моє вам шанування! У вас удома нещодавно сталася революція, чи не так? Один мій знайомий, розвідник із того рою, покинув ваш вулик. Я нічого не наплутав?

— Ні, все правильно, — з гордістю відповіла Майя. Вона відчула радість та задоволення від того, що її рідня користується повагою і така відома. Глибоко у серці Майя знову захотіла повернутися додому: вона запрагла зробити щось значне та хороше для своєї королеви та свого полісу. Майя навіть забула розпитати у комарика більше про людей. Хоча, цілком можливо, вона й не хотіла нічого питатися, бо ж хіба прочуєш від нахабного комара бодай одне добре слово про людину? Тим часом комарик уже зібрався відлітати.

— Піду ковтну ще раз наостанок, — посміхнувся він. — А потім разом із друзями полечу назустріч заходу сонця. Це для того, щоби завтра була хороша погода.

Майя полетіла геть: вона не могла спокійно дивитися, як комар зробить прикрість сонній дитині. Хоча вона й дивувалася, що комарик не загинув. Вона добре затямила повчання Кассандри: «Якщо вжалиш людину — помреш після цього!».

Майя дуже добре запам’ятала ці слова, але бажання більше дізнатися про людину не зникло. Навіть навпаки: бджілка вирішила діяти відважніше і не боятися, а твердо йти до своєї мети.

Усі бажання Майї сповнилися дивним чином, та ще й у такий гарний спосіб, що вона й уявити собі не могла! Цього теплого літнього вечора бджілка вляглася спати значно раніше, ніж зазвичай. Несподівано просто посеред ночі, вона раптово прокинулася, хоча нічого особливого не відбулося. Майя розплющила очі й побачила, що її спальня у дуплі залита м’яким сріблястим світлом, яке пучком тяглося з округлого входу. Спочатку Майя навіть поворухнутися боялася, та не зі страху, зовсім ні! Світло дивним чином несло із собою милий серцю спокій. А ще там, надворі, щось бриніло в повітрі, тихенько і мелодійно… Нарешті Майя наважилася і поволеньки та обережно, заворожена дивним сяйвом, наблизилася до виходу із дупла і виглянула назовні… Їй здалося, ніби на весь світ опустилися якісь чари. Навкруги іскрилося та виблискувало чисте срібло, тисячі яскравих перлинок вабливо переливалися у траві. Здалеку це виглядало так, ніби землю укрило ніжне, мерехтливе накривало. Березові листочки завмерли, немовби у сні — все було сріблястим… Здавалося, увесь світ потонув у ніжному туманному світлі.

— Яка неймовірна ніч, — прошепотіла Майя, склавши на грудях руки.

На високому небі, трішечки прикритий листками бука, висів повновидий та ясний місяць. Саме він світився дивовижним сяйвом. А довкола нього виблискували тисячі сріблястих сяйливих цяточок! Такого дива Майя ще ніколи не бачила. Вона стояла, зачарована і розчулена, прислухалася до звуків ночі та ніяк не могла повірити, що це справді не сон.

І раптом поряд почувся голосний спів, який, очевидно, і розбудив її. Срібний звук коливався у високих тонах і можна було подумати, що це місячне сяйво ллється додолу, переливаючись. Бджілка почала роззиратися, щоби побачити, хто ж це так вправно сюркотить? Але химерна мінливість світла та тіні не дозволяла щось розгледіти: усе було вкрите чарівливою таємничістю.

Майя вже просто не могла залишатися у своєму сховку. Вона прагла пізнати цей новий для неї світ з усією його пишнотою. «Господь захистить мене від небезпеки, — подумала вона, — я ж бо не маю нічого лихого на думці».

Майя уже хотіла полетіти у білясте сяйво на лугом, над яким завис повний місяць, як раптом зовсім поряд на буковий листок приземлилася якась невідома комаха. Прибулець повернувся до місяця, злегка припідняв своє вузьке крило та почав раз-по-раз проводити по ньому своєю ніжкою. Збоку виглядало, ніби комаха грає на невидимій скрипці… У результаті утворився дивний сюркотливий, сріблястий звук, який одразу ж заполонив собою тишу місячної ночі.

— Як чарівно… — прошепотіла Майя. — Не просто чарівно, а прекрасно і пречудово!

Майя швиденько полетіла до невідомого музиканта. Коли вона приземлилася на листочку побіля музиканта, той припинив свою гру — і одразу ж запала така дзвінка тиша, від якої бджілка аж здригнулася. Несподівано стало тривожно, а з-поміж листя тонкими жмутами полилося біле, холодне світло.

— Доброї ночі, — ввічливо привіталася Майя, яка вирішила, що вітатися вночі слід так само, як і вдень, тому просто замінила слово «день» на «ніч». А опісля швиденько додала: «Вибачте, що я вам заважаю музикувати, але ваша гра така чудова, ваша музика така чарівна, що просто притягує до себе!».

Незнайомець допитливо глипнула на Майю своїми величезними очиськами: «А ви що за кузька? Відколи живу, а такої ще ніколи не бачив!».

— Я ніяка не кузька, — обурилася маленька. — Я Майя і належу до бджолиного народу.

— А, бджолиний народ, так, так… — відповів незнайомець. — Ви денна, егеж? Мені про бджолиний народ якось розповідав їжак. Одного вечора він збирав мертвих трутнів, яких повикидали з вулика.

— О, так, — з острахом пригадала Майя, — це правда. Кассандра мені розповідала: їжак приходить у сутінках, він сопе, плямкає і винюхує мертвих. Їй про це докладала сторожа. А ви спілкуєтеся з їжаком?! Але ж він — жахливе чудовисько!

— Я так не вважаю, — відповів незнайомець. — Ми, нічні цвіркуни, маємо дуже гарні стосунки з їжаками. Звісно, час від часу котрийсь із них робить спробу нас упіймати, проте ніколи ще їжак цвіркуна не упіймав, це марна справа! Інколи ми любимо подражнити якогось із них, це така у нас забава. Та зазвичай ми називаємо їжаків «дядьками». Розумієте, це життя… Мусить же і їжак з чогось жити! І доки він не намагається схрумати саме мене, доти мені байдуже.

Майя заперечливо похитала головою, вона не погоджувалася з таким ставленням. Проте образити незнайомця теж не хотіла, тому привітно запитала: «Отож, кажете, ви цвіркун?».

— Так, я нічний цвіркун, даруйте, але в мене зовсім обмаль часу, я мушу грати. Зараз саме повний місяць, а ніч — просто чудова.

— Будь ласка, — почала проситися Майя, — зробіть хоч раз виняток і розкажіть мені про ніч.

— Літня ніч — це найгарніше, що лише може бути на світі, — відповів нічний цвіркун. — Від неї серце наповнюється блаженством. Усе, що я можу вам розповісти про ніч, ви почуєте у моїй музиці. Та й для чого знати усе на світі? От ми, цвіркуни, не знаємо про життя майже нічого, але це не заважає нам сприймати всю красу світу!

І цвіркун почав вигравати — дзвінко і тріумфуючи. Його мелодія звучала голосно та велично, якщо слухати зблизька, як оце Майя. Навкруги панувала розкішна літня ніч, бджілка сиділа тихенько, вслухалася і роздумувала про життя.

Раптом стало тихо, щось тихенько забриніло — і бджілка побачила, як нічний цвіркун полетів геть: блідий у густому місячному сяйві.

«Ніч наводить сум», — подумала Майя. Вона таки вирішила полетіти на квітучий луг. Обабіч струмка росли водяні лілії. Водичка жебоніла і виблискувала, а похилені лілії, видавалося, поснули. «Вони заснули від щастя, що їх переповнило», — розмірковувала Майя. Вона присіла на білу пелюсточку і зачаровано спостерігала за жвавим потічком, як спалахують та гаснуть у ньому сяйливі іскорки. На другому березі біліли у темряві берези — здавалося, що зорі заплуталися у довгих гілках і висять, ніби сережки. «Цікаво, куди тече ця вода? — задумалася бджілка. — Цвіркун таки має рацію, ми дуже мало знаємо про світ…»

Несподівано бджілка почула зовсім близько від себе, в бутоні однієї з лілій, тонесенький співучий голосок, ніжний і чистий. З усіх знайомих Майї істот жодна не мала такого голосу! У бджілки перехопило подих, серце шалено закалатало у грудях.

«Що ж це таке? — розхвилювалася вона. — Що ж це таке?»

Лілія злегка гойднулася, одна з пелюсток відхилилася — і Майя побачила малесеньку сніжно-білу людську долоню… Мініатюрні пальчики вхопилася за край пелюстки, за ними виринула голівка, вкрита білим волоссячком, а за мить з’явилася і вся істота: тендітна, у білій сукеночці…

Переляк та захоплення, які охопили Майю, неможливо описати. Бджілка просто оторопіла, сиділа непорушно і лише очима кліпала, спостерігаючи за з’явою.

Тим часом маленька істота видряпалася на край пелюсточки, простягнула рученьки до місяця, назустріч його променям, і з блаженною посмішкою почала розглядати прекрасну ніч. Аж ось вона кілька разів стрепенулася усім своїм прозорим тільцем — і на спинці у неї розгорнулися крильця, ще біліші за місячне проміння та чисті, немов сніг… Ці крильця виступали вище біленької голівоньки, а їхній нижній край сягав аж до стоп.

Такого дива Майя ще ніколи у своєму житті не бачила! Прекрасна істота стояла, простягнувши рученята угору, а потім заспівала пісню:

Майя тим часом голосно захлипала, хоча сама не могла пояснити: чи то від розчулення, чи то від щастя.

Маленька істота повернулася до неї.

— Хто це тут плаче? — запитала вона чистим голосочком.

— Ой, та це я, — зізналася Майя. — Ви вже вибачте, що я вам заважаю.

— А чому ти плачеш?

— Я сама не знаю, — відповіла Майя. — Може, через це, що ви такі прекрасні. Скажіть, хто ви? Ви ангел?

— Ні, — відповіла маленька істота та продовжила без жодної тіні усміху. — Я — квітковий ельф. Звертайся до мене на «ти». А що це робить маленька бджілка на лугу посеред ночі?

Ельф підлетів до Майї та сів поряд із нею на пелюсточку лілії. Звідси він дивився на бджілку серйозним та дружелюбним поглядом. Поки Майя розповідала йому про свої пригоди, золотоволосий ельф не зводив із неї своїх темних очей, які при місячному сяйві блищали на білому обличчі, немовби срібні.

Квітковий ельф гладив Майю по голівоньці весь той час, поки вона розповідала свою історію, та сердечно і з любов’ю дивився на неї. Від його погляду бджілка сяяла від щастя! Вислухавши Майїну розповідь, квітковий ельф промовив: «У нас, ельфів життя недовге — лише сім ночей. Але весь цей час ми повинні залишатися у квітах. Кожен у своїй, де народився. Коли хтось протягом цього часу залишить свою квітку, то умре, щойно небо забагряніє від перших сонячних променів».

Майя від переляку аж здригнулася і широко розплющила очі.

— Швиденько, швиденько, лети назад, у свою квітку! — гукнула вона.

Ельф сумно похитав головою.

— Ні, вже занадто пізно, — пояснив він. — Проте послухай далі. Більшість ельфів виходять зі своїх домівок. Вони роблять це навмисно, бо хто вийде з дому і наважиться на передчасну смерть, той може одарувати когось, виконавши будь-яке його бажання. Отож, коли якийсь ельф твердо вирішив покинути свою квітку, щоби сповнилося чиєсь заповітне бажання, у нього відразу ж виростають крила…

— Ой, як прекрасно! — не стрималася від захоплення Майя. — Я би також вийшла із квітки. Це ж так чудово: виконати найзаповітніше бажання когось іншого!

Бджілці навіть на думку не спало, що саме вона була тією істотою, яку ельф першою зустрів, коли вийшов зі своєї квітки.

— А коли ти виконаєш те бажання, то одразу ж мусиш умерти, так?

Ельф кивнув на знак згоди, але цього разу зовсім не сумно.

— Ми ще побачимо схід сонця, — промовив він. — Але щойно спаде роса — ми перетворюємося на легку пелену і клубочимося над травою лугів. Ти ж, мабуть, не раз бачила, що ця пелена матово світиться зсередини, ніби усередині неї — світло? Це ельфи, їхні крила, їхні шати… Перетворившись у пелену зі світла, піднімаючись все вище і вище, ми стаємо краплинами роси та спадаємо додолу. Рослини всотують нас, приймають у свої бутони — та ростуть. Минає час, і ми, ельфи, знову виходимо з квітів.

— То ти вже колись був ельфом?!

Ельф знову кивнув на знак згоди.

— Так, але я цього вже не пам’ятаю. Доки ми спимо у квітах — про все забуваємо…

— Думаю, гарно так жити, знову і знову, — висловила своє захоплення Майя.

— Так живуть не лише ельфи, а й усі на землі, — сказав ельф. — Потрібно лише дивитися на речі ширше та сприймати все різносторонніше. Не обов’язково прокидатися від довгого сну в бутоні квітки. Проте, сьогодні розмова не про це.

— Я така щаслива! — зраділа від здобутих нових знань Майя.

— Ти вже щаслива і в тебе немає жодного бажання? — здивувався ельф. — Ти ж бо перша, хто трапилася мені, і я маю виконати твоє найзаповітніше бажання.

— Я? — розгубилася Майя. — Та я ж лише бджола. Хіба ж я заслужила на таку доброту?

— Добро, як і красу, ніхто не заслуговує, — відповів ельф, — вони даються нам не по заслугах, а як тепло та світло від сонця — просто так.

У Майї шалено загупало серденько. Так, у неї була заповітна мрія, така бажана! Але вона так боялася її висловити. Проте ельф, здається, здогадувався, чого хоче бджілка, бо лише всміхнувся на знак того, що від нього важко щось приховати.

— Отож? — запитав він і відкинув пасмо золотого волосся, що спало на матове чоло.

— Я би хотіла пізнати людину, — пристрасно та швидко мовила Майя і одразу злякалася, що таке бажання неможливо виконати.

Та ельф серйозно і велично злетів у повітря, а його очі зблиснули твердою впевненістю. Він узяв Майю за руку і промовив: «Ходи зі мною. Нехай твоє бажання здійсниться».