Наступного ранку Майя прокинулася у своєму «дерев’яному» помешканні, коли сонце вже високо стояло понад кронами буків. Спочатку бджілка навіть подумала, що всі пригоди, які вона пережила минулої ночі, їй наснилися, та потім пригадала, як прохолодного ранку прилетіла до свого дупла, а зараз вже й полудень скоро. Отже, все це трапилося насправді, вона літала вночі з ельфом. А ще — бачила людей, які, обнявшись, сиділи під місячним сяйвом у зарослій жасмином альтанці.
На вулиці немилосердно смажило сонце, здійнявся теплий вітерець і Майя чула гамір комашиних голосів. Хіба ж можна тепер порівняти їхні знання про людину із тим, що Майя дізналася останньої ночі? Бджілка аж запишалася, що вона володіє такими потаємними, невідомими для загалу знаннями. Вона поспішила якомога швидше вийти на світ божий, так їй нетерпеливилося поділитися таким незвичайним досвідом!
Проте надворі, під гарячим літнім сонцем, усе йшло своїм звичним чином. Нічого не змінилося і ніщо не нагадувало про події літньої ночі. Комахи сновигали туди-сюди у своїх справах, віталися і летіли, повзли, стрибали далі. Над лугом, де росли високі літні квіти, колихалося гаряче повітря, а в ньому панував звичний хаос, який дзижчав, гудів, бринів, зумкотів, дзвенів, дзинчав, дзумів і хурчав. Майї стало якось сумно на душі. Вона раптом відчула, що в цьому галасливому світі немає жодної душі, яка би розділила з нею і щастя, і турботи. Вона так і не наважилася приєднатися до інших та поринути у метушню та сум’яття літнього дня. «Я полечу в ліс, — подумала вона, — ліс — він серйозний та грайливий водночас. Там мені зараз буде найкраще».
Той, хто швидко крокує по знайомій лісовій стежці, мабуть, і не підозрює, скільки таємничого та дивного ховається у лісових сутінках. Щоби побачити усі лісові чудеса, треба розвести гілки густих заростей та придивитися, що ж криється у ожиннику, у високих травах та густому мохові. Потрібно звертати увагу на затінені місцини, на прогалини у землі, на дупла дерев, аби побачити усе те, що причаїлося за потрісканою корою пеньків, у закрученому сплетінні коренів, які так нагадують клубочки гадюк, що сплелися у якомусь фантастичному танці… Тут і вдень, і вночі вирує життя, сповнене радостей, невдач, небезпеки, боротьби, страждань і задоволення.
Маленька Майя залетіла поміж брунатні колони стовбурів, які підпирали дах із густого листя. Щиро кажучи, вона дуже мало знала про особливості життя у лісі. Бджілка побачила під собою вузеньку стежечку, яка звивалася галявиною, і полетіла по ній. Що це була за дорога! Інколи вона пролітала через такі затінені місцини, що їй видавалося — запала густа ніч, і сонце уже ніколи не вийде на обрії… Та за мить вона ловила його золоті промені поміж кущиків орляку та у квітучих пагонах ожини.
Несподівано ліс розчахнувся вигадливо оздобленою брамою дерев — і Майя вилетіла на широченне поле пшениці, по вінця залите золотим сонцем! Попри дорогу висвічували синявою волошки та поломенів дикий мак. Маленька бджілка присіла на гілочку берези, що росла край поля, та замилувалася застиглим золотом, що розкинулося перед нею цієї погожої днини. Нива — як море! У травах перекочувалися хвилі — це злегка повівав м’який вітерець, який не хотів порушувати спокою цього досконало гарного світу. Кілька маленьких барвистих метеликів гралися під березою у «З маку на мак». Серед маленьких метеликів ця гра вельми популярна: кожен має опуститися на квітку поблизу, але квіток — завжди на одну менше, аніж учасників гри. Тому той, хто залишиться без квітки, сідає посередині та подає сигнал. За ним усі метелики дружно здіймаються у повітря та займають якусь іншу квітку, а хто не встиг — знову сідає у центрі. Це дуже цікава гра! Майя певний час задоволено стежила за веселощами метеликів. Такої гри можна було би навчити і молодих бджілок у вулику, тільки тоді її треба було би назвати «Від чарунки до чарунки». Та Кассандра, мабуть, не дозволить: вона занадто сувора бджола.
Несподівано маленькій бджілці стало дуже сумно. Цей сум навіяли спогади про рідну домівку. Майя сиділа, похнюпивши носа, коли хтось гарикнув їй мало не у самісіньке вухо: «Доброго ранку, ви маєте бути хижою твариною, якщо я не помиляюся?».
Заскочена зненацька, Майя аж підстрибнула, страшенно перелякавшись, і рвучко повернулася у той бік, звідки пролунав голос.
— Та ні, я зовсім не хижа.
Поруч з нею сиділа істота, яка нагадувала брунатну півкулю з сімома чорними цятками. З-під червонястого купола, який чудово виблискував на сонці, виднівся манюнький чорненький тулуб, на якому миготіла пара світлих оченят. Крім того, Майя ще зауважила тонесенькі ніжечки-ниточки, які стирчали з-під поцяткованого купола і вправно пересували цю гору. Саме оцей маленький грубась і був тим, хто щойно звернувся до Майї із запитанням. Попри свій чудернацький вигляд, незнайомець сподобався бджілці, очевидно, через те, що справляв позитивне враження.
— Вибачте, а ви хто? — запитала бджілка. — А я, власне, Майя і належу до бджолиного народу.
— Ви мене хочете образити, чи як? — відповів коротун. — Я ж вам нічого поганого не зробив…
— Та ні, не хотіла я вас ображати, — аж налякалася Майя. — Я справді вас не знаю.
— Кожен може так сказати, — бурчав товстунчик. — Зачекайте, ось я допоможу вам додуматися. Полічіть-но! — і коротун обернувся до Майї спиною.
— То мені рахувати цятки?
— Так, коли ваша ласка, — підтвердив жук.
— Цяток — сім, — відповіла маленька Майя.
— Отже? — почав допитуватися коротун. — Ви ще й досі не можете зметикувати? Ну то добре, я вам скажу. Я належу, як ви самі щойно перелічили, до родини семикрапок. А звати мене Алоїз. За фахом я — професійний поет. Люди ж називають мене «сонечко». Хоча, це їхня назва і їхня справа. Тепер ви вже знаєте, хто я, еге ж?
Майя навіть побоялася щось відповісти, аби не образити чуйну поетичну натуру Алоїза.
— О! — патетично вигукнув Алоїз. — Мені додають наснаги лише кілька речей на світі: сонячне сяйво, полуденна тиша, спокій та прихильне ставлення людей…
— То ви що, не споживаєте ніякої їжі? — здивувалася Майя.
— Та ні, чому ж, я споживаю тлю. А ви хіба харчуєтеся не нею ж?
— Фууу, — гидливо скривилася Майя, — вона така…
— Яка? Що з нею не так? — здивувався Алоїз.
— Для мене незвична ця їжа, — затнувшись, викрутилася Майя.
— Ну звісно! — аж скрикнув Алоїз і спробував звести плечима, та його міцний купол не дозволив цього зробити. — Ви ж — справжня міщанка, яка робить лише те, що звикла робити! А ми, поети, не можемо таким задовольнятися. Послухайте, у вас є вільна хвилина?
— Звичайно, знайдеться.
— Тоді я почитаю вам одну зі своїх поезій. Заплющіть очі та сконцентруйтеся на мелодиці, не дозволяйте довкіллю вам перешкодити. Вірш називається «Людський перст». Він написаний під впливом особистих вражень поета, себто, мене. Ви слухаєте?
— Так, — відповіла Майя, — вслухаюсь у кожне слово.
— Отже, «Перст людини».
Якось ти мене підняв,
День мені цей щастям став!
Круглий ти, простертий вгору,
На верху маєш напівкруглу гору,
Загострену та міцну,
Ще й рухому он яку!
Здолу важний ти такий,
Непорушний та міцний!
— Ну як? — запитав Алоїз опісля короткої паузи. В нього на очах виступили сльози, а голос тремтів.
— Вірш зачепив мене за живе, — мовила Майя, дещо ошелешена такою високою поезією. Правду кажучи, їй доводилося чувати і кращі речі.
— А форма? Вам сподобалася форма вираження? — меланхолійно усміхнувшись, запитав Семикрапка, яким повністю опанував дух його вірша.
— Круглий ти, простертий вгору, — процитувала Майя, — Цікава форма!
— Коли я говорю про форму, то маю на увазі не буквальну, а поетичну форму вираження у моїй поезії.
— А, — постаралася зробити розумний вигляд Майя. — Форму я вважаю гарною, дуже пасує.
— Що, правда? — стрепенувся Алоїзій. — Ви ж переконані, що цю пісню можна віднести до вершин світової поезії, і що нічого кращого ви досі не чули! Усім античним поетам до мене — як до неба рачки! І взагалі, мистецтво постійно має нести новизну, отоді воно і є справжнім мистецтвом. На жаль, більшість поетів забувають про це… А ще! Який у мого вірша розмір!
— Ще б пак, — бовкнула навмання Майя, — я так собі думаю…
— Ви вірите в мою поетичну велич, ви виражаєте надію і на мою подальшу продуктивну творчість, — перебив її Семикрапка. — Я такий вам вдячний, що й слів немає! Але я змушений іти далі, творити в іншому місці, на самоті. Бо лише самота — це прикраса справжнього поета. Ви знаєте, через вашу віру у мій безмежний талант я дещо знітився… Аж незручно почуваюся… Тому — бувайте!
— І вам усього найкращого, — з полегшенням попрощалася Майя. Вона так і не зрозуміла, для чого коротун завів з нею балачку. «Та це, власне, його особиста справа, нехай сам і розбирається, — подумала вона. — Він, звісно, не видатний поет, але хтозна, може, колись нам стане». Майя подивилася услід Алоїзію, який старанно спинався по гілці. Його дрібненьких ніжок не було видно і виглядало, ніби він котиться.
Потім Майя поглянула на золотисте море пшениці, над яким весело тріпотіли крильцями грайливі метелики. Воно сподобалося їй значно більше, ніж висока поезія Алоїзія Семикрапки.