Пригоди бджілки Майї

Глава шоста Пук

Цього гарного полудня сонце смажило немилосердно. Майя страшенно втомилася від тієї спеки і ледь-ледь ворушила крильцями, повільно пролітаючи повз яскраво освітлені полуденним сонцем кущики саду. Нарешті вона знайшла омріяний відпочинок з прохолодою під кроною велетенського каштана. Внизу, під деревом, на витоптаній прив’ялій траві стояли столики та стільці. Напевно, Майя натрапила на місце для відпочинку, яке влаштували під крислатим деревом люди. Поблизу ледь куріла синюватим димком із комина селянська хата з червоним черепичним дахом.

Майї здалося, що настав той момент, коли вона нарешті зустріне людину. Все свідчило про те, що вона потрапила на людську територію. Скоріше всього, це дерево належить людині, так само, як і оті дивні дерев’яні споруди у затінку крони.

Біля бджілки щось задзижчало — і поряд з нею на листок всілася муха. Зайда заметалася по зелених прожилках листка, непомітно відштовхуючись ногами, і можна було подумати, ніби вона ковзає. Опісля вона перелетіла з одного краю листка на інший, так швидко і несподівано, неначе просто перестрибнула. Муха вперто шукала найзручніше для себе місце. Часом вона зовсім несподівано злітала догори і дзижчала, за мить опускалася і стрибками пересувалася по листкові, ніби нічого й не сталося. Нараз вона застигала непорушно, ніби на неї правець напав. Майя трішечки поспостерігала за мухою, а потім наблизилася і ввічливо мовила: «Вітаю вас на своєму листочку! Ласкаво прошу! Якщо я не помиляюся, то ви муха?».

— А хіба не видно! — грубо озвалася та. — Мене звати Пук, і я страшенно заклопотана. Ви хочете прогнати мене із листка?

— Та ні, що ви! Навпаки, мені дуже приємно познайомитися з вами, — запевнила муху Майя.

— Ну звичайно, приємно, — знову відрізала Пук і, охопивши руками свою голову, зробила спробу її відірвати.

— Заради Бога! — аж зойкнула Майя. — Не калічте себе!

— Так має бути. Нічого ви у цьому не розумієте, — незворушно хмикнула Пук. — Я взагалі кімнатна муха. А тут я ненадовго, на курорті… Свіже повітря, літнє сонечко…

— Ой як цікаво! — зраділа Майя. — Ви ж, мабуть, і багато про людей знаєте?

— Людей я знаю, як облуплених, — презирливо пирхнула Пук. — Кожного дня на них сідаю. Хіба вам про це не відомо? От дивина! Та ви, бджоли, всі ж такі мудрі! Принаймні, такими себе вважаєте…

— Мене звати Майя, — нерішуче мовила бджілка. Вона ніяк не могла второпати, звідки у інших комашок така самовпевненість, а часами, як у випадку з Пук, навіть нахабство.

— То що з того? — зневажливо пхикнула Пук. — Ви собі називайтеся, як вам заманеться, а от що ви остання дурепа — це очевидно!

Пук всілася на листку, неначе гармата, що ось-ось має бабахнути: голова та груди випнуті уперед, нижня частина тулуба нахилена додолу. Нараз муха нахилилася вся, тож тепер виглядало, ніби вона взагалі без ніг.

— Не можна втрачати голову, — промовила вона, — обережність вам не завадить, ой як не завадить…

Ґречність Майї кудись одразу вивітрилася — і бджілка закипіла від люті. Вона не могла більше терпіти образи. Навіть добре не усвідомлюючи, що вона робить, Майя кинулася до нахаби і міцно вхопила її за карк.

— Оце я вас зараз навчу, як треба поводитися із бджолою! — вигукнула вона.

Пук жахливо залементувала: «Ой-йо-йой, ой, тільки не жальте! Це єдине, що ви, бджоли, вмієте добре робити, але це так болить! Не наближайтесь до мене своїм черевцем, у вас там жало! Ой, подалі від мене з цим жалом! Відпустіть мене, коли ваша ласка, я зроблю усе, що ви накажете! Пустіть, чи ж ви жартів не розумієте!? Та кожен знає, що бджоли — найбільш шановані, наймогутніші та найчисленніші серед усіх комах! Не вбивайте мене, я вас дуже прошу! Якщо вжалите — мені ж бо кінець раз і назавжди! Господи, ну чому ніхто не розуміє мої жартів!?»

— Добре, — пожаліла Майя муху, — живіть, але ви має розповісти мені все, що знаєте про людей.

— Залюбки розповім! — радісно загукала Пук. — Я саме збиралася це зробити, ви тільки відпустіть мене…

Майя гидливо відпустила Пук: уся злість якось нараз минула, а натомість з’явилося відчуття зневаги та втрата довіри. «Хіба може серйозна комаха повірити дурним балачкам такого поріддя? — подумала бджілка. — Мабуть, краще побачити все на власні очі…»

Але маленька мушка Пук, як щойно засвоїла хороший урок, разюче змінилася.

Спочатку вона задзижчала, невдоволено побурчала і привела себе до нормального вигляду: поправила вусики, крильця та волосинки на чорному тулубі. Після того, як її міцно вхопила Майя, все було у жахливому стані. Нарешті вона висунула та втягнула свій хоботок, перевіряючи його справність: такого Майя ще ніколи не бачила.

— Який жах, як він скривився, — забідкалася муха і заскиглила від болю. — Це все через вашу лють! Погляньте, які понівечені мої липкі подушечки на ніжках: позагиналися, як бляшанка…

— А у вас є липкі подушечки? — зацікавилася Майя.

— Боже ти мій, звичайно! Та й хоботок урешті виправиться сам собою, усе буде гаразд. То що ви хотіли дізнатися про людей? Я розповім вам із власного досвіду… Отож, я виросла посеред людей і досі живу з ними. А тому знаю про них усе-усе! Запитуйте, не соромтеся!

— Ви виростали поміж людей?

— Саме так, у кутку їхньої хати моя мама відклала яйце, з якого я вилупилася. На людських гардинах я робила свої перші кроки в житті, а у проміжку поміж Ґете та Шиллером була стартова площадка для мого першого польоту.

Майя спитала, що таке Ґете і Шиллер, і Пук з подробицями розтлумачила, що це статуетки-погруддя двох людей, котрі, очевидно, особливо відзначилася у своєму світі. Вони стоять ліворуч і праворуч на краях трюмо і на них, власне, ніхто не звертає уваги.

Тепер Майя захотіла знати, що таке трюмо, і чому погруддя стоять по обидва боки.

— Трюмо — це високе стояче дзеркало і перед ним зручно чухати животик, — пояснила Пук. — Та й взагалі, це дуже весело: спостерігати за людьми, як вони заглядають у дзеркало! Вони або відразу починають поправляти зачіски, причісуватися, або ж скубати бороди. Коли знаходяться у кімнаті самі, то посміхаються до дзеркала, а коли у приміщенні ще хтось є, то вони виглядають такими серйозними, що нема ради! Якби мене запитали, чому вони так роблять, я би не знала, що й відповісти… Справді! Можу лишень припустити, що таке акторство — частина їхньої натури.

У перш дні свого життя чого я тільки не натерпілася від того дзеркала! Не маючи достатнього досвіду, летіла просто на нього, і врешті стільки ґуль собі набила, що просто жах!

Наступне запитання Майї стосувалися дзеркала.

— Еееее, розумієте, — намагалася пояснити Пук, — як би це сказати… Ви колись пролітали над спокійним плесом озера? Саме таким і є дзеркало, тільки не знизу під вами, а просто попереду, та ще й дуже тверде.

Мушка стала значно дружелюбнішою, щойно помітивши, як Майя уважно прислухається до кожного її слова. Хоча у бджілки й були сумніви щодо правдивості усього почутого, та її вже почали картати докори сумління: як вона могла образити таку гарнющу мушку!

Тим часом Пук продовжувала свою оповідку: «Як довго я вчилася розуміти мову людей, ой як довго! Її дуже важко засвоїти, якщо ти не у приятельських стосунках з людьми. Проте тепер я вже розумію все. Маю сказати, що великого різноманіття у їхній мові немає: вони балакають кожного дня про одне і те саме!».

— Не можу в це повірити! — не погодилася з мухою Майя. — У людей таке розмаїття інтересів! У них так багато різних цікавезних ідей! Від Кассандри я чула, що вони будують такі величезні міста, яких за один день не облетиш, що вони зводять вежі заввишки зі шлюбний політ королеви-матки. А ще: будинки, що плавають по воді, будинки, які швидше від птахів мчать по землі, опираючись на дві вузенькі срібні смужечки…

— Стривай, — енергійно перебила її Пук, — що то за якась Кассандра, хотіла б я запитати?

— Кассандра була моєю вихователькою.

— Вихователькою, — зневажливо перекривила Майю муха. — Скоріше за все, також бджола, еге ж? Чи хто б інший міг настільки високо шанувати людину! Ця панянка Кассандра, чи як там її, страждає на брак історичних знань. Все, що створила людина, не має для нас, комах, великої цінності. Ніхто не є настільки непрактичним, як людина. Та й взагалі, мушу вам сказати, що не людина, а муха, панує і пануватиме на землі! Муха, а не людина — один з найпоширеніших видів земних істот, а тому найважливіша тут! Якщо ви це не усвідомите, то вряд чи пізнаєте усю правду про світ!

Пук схвильовано заметалася по листочку і так сіпнула себе за голову, що Майя за неї аж перелякалася. Бджілка подумала, що, попри велемовні теревені, вона не почує від мухи нічого розумного.

— Знаєте, як можна переконатися, що я маю рацію? — Пук енергійно потирала лапками, так, ніби хотіла зав’язати їх вузлом. — Залетіть у будь-яку кімнату будь-якого будинку і полічіть — кого там більше, мух чи людей?! Смію вас завірити, ви будете вражені результатом ваших підрахунків!

— Цілком можливо, що ви маєте рацію, але мова не про це, — відповіла Майя.

— Чи ж ви гадаєте, що я тільки сьогоріч народилася? — несподівано запитала Пук.

— Не знаю, — звела крилами бджілка.

— Я пережила цю зиму, ось! — гордо заявила Пук. — І взагалі, мій досвід сягає часів цілковитого обледеніння. Можна навіть сказати, що він опирається на уявлення про вже вище згадане обледеніння. Стільки знань носити з собою дуже обтяжливо! Отож я і опустилася на цей листок, відпочити на хвильку…

— Еге ж, а ви відчайдушна, — зауважила Майя.

— Ще й яка! — вигукнула Пук і легенько підстрибнула. — Мухи взагалі найсміливіші з усіх земних істот. Ви ще не раз переконаєтеся: ми відступаємо лише тоді, коли це найкращий вихід із ситуації. Проте ми одразу ж повертаємося! От ви, ви колись сиділи на людині?

Майя заперечливо похитала головою і недовірливо глянула на муху. Вона досі не визначилася, як ставитися до цієї комахи.

— Ні, — відповіла бджілка, і додала: — не сиділа і не маю жодного бажання сідати.

— Не маєте бажання, моя люба, бо вам невідоме це захоплююче відчуття пригод! Якби ви хоч раз побачили ту захоплюючу гру, у яку я граюся з людиною, то позеленіли би від заздрощів, як коник-стрибунець! Та я спробую вам описати, як це виглядає. У кімнаті разом зі мною живе ще пристаркуватий чолов’яга. Він дуже стежить за кольором свого носа, попиваючи якийсь напій із кутової шафки. Запах в цього напою солодкуватий і трішечки дурманить. Коли старий іде до шафки, то посміхається, а оченята у нього стають маленькі-маленькі. Він наливає собі келишок, цмудлить напій та дивиться на стелю: чи я на місці. Я киваю йому у відповідь і він проводить долонею по чолі, носі, а потім і роті: показує, де я надалі маю сідати. Тоді він примружується та позіхає так глибоко, як лише може відкрити рота, і зсуває гардини на вікнах, щоби нам не заважало післяобіднє сонце. Врешті він лягає на ложе для відпочинку, яке називається диван, і вже за мить починає видавати скрипучі звуки. Вони йому, вочевидь, дуже подобаються. Але про це ми поговоримо дещо пізніше. Скажу лишень, що ці звуки називають сонним співом людини. Для мене вони означають, що прийшов мій час. Перед тим, як діяти, я пригощаюся з келишка старого: він завжди залишає там для мене, мою частку. Краплина цього напою дуже підбадьорює, тому я можу зрозуміти, чому старий так його любить. Потім я підлітаю і вмощуюся просто на чоло чоловіка. Чоло — це таке спеціальне місце на людському обличчі: поміж волоссям і носом. Воно потрібне людині, щоби думати. Це видно по довгих складках, які, немов рілля, тягнуться з одного кінця в інший. Коли людина задумується, ці зморшки починають рухатися, і через це з’являється якась нова думка. По чолу також видно, коли людина незадоволена або чимось роздратована. Щоправда, тоді складки тягнуться згори додолу, а над носом утворюється круглуватий виступ. Щойно я сідаю, як одразу починаю бігати туди-сюди по складках на лобі, а людина намагається мене впіймати в повітрі. Їй здається, що я ще десь там, адже коли я сиджу безпосередньо на місці, яким вона думає, то їй важко зорієнтуватися. За деякий час до старого нарешті доходить, де я перебуваю, тоді він гарчить, немов пес, і хоче мене впіймати. Знаєте, панянко Майє, чи як вас там звати, я бачу, як до мене наближається рука, та не тікаю, чекаю, і лише в останній момент стрімко злітаю, роблю елегантний пірует у повітрі, приземляюся в іншому місці та спостерігаю, як він обмацує себе, щоб переконатися, чи я не там. Наша гра триває досить часто добрих півгодини. Ви собі уявити не можете, якою часом терплячою може бути людина! Проте приходить момент, коли вона таки зривається і зачинає говорити різні слова, котрі свідчать про її невдячність. Проте, це пусте. Хто благородний, той не чекає винагороди за добру справу.

— Навіть не знаю, що вам на це відповісти… Не можу сказати, що ваша гра з людиною мене захоплює. Даруйте, та мені здається, що це нікому не потрібні забавки…

— У вас, моя люба, просто немає почуття гумору, от! І скажіть-но мені, а ви, ви робите щось корисне?

Маленька Майя почервоніла з голови до п’ят, проте швиденько опанувала себе, щоби Пук часом не помітила її хвилювання.

— Обов’язково настане такий день, — скоромовкою відповіла вона, — коли я здійсню хороший, благородний та надзвичайно корисний вчинок. Проте спочатку я маю пізнати світ. Глибоко у своєму серці я відчуваю, що цей день обов’язково настане!

Майя страшенно пишалася своїм запалом і високим стилем викладу, та на Пук її промова не справила ніякого враження. Муха просто не розуміла, наскільки серйозно Майя ставиться до своїх слів… Пук знову заметалася туди-сюди по листочку, а тоді запитала: «Моя люба, у вас часом немає трішечки меду?»

— Мені дуже шкода, — відповіла Майя, — ми так любенько поспілкувалися, я би залюбки поділилася з вами, проте у мене немає ані краплини меду. Можна у вас ще щось спитати?

— Звісно, питай!

— Скажіть, будь ласка, як я змогла би потрапити у помешкання людей?

— Вам треба залетіти всередину, — дала мудру пораду Пук.

— А як це зробити, не наразившись на небезпеку?

— Зачекайте, доки відчинять якесь вікно. Та коли будете залітати, добре запам’ятайте цей вхід, бо він вам слугуватиме водночас і виходом. Забудете куди залетіли — спробуйте летіти у напрямку сонячних променів. Вікон у кожному з будинків достатньо. Їх легко зауважити, бо у них зблискує, відбиваючись у склі, сонце. Ви вже хочете летіти?

— Так, — відповіла Майя і потиснула мусі на прощання лапку-руку. — Бувайте, приємно було з вами познайомитися! Я маю ще силу-силенну усіляких справ.

І бджілка, піднявши свої блискучі крильця, загула та полетіла у сонячне сяйво, на квітучі луки…

Пук задумливо подивилася услід, подумала, що б таке цілком безпечне для себе сказати, і промовила нарешті: «Ось врешті-решт і так! А чому б, власне, і ні?».