Пригоди бджілки Майї

Глава друга Трояндовий будинок Пеппе

Майя прокинулася, коли вже світало. Вона трішки замерзла під листком, де звечора знайшла собі притулок. Окрім того, вчорашня гонитва над полями дала про себе знати: усе тіло боліло і кожен рух давався важко. Майя міцно вхопилася за прожилку листка і затріпотіла своїми крильцятами, щоби вони стали знову гнучкими та пружними. Потім обтрусилися від пилюки, старанно розчесала своє біляве волоссячко та ретельно помила великі оченята. А вже тоді обережненько поповзла листочком до самого його краю і роззирнулася. Золоте сяйво вранішнього сонця мало не засліпило її! Листя довкола палало смарагдами!

«О світе, — подумала маленька бджілка, — який же ти прекрасний!»

Вона пригадала вчорашній день з усіма небезпечними та захоплюючими пригодами і твердо вирішила не повертатися до вулика. Звичайно ж, коли вона думала про Кассандру, її серце перелякано гепало у грудях, проте, — міркувала Майя, — стара бджола вряд чи зможе її відшукати… Та погодьтеся, усталене життя — не для жвавої Майї! Літати туди-сюди цілісінький день, носити до вулика мед чи робити віск… Вона хоче бути щасливою і вільною, вона хоче насолоджуватися життям! Хай там як, вона подолає усі труднощі!

Ось такою легковажною була маленька Майя, бо й гадки не мала, що на неї чекає в майбутньому. Та ось ген-ген удалині щось запашіло на сонці… Майя схвильовано спостерігала за тим палахкотінням. Крім того, вона відчула, що добряче зголодніла. Голод і хвилювання додали їй снаги, отож вона, тоненько та весело забринівши, вигулькнула зі своєї схованки. Цього разу Майя летіла спокійно та розмірено, прямуючи просто до червоного сяйва, яке виявилося вабливою квіткою. Коли бджілка підлетіла ближче, то відчула такий одурманюючий солодкий аромат, від якого аж паморочилося у голові! Тому зробити посадку вартувало чималих зусиль… Бджілка приземлилася на випуклу пелюстку квітки і міцно за неї вхопилася. Цього було досить, щоби назустріч Майї викотилася блискуча срібна куля, завбільшки із саму бджілку! Вона іскристо мерехтіла та переливалася усіма барвами веселки! Майя страшенно перелякалася, хоча водночас така краса її зачарувала. Кришталева кулька прокотилася повз Майю, ковзнула далі, далі, до краю пелюстки, зависла там, а потім зірвалася — і полетіла в траву.

Майя аж писнула з переляку, коли побачила, що гарнезна кулька, упавши додолу, луснула та розсипалася на безліч дрібнесеньких перлинок… Вони заблищали у траві, потекли манюніми крапельками по стеблах і заіскрилися, неначе справжні діаманти. Майя зрозуміла: срібна куля — це велика краплина води, яка утворилася з нічної вологи та осіла на внутрішніх стінках квіткової чаші. Майя повернулася до червоної квітки і побачила… жука! Його надкрилки були коричневого кольору, а груди захищені чорним панциром. Жук був дещо меншим за Майю, він спокійно сидів біля входу до квітки і серйозно, проте, зовсім не вороже, дивився на бджілку. Майя ввічливо привіталася. «Ця куля належала вам?» — запитала вона. Та коли жук навіть і не муркнув у відповідь, то бджілка додала, вибачаючись: «Мені дуже шкода, це я ненароком струсила її додолу».

«Це ви про краплину роси? — озвався нарешті жук і пихато посміхнувся. — Не хвилюйтеся! Я вже напився, а моя дружина взагалі не п’є води, бо в неї щось там з нирками. А що ви тут робите?»

— Яка чудова квітка! — вигукнула Майя, проігнорувавши запитання жука. — Будьте такі ласкаві, скажіть, як вона називається?

Мала пригадала поради Кассандри, тому зі шкіри пнулася, аби виглядати дуже ввічливою.

— О, бачу, ви ще зовсім маленька й дурненька! — пхикнув він і не вельми ґречно розреготався з невігластва Майї. Було в цього жука щось таке, що Майї видалося вульгарним, бо, треба сказати, бджоли — не лише надзвичайно освічені, а й дуже культурні істоти. Проте жук мав добре серце, бо помітивши, що щічки у бджілки запашіли від сорому, він став терплячішим.

«Ця квітка називається троянда, — добродушно пояснив він. — Аби ви знали, ми поселилися в ній чотири дні тому, і лише завдяки нашому догляду вона так пишно розквітла. Не хочете підійти ближче?»

Майя завагалася, та врешті подолала страх і підступила на кілька кроків. Жук відгорнув набік світлий листочок, який був у його помешканні замість дверей, і вони разом увійшли до вузької вітальні з ароматними стінами яскраво-червоного кольору.

«У вас тут дуже чарівно, — зробила комплімент господареві Майя, яка справді була у захваті від помешкання. — А запах! Він просто заворожує!»

Жук зрадів, що бджолі сподобалося його житло. «А таки треба розумітися, яку домівку обирати, — задоволено прогудів він. — Скажи мені, де ти живеш, і я скажу, хто ти, — так твердить стародавнє прислів’я. А ви меду, часом, не бажаєте?»

— Ох, — аж стрепенулася голодна Майя, — це було би так мило з вашого боку…

Жук кивнув і зник за однією з численних стін. Майя захоплено роззиралася довкола. Бджілка терлася щічками до ніжних багряних запон, які звисали згори, гладила їх долоньками, глибоко вдихала чудовий аромат, і ніяк не могла натішитися, що потрапила у таку красиву хатку. Яка ж це насолода — жити на білому світі, думала вона. Хіба можна порівняти цей духмяний багатоповерховий будиночок з тим, у якому живемо та працюємо ми, бджоли? Тут вже одна тиша чого тільки варта! Вона просто дивовижна…

Несподівано Майя почула через стіни хатинки, що жук почав голосно сваритися. Він схвильовано та сердито дзижчав, і Майї здалося, що він грубо штовхає когось поперед себе. Крім того, мала почула чийсь тоненький ображений голосочок: «Ну звичайно, оскільки я сама, то ви можете собі багато чого дозволити! Та зачекайте, я приведу сюди своїх друзів! Та ви просто нахаба і грубіян! Гаразд, я піду. Та вам це просто так не минеться, запам’ятайте мої слова».

Майя страшенно злякалася цього злого та різкого голосу. Потім вона почула, як хтось поспішив геть. Господар повернувся в кімнату і похмуро кинув на підлогу грудочку меду. «Це просто нечувано, — бурчав собі під носа жук, — ніде немає спокою від цієї потолочі».

Майя була така голодна, що накинулася на мед, навіть забувши подякувати. Вона напхала повного рота і почала похапцем жувати, а жук тим часом витирав спітніле чоло і дещо послабив шкіряний пасок панцира на грудях, бо хотів віддихатися.

— А хто це був? — із повним ротом процямкала Майя.

— Я би попросив вас пережувати, ковтнути, а вже потім намагатися щось сказати, бо я зовсім не розумію, що ви лепечете.

Майя послухалася, і почала старанно жувати. Проте схвильований господар трояндового будиночка не дав їй шансу повторити запитання, а буквально вибухнув злістю: «Це була мураха! Вони всі такі! Думають, як хтось собі робить запаси, відкладає по крихточці на чорний день, то це — для них. Це ж треба — навіть не привітавшись, без крапельки поваги залізти в комору! Який же я знервований, зараз лусну від люті! Якби я не знав, що всі мурахи невиховані, то, не задумуючись, назвав би їх останніми злодюгами!» Нараз жук опанував себе і звернувся до Майї: «Ви вже вибачте мені, я забув вам відрекомендуватися. Мене звуть Пеппе і я з родини бронзівок».

— А мене звати Майя, — сором’язливо мовила маленька бджілка, — і мені дуже приємно познайомитися з вами.

Майя поглянула на жука Пеппе: той кілька разів схилився у елегантному поклоні та настовбурчив свої брунатні вусики, немовби два віяла. Реверанс Пеппе страшенно сподобався Майї.

— Які у вас чудові вусики! — захоплено вигукнула бджілка. — Такі гарненькі…

— Ще б пак! — відповів Пеппе, задоволений компліментом. — А хочете подивитися, які вони з іншого боку?

— Коли ваша ласка, — погодилася Майя.

Жук повернув розведені вусики і виставив їх під сонячний промінчик.

— Правда, гарно? — запитав він.

— Ніколи й подумати не могла, що існує така краса, — відповіла Майя. — А от мої вусики якісь зовсім невиразні…

— Ну що ж, — по-філософськи зітхнув жук, — кожному своє. Зате он у вас які гарні очі. І взагалі, ви вся такого гарного золотистого кольору. Це теж непогано!

Маленька Майя аж засяяла від задоволення — ще ніхто і ніколи не хвалив її зовнішності. Бджілку аж розпирало від щастя, і вона гризнула ще меду.

— Мед у вас чудової якості, — мовила Майя.

— Будь ласка, будь ласка, пригощайтеся, — відповів Пеппе, дещо здивований таким вовчим апетитом своєї гості, — це у мене трояндовий мед, із першого урожаю. З ним треба бути обережним, якщо забагато з’їсти, то можна зіпсувати собі шлунок. А якщо вас спрага мучитиме, то я маю росу.

— Я вам вельми вдячна за гостину, — ґречно подякувала Майя, — та мушу летіти у справах…

Жук розплився у посмішці. «Літати, літати — це й усе, що вони знають, — сказав він, — вічні польоти — це у вас, бджіл, у крові. Якщо чесно, то це не для мене — такий темп життя. Ну хіба ж не краще тихо та мило посидіти у затишку? Ви так не вважаєте?»

— Ой, ну що ви! — не погодилася мала вертуха. — Я так люблю літати!

Жук не захотів дискутувати, а лише ввічливо відкинув для неї червону запону дверей.

— Я трішечки вас проведу. Полечу разом з вами, щоби показати пелюстку з чудовим видом. З неї вам і стартувати буде зручніше.

— Щиро вам вдячна, — відповіла Майя, — та я можу злітати з будь-якого місця.

— Хм, добре вам, — зауважив Пеппе. — А от мені, щоби випустити нижні крильця, треба добряче попітніти.

Жук потис на прощання руку Майї та відсунув убік останню запону дверей.

— Ой, Боженько милий, яке блакитне небо! — зраділа Майя. — Прощавайте!

— До побачення, — відповів Пеппе і ще хвилю-другу посидів на одній з найвищих пелюсток, спостерігаючи за малою. Вона навпрошки летіла високо в небо, до золотистого сонечка, до чистого вранішнього повітря. Коли Майя зникла з виду, жук тихо зітхнув і, думаючи про щось своє, повернувся до прохолоди трояндового помешкання. Пеппе відчув, як палає його тіло, хоча ранок лише починався і було доволі прохолодно. Жук затягнув свою ранкову пісеньку, яка дзвінко відлунювала в червоних іскрах трояндового сяйва і теплих сонячних сполохах:

Тим часом надворі, на буйно вкритій квітами й травами землі, повільно, та впевнено розпочинався сонцесяйний весняний день.