Пригоди бджілки Майї

Глава тринадцята Замок шершнів

Ох, як гарно почався для Майї цей день і як жахливо мав він для неї закінчитися… Після зустрічі з поетом Алоїзом Семикрапкою Майя мала ще одне дивне знайомство. Це сталося пополудні, поблизу великої, старої залізної бочки, наповненої водою… Бджілка саме сиділа посеред пахучих квітів бузини, які віддзеркалювалися у непорушних темних водах бочки. Десь вище життєрадісно виспівувала берестянка, і Майя аж пошкодувала, що не може завести собі приятелів між птахів. А товариші з них були би геть кепські, адже одразу зжирали кожну комаху, друг ти, чи ворог, — однаково. Про всяк випадок Майя заховалася серед білих парасольок суцвіття бузини і слухала пташине щебетання… Аж раптом хтось поруч із нею голосно зітхнув. Коли бджілка озирнулася, то побачила надзвичайну істоту, таких вона ще ніколи не зустрічала! Спочатку їй здалося, що це створіння має з кожного боку щонайменше сотню ніг! Істота була утричі довшою за бджілку, проте значно тоншою, нижчою і зовсім без крил.

«Господи Боже ти мій! — аж перелякалася Майя. — Це ж як швидко ви, мабуть, бігаєте!»

Незнайомка задумливо поглянула на неї: «Хтозна, хтозна… Могло бути і краще… Із тими ногами — один клопіт! Знаєте, поки поворухнеш одною ногою, а тоді другою — так багато часу мине… А коли я була ще молода-зелена і не зауважила цієї особливості, то уявіть собі, хотіла ще більше і більше ніжок! Але як Бог дав, так і має бути… А ви, власне, хто така?».

Майя відрекомендувалася.

Істота кивнула і поворушила парою ніг: «Мене звати Ієронім, я з родини багатоніжок. Егеж, наш рід дуже давній і завше ми викликали здивування, як оце у випадку з вами. Ще б пак, немає більше жодної тварини на світі, яка би мала стільки ніг, як у нас. Щонайбільше вісім — та й по всьому!».

— А ви дуже цікаві, — визнала Майя. — І забарвлення у вас якесь особливе… У вас є сім’я?

— Та ні, що ви! Навіщо вона мені здалася? — пхикнула у відповідь багатоніжка. — Хіба з цього може вийти щось путнє? Я вас прошу! Вилупимося з яйця — і по всьому. Якщо вже ми не зможемо зіп’ястися на власні ноги, то хто ж тоді зможе, га?

— Оце вже точно, — трішки подумавши, була змушена погодитися Майя. — То що, у вас навіть друзів, товаришів немає?

— Ні. А навіщо вони мені, любонько? Мені достатньо того, що я харчуюся і сумніваюся.

— Ой, а у чому ви сумніваєтесь?

— У всьому. Сумніватися — мій вроджений дар! — відповів Ієронім. — Я мушу постійно сумніватися.

Майя здивовано поглянула на багатоніжку. Вона просто не могла збагнути, як можна постійно сумніватися?! З іншого боку, бджілка не хотіла виглядати надто допитливою і пхати свого носа у чужі справи.

— Ось зараз я сумніваюся в тому, що ви обрали найкраще місце для відпочинку. Хіба ви не знаєте, що тут є, на цій високій вербі?

— Ні, не знаю. А що там?

— От бачите, я одразу засумнівався, що вам це відомо. Там — замок шершнів.

Майя від почутого мало не гепнулася із парасольки бузини додолу. Бідолашна бджілка побіліла і тремтячим голосом поцікавилася, де саме шершні влаштували своє розбійницьке кубло.

«А бачите, он там, межи гіллям, на стовбурі стару шпаківню, бачите? Її так жахливо прилаштували, що я відразу засумнівався, що там може поселитися якийсь шпак. Бо коли вихід зі шпаківні не спрямовано на схід сонця, то полохливий шпак не буде поспішати там селитися. Отож, там замешкали шершні. Влаштували там своє місто та укріпили його. В оцій шпаківні — найбільше тутешнє укріплення шершнів. Такі речі вам треба було би знати, бо наскільки мені відомо, шершні полюють на бджіл».

Проте бідолашна Майя уже не слухала багатоніжку — вона вдивлялася у брунатні мури укріплення, які рудою плямою виділялися на тлі зеленого листя. У бджілки перехопило подих.

— Я мушу забиратися звідси, — розхвилювалася вона.

Але тієї ж миті позаду голосно та люто зареготали —

і Майя відчула, як хтось так міцно вхопив її ззаду за карк, що малій здалося: зараз їй скрутять в’язи. Ніколи у своєму житті Майя не забуде цього лиховісного гиготіння. Це був злий, в’їдливий сміх пітьми, до якого додавалося страшне шурхотіння-дзеленчання панцира. Ієронім щодуху дременув усіма своїми ніжками геть і зрештою, пролетівши поміж гілками, шубовснув у бочку. «Я маю великі сумніви щодо всього цього», — встиг він ще крикнути, але маленька Майя його вже не слухала.

Спочатку бджілка навіть і поворухнутися не могла, настільки міцно її тримали. Скосивши очі, Майя змогла побачити лише частину ніби закутої у золото руки, аж ось над нею несподівано з’явилася величезна голова зі страшнючими щелепами. Спочатку Майя подумала, що це велетенська оса, та пізніше зрозуміла, що потрапила у лапи до шершня. Укрите чорними та жовтими смужками, немов у хижого тигра, чудовисько було учетверо більше за бідолашну бджілку.

Майя спромоглася нарешті подати голос і закричала, щосили кличучи на допомогу.

— Та лишися ти цього, — добродушно пирхнув шершень і вишкірився до Майї: — Твоя смерть буде швидкою, не переживай.

— Відпустіть мене, — зойкнула Майя, — інакше я зараз вас вжалю просто у серце!

— Ого, просто в серце? — вищирився шершень. — Крихітко, а ти хоробра. Може, почекаєш трішечки з тим жаленням, га?

На Майю напала відчайдушна сміливість. Зібравшись з усіма силами, вона крутонулася, дзвінко та високо загуділа бджолиний бойовий клич і вдарила жалом шершня просто у груди… Проте сталася страшна річ: жало замість того, щоби вразити ворога, лишень зігнулося, ударившись у панцир розбійника.

Шершень гнівно блиснув очима: «Мала, за таке зухвальство я міг просто би зараз відірвати твою голову! Неодмінно так і зробив би, якби не наша королева… Вона, знаєш, дуже полюбляє свіженькими бджілками хрумати, живими, а не здохлими вже. А ти в нас он який ласий шматочок! Тому, як відданий солдат, я просто зобов’язаний віддати тебе своїй королеві!». З цими словами шершень, міцно тримаючи Майю, здійнявся у небо і полетів до замку шершнів.

«Ні, я цього не витримаю», — лишень і встигла подумати Майя — та втратила свідомість.

Коли вона згодом прийшла до тями, то зауважила, що перебуває у геть темному приміщенні. Крім того, тут повсюди стояв гострий, пронизливий дух. Такого смороду Майя ще ніколи не чула і він дуже налякав її. Бджілка поволі пригадала останні події — і їй стало нестерпно сумно. Вона навіть хотіла розплакатись, але стрималася.

«Поки що мене не зжерли, — спробувала вона сама себе підбадьорити, але затремтіла і додала: — Проте, це може трапитися кожної хвилини». Через стіни її в’язниці до бджілки долинали голоси. Майя роззирнулася і побачила, що в одному місці стіна має шпарину: через неї досередини потрапляло світло. Шершні будують свої стіни не з воску, як це роблять бджоли, а використовують уже сухий матеріал, що нагадує м’який сірий папір. Світло, що потрапляло до Майїної в’язниці через шпаринку, дало можливість бджілці трохи розгледітися. Побачене змусило бідолашну бджілку завмерти на місці від переляку… Навкруги лежали тіла мертвих комах. Просто біля ніжок Майї лежав жук-бронзівка, трохи далі виднілися напівзотлілі останки великого туруна, а довкіл на підлозі валялися крильця та пусті хітинові оболонки вбитих бджіл.

«Ой, на мене чекає те ж саме!» — заскиглила Майя. Її трусило від крижаного страху та від побаченого жахіття, тож вона скулилися в куточку своєї темниці.

Та ось Майя знову виразно почула голоси шершнів. Страх перед неминучою смертю знову погнав її до шпаринки і бджілка зазирнула до неї.

Зовні була величезна зала, ущент забита шершнями та упійманими жуками-світляками, які пишно освітлювали похмуре приміщення. Просто посеред зали на троні сиділа королева шершнів. Виглядало на те, що шершні зібрались обговорити якесь дуже важливе питання. Майя уважно дослухалася до кожного слова, що долинало до неї. Вона розглядала шершнів із химерним відчуттям — це була суміш дикого жаху і щирого захоплення. Ще б пак, бджілка уперше в житті мала можливість розгледіти їх зблизька. Трусячись від страху, Майя дивилася на розкішний блиск їхніх золотих панцирів. Чудові чорні смуги, які вкривали все тіло знизу, викликали захоплення, яке відчуває дитина, яка вперше побачить у зоопарку тигра.

Один із вартових пройшовся уздовж стін і наказав світлякам світити щосили. Робив він це тихенько, пошепки погрожуючи, щоби не заважати шумом зібранню: штовхав кожного довгою палицею і шипів раз за разом: «Ану світи, бо зараз проковтну!».

Так, порядки у замку шершнів були просто жахливими.

Майя почула, як королева шершнів мовила: «Отож, ми зробимо, як і домовлялися: на світанку, за годину до сходу сонця, всі бійці збираються разом. Ех, це буде славний наліт на місто бджіл у замковому парку! Ми сплюндруємо вулик ущент, візьмемо тисячі полонених! Гелену восьму — бджолину королеву — я наказую схопити живцем і привести до мене! Бийтеся мужньо і повертайтеся додому із гідною здобиччю! А зараз — усім відпочивати перед боєм!».

Із цими словами королева здійнялася у повітря і разом з почтом та охороною покинула залу.

Бідолашна Майя мало не заридала вголос.

«Мій народ! — схлипувала вона. — Мій дім!»

Бджілка затулила долонею рота, щоби не закричати з розпуки.

«Краще би мені раніше загинути, аніж таке почути, — стогнала вона. — Ніхто не попередить моїх рідних про небезпеку. Їх переб’ють уві сні. Боже милостивий, допоможи мені та моєму народові уникнути цієї злої долі!»

Тим часом у залі згасали жуки-світляки: їх з’їдали одного за одним шершні. Скоро стало зовсім темно, і в замку шершнів запанувала тиша. Видавалося на те, що про Майю просто забули.

У камеру Майї повільно почало проникати слабке світло, і їй здалося, що вона чує, як знадвору лунає нічна пісня цвіркуна. Майя ще ніколи не була у таких страшних місцях, як в’язниця з останками комах у замку шершнів…