Прокляті

Розділ десятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Будь ласка, не треба думати, ніби я якась там міс Шльондра ван Шльондр. Так, я справді бачила „Камасутру“, але навіщо потрібно займатися такою відразливою гімнастикою — це поза межами мого розуміння. Що стосується сексу, то я начебто інтелектуально цілком спроможна оцінити його необхідність, але його естетична привабливість залишається для мене певною таємницею. Пробач мою неосвічену відразу. Розуміючи, який орган і що стимулює, розуміючи химерну, брудну справу взаємодії фалоса і входу, розуміючи обмін хромосомами, необхідний для розмноження видів, я, однак, поки що не осягнула його привабливості. Тобто: гарний жарт».

Я не випадково перейшла від сцени, в якій група моїх товаришів зіткнулась із величезною оголеною жінкою, до ретроспекції, в якій уже я сама залишаюсь без одягу та досліджую як внутрішнє, так і зовнішнє своє оточення, не маючи на собі звичайних захисних шарів одежі чи сорому. Немає жодного сумніву: в величезній, повністю відкритій фігурі Полудниці я відчуваю спорідненість, можливо — захоплення будь-якою феміною, яка може презентувати себе з такою очевидною відсутністю сором'язливості, мабуть, зовсім не цікавлячись тим, хто що про неї скаже чи подумає. На один Гелловін я одяглася, як Сімона де Бовуар, і, здається мені, тепер я завжди буду трошки де Бовуар.

Сатира Джонатана Свіфта залишається базою англомовної початкової освіти — включаючи і мою освіту також, — але вона зазвичай зупиняється на першому томі «Мандрів Гуллівера»; чи, у дуже прогресивних і сміливих закладах, учні можуть прочитати класичне есе Свіфта «Скромна пропозиція», але і в ньому бачать лише яскравий приклад іронії. Мало хто із вчителів ризикне запропонувати учням ознайомитися з другим томом мемуарів Лемюеля Гуллівера, а саме — з його сумними пригодами на острові, що його населяє народ бробдінгнегі, де страховинні гіганти хапають його та перетворюють на щось типу домашнього улюбленця. Ні, набагато безпечніше пропонувати діткам, безпорадним маленьким діткам оповідь, в якій гігант стає в'язнем і жертвою маніпуляцій крихітних істот, причому єдина причина того, що вони не вбивають його, лежить у побоюванні, що його величезний труп може почати розкладатися і загрожуватиме здоров'ю всього суспільства.

Більшості дітлахів залишається невідомо, що у королівстві Бробдінгнег, у другому томі, Свіфтовий авантюрний роман про подорожі насправді стає трохи крикливим і ризикованим.

Ось про такі непристойні ласі шматочки дізнаєшся, коли тобі не ліньки почитати додаткову літературу, щоб отримати додатковий кредит у семестрі. Особливо коли це відбувається на різдвяних канікулах, які ти проводиш на самоті, оголена, єдиний мешканець спорожнілого гуртожитку. У другому томі Свіфтового шедевру, як тільки гігантські мешканці Бробдінгнегу ув'язнюють Гуллівера, його представляють королівському двору й роблять із нього щось на кшталт талісмана, примушуючи жити в апартаментах королеви, у дуже інтимній близькості до дуже величезних фрейлін. Саме ці фрейліни задовольняють себе, знімаючи весь одяг і лягаючи поряд в одне ліжко, поки наш герой вимушений подорожувати горами й долинами їх повністю оголених тіл. Пишучи під виглядом оповідача, Свіфт описує цих жінок — найбільш чарівних аристократок свого суспільства, які здавались такими гарними й привабливими на відстані, — і які насправді являли собою болотисту геєну, що виділяє сморід, коли роздивлятись їх зблизька. Наш крихітний герой спотикається, мандруючи їхніми пористими вологими тілами, несподівано зустрічаючись із страхітливими хащами лобкового волосся, запаленими прищами, широкими кавернозними рубцями, ямами, зморшками глибиною по коліно, відрізками омертвілої, розшарованої шкіри і неглибокими калюжами смердючого поту.

Отож уже було належним чином відзначено, що ландшафт, описаний Свіфтом, носить відбиток дивовижної схожості з реальною територією Пекла. Цей широчезний ландшафт благородних дам напівлежить у полуденній втомі, очікуючи, а насправді — вимагаючи, щоб крихітний зморщений чоловічок подарував їм насолоду. І увесь цей час він спотикається та хитається від невіри й повної відрази до них. Переповнений нудотою і жахом, виснажений, поневолений Гуллівер змушений працювати, аж доки гігантські жінки не досягнуть задоволення. З усієї англійської літератури небагато знайдеться абзаців, які можна було б порівняти із цими рядками Свіфта щодо тупості описів і небажаної чоловічої грубості.

Матінка розповіла б вам, що чоловіки — хлопці, чоловіки, самці, врешті-решт — занадто дурні, занадто довірливі та занадто ліниві, щоб досягти успіху як справді обдаровані брехуни.

Так, може, я і мертва, і трохи гордовита, і непохитно суб'єктивна, але я добре знаюсь на тупому смороді жінконенависництва. І дуже вірогідно, що сам Джонатан Свіфт у дитинстві був жертвою сексуальних домагань, і тому тепер давав вихід своєму гніву в пасивно-агресивній художній вигадці.

У своєму славетному безглуздому стилі тато сказав би: «Жінка їсть для того, щоб задовольнити свою кицю». Тобто: все, що ми робимо занадто затято, ми робимо як компенсацію через брак мінімальної кількості сексуального задоволення.

На це мама сказала б, що чоловіки вживають забагато алкоголю через те, що їхнім пенісам хочеться пити.

Насправді, той факт, що я є нащадком батьків — колишніх хіпі, колишніх растаманів, колишніх панків, колишніх анархістів, — означає, що мене безперервно бомбардує нескінченна кількість грубих трюїзмів.

О ні, я сама ніколи не відчувала оргазму, але я читала «Мости округу Медісон» і «Колір пурпурний», і коли я щось дізналася від Еліс Волкер, то це те, що коли комусь вдасться допомогти жінці знайти цілющий спосіб маніпулювання клітором, вона стане найвідданішим прихильником і найкращим другом цієї людини — назавжди.

Отже, з цим покінчено; і я стою навпроти сербського демона, величезної оголеної жінки-торнадо, відомої, як Полудниця.

Передовсім я скидаю шкільні туфлі й встановлюю їх на безпечній відстані від демона. Потім знімаю светр, охайно згортаю його та кладу на туфлі. Розстібаю ґудзики на манжетах блузки, підгортаю рукави до ліктя, не зводячи очей із волохатих ніг гіганта, підіймаю голову до неба, щоб подивитися на її гомілки, коліна, мускулясті оголені стегна, витягую шию, аби побачити Венерин пагорб Бробдінгнегині.

Різкий свист розтинає повітря, свист такий голосний, наче пожежна сирена. На землі, поряд із моїми ногами в панчохах, лежить і дивиться на мене відтята голова Стрільця, все ще стискаючи губи.

— Агов, дівчинко, — каже відтята голова, — що б ти не замислила, не роби цього…

Я нахиляюсь і хапаю голову Стрільця за довге волосся синього ірокеза. Тримаючи його голову, наче сумочку, я стаю на вигін ноги гіганта.

Гойдаючись у мене в руці, Стрілець каже:

— Коли тебе їдять, це диявольськи боляче. Ти не зобов'язана чинити так…

Я підношу синій ірокез до рота й стискаю його в зубах, тримаючи так, як пірати тримали ножа, коли ці означені пірати вдиралися на такелаж корабля. Таким саме чином я чіпляюсь за розкішне волосся ніг гігантського демона Полудниці й лізу нагору, видираюсь на м'ясистий гребінь її шкіри. Наче Гуллівер, я пропливаю повз зморщену шкіру колін демона, а потім продовжую хапатися за товсті волоски, підтягуючись іще вище — уздовж величезних стегон демона. Кинувши оком на далеку землю, я бачу Бабетту, і Паттерсона, і Леонарда — всі вони задерли голови та спостерігають за моїм вознесінням, роззявивши рота. Якщо озирнутися, то з цієї висоти я бачу перламутровий блиск далекого Океану сперми, пару, що підіймається з Озера гарячої слини, вічну темну хмару кажанів, що висить над Річкою крові.

Висячи на синьому волоссі, стиснута моїми зубами, голова Стрільця каже:

— Ти божевільна, маленька дівчинко, і ти це знаєш.

Не перериваючи підйому, я йду уздовж зморщених складок labia majora — великих статевих губ, пробираючись, наче у найгіршому нічному страхітті Джонатана Свіфта, крізь їдкі хащі кучерявого густого лобкового волосся.

Наді мною нависає, наче погане передчуття, карниз із двох велетенських грудей. Між ними я розрізняю підборіддя, над ним — пагористу пару губ, що жують щось, і одну ногу Стрільця, одягнену в сині джинси, все ще взуту в мотоциклетний черевик: нога стирчить із кутка величезного рота.

Незважаючи на той факт, що знання моє більшою мірою теоретичне й базується на роках спостерігання за друзями родини на французьких пляжах, я дуже добре розуміюся на жіночих геніталіях.

Притискаючись до розкоші буйного волосся, я знаходжу кліторальний капюшон і спритно прибираю захисну складку шкіри, засовую туди всю руку в пошуках втягнутого органа такого таємничого жіночого задоволення. Схований у теплому помешканні кліторального капюшона, він, здається, має приблизно ту ж форму й розмір, що і окіст по-вірджинськи.

Відрубана голова Стрільця уважно спостерігає за моїми діями. Облизнувши губи, Стрілець зауважує:

— Дівчинко, ти ж просто хвора… — він посміхається й каже: — Ця велетенська гадюка мене зжерла. Отже, найкраще, що я можу зробити, — це повернути послугу.

Повернувши руку з теплих глибин кліторального капюшона, я прибираю пасмо синього волосся з рота. Тримаючи голову так, щоб дивитися просто в сині очі Стрільця, я кажу:

— Глибоко вдихни й принеси користь, — і глибоко пхаю усміхнену голову, що стікає слиною, у прикриті капюшоном глибини.

Якусь мить нічого не відбувається. Наді мною широкогубий рот продовжує жувати жуйку тіла Стрільця, його синіх джинсів і чобіт. Знизу на нас дивиться трійка — Бабетта, Паттерсон і Леонард, — роззявивши рота. Щось ворушиться, стогне й сьорбає, наче ненажерливий звір, рухається під кліторальним капюшоном. Минає час, і губи гіганта припиняють жувати. Дихання велетня стає спокійнішим і глибшим. Тепле рожеве світіння починає покривати акри й акри шкіри, величезний пейзаж рум'янця покриває обличчя гіганта, її груди й стегна. Тремтіння, трепетливе, наче землетрус, трусить величезне тіло, і мені доводиться міцніше ухопитися за лобкове волосся, щоб не рухнути на поля з нігтів далеко внизу.

Пірати і розбійники в масках, і дівчата, яких викрали.

Коліна гіганта починають тремтіти, слабшати й трохи вигинатися. Статеві губи стають більш виразними, яскравішими, вкритими свіжим припливом крові.

У цей момент я засовую руку в м'ясистий капюшон, де клітор, що твердне, вже загрожує викинути макітру Стрільця, яка швидко працює язиком і жадібно сьорбає. Я хапаю голову, що сховалася в капюшоні, й витягаю її на волю.

Опинившись на вільному повітрі, вкритий блискучим шаром соків жіночої пристрасті й шаленіючи від щастя, Стрілець жадібно хапає ротом повітря. Очі в нього широко розкриті й скошені, і він кричить. Губи в нього вкриті пасмугою шкірної рідини, притаманної дорослому коїтусу, і Стрілець кричить:

— Я — король ящірок!

Тієї ж миті я пхаю його голову назад, щоб він продовжив приховану оральну битву з кліторальною тканиною, що збільшується у розмірі й твердішає.

Полудниця дивиться на мене згори вниз; її очі теж блищать від оргазмічного екстазу. Голова в неї мляво повисла й гойдається на шиї. Соски випинаються, їх розмір і твердість можна порівняти з пожежним гідрантом, так само, як і яскраво-червоний колір.

Нога в голубих джинсах, що все ще звисає з-поміж губ Полудниці, відкушена нога Стрільця, що чітко проглядає з-під штанини з деніму, здається надзвичайно випуклим проявом чоловічої ерекції.

Підіймаючи очі, я зустрічаюсь поглядом із непевною, мокрою посмішкою та відповідаю на неї власною впевненою усмішкою. Тримаючись однією рукою за лобкове волосся, щоб не впасти, другою я утримую голову Стрільця в межах слизького кліторального капюшона. Саме цією рукою я відважно махаю на знак вітання, коли кричу:

— Привіт, мене звати Медісон, — кричу я. — Тепер, коли ми зустрілися… чи не будете ви ласкаві зробити мені малесеньку послугу?

Саме цієї миті капюшон відступає, повністю ерегований клітор вискакує назовні, так швидко відбиваючи радісний наступ Стрільця, що його слизька божевільна голова різко падає, прикрашена, наче яскраво-синя комета, хвостом із переривчастого потоку слини чи вагінальної слизової оболонки, і падає, мчить, несеться до землі далеко внизу, до тихого сплеску відрізків нігтів.