Прокляті

Розділ двадцять дев'ятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Моє бажання влади і далі росте, так само як і здатність накопичувати її».

Діамантовий перстень, пояснює мені Стрілець, належав колись Єлизаветі Баторі, угорській графині, яка померла і була замкнена у власній загидженій пекельній клітці з 1614 року. Графиня Баторі, яка завжди була красунею, одного разу так вдарила служницю, що в тої пішла кров, і ті місця королівської шкіри, на які потрапила кров, начебто омолодилися. Сприймаючи це диво, як ґрунтовний доказ, графиня зовсім з'їхала з глузду та встановила новий ритуал піклування про шкіру: вона із дивовижною швидкістю найняла й знекровила близько шестисот дівчат, розробивши такий графік, щоб мати змогу постійно приймати ванни з теплої крові. На сьогодні вигляд у графині просто жахливий: вона сидить на одному місці й пускає слину, впавши у коматозний стан через розчарування і заперечення, і ніяк не може припинити бути кровожерливою міс Падлюкою фон Безпринциппер.

Озброєна перснем вампірячої Єлизавети, я змогла легко збити з ніг Адольфа Гітлера. Але тепер, озброєна його крихітними фашистськими вусиками, я просто зробила геть змізернілою цю нацистську надлюдину. Звичайно, коли когось засуджують до Пекла, засунути його ще далі стає майже неможливо. І тому я прийняла таке рішення: його треба запхати у таке місце, куди особисто я ніколи не навідаюсь. Спочатку я обрала Океан комах; однак, поміркувавши ще трохи, я переглянула своє рішення й зупинилась на Болоті вагітності, перерваної на останніх місяцях. Ось воно, це місце, Пекло в Пеклі, цей болотистий ландшафт нічних страхів, де тушковані немовлята киплять собі потихеньку під величезним кіноекраном, невідворотним білбордом, на якому нескінченно демонструють «Англійського пацієнта» у «текніколорі», — саме тут мешкатиме гер Гітлер, позбавлений вусів і власної ідентичності.

Утративши свого демагога, нетямущі трутні Гітлера неминуче тягнуться за мною та Стрільцем, перетинаючи Пустелю лупи по наших слідах, коли ми продовжуємо свою подорож. Звичайно ж, я попрохала їх позбутися позбавлених смаку пов'язок, а щоб зробити прохання більш наполегливим, я трохи помахала богохульними вусиками.

Не встигли ми дістатися Озера теплуватої жовчі — ми зі Стрільцем і наша група новообраних підлабузників, — коли нам зустрілася велична жінка, що влаштувала королівський прийом серед кортежу обслуги, що постійно вклонялася їй і шукала порошинки на її одягу. У якості трону їй слугувала величезна купа зіпсованих горішків у шоколаді «Елмонд Джой», а члени її двору утворювали концентричні кола навколо кайми її сукні з прикрашеної вишивкою парчі. Жінка, яку спіткав нечуваний своєю жорстокістю істеричний припадок, мала корону чи діадему з перлин, що прикрашала її вишукану зачіску. Коли придворні вже вкотре низько вклонились їй, вона перевела погляд на нас із Стрільцем, і її тонка посмішка миттєво зникла.

Коли наше товариство подорожніх наблизилось до цього нового визначного місця, Стрілець нахилився і наблизив губи до мого вуха. Мені у носа вдарив запах поту від його футболки із зображенням групи «Рамонес», коли він прошепотів: «Катерина Медичі…»

Якщо спитати пораду в мого тата, він би відповів так: «Секрет успішності комедіанта полягає в тому, що не треба замовкати доти, доки ви не почуєте сміху». Тобто: будьте стійкими. Тобто: будьте наполегливими. Примусьте сміятися хоч одну людину, а потім, користуючись законом важеля, поширте цей сміх на інших. Як тільки хтось вирішить, що ви кумедні, все більше людей почнуть з ним погоджуватися.

Заховавши крихітні вусики Гітлера у безпечну кишеню спідниці-шортів, я слухала репліки Стрільця.

— Вона, здається, королева. Звідки — не знаю.

Із Франції доби Ренесансу, відповідаю я, королева і дружина Генріха II, померла у 1589-му. Скоріше за все, на вічне пекельне полум'я її засудили за підбурювання, що вилились у масову різанину в ніч св. Варфоломія, коли паризькі городяни жорстоко вбили тридцять тисяч французьких гугенотів. В міру того як ми наближаємося, королева починає затримувати на нас погляд, можливо, відчуваючи мої щойно отримані сили й зростаюче палке бажання збільшити їх. Так само, як Гітлер застряг в образі пишномовного хвалька, а графиня Баторі — у стані вічно молодої красуні, Катерина Медичі, здається, занадто зациклена на своєму високому, благородному походженні.

Стрілець зупинився, дозволивши мені самій продовжити наближення, і кожен мій крок скорочував дистанцію між мною та моїм новим супротивником. З-за моєї спини, стоячи на безпечній відстані, Стрілець вигукнув: «Мочи її, Медісон! Надери їй солодку королівську дупу!..»

Визнаю: цей виклик на двобій може здатися досить грубим і недозрілим, оскільки складався він із того, що я помчала щодуху на ціль, викрикуючи літанію дитячих прокльонів, наприклад: «Готуйся до смерті, ти, брудна, смердюча, дупоголова, немита, дурна, соплива, зарозуміла макаронниця!» — після чого сміливо зіштовхнула Катерину Медичі з її цукеркового трону та спрямувала на неї град ударів ногою, подряпин від нігтів, висмикувань волосся, дикунського лоскотання й жорстоких щипків. Утім, незважаючи на це шкільне варварство, мені вдалося примусити величну Медичі спожити повний рот бруду після успішного розташування її величності на землі, обличчям донизу. Тому відносно невеличкої ваги мого тіла, спрямованого крізь найгострішу точку мого ліктя, що врізався їй прямісінько поміж лопаток, виявилося достатньо, щоб примусити її королівську Кетіність повторити під примусом: «Si! Si! Я брудна макаронниця, і велика клізма, і від мене тхне, наче від протухлої котячої сечі…» Само собою зрозуміло, що ані Катерина, ані її паразити-придворні не розуміли жодного слова з того, що вона казала, але її примусова промова здалася Стрільцю напрочуд комічною, і він вивергнув справжній вулкан грубого реготу.

Так, тепер я бажаю отримати владу. Не любов. Але мені не потрібна така безглузда, безсила влада, яку я вже описувала. Запам'ятайте мої слова: бути мертвим не означає сидіти, занурившись у сповнені каяття спогади та гіркі звинувачення себе. Смерть, як і життя, стає такою, якою її робимо ми самі.

Озброєна вусами Гітлера і діамантом Баторі, я виконую швидку, брутальну роботу над цією релігійною фанатичкою-душогубкою. Коли я відсилаю її пакувати речі, аби приєднатися до Адольфа у брудному болоті, я поновлюю нашу зі Стрільцем подорож, тільки тепер на голові в мене красується діадема з перлинами, і обшарпаний кортеж із панів доби Відродження йде за мною слідом, разом зі збільшеним легіоном моїх прихильників. Наша армія, що понуро тягнеться позаду нас зі Стрільцем, розбухає від напливу нацистських зомбі… потім — цих прихвоснів Медичі… пізніше — маркітантів війська Калігули.

Можете приписувати мою несподівану хоробрість такому собі ефекту плацебо, але через те, що в кишені у мене лежать вуса галасливого деспота, мені здається, що я стала більш красномовною. Кожна моя заява набуває сили й авторитету промови, що транслюється через гучномовці до масового збіговиська фаворитів, що марширує під військові марші, несе смолоскипи і спалює книжки. Щоб утримати на голові корону з перлинами доброчесної садистичної королеви, мені доводиться стояти дуже прямо, витягуючи хребет, і шию, і всю грудну клітку, щоб досягти більш благородного зросту. Відкинувши убік свої прості шкільні черевики «Басс Віджинз», я взуваю черевики на високих підборах, що їх мені подарувала Бабетта, додаючи собі ще трохи зросту.

До того моменту, як ми дісталися віддаленого горизонту, я викинула ще одного ворога — Влада III, також відомого як Влад Наштрикувач, князя з родини Дракула: він помер у 1476 році після того, як замучив до смерті близько ста тисяч осіб — чоловіка, який слугував прототипом у плоті та крові вампіра Дракули. У нього я забрала оздоблений коштовностями кинджал, замшілу кліку корумпованих лицарів і скарбницю, повну нуги в шоколаді — «Чарльстон Ч'юз».

Після цієї зустрічі я користуюсь вищезазначеним кинджалом, аби відрізати яєчка корумпованого римського імператора Калігули. Також я забираю в нього велику схованку цукерок із арахісовим маслом.

Після того як ми знову почимчикували далі, причому на ту мить за нами слідувала майже половина слухняних ідіотів за всю світову історію, я питаю в Стрільця:

— Тож ти потрапив до Пекла через те, що вкрав буханець хліба? Як… Жан Вальжан?

Стрілець мовчки дивиться на мене.

— Як номер 24601, — пояснюю я, роблячи вельми відомий галльський жест. — Як у «Les Miserables».

Стрілець відповідає:

— За щось більше, ніж просту крадіжку буханця.

Ми продовжуємо подорож, і якоїсь миті заходимо до Хащі ампутованих кінцівок — гротескних кущів із відрізаних рук і ніг, сплетених кистей і ступень, що фільтрують сповнений димом і кіптявою легкий вітерець. Доріжка викладена дріб'язком з відрубаних пальців. Всі кінцівки й пальці були від'єднані від тіл їхніх власників і загублені — це кінцівки, втрачені на полі битви, чи залишки від ампутацій у лікарнях, які були недбало відкинуті геть і так і не потрапили на справжнє кладовище. Плюс — повсюдні, нікчемні кульки попкорну. Там я заявляю право на пояс короля Етельреда II Нерозумного, англійського монарха, на якому лежить провина за смерть двадцяти п'яти тисяч датчан у різанині на день святого Брайса. Саме на цей пояс я чіпляю відрізані яєчка, так що вони колихаються під час ходьби; і коштовний кинджал; і крихітний скальп вусів. Трофеї мого походу, що доводять, яка я розбишака. Скоро до цих талісманів приєднуються румал, чи хустка, яким скористався лідер культу Туг Бехрам, щоб задушити дев'ятсот тридцять одну жертву. Пояс поступово стає таким собі браслетом із підвісками, який голосно заявляє про моє просування на шляху від милої дівчинки, що навчалась у школі-інтернаті, до, м'яко кажучи, неввічливої принцеси-воїна, яка чхати хотіла на правила пристойності. Я — Джейн Ейр навпаки. Майже не припиняючи рухатися вперед, я позбавляюсь сумнозвісної Синьої Бороди, Жиля де Ре, додаючи його braque-mard — стрижень, через який загинули шістсот дітей, котрих він содоміював, — до інших гротескних трофеїв, що звисають і гойдаються у мене на талії. І з кожною новою перемогою нове військо заступників крокує слідом за моєю тінню.

Під час усього цього паломництва перевтілення конверт із цупкого паперу, що містить результати тесту на спасіння, охайно згорнутий, лежить собі на самому дні кишені моїх шортів. Дуже зрідка перериваємо ми свій похід, свою невтомну військову кампанію палаючим ландшафтом, під небом, на якому час від часу спалахують жовтогарячі язики полум'я.

— Коли я взяв хліб і підгузки, — раптом каже Стрілець, — я забрав їх додому, до своєї старої…

— Будь ласка, скажи, що насправді ти не розстріляв усю школу, на відміну від того, що ти спочатку розповів мені.

Але Стрілець просить:

— Просто послухай мене, гаразд?

Він відніс хліб і пелюшки до матері, але зрозумів, що з переляку взяв не ті, що треба. Замість того, щоб поцупити підгузки із липучками, які тримають пелюшку на місці, він приніс додому не такі дорогі, ті, які треба було кріпити англійськими булавками. Щоб компенсувати помилку, він запропонував узяти ті булавки, якими він зазвичай протикав собі щоку чи соски. Саме цей нестерильний панківський аксесуар, схоже, і уколов його маленьку сестричку. Бідолашна отримала зараження крові й згоріла майже за день.

Відчуваючи незручність його зізнання, я спеціально уникаю контакту очима. Замість цього я продовжила марширувати поряд зі Стрільцем, а в кільватері за нами слідувала наша армія. Дивлячись строго перед собою, я відчувала штовханину своїх талісманів, фетишів, символів влади, що звисають у мене з талії й зіштовхуються зі стегнами, що рухаються вперед-назад. Я тримала спину неприродно прямо, намагаючись не упустити нову корону з перлинами. Говорячи безтурботним тоном, наче це щойно спало мені на думку, я поцікавилась у нього, чи не через це він був проклятий навіки… через убивство маленької сестрички?

— Важкою смертю вона померла, — відповідає Стрілець, продовжуючи іти поряд зі мною. — Але то ще не все…

Лише після того, як ми робимо наступний крок, вежі, башточки й зубці мурів штаб-квартири Пекла вперше з'являються над віддаленим горизонтом. На п'яти нам наступає армія з найпідліших порушників, убивць і злочинців з усієї історії людства, а кількість наших легіонів так зросла, що стала майже нескінченною. Коли ми всі разом ставимо ногу на землю, вона здригається, і викинуті іриски перетворюються на пил. Ми рухаємося, наче на параді, удаємо грандіозну пишну процесію, а всіляка дрібнота біжить попереду й розгортає у нас під ногами пахучий килим цукерок «Ред Хотс» зі смаком кориці, «Скітлз», горішків «Емендемс», жуйок… наш запас горішків «Бостон бейкід бінз» і карамельок «Джоллі Ранчерз» майже не можна осягнути.

Юна леді, що почила в бозі у млявому світлі телеекрана в готелі… це зовсім не та молода жінка, що зараз підходить до воріт Пекла. Певно, таке ж велике враження створював колись Ганнібал зі своєю армією. Орди Чингізхана здалися б дрібничкою у порівнянні з моїми ордами. Спартанці. Легіони Цезаря. Армії фараонів. Ніхто не міг навіть сподіватися вижити у битві з моїми воїнами, моїми мерзотниками із запаленими очима; їхні іржаві дротики і ятагани брязкали по брудному небу.

О, слухайте ж, мене звати Медісон Спенсер, я нащадок Антоніо та Каміли Спенсер, громадянка Пекла, і моя армія незчисленна, наче зірки у небі. І кількість моїх запасів цукерок — також. Я велю всім демонам і чортам Аїду негайно відчинити переді мною ворота їхньої багатої фортеці.