Прокляті

Розділ одинадцятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Не сприймай те, що я скажу нижче, як лайку. Будь ласка, зрозумій те, що я збираюсь сказати, як дуже конструктивний зворотний зв'язок. Позитив полягає в тому, що ти керуєш одним із найбільших, найбільш успішних підприємств у історії… ну, просто в історії. Ти спромігся досягти питомої ваги свого товару на ринку, незважаючи на непереборну конкуренцію з боку прямого, всемогутнього конкурента. Твоє ім'я стало синонімом катування й страждань. Тим не менше, коли мені буде дозволено висловлюватися відверто, твій рівень навичок обслуговування клієнтів просто жахливий».

Матінка завжди казала мені: «Можете повірити, що Медісон розповість вам про себе геть усе — окрім правди». Тобто: не очікуйте, що я миттєво демонтуюсь і просто затоплю вас одкровеннями про свою глибоку особисту сутність. Давайте, списуйте таку таємничість на дію глибокого, прихованого сорому з мого боку, але затямте: це не той випадок. Мабуть, освіта моя і закінчилась у сьомому класі, мабуть, я нестерпно наївна, і мені не вистачає досвіду справжньої роботи, але я не настільки жадаю уваги, щоб відчувати нагальну потребу поділитися найінтимнішим, внутрішнім… і ля-ля-ля.

Все, що вам потрібно знати, це те, що я зазирнула за завісу смерті. Я мертва, і згідно з моїм власним, хоча, можливо, і недовгим життєвим досвідом, я б уклала парі, що найкращі люди — теж. Тобто теж мертві. Утім, я нічого не можу казати напевне, оскільки у вигляді «життєвого досвіду» в мене виступає передозування.

Я мертва, і я мандрую, сидячи на долоні величезного, гігантського демона-жінки, коли вона йде пекельним ландшафтом, залишаючи за спиною милю за милею. Зі мною разом подорожують мої нові співвітчизники: Леонард, Паттерсон, Стрілець і Бабетта. Мозок, качок, бунтівник і перша красуня. З ергономічної точки зору, подорожувати, розташувавшись на величезній долоні, нескінченно зручно: цей спосіб включає контури сидіння в першому класі «Сінгапур Ейр» із відчуттям ледь відчутного гойдання ліжка в купе «Східного експреса». З цієї висоти, яку можна порівняти з оглядовим балконом Ейфелевої вежі чи верхньою точкою оглядового колеса «Лондонське око», ми спостерігаємо чимало важливих об'єктів. І серед них — чималу кількість найбільших знаменитостей.

Футболіст-качок, Паттерсон, звертає нашу увагу на найбільш цікаві місцеві пам'ятки: гори ще теплого собачого лайна… Болото протухлого поту… луг того, що здається вересом, але насправді є нічим іншим, як розкішними паростками грибка ноги.

Леонард, що подорожує з нами, зауважує, що Полудниця має рівно 300 ліктів у висоту. Наша господиня-позашляховик є потомком ангелів, які споглядали за землею та відчули шалену хіть до земних жінок. Уся ця історія, каже Леонард, на хвилиночку, вперше з'явилась у такому шанованому джерелі, як святий Фома Аквінський, котрий написав у XIII столітті, що ці ангели на землі мали вигляд інкубів — гарячих, дуже рогатих божественних надістот. Ці ангели робили зі смертними жінками свою дуже гарячу й негарну справу, в результаті чого зачали таких от гігантів, як Полудниця. Самих рогатих ангелів кинули до Пекла, де вони перетворились на демонів. Перш ніж ви піддасте сумніву цю історію, яка звучить, як казна-що, маю зауважити: в Аїді Фоми Аквінського немає, отже, щось він таки збагнув вірно.

Аналогічним чином, коли смертні чоловіки відчували хіть до ангелів у містах Содом і Гоморра, продовжує Леонард, Бог дав їм доброго прочухана. Запропонував їм повноцінне лікування «стовп із солі».

Ні, це нечесно, але схоже на те, що єдина безсмертна істота, якій дозволяється займатися фліртом зі смертними, це сам Господь Бог.

Вибач мені за те, що я постійно вживаю це заборонене слово, що починається на «Б». Здається, старих звичок таки справді важко позбутися.

— Так тримати! — каже Паттерсон. Він ляскає Леонарда по потилиці, додаючи: — Єретик бісів!

— Фі, як ти розмовляєш, — кривиться Бабетта. — Може, тобі ще й висратися мені у вуха?

Стрілець, який мандрує з нами, махає рукою кільком демонам унизу. Кричить величезному чоловіку зі світлим волоссям і оленячими рогами на голові:

— Йо! Цернунн, друже мій!

Леонард пошепки пояснює мені, що це — скинутий кельтський «оленячий бог», і додає: наш, християнський Сатана зазвичай зображується із рогами на знак данини цьому богові.

Стрілець схвально демонструє великі пальці іншому демону, що знаходиться на середній відстані від нас, чоловікові з левовою головою, що апатично жере якогось юриста. Стрілець прикладає долоню до рота і горланить:

— Як справи, Мастема?

— Це «Князь духів», — шепоче мені Леонард.

Увесь цей час Бабетта не припиняє питати:

— Котра година? — не замовкає вона. — Сьогодні все ще четвер? — сидячи наодинці на іншому боці велетенської долоні, схрестивши руки на грудях, нетерпляче стукаючи носком одного черевичка під «Маноло Бланік», вона каже: — Повірити не можу, що в Пеклі немає вай-фаю…

Наше судно, наша господиня, Полудниця, неспішно прямує далі, а на губах її все ще грає легка посткоїтальна посмішка.

Посмішку її можна порівняти лише з усмішкою Стрільця: все його тіло вже відновилося, від синього ірокеза і до чорних мотоциклетних чобіт, і посмішка його така широка, що булавка в щоці майже торкається вуха.

Далеко внизу плететься вперед висушений дідуган, спираючись на палицю, і тягне за собою занадто довгу сиву бороду. Я питаю Стрільця, чи це не демон.

— Оцей? — перепитує Стрілець, вказуючи пальцем на старого. — Це ж Чарльз-щоб-його-Дарвін! — Стрілець відхаркує і чвиркає; слина падає і падає, і падає, і приземлюється просто поряд із дідом — достатньо близько, щоб той підняв голову. Коли їхні погляди зустрічаються, Стрілець кричить:

— Агов, Чаку! Все ще робиш за Диявола його роботу?

Дарвін підіймає висохлу руку, вкриту товстими венами, і демонструє Стрільцю середній палець.

Як виявляється, занадто фундаменталістські християнські прихильники креаціонізму були повністю праві. Як жаль, що я не можу розповісти батькам: жителі Канзасу були праві. Так, заклинателі змій з діда-прадіда та інші святоші набагато краще второпали ситуацію, ніж мої мирські гуманістичні батьки-мільярдери. Темні сили Зла насправді поховали ті кістки динозаврів і підробили скам'янілості для того, щоб збити людство з пуття. Еволюція — це дешевий трюк, а ми повірили в нього цілком та повністю.

На горизонті, вимальовуючись на тлі полум'яного жовтогарячого неба, з'являються контури будівлі.

Витягуючи шию, намагаючись заглянути в широке, мінливе, схоже на повний місяць обличчя нашого задоволеного гіганта, Леонард кричить:

— Glavni stab. Ugoditi. Zatim, — і пояснює мені: — Це сербською. Вивчив кілька слів на підготовчих курсах до коледжу.

Будівля попереду все ще частково ховається за лінією горизонту, але в міру того, як ми наближаємося, вона виростає і відкриває нашим очам розгалужену систему флігелів і численних поновлень.

Як я вже вихвалялася трохи вище, насправді всі видатні люди вже померли. З того часу, як я опинилась у Пеклі, я помітила цілу купу видатних людей з усіх історичних епох. Навіть зараз, зазираючи донизу з долоні гіганта, я помічаю крихітну фігурку й кажу:

— Дивіться усі!

Паттерсон прикриває очі долонею, притуливши її до лоба, наче в салюті, щоб трохи знизити інтенсивність жовтогарячого світіння, що лине звідусіль. Дивлячись туди, куди показує моя рука, він питає:

— Ти про он того старого?

Цей «старий», повідомляю я, всього лише сам Норман Мейлер.[3]

У Пеклі навіть поворухнутися не можна без того, щоб не зачепити якусь поважну особистість: Мерилін Монро чи Чингісхана, Кларенса Дарроу чи Каїна. Джеймс Дін. Сьюзен Зонтаг. Рівер Фенікс. Курт Кобейн. Справді, склад місцевого населення нагадує список запрошених на вечірку, від якого обидва мої батьки обмочилися б. Рудольф Нурієв. Джон Ф. Кеннеді. Френк Сінатра та Ава Гарднер. Джон Леннон, і Джиммі Гендрікс, і Джим Моррісон, і Дженіс Джоплін. Нескінченний Вудсток. Мабуть, коли б мій тато дізнався про можливості створення контактів у Пеклі, він негайно ковтнув би отруту для щурів і кинувся б на самурайський меч.

Заради того, щоб потеревенити з самою Айседорою Дункан, матуся відчинила б запасний вихід із нашого приватного літака фірми «Лір» і вистрибнула б назовні, просто посеред польоту.

Справді, досить лише озирнутися, щоб відчути жалість до бідолашних душ, яким вдалося пройти повз святого апостола Петра. Не можна не уявити собі бідненьку віп-вітальню в Раю та щось на кшталт зібрання без алкоголю, але з морозивом, де найвидатнішими постатями виступають Гарріет Бічер-Стоу та Махатма Ганді. Навряд чи це відповідає хоч чиїмось уявленням про світський календар.

Отже, мені тринадцять років, я товста і мертва — але я не компенсую це у перебільшеній манері, як то роблять хлопці, що непевні у своїй орієнтації і тому хизуються, розмовляючи про Мікеланджело, чи Ноела Кауарда, чи Авраама Лінкольна, аби чимось підкріпити свою слабеньку самоповагу. Звичайно, коли ти мертвий і знаходишся у Пеклі, це викликає підозру в тому, що ти скоїв принаймні подвійну дозу Великих помилок, але особисто я опинилася в дуже (з великої літери) Дуже Приємній компанії.

Ми йдемо риссю (все ще сидячи на долоні гігантського демона) і наближаємося до комплексу будівель, які, як тепер видно, розтягнулися далеко за лінію горизонту і займають багато акрів чи навіть квадратних миль пекельних земельних ділянок. Уздовж зовнішнього краю периметр будівлі складається з постмодернового попурі, являючи собою колаж різних стилів, багато що беручи від Майкла Грейвса і Бей Юйміна; низка робочих риє котловани й закладає фундамент серії додаткових флігелів, що постійно розширяється; ці флігелі підкріплені ребрами, що нагадують хвилясті форми Френка Гері. У межах цього зовнішнього краю стоять концентричні кола більш давніх оновлень, наче кола розрізаного навпіл дерева, і кожне внутрішнє коло можна ідентифікувати за модою більш давньої епохи. Тулячись до постмодерністських секцій, височіють кубічні скляні вежі інтернаціонального стилю. Всередині цього кола розташовані афектовані футуристичні шпилі ар деко, за ними — епоха відродження вікторіанського стилю, часів федерації, георгіанського періоду, Тюдорів; єгипетська, китайська, тибетська палацова архітектура, вавилонські вежі, — вся ця розкіш становить історію будівництва, що постійно збагачується. У той час, як зовнішні кола розширюються, поглинаючи землю майже зі швидкістю Океану сперми, внутрішні кола гниють та розвалюються.

Коли Полудниця доходить до околиць будівлі, згори нам видно, що найдавніші, внутрішні частини, які передують етрускам, і інкам, і часам Месопотамії, ці башти й палаци в центрі перетворилися на гниле дерево й глиняну пилюку.

Саме це місце і є нервовим центром, штаб-квартирою Пекла.

Леонард кричить, задравши голову:

— Ovdje.

Велетень миттєво зупиняється.

Далеко від зовнішніх кордонів будівлі тягнеться хвіст: це стоять у черзі люди. Буквально, без перебільшення, цілі милі проклятих. Кожна черга веде до своїх дверей, і як тільки хтось заходить, черга просувається далі.

Леонард знову кричить:

— Prekid. Ovdje, будь ласка.

Слухаючи цей дивний набір слов'янських слів, я думаю, наскільки він близький до мови думок Ґорана. Таємнича, загадкова тарабарщина спогадів і мрій мого коханого Ґорана. Рідна мова Ґорана. Якщо бути чесною до кінця, я навіть не впевнена, з якої країни, що потерпає від війни, походить Ґоран.

Атож, я обіцяла припинити сподіватися, але ж дівчині неможна заборонити впадати за кимось.

Коли ми наближаємося до кінця величезної черги, Леонард каже:

— Spustati. Sledeic.

Бабетта питає:

— Ну хоч рік у нас той самий?

Тільки у Пеклі тебе раптом охоплює бажання, щоб на годиннику були функції години, дня і століття.

У цей момент Полудниця припадає на одне коліно і нахиляється, щоб обережно, ніжно спустити нас ізнов на землю.