Прокляті

Розділ двадцять четвертий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Спитай мене, чому дорівнює квадратний корінь числа пі. Спитай мене, скільки пеків у бушелі. Спитай мене що завгодно про коротке, трагічне життя Шарлотти Бронте. Я можу назвати точний час загибелі Джойса Кілмера у Другій Марнській битві. Я можу назвати комбінацію клавіш (Ctrl+Alt+S чи Ctrl+Alt+Q), що надає доступ до камер спостереження чи дозволяє змінювати освітлення та положення драпування в моїх запечатаних спальнях у Копенгагені чи Осло, у тих кімнатах, які моя мати провітрює так довго, доки температура в них не впаде до температури холодильника… до температури в архівах, де електростатичні повітряні фільтри не дають упасти жодній порошинці, де в темряві чекають мій одяг, і черевики, і опудала, позбавлені сонячного світла і дії вологи, терплячі, наче алебастрові глеки, і позолочені іграшки, що супроводжували будь-якого малолітнього фараона до його вічної могили. Спитай у мене, який стан екології на Фіджі чи які у голлівудських гультяїв кумедні звички. Попроси описати політичні махінації, запроваджені в дуже замкненому світі школи-інтернату для дівчат у Швейцарії. Але НЕ питай мене про те, що я відчуваю. Не питай, чи я досі сумую за батьками. Не питай, чи я досі плачу, бо хочу додому. Звичайно, мертві сумують за живими.

Особисто мені дуже, дуже не вистачає чаю „Англійський сніданок“ фірми „Твайнінгз“ і романів Елінор Ґлін у день, коли іде дощ. Я сумую за запахом цитрусів крему від засмаги „Бен де солей“, за тим, як ми обдурювали своїх сомалійських покоївок під час гри у триктрак, як танцювали гавот і менует.

Але загалом, коли бути жорстоко чесною, мертві сумують за всім».

Відчайдушно бажаючи заговорити, отримати втіху від невеличкої терапії теревенями, я телефоную канадській Емілі, і слухавку бере жінка. Коли вона питає, хто я, я кажу, що я подруга Емілі, що живу дуже далеко, і питаю, чи не може вона покликати Емілі, щоб ми поговорили хвильку. Будь ласка.

Після цих моїх слів жінка починає шмигати носом, потім — схлипувати. Вона намагається дихати глибше, але вся тремтить і задихається від придушених сліз. Плаче над небіжчиком.

— Емілі, — каже вона, — моя маленька… — слова перетворюються на плач, але вона продовжує: — моя дитинка повернулась до лікарні… — жінка опановує себе, шмигає носом і питає, чи може вона передати Емілі повідомлення від мене.

Отже, незважаючи на все значне швейцарське навчання етикету, незважаючи на хіпове виховання емпатії, я питаю в мікрофон:

— Емілі помирає?

Ні, це нечесно, але що змушує сприймати життя як Пекло, так це наше сподівання на те, що воно триватиме вічно. Життя коротке. Смерть — це назавжди. Скоро ви й самі про це дізнаєтесь. І коли ви дуже засмутитесь, ситуацію цим не виправити.

— Так, — відповідає жінка; голос у неї хриплий, глибокий від емоцій, що переповнюють її. — Емілі помирає, — і голосом, рівним від покірності, вона питає: — Ти хочеш, щоб я їй щось від тебе передала?

А я кажу:

— Не зважайте.

І додаю:

— Нагадайте їй, щоб взяла із собою мої десять батончиків «Мілкі Вей».