«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Сподіваюсь, це не прозвучить занадто плутано, але я справді з цієї миті й назавжди відмовляюсь відмовлятися від надії. Чесно: я кидаю кидати. Я просто не створена бути безнадійною руїною, що втратила всі ілюзії та не має жодних сподівань на решту вічності, і що розляглась у кататонічному стані у власних фекаліях на холодній кам'яній підлозі. Зі всією вірогідністю, проект „людський геном“ одного дня виявить, що я є носієм рецесивного гену оптимізму, оскільки, незважаючи на всі свої зусилля, я все одно не можу нашкребти навіть двох днів безнадійності. Науковці майбутнього назвуть це „синдромом Полліанни“, і коли вже оцінювати, то можу сказати, що мій випадок є дуже довгою історією переслідування веселок».
Як так трапилось, що в мене дуже добрі відносини з Ґораном? Просто йому ніколи не дозволяли буди дитиною, а мені суворо заборонили дорослішати.
За день до того, як моя мама мала з'явитися на церемонії вручення «Оскарів», ми з нею поїхали до спа-салону на вулиці Уілшир, щоб трохи попестити себе ударною дозою задоволення: такі собі класичні мати й дочка. Поки мені та їй освітлювали волосся, коли ми сиділи в однакових пухнастих білих махрових банних халатах, з товстим шаром сонорської глини на обличчях, мама розповіла мені, як Ґоран зростав як біженець в одному з тих притулків для сиріт за «залізною завісою», де немовлята лежать у величезних палатах, де до них ніхто не підходить, доки вони не досягають того віку, коли вже можуть голосувати за діючий режим. Чи йти на військову службу.
Там, у спа-салоні, коли лаоські масажистки опускалися на коліна, збираючись зчистити відмерлу шкіру з наших п'ят, мама розповіла мені, що немовлятам потрібен хоча б мінімальний фізичний контакт, аби розвинути почуття емпатії і зв'язку з іншими людьми. Коли такого контакту не буде, дитина виросте соціопатом і не матиме ані совісті, ані здатності любити. Коли ми поновлюємо акрилові нігті і робимо педикюр, то в основі наших вчинків лежить не тільки піклування про зовнішність, але й, більшою мірою, політичний жест доброї волі. Одне з найглибинніших політичних переконань матусі полягає в тому, що коли люди так відчайдушно бажають потрапити до Сполучених Штатів і переходять вбрід Ріо-Гранде, ризикуючи здоров'ям і навіть життям, аби мати можливість збирати у нас латук чи робити нам укладку, — то що ж, ми маємо це їм дозволити. Цілі народи сплять і бачать, як би отримати шанс мити в нас підлогу, каже вона, і позбавляти їх такої можливості — означало б порушити цим найважливіші права людини.
У цьому питанні моя мати — просто алмаз. У цю мить нас оточують різні політичні й економічні біженці, і вони пхають одне одного, щоб відшкрібати, і видаляти воском, і виправляти наші недоліки.
Після клізм з відваром лікарських трав, які мені довелось пережити, не кажучи вже про електроліз, пекельні муки не викликали в мене великого жаху. Я ніколи не втомлююсь дивуватися, як такі купи нездар і нещасних покидьків можуть тікати від політичного тиску й тортур іноземного уряду, а потім прибувати до Америки, сповнені бажання завдати аналогічних тортур її правлячим класам.
А ось на погляд матусі, її суха луската шкіра являє собою можливість для якогось іммігранта отримати роботу. Плюс той факт, що вони роблять їй боляче, слугує для них стильною катарсичною терапією, дозволяючи випустити пару. Її зморшкуваті губи й кінчики посіченого волосся складають чиїсь сходинки нагору соціально-економічної драбини, що дозволяють уникнути бідності. Наближаючись до середнього віку з тягарем целюліту й шорсткими ліктями, моя мама стала економічним двигуном, що генерує мільйони доларів, які будуть відіслані за кордон, аби прогодувати родини й закупити вакцину проти холери в Еквадорі. Якщо ж вона одного дня вирішить «дати собі волю», безсумнівно, це призведе до загибелі десятків тисяч іноземців.
О, ні, я помітила, як стійко мої батьки звинувачують у нездатності Ґорана обожнювати кого завгодно, крім себе самих. Для них, коли Ґоран їх не любить, це чітко говорить про те, що він зіпсований і нездатний любити взагалі.
У спа-салоні навколо нас кружляють стилісти й ретушери; ці підлабузники створюють такий товстезний шар, як ото гарпії створюють у Пеклі: вони кружляють і пропонують інформацію, яку вони завжди отримують із джерел, що заслуговують на довіру: хоча Дакота зараз дуже симпатична дівчинка, вона народилась із додатковими, чоловічими геніталіями. Особиста помічниця моєї мами (Черрі, Надін чи Ульріке, або як її там) пронизливо верещить, що Кемерон така дурна, що, придбавши пігулку для переривання вагітності, не стала її ковтати, а запхала її в себе знизу.
На думку мами, державні кордони треба зробити належним чином проникними, а доходи розподілити так, щоб усі народи, без різниці щодо раси, релігії, обставин народження могли купувати її фільми. Її благородна егалітарна філософія каже, що всім людям треба дозволити купувати квитки на її фільми, а також — чистити пори на її шкірі. Вона наполягає: ані Африка, ані Індія нізащо не зможуть досягти технологічного й культурного паритету із західним світом, доки щільність ДВД-плеєрів не зробить їх головним покупцем основної маси її фільмографії. А під цим вона розуміє СПРАВЖНІ фільми, які розповсюджуються в автентичній, розробленій на студії упаковці, а не просто якісь брудні, випущені на піратському ринку жалюгідні копії, відрахування з яких не йде до кишені нікому, окрім, мабуть, наркобаронів і торговців дитячим порно.
Читаючи лекцію оточуючим нас стилістам і журналістам, мама каже: коли якісь аборигенні народи чи примітивні племена досі не вшановують її мистецтво, то це лише через те, що поневолені корінні культури відчувають тиск злої, фундаменталістської форми релігії. Їхня багатообіцяюча схвальна оцінка її творчості, очевидно, знаходиться під гнітом якогось диявольського імама, чи патріархального аятоли, чи шамана.
Збираючи натовп педикюрш і косметологів навколо білої махрової кайми її халата, матуся ораторствує, пояснюючи їм, що вони не просто доглядають артистку для того, щоб використати її для зйомок чергового фільму. Насправді, наша команда, що складається з мене, мами, її стилістів, і масажерів, і манікюрш, — ми всі беремо участь у підвищенні обізнаності зі сміливими кінематографічними оповідями, які моделюють можливість справді рівних стандартів ля-ля-ля… Замість того, щоб витрачати життя в ролі вагітних, принижених, статево скалічених жертв якоїсь жорстокої теократії… тепер жінки третього світу можуть прагнути стати сексуальними хижачками, що носять взуття Джиммі Чу й можуть спожити цілий світ. Завдяки нашому частому використанню акрилових нігтів і поширенню моди на платиновий блонд — і тут вона здіймає руки, наче хоче обійняти весь світ, — ми надаємо нових можливостей пригніченим, експлуатованим народам світу.
Так, у мами немає навіть найвіддаленішого почуття іронії, але вона впевнена: в ідеальному світі будь-який нещасний маленький хлопчик чи дівчинка повинні мати можливість вирости й стати… нею. Краще не згадувати, що вони з татком на той час уже розмахували глянсуватими брошурами шкіл-інтернатів для хлопчиків у Новій Шотландії. Військових училищ в Ісландії. Вони вже зрозуміли: проект «Ґоран» провалився, і одного неминучого світанку я зрозумію, що він зібрав речі й поїхав, а його замінила чотирирічна дівчинка з Бутану, що хворіє на лепру.
Якщо я хотіла перевірити свої жіночі чари на Ґорані, мій час уже стікав.
Як сказала б матуся: «Бий, поки праска гаряча». Тобто: мені дуже скоро треба буде причепуритися й зробити перший крок. В ідеалі — завтра ввечері. В ідеалі — коли мої батьки стоятимуть на сцені, роздаючи «Оскарів».
Остання соломинка, що зламала спину верблюду, з'явилась цього тижня: Ґоран продав через Інтернет п'ять матусиних нагород «Еммі» по десять доларів за штуку. До того, очевидно, він зібрав пачку її «Золотих гілок» із нашого будинку в Каннах і продав їх по десять доларів за штуку. Ціле десятиліття мої батьки торочили, що нагороди кіноіндустрії нічого не варті, і навряд чи їх можна визнати чимось більшим за глибоке збентеження, прикрашене золотою пластинкою, — але тут мама й тато раптом розлютилися не на жарт.
В очах мами кожен гріх Ґорана, кожен його мізантропічний вчинок був просто результатом того, що в дитинстві він не отримував достатньо любові й піклування.
«Ти маєш пообіцяти мені, Меді, — наполягала мама, — що ти демонструватимеш у спілкуванні з бідолашним братиком надзвичайну кількість терпіння й приязні».
Саме через відсутність нормального дитинства, коли батьки орендували весь парк розваг «Шість прапорів» на день народження Ґорана й підвели до нього чистокровного шотландського поні у подарунок, Ґоран висунув припущення, що це — наш обід. На Гелловін вони одягли його в костюм Жан-Поля Сартра, а мене — в костюм Сімони де Бовуар, і ми ходили коридорами готелю «Рітц» у Парижі, збираючи солодощі в гостей і демонструючи їм примірники «Нудоти» й «Другої статі», але Ґоран жарту не зрозумів. Нещодавно Ґоран зламав камеру системи безпеки в душі моєї матері та продавав підписку на веб-трансляцію.
Звичайно, тато намагався впровадити у життя Ґорана поняття дисципліни й наслідків, але хлопчика, який, безперечно, пережив тортури електрошоком і водою, якому вводили внутрішньовенно рідкий засіб для чистки труб, навряд чи легко приборкати, погрожуючи відшльопати його чи ігнорувати його впродовж години.
На цей момент моя рожева блузка вже мала прибути сюди з Барселони. Я планувала вдягти її разом із короткою спідницею-шортами та светром, прикрашеним вишиваною назвою моєї школи-пансіонату в Швейцарії. Це, а також шкільні туфлі «Басс Віджинз» на низьких підборах. Досить скоро ми з Ґораном умостимося разом навпроти телевізора у номері-люкс готелю. Наодинці, лише він та я, ми дивитимемось, як батьки під'їжджають до червоного килима на «Тойоті Пріус», орендованій агентом з реклами. Холодний, відчужений Ґоран буде лише моїм, коли ми дивитимемось, як мама й тато причепурюються перед папарацці. Упевнившись, що вони вже поїхали, я планувала подзвонити до служби обслуговування номерів і замовити вечерю на двох: лобстери, устриці й підсмажені кільця цибулі. На десерт я планувала подати поцуплені в батьків п'ять унцій генетично підсиленої мексиканської марихуани. Ні, це не дуже логічно: мої батьки постійно висловлювали свою відразу щодо опроміненої, генетично зміненої зрощеної кукурудзи, але коли справа торкалась марихуани, біологи мали повну свободу дій щодо експериментів з нею. Незалежно від того, наскільки зміненими ставали Франкенштейнові коноплі, вони пхали липку смолисту суміш у люльку й палили.
Коли ви цього досі не помітили, мої батьки ніколи нічого не роблять наполовину. З одного боку, вони оплакують той факт, що Ґоран провів дитинство у самотності й недоторканості. Але, з іншого боку, вони ніколи не припиняють торкатися мене, постійно обіймають і цілують мене, особливо коли поряд — папарацці. Моя мати обмежує мій гардероб речами жовтого й рожевого кольору. Взуття у мене — або милі балетки «Капеціо», або черевички «Мері Джейн». Єдина косметика, яка в мене є, це сорок відтінків рожевої помади. Розумієте, жоден із моїх батьків не бажає, щоб я виглядала старшою за семи- чи восьмирічну дитину. Офіційно я вже кілька років навчаюсь у другому класі.
Коли в мене почали випадати молочні зуби, вони зайшли так далеко, що запропонували мені носити набір фальшивих молочних зубів, що було досить боляче — схожих на ті, що компанія «Двадцяте століття Фокс» запхала у підлітковий ротик Ширлі Темпл. У такі часи, коли мене розминає, зондує і полірує ціла команда експертів з краси, мені шкода, що я не росла, самотня й недоторкана, в інтернаті для сиріт десь за «залізною завісою».
Цього року церемонія нагород Академії припала саме на день мого народження. Мама, оточена стилістами, що рояться навколо неї, одягаючи й роздягаючи її, наче гігантську ляльку; візажистами, що експериментують, визначаючи, який колір тіней для повік найкраще підходить до тієї чи іншої дизайнерської сукні; перукарями, що випрямляють і завивають їй волосся, — мама пропонує мені зробити татуювання на честь події. Таку маленьку кицю «Хелло Кітті» чи дівчинку «Холлі Хобі», каже вона, чи, може, проколоти пупок.
Татусь просто penchant на опудалах звірів. Авжеж, я знаю, що таке penchant, хоча я й досі не зовсім упевнена в тому, що таке «французький поцілунок».
Тільки Богу відомо, як витягнеться і знебарвиться татуювання милої «Хелло Кітті» чи «Холлі Хобі» за наступні шістдесят років. Так само мої батьки вважали, що всі хлопчики й дівчатка з третього світу мріють про те, щоб стати ними… Старі хотіли, щоб моє дитинство було схожим на те дитинство, якого не вистачало їм: наповненим безтурботним сексом, наркотиками для гарного настрою та рок-музикою. Татуюванням і коштовностями для пірсингу. Всі їхні однолітки відчувають майже те саме, а призводить все це до того, що діти, яких широка аудиторія вважає дев'ятилітніми, вагітніють. Ось такий парадоксальний результат навчання дитячих віршиків разом із навичками контрацепції. Подарунки на день народження, такі, як медичні ковпачки «Хелло Кітті», і сперміцидна піна «Холлі Хобі», і трусики «Кролик Пітер» без промежини.
Будь ласка, не треба думати, наче мені жилось весело. Моя мати каже стилісту: «Меді не готова носити чубок». Вона каже костюмеру: «Меді трохи непокоїться через свою велику nono».
Не треба уявляти, наче мені дозволяють хоч рота розкрити. Більше того: мама постійно скаржиться, що я завжди мовчу. Тато сказав би вам, що життя — то гра, і треба закасати рукава і щось зробити: написати книжку. Станцювати танок. Для моїх батьків світ являє собою арену битви за увагу, за те, щоб тебе почули. Може, саме це мені і подобається в Ґорані: чітка відсутність метушні. Ґоран — єдиний серед моїх знайомих, хто не веде переговори з компанією «Парамаунт» стосовно угоди на виробництво шести фільмів. Він не організовує виставку своїх полотен у Музеї д'Орсе. І не відбілює зуби у стоматолога. Ґоран просто є. Він не плете інтриги, щоб змусити дурнувату Академію дурнуватих кінематографічних мистецтв і наук вручити йому блискучу статуетку під оплески юрби зиліона глядачів. Він не проводить маркетингові дослідження, аби отримати долю на ринку. Де б Ґоран не знаходився цієї миті — незалежно від того, стоїть він чи сидить, сміється чи плаче, — він усе робить із переконаністю дитини, яка знає, що ніхто і ніколи не прийде їй на допомогу.
Коли фахівці з косметології лазером знищують волосся у мами на верхній губі, вона зазначає: «Правда, це чудово, Меді? Ми з тобою наодинці, разом…» Кожного разу, коли нас оточують близько чотирнадцяти чоловік, мама вважає цей час приватною бесідою між матір'ю і дочкою «наодинці».
Ні: незалежно від того, він один чи оточений мільйонами спостерігачів, люблять його чи ненавидять, Ґоран завжди залишається тією самою людиною. Можливо, саме це мені в ньому подобається понад усе: що він настільки НЕ схожий на моїх батьків. Чи на будь-кого, що я їх знаю.
Ґоран абсолютно, стовідсотково не потребує любові.
Манікюрша з циганським акцентом, пережиток якоїсь країни, де брокери аналізують фондовий ринок, читаючи по нутрощах голубок, — ця жінка полірує мені нігті, обережно притримуючи мою руку. Хвилину поспіль вона перевертає мою долоню й дивиться на нову червону шкіру на тому місці, де відірвався шар старої, коли вона примерзла до металевої ручки в Швейцарії. Вона нічого не каже, ця великоока циганка-манікюрниця, але відверто дивується тому, як я знищила зморшки на шкірі. Тому, як лінії мого життя й любові не просто перервалися — а зникли. Все ще стискаючи мою червону руку в своїх грубих, шершавих пальцях, манікюрниця переводить погляд з моєї долоні на моє обличчя — і пальцями другої руки швидко торкається лоба, грудей, плечей, роблячи знак хреста.