Прокляті

Розділ тридцять сьомий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Я не твоя Джейн Ейр. Я нічия Кетрін Ерншоу. А ти? Ти, звісно, не письменник. Ти мені не начальник; ти просто задурюєш мені голову. Коли б хтось і написав про мене, то це б була Джуді Блум чи Барбара Картленд. У мене є упевненість, і рішучість, і свобода волі — принаймні я так вважаю».

Просто з примхи я не брала із собою ані штурмовиків, ані монгольські орди, коли вирушила святкувати. Чи можу я довіряти їм, чи я перемогла їх по-чесному — я більше цього не знаю. Окрім того, до лімузина «Лінкольн» може сісти не більше заданої кількості пасажирів, і, що б там не казала матуся, свита все-таки може бути завеликою. Останньої миті я навіть не змогла взяти із собою вуси Гітлера, бо їх з'їв Тигр; а кошеня своє я брати не хотіла, бо воно могло вивернути комусь на сходи кульку нацистського волосся. Тож в результаті від дверей до дверей ходили лише ми: я, Стрілець, Емілі, Леонард, Бабетта і Паттерсон. Клуб «Сніданок мертвих».

Маю сказати, що я все ж таки одягла пояс короля Етельреда II, кинджал Влада III, а також кривий ніж Жиля де Ре, яким він убив стількох дітей. Емілі, вдягнута казковою принцесою, прикрасила себе діамантовим перснем Єлизавети Баторі. Леонард торгується з усіма, намагаючись отримати якомога більше солодкої кукурудзи. Спочатку ми йдемо до того міста, де востаннє жив Стрілець, якесь місце, де будинки вишикувались уздовж вулиць, повних живих дітей. Може, дехто з них і мертві, і, як і ми, повернулись сюди на кілька годин ностальгії. На одну мілісекунду, можу поклястися, я побачила Джона Бенета Ремсі, взутого у черевики для чечітки, розшиті блискітками: він помахав нам рукою, вітаючись.

Знаходячись в оточенні зграї мародерів-пустунів у костюмах, сумно усвідомлювати, що деякі з цих мініатюрних живих гоблінів загинуть в аварії, спричиненій п'яним водієм. Деякі Маленькі капітани групи підтримки та ангели захворіють на порушення харчування і помруть від голоду. Деякі гейші та метелики вийдуть заміж за п'яниць, що заб'ють їх до смерті. Деякі маленькі вампіри й моряки накинуть собі на шию петлю, чи їх заріжуть під час тюремного бунту, чи помруть від укусу отрутної медузи під час відпустки мрії, плаваючи з маскою і трубкою у водах Великого коралового рифу. Щодо щасливих супергероїв, і вовкулак, і дівчат-ковбоїв, то старість принесе їм діабет, і захворювання серця, і слабоумство.

На ґанку одного цегляного дому на дзвоник виходить чоловік, і ми разом кричимо йому: «Шоколад або жарт!» Даючи нам шоколадні батончики, цей чоловік розглядає казковий костюм Емілі… прикрашений дорогоцінним камінням, під Марію Антуанетту, одяг Бабетти… Паттерсона, вдягнутого, як давньогрецький піхотинець. Переводячи погляд на мене, чоловік помічає стрічку презервативів «Хелло Кітті», закручену навколо моєї шиї. Він кладе солодощі в мою заплямовану кров'ю руку і каже:

— Почекай, я відгадаю… Ти, мабуть, та дівчина, дочка кінозірки, яку задушив на смерть психований братик, вірно?

Поряд зі мною на ґанку стоїть Ґоран. На ньому светр з високим коміром і берет. Ґоран палить пусту люльку. Навіть незважаючи на захист товстих окулярів у роговій оправі, я помічаю, як у його очах спалахує обурення.

Можливо, цю мить Сатана теж описав. А може, все відбувається насправді.

— Ні, шановний пане, — заперечую я. — Я, власне кажучи, Сімона де Бовуар, — показую рукою на Ґорана й додаю: — А це, звичайно, дуже знаменитий месьє Жан-Поль Сартр.

Навіть тепер я розгублена. Чи виявила я зараз розумність і співчуття, чи просто читала зарозумілий діалог, написаний Дияволом? Наша група сходить із ґанку і йде вулицею далі. Я ледве помічаю, що Стрілець відколовся від нашої компанії та чимчикує в іншому напрямку, тож я кидаюсь за ним, щоб забрати і повернути до інших членів стада. Я хапаю його за чорний шкіряний рукав і тягну за собою, але Стрілець уперто продовжує рухатися у тому ж напрямку, явно переслідуючи власні цілі, так що ми з ним все більше і більше віддаляємось від решти однолітків. Покидаючи членів клубу «Сніданок», не промовивши більше ані слова, я іду за ним, доки ми не опиняємося в такому місці, де ліхтарі зустрічаються дуже зрідка; потім вони й зовсім зникають. А ми йдемо все далі, аж доки не закінчується і асфальт, і навіть будинки, і ми удвох рухаємося уздовж посипаного гравієм узбіччя пустої, темної дороги.

Стрілець дивиться на мене й питає:

— Меді, з тобою все гаразд?

Він і справді непокоїться чи просто грає роль? Чи є наша прогулянка в сценарії Сатани? Я не знаю, тож і не відповідаю йому.

Поряд із нами в темряві виростають ворота із кованого заліза, і Стрілець повертає до них. Ми проходимо крізь огорожу, теж із кованого заліза, і миттєво опиняємося в оточенні могильних плит, ступаємо по скошеній траві, слухаємо цвірінькання цвіркунів. Навіть у майже повній темряві Стрілець чітко йде до мети. Я ж не падаю лише через те, що вчепилась йому в рукав чорної шкіряної куртки, і навіть незважаючи на це, час від часу спотикаюсь об плити. Я збиваю ногою букети зрізаних квітів, мої черевики на високих підборах промокли до рубця.

Стрілець різко зупиняється, і я налітаю на нього. Не промовляючи ані слова, він стоїть і дивиться на могилу: на камені викарбувало ягня, що спить, і вибиті дві дати з різницею лише в один рік.

— Моя сестра, — каже Стрілець. — Напевно, вона потрапила до Раю, бо я жодного разу її не зустрічав.

Поряд із цим надгробком стоїть іще один; на ньому зазначене ім'я: «Арчібальд Мартін Стрілецьзон».

— А це я, — повідомляє Стрілець, постукуючи по другому каменю носком черевика.

Деякий час ми просто стоїмо там, мовчки. Над нами висить місяць і заливає мізансцену слабким світлом: і нас, і траву, і численні надгробки, що йдуть в усіх напрямках. Не знаючи напевно, що сказати, я дивлюсь на обличчя Стрільця, шукаючи на ньому підказок. Місячне світло сяє синім кольором у його ірокезі й кидає срібні відблиски від його англійської булавки. Нарешті, я питаю:

— То що, тебе звали Арчібальд?

Стрілець каже:

— Не наривайся, я ж і вбити можу.

Наступної ночі після похорону сестри, розповідає Стрілець, він повернувся на кладовище. Тієї ночі насувалась буря, тягнучи за собою дощові хмари, тож Стрілець поквапився поцупити спрей-гербіцид, з тих, що знищують бур'ян і траву. Він обприскав ним свої мотоциклетні черевики, доки шкіра на них не просякла, а потім пішов до свіжої могили. Опинившись там, стоячи на траві у чоботях, що хлюпали і з кожним кроком розбризкували навколо отруту, Стрілець влаштував примітивний шаманський танець, танець заклинання дощу, за годину до того, як мала розпочатися буря. Він робив піруети й стрибав. Шкіряна куртка плескалася на вітру, а він лаявся, і витягував шию, і поводив очима. Тупаючи отруйними ногами, Стрілець голосно співав і ревів, скакав і стрибав, незважаючи на вітер, що ставав все сильнішим. Коли буря стала набирати силу, він ставав дибки, і підстрибував, і крутився на місці. Він кричав і вив. Коли перші краплі впали йому на обличчя, Стрілець відчув, як повітря, що оточувало його, потріскує від статичної електрики. Синє волосся здибилось, повністю розпрямилось, а булавка у нього в щоці блищала і вібрувала.

Білий сніп світла зиґзаґом шугонув на землю, продовжує свою розповідь Стрілець, і його тіло миттєво й цілком засмажилось навколо завеликої булавки.

— Саме тут, — каже він, стоячи біля могили сестри, на тому місці, яке стало його могилою. Він самовдоволено посміхається і каже: — Який кайф.

У смузі скошеної трави, що тягнеться уздовж десятка могил в обидва боки, у цій алеї все ще вчувається відгомін кроків Стрільця, що танцював. Там росте нове покоління трави, більш зелене, м'якіше; наче перші свіжі травинки, що вкривають поле битви, ця молода трава відмічає кожен отруйний відбиток черевика, який Стрілець залишив перед тим, як його вдарила блискавка. Всюди, де ступало його отруєне взуття, зазначає він, трава загинула, і тільки тепер вона росте там знову, посіяна наново, видаляючи сліди його нічної оргії.

Там, лише через кілька днів після того, як він перетворився на гігантський єретичний блюзнірський шашлик, насаджений на власний червоний від жару пірсинг, його останні слова вийшли на поверхню у вигляді отруйних жовтих літер, чітко помітних на тлі підрізаної зелені. Коли члени похоронної процесії несли його труну до могили, вони перетнули ці останні сердиті кроки танцю, цю доріжку, витоптану отруєними чоботами, яка — смертельно-жовтими літерами, занадто великими, щоб їх міг прочитати хтось, окрім божества, — зазначала: «До біса життя».

— Ось так, — резюмує Стрілець, — я і помер.

У тиші, що запала після його слів, я раптом чую, як хтось вимовляє моє ім'я — воно ллється у нічному вітерці, слабенькому, наче запах вогника на свічці, що запікає пустого гарбуза зсередини. З-за нічного горизонту мене, здається, кличе хор із трьох тоненьких голосів. У віддаленій, далекій-далекій темряві три різні голоси співучо повторюють: «Медісон Спенсер… Меді Спенсер… Медісон Квітка Пустелі Роза Парке Койот Трікстер Спенсер…» Сирени своїми голосами вводять мене в транс, зачаровують, ваблять у невідоме, і я починаю непевно рухатись до наживки. Я тиняюсь між могилами, загіпнотизована, і слухаю. Я просто киплю від злості.

У мене за спиною лунає голос Стрільця:

— Ти куди?

У мене зустріч, відповідаю я. Не знаю, де.

— На Гелловін? — кричить Стрілець. — Ми всі маємо бути в Пеклі до того, як проб'є дванадцята.

Не хвилюйся, кажу я, щоб заспокоїти його. Продовжуючи іти геть, здивована і вражена, переслідуючи таємничі голоси, проковтнувши наживку зі свого імені, я відповідаю Стрільцю:

— Не хвилюйся, — і спантеличено додаю: — Побачимося в Пеклі!