Прокляті

Розділ двадцять п’ятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Неправду кажуть, що коли помираєш, усе життя проноситься перед очима. Щонайменше, не все. Якась частина життя і справді може пронестися. А от щоб пригадати решту, на це можуть піти роки й роки. Гадаю, саме у цьому й полягає функція Пекла: це місце, де люди пригадують. Окрім цього, мета Пекла полягає в тому, щоб не так забути якісь частини життя, а щоб простити їх.

Отже, хоча мертві й сумують за всім і за всіма, вони зовсім не вештаються поблизу Землі довічно».

Того разу тато взяв наш реактивний літак, щоб відвідати якесь засідання акціонерів у Празі, але от біда — того ж дня мамі треба було летіти до Найробі, звідки вона хотіла забрати якогось бідолашного сироту із заячою губою та вовчою пащекою, чи нагороду від музичного фестивалю, чи якесь дурне щось, тож вона орендувала для нас із нею інший літак, от тільки робітники фірми з лізингу і таймшеру… вони дали нам діаметрально протилежний тому, який замовляла мама, тип літака, необдумано надіславши нам літак із позолоченими кранами у ванній і фресками на стелі, намальованими вручну, — тобто такий тип літака, яким зазвичай користуються молодші члени королівської родини з Саудівської Аравії, коли перевозять до Кувейту цілий гарем сексуальних дівчаток за викликом, а надсилати інший літак уже було запізно, і матуся геть розлютилася, у неї просто дах зривало.

Ну що я можу сказати — коли матуся після закінчення церемонії вручення «Оскарів» повернулася до готелю й потрапила ногою у мільярд тарілок з напівспожитою їжею, а потім знайшла моє бездиханне тіло зі стрічкою презервативів «Хелло Кітті», що перетягувала мені горло, то… скажімо так, матуся розлютилася ще більше.

У той час дух мій все ще літав кімнатою, схрещуючи пальці, щоб хоч хтось зробив люб'язність і викликав «швидку», і тоді вони увірвуться до номера й зроблять якесь диво реанімації. Не треба навіть казати, що Ґоран пішов уже давно. Ми з ним повісили на двері знак «не турбувати», тож покоївка не заходила до номера, щоб прибрати в ньому. Тому на подушках не лежали шоколадні цукерки. Світло було вимкнено, зануривши всю кімнату в абсолютну, хоч око виколи, темряву. Батьки заходять навшпиньки, бо думають, що ми з Ґораном бачимо вже десятий сон. Недобре вийшло.

Ні, жодного задоволення немає в тому, що ти дивишся на свою маму, а вона кричить і кричить, і кличе тебе на ім'я, а потім падає на коліна у розкидані в безладі, перемазані кетчупом кільця цибулі й холодні салати-коктейлі з креветок, хапає тебе за мертві плечі й трусить тебе, і волає, щоб ти прокинулась. «Швидку» викликав тато, але, чесно кажучи, було вже справді надто пізно. Реаніматологи, що примчали, більше займалися істерикою моєї мами, ніж моїм рятуванням. Звичайно ж, приїхала поліція, і вони зробили приблизно стільки ж фотографій мого мертвого тіла, скільки журнал «Піпл» свого часу зробив з мого новонародженого тіла. Детективи з відділу розслідування вбивств взяли мільйон відбитків пальців Ґорана зі стрічки презервативів. Мама прийняла приблизно мільйон таблеток «ксанаксу», одну за одною. Поки кожен робив свою справу, тато на слабких ногах підійшов до шафи з новими речами Ґорана, розчинив дверцята, зірвав із вішалок спортивну форму фірми «Ральф Лорен» і почав рвати на шматки, не промовляючи ані слова, всі сорочки й штани, так що ґудзики літали по всій кімнаті й рикошетили від стін.

Увесь той час, усю ніч я могла лише спостерігати, така ж відсторонена й віддалена, як мама, коли вона керує камерами відеоспостереження на своєму ноутбуці. Можливо, я й закривала штори чи вмикала світло, але ніхто, здається, цього не помічав. У найкращому випадку — вартова. У найгіршому — вуаєристка.

Так, це влада, але влада безглузда й безсила.

Нікого не дискримінують так, як живі люди дискримінують мертвих. Нікого так рішуче не виштовхують на узбіччя. Коли мертвих і зображують у масовій культурі, то лише у вигляді зомбі… вампірів… привидів, тобто завжди як щось загрозливе для живих. Мертвих зображують саме так, як зображували негрів у масовій культурі шістдесятих років: як постійну загрозу й небезпеку. Усіх мертвих героїв літератури чи кіно мають прогнати геть, вигнати за допомогою екзорцизму, вижити з власності, як то було з євреями у XIV столітті. Депортувати, як мексиканців-нелегалів. Як прокажених.

Тепер, коли я це сказала, давайте, смійтеся з мене. Ви ж досі живі, а отже, вочевидь, щось-таки робите правильно. Я ж померла, тож давайте, знущайтеся із мене, мертвої товстухи.

В упередженому, нетерпимому сучасному світі живі — то живі. Мертві — всього лише мертві. І ці дві фракції ніколи не мають взаємодіяти. Таке відношення цілком зрозуміле, коли поміркувати над тим, що зробили б мертві з цінністю майна і ціною на акції. Як тільки мертві повідомили б живим про те, що цінності — то просто жарт (ДУЖЕ великий жарт)… ну, алмазодобувна компанія «ДеБірс» більше жодного алмаза б не продала. Пенсійні фонди просто зникли б.

Насправді, мертві завжди знаходяться десь поряд із живими. Я зависала біля батьків десь із місяць, серйозно, адже немає нічого цікавішого, ніж спостерігати за тим, як містер Дешева Вульгарність, робітник моргу, викачує з мене всю кров і грається з моїм оголеним тринадцятирічним трупом. Мої поведені на охороні природи батьки обрали труну, що біологічно розкладається: вона зроблена з пресованої тирси, що гарантовано швидко розпадеться й стане поживою для підґрунтових бактерій. Це типовий приклад того, як мало поваги ви отримуєте, як тільки помираєте. Я про що: добробут хробаків стає більш пріоритетним.

Вважайте це неспростовним доказом того, що ніколи не рано записати свою Останню Волю.

Мене наче поховали у величезній піньяті.

Коли б я могла обирати, то мене б поховали у труні, виготовленій з цільного шматка бронзи, герметично запаяній, оббитій рубінами, і навіть не поховали б, а поклали спочивати у крипті, вирубаній у білому мармурі. На крихітному лісистому острівці в центрі озера. В італійських Альпах. Однак, у моїх батьків були власні уявлення стосовно моїх похорон. Замість того, щоб зробити усе вишукано, вони запросили котячий євангелічний хор з якоїсь церкви, якому не заважало б отримати можливість поспівати на всю країну пісень з альбому, який вони вже збиралися випускати. Хтось переробив ту пісню Елтона Джона про свічку, і співали її так: «Прощавай, Медісон Спенсер, хоча ми тебе й не знали…» Вони навіть випустили десь зиліон білих голубок. Ото вже кліше. Ото вже вторинність.

Серед померлих, що трохи затримались, навіть Джон Бенет Ремсі співчувала мені. Навіть Чарльз Ліндберґ був збентежений моїм похороном.

Я лежала там, мертва, у той час як три маленькі міс Дешевки фон Дешевберґи з моєї школи-інтернату були живі й навіть відвідали мій похорон. Три Брудні МакБруднючки стояли серед інших присутніх, благочестиво нахиливши голови, не промовивши й слова про те, що це саме вони навчили мене грі «французький поцілунок». Ці три Шльондри Вандершльондр віднесли свої надруковані програмки похорону моїй мамі й попросили її залишити на них автограф. Президент Сполучених Штатів допомагав нести зроблений із пап'є-маше, екологічно нешкідливий біологічний контейнер до моєї могили. Прем'єр-міністр Великої Британії теж допомагав.

Кінозірки теж прийшли й стояли там із похмурими обличчями. Якийсь знаменитий поет прочитав дуже барвистий вірш, де не було жодної рими. Світові лідери також прийшли віддати належну шану. Завдяки системі супутникового зв'язку, можна сказати, вся планета прийшла сказати мені «прощавай»…

Окрім Ґорана, мого коханого, моєї єдиної справжньої любові…

Ґоран не прийшов.