Прокляті

Розділ двадцять восьмий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Будь ласка, поміркуй над тим, щоби внести поправки до гасла, що е синонімом входу до Пекла. Гадаю, замість „Лишайте сподівання всі, хто входить“,[4] значно більш підходящою та корисною була б фраза „Облиште тактовність…“ Чи, наприклад, „Облиште будь-яку чемність…“»

Якби спитати мою маму, вона б зазначила: «Меді, життя — то не конкурс на популярність».

У спростування я б могла їй відповісти, що це стосується і смерті.

Ті з вас, хто ще не помер, будь ласка, старанно нотуйте.

За словами Стрільця, мертві люди постійно надсилають повідомлення живим, і вони не тільки відкривають завіси на вікнах чи приглушують світло. Наприклад, кожного разу, як у вас бурчить у шлунку, це значить, що хтось із потойбічного життя намагається увійти з вами в контакт. Чи коли вас охоплює нестерпне бажання з'їсти щось солоденьке, це знову означає, що з вами спілкуються мертві. Ще один приклад, що відбувається досить часто, це коли ви чхаєте кілька разів, раз за разом. Чи коли у вас голова свербить. Чи коли ви прокидаєтесь уночі через жахливу судому в нозі.

Герпес на губах… постійне смикання ноги… волоски, що вросли у шкіру… За словами Стрільця, всіма цими методами мертві користуються, аби отримати вашу увагу, можливо — щоб висловити свою любов чи щоб попередити про загрозу, яка насувається.

На повному серйозі Стрілець стверджує, що коли ви, жива людина, тричі упродовж одного дня чуєте пісню «You're the One that I Want» із мюзиклу «Бріолін» — начебто випадково: у ліфті, чи по радіо, чи чекаючи, коли абонент відповість на ваш дзвінок, — це означає, що ви, безперечно, помрете ще до заходу сонця. На відміну від цього, фантомний запах пригорілого тосту просто означає, що близька вам, але вже померла людина продовжує наглядати за вами й захищати від всіляких негараздів.

Коли з носа, чи вух, чи брів у вас несподівано лізе волосся, це мертві намагаються ввійти в контакт. Навіть до тих часів, коли легіони померлих телефонували живим під час обідньої перерви, організовуючи опитування щодо переваги споживачами того чи іншого сорту немолочних вершків, ще до того, як мертві надавали Інтернет-зв'язок із непристойними веб-сайтами, душі тих, хто почив, знаходились у постійному контакті зі світом живих.

Стрілець пояснює все це мені, поки ми плентаємося Рівнинами битого скла, переходимо вбрід Ріку паруючої блювоти, перетинаємо обширну Долину використаних одноразових пелюшок. Зупинившись на хвильку, нагорі смердючого пагорба, він указує мені на темну брудну пляму вздовж горизонту.

Низькі хмари канюків, грифів і падальників ширяють і планерують над тим віддаленим темним місцем. «Болото вагітності, перерваної на останніх місяцях», — оголошує Стрілець, киваючи синім ірокезом у напрямку похмурого гниловоддя. Ми затамовуємо подих і рухаємося далі, огинаючи зазначені жахи, продовжуючи похід до штаб-квартири Пекла.

Стрілець висловив припущення, що мені слід припинити зі шкіри лізти, аби подобатися оточенню. Він готовий закластися на те, що все моє життя батьки і вчителі навчали мене бути приємною і доброзичливою. У нього немає жодних сумнівів: мене нагороджували, коли я весь час була весела й енергійна.

Чвалаючи під палаючим жовтогарячим небом, Стрілець каже:

— Може, смиренні й наслідуватимуть Землю, але у Пеклі вони отримають лише від мертвого віслюка вуха…

Він вважає, що оскільки я все своє життя згаяла, намагаючись бути милою, може, настав мені час поміркувати над альтернативою такій поведінці у потойбічному житті. Хоч це і звучить іронічно, зазначає Стрілець, але милі люди не отримують і сотої долі тієї свободи, якою насолоджується засуджений за вбивство, сидячи у камері. Якщо колишня мила дівчина хоче почати з чистого аркуша, може, спробувати побути сукою, чи нахабою, чи настирливою, чи просто невгамовною, а не просто посміхатися сяючою від щоденного чищення посмішкою й ввічливо слухати інших… що ж, Пекло — саме те місце, де варто ризикнути.

Ось як Стрілець опинився у Пеклі, засуджений на вічний термін: одного дня його старій знадобилися хліб і пелюшки, і вона наказала йому вкрасти їх. «Старій» не в значенні «жінці», а в значенні «матері»: пелюшки їй потрібні були для його молодшої сестри, от тільки фінансів на це у них не було, тож Стрілець тинявся навколо місцевої крамнички, доки йому не здалося, що горизонт чистий.

Продовжуючи іти вперед, просуваючись лускатою, дратівливою Пустелею лупи, ми наближаємося до якоїсь купки проклятих душ. Вони стоять упритул і створюють компанію розміром приблизно зі звичайну вечірку-коктейль у віп-зоні високоякісного нічного клубу Барселони; кожен із учасників повернувся обличчям до центру натовпу. Там, над серцевиною групи, здіймається і гойдається в повітрі чоловічий кулак. Лунає чоловічий голос, приглушений юрбою, що зібралася навколо свого лідера.

Коли ми підходимо до самого натовпу, Стрілець нахиляє до мене голову й шепоче: «Прекрасна можливість для практики».

Видний крізь ряд тіл слухачів, відфільтрований їхніми постатями, брудними руками й головами із засаленим волоссям, безсумнівно, знаходиться центр їхньої уваги: чоловік із вузькими плечима, із такою зачіскою, що темне волосся падає йому на блідого лоба. Він обома руками молотить у повітрі, жваво жестикулює, б'є повітря кулаком і відкритою долонею, і викрикує якісь гасла німецькою. На верхній губі у нього підплигують коротенькі квадратні вусики, що закінчуються просто під ніздрями. Аудиторія слухає його із млявим, наче у кататоніків, виразом на обличчях.

Стрілець питає мене: що може статися в найгіршому випадку? Він зазначає, що мені настав час вчитися тому, як треба душити вагою. Рекомендує мені пропхатися до центру натовпу. Відштовхувати всіх, хто стоятиме на моєму шляху. Вдавати з себе круту. Він так сильно знизує плечима, що чорна шкіра на рукавах рипить, і каже: «Вибір за тобою…» Тієї ж миті Стрілець кладе долоню мені нижче спини й сильно штовхає мене вперед.

Я ледь утримуюсь на ногах, штовхаюсь у натовпі, падаю на рукава пальта з вовни, наступаю на блискучі коричневі черевики. Чесно кажучи, геть усі присутні вдягнені саме у такий одяг, який найкраще годиться для Пекла: важкі темно-зелені пальта з вовни, сірі фланелеві костюми, черевики на товстій підошві чи шкіряні чоботи і фетрові капелюхи. Єдиним недоречним модним аксесуаром можна вважати рясноту нарукавних пов'язок навколо кожного біцепса, червоних пов'язок, прикрашених чорною свастикою.

Стрілець кидає погляд на оратора. Потім шепоче мені: «Дівчинко, якщо ти не зможеш бути грубою навіть із Гітлером…»

Він квапить мене йти вплутатися в бійку.

Я хитаю головою. Ні. Обличчя в мене пашить. Після того, як мене все життя вчили не втручатися у розмову, я не зможу. Не можу. Шкіра у мене на обличчі наливається кров'ю, вона гаряча і, здається, така ж яскраво-червона, як прищі Стрільця. Така ж червона, як пов'язки із свастикою.

— Що таке? — шепоче мені Стрілець, самовдоволено посміхаючись, так що шкіра збирається у пучок навколо пики й нержавіючої сталі його булавки, що перекошує йому щоку. — Що таке? Боїшся не сподобатися геру Гітлеру?

Тонесенький внутрішній голос теж питає мене: що може статися в найгіршому випадку? Я жила. Я страждала. Я померла — мене спіткала найгірша доля, яку тільки може собі уявити смертна людина. Я мертва, але ж якась частинка мене спромоглася вижити. Я вічна. Добре це чи погано. Саме такі улесливі, раболіпно-милі дівчатка, як я, і дозволяють негідникам керувати світом: міс Дорогі Шльондри, мільярдерки, фальшиві захисниці дерев, лицемірні поборниці миру, що приймають важкі наркотики чи курять травичку, які фінансують масових убивць, — наркокартелі увічнюють жахітливу бідність у бананових республіках, де панує зубожіння. Саме через моє дріб'язкове побоювання може існувати стільки справжнього зла. Моє боягузтво спричиняє нечувану жорстокість. Набравшись сил, я відходжу від руки Стрільця, що штовхає мене. Я прокладаю собі шлях крізь рукави вовняних пальт, розштовхую ліктями оточуючі мене свастики, пускаю в хід нігті й пливу до центру юрби. З кожним кроком я важко наступаю на ноги оточення, вклинююсь, заглиблююсь у щільно скупчену масу проклятих, доки не видираюсь у самісіньке око натовпу. Перечепившись через передній ряд ніг, я спотикаюсь, пролітаю по інерції вперед, падаю, але приземляюсь на карачки, врізаюсь обличчям у шар лупи, і мої очі опиняються на одному рівні з парою чорних чобіт. У полірованій до дзеркального стану шкірі я бачу своє відображення великим планом: приземкувата й товста дівчина, вдягнена у светр і твідові шорти-спідницю, навколо одного пухленького зап'ястка йде ремінець вишуканого годинника, обличчя палає переляканим, соромливим збентеженням. Наді мною нависає Адольф Гітлер, який стоїть, зчепивши руки за спиною. Він гойдається на каблуках, дивиться вниз і сміється. Окуляри злетіли у мене з носа і лежать, напівпоховані у шарі відмерлої шкіри, а без них світ здається мені розмитим. Всі контури людей навколо мене розмиваються, формуючи суцільну масу, закриваючи пастку; за відсутності фокуса їхні обличчя здаються мені розмазаними й розпливчатими. Відкинувши голову назад, погрозливо нависаючи наді мною, наче Пізанська вежа, Гітлер спрямовує свої крихітні вуса у палаюче небо й заливається реготом.

Замикаючи коло навкруги нас, Гітлера і мене, юрба наслідує його приклад, тож скоро я опиняюсь накрита їхнім реготом. Вони стоять такою щільною стіною, що Стрілець і його ірокез губляться, відгороджені від мене великою кількістю мертвих тіл.

Незграбно стаючи на ноги, я струшую з одягу лушпиння липкої лупи. Відкриваю рота, щоб чемно попросити всіх замовкнути. Риючись у багатошаровій дермі жирної лупи, я помацки шукаю окуляри. Навіть осліпнувши, я благаю тиші, щоб отримати можливість висміяти ватажка, але натовп весело регоче від садистичних радощів, і від їхніх розмитих облич залишаються широко роззявлені роти й гострі зуби.

Мабуть, через якусь посттравматичну реакцію на стрес мене переносить до швейцарської школи-інтернату, в той день, коли тріо міс Брудних ван дер Бруднючок по черзі придушували мене до самої смерті, бавилися моїми окулярами й висміювали мене, перед тим як повернути до життя. Я відчуваю, як чиясь рука нахиляється до мене й міцно хапає мене за лікоть — величезна, груба рука, холодна, наче стіл патологоанатома; мозолисті пальці стискаються навколо мого ліктя, так міцно охоплюють його, як пов'язка зі свастикою охоплює біцепс, і щось підіймає мене й ставить на ноги. Може, це відбулося через придушені спогади про похітливе торкання збоченця-трунаря, мерзенний запах формальдегіду та чоловічого одеколону, — але я різко відхиляюсь назад. Уся моя тринадцятирічна вага падає назад, блискавично штовхаючи кулак і тоненьку руку вперед і нагору вражаючим свінгом, що врізається у щось тверде. Це щось хрустить від зіткнення із суглобами моїх пальців. І знову я падаю на м'який килим із лушпиння лупи, тільки цього разу щось важке приземлюється у шарі відмерлої шкіри біля мене.

Регіт юрби миттєво стихає. Я викопую окуляри. Навіть крізь брудні стекла, затьмарені мертвим лушпинням зі скальпів, я бачу Адольфа Гітлера, що лежить поряд зі мною у незручній позі. Він стиха стогне, і багрова пампушка синця вже формується навколо затуленого ока.

Перстень, діамантовий перстень, що його Стрілець украв у лежачої ниць, проклятої душі, що голосно рюмсала, зачинена у клітці поряд із моєю загидженою камерою, — цей перстень на моєму пальці зіткнувся з пикою Гітлера. Наче цибулеподібна латунна кісточка розміром у сімдесят п'ять карат, величезний діамант нокаутував його. Кулак у мене дрижить. Зап'ясток тремтить, наче камертон, і я трушу рукою, аби повернути чутливість пальцям.

Лунає чоловічий голос. Голос Стрільця, ззаду спантеличеної стіни глядачів, кричить мені: «Візьми щось на згадку!»

Як пізніше пояснить мені Стрілець, всі великі нахаби завжди брали тотеми чи предмети фетиша, щоб отримати силу ворогів, яких вони знищили. Деякі воїни знімали з ворогів скальпи і потім чіпляли їх на пояс. Інші забирали собі вуха, геніталії, носи. Стрілець наполягає: коли хочеш перетягти на себе силу ворога, обов'язково треба взяти у нього якийсь сувенірчик.

І ось я стою, а Гітлер розпростерся у мене під ногами. Чесно кажучи, мені його чоботи зовсім не були потрібні. І жодного бажання у мене не виникало поцупити в нього краватку, чи дурнувату пов'язку. Може, тоді ремінь? Пістолет? Маленький зразок фашистської прикраси: олов'яний орел чи череп? Ні, схоже, гарний смак перешкоджає мені забрати очевидний елемент фашистського вбрання.

Атож, може, я й колишня дуже мила дівчинка, яка без жодної млості вживала слова «перешкоджати» чи «млість», і без жодних вагань могла заїхати в пику фашистському тирану, але я продовжувала перейматися тим, як саме поповнюватиму свій дуже небагатий гардероб.

З віддаленого краю натовпу лунає голос Стрільця: «Не будь такою боягузкою! Візьми бісові вуса!»

Звичайно, це саме той талісман, який повністю відбиває особистість цього божевільного. Його вуса — крихітний скальп, що звисатиме у мене з пояса — являють собою щось таке, без чого Гітлер припинить бути Гітлером. Міцно приставивши низький каблук строгого шкільного черевика до шиї тирана, я нахиляюсь над ним і всовую пальці в грубе, наче лобкове, коротке волосся на верхній губі. Пальці мої відчувають тепло й вологу від його дихання. Коли я напружуюсь, щоб укласти всі сили у геркулесів ривок, повіки Гітлера тріпочуть, і його очі пронизують мене списом ненависті. Сильніше натиснувши ногою йому на горло, я різко рву на себе, тягну за короткі волоски з усієї сили — і Гітлер пронизливо верещить.

Натовп охоплює жах, всі роблять крок назад.

Я знову падаю спиною вниз, руки сіпаються ще сильніше, але трофей я не випускаю.

Адольф Гітлер обома руками стискає обличчя, кров ллється у нього між пальцями, ревіння його голосу перетворюється на здушений писк, рукава його форми теж всі в крові й так просякли нею, що яскраво-червоний потік заливає тьмяну свастику, що стримить у нього біля плеча.

У долоні я стискаю теплі маленькі вуса, відірвані мною: вони все ще тримаються за бліду, тонку смужку верхньої губи.