Прокляті

Розділ тридцятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон, Існуєш ти чи ні, має не таке вже велике значення… бо я прийшла. Блудна дочка. Маленька Меді Спенсер прийшла пожати плоди».

Ми тільки наближаємося до обривчастих стін штаб-квартири підземного світу, а могутні ворота Пекла — дубові бруси, потемнілі від часу, заковані у залізо, — вже швидко зачиняються, аби не дати нам увійти. Стіни фортеці, що обсипаються, що тягнуться в обидва боки до самого горизонту, що підіймаються до самого неба, наче грозові хмари, випросталися ще вище, наче готуючись відбити атаку. Чорніють на тлі жовтогарячого неба. Ось: Великі рівнини викинутих бритвених лез, безкраїй, висушений на сонці континент, брукований на милі вглиб усіма тупими, іржавими лезами бритв, які людство викинуло геть, — це виблискуюче поле закінчується біля підніжжя зловісних кам'яних стін.

Одинокий демон охороняє ворота, а вони швидко зачиняються, гуркочуть зсередини від зрадницького скреготу ґрат, що стають на місце, ланцюгів, що змотуються і замикаються, болтів, що заходять у отвори. Шкіра у цього демона усипана запаленими болячками, з яких тече гній, а те, що демон вважає обличчям, являє собою морду чудовиська-кнура. Очі в нього — ті чорні камінці, якими акула-вбивця спостерігає за млявою, переляканою жертвою. Ось він у всій своїй красі — Ваал, скинутий бог вавилонян, споживач цілих поколінь жертовних дітей, забитих на його честь. Промовляючи громоподібним голосом, у якому чутні мільйони голосів його жертв, демон наказує: «Стояти! Ані кроку вперед!» Демон, Ваал, продовжує: «Розженіть свою загрозливу армію! І здайте смачнющі скарби хрустких батончиків від „Нестле“!»

Отак блокуючи нам шлях, цей демон, гібрид свині, акули й педофіла, вимагає від мене назватися.

Начебто у цю найновішу мить я знала, як мене звуть.

Я знаю, ким я більше не є: товстою дівчиною, яка доброзичливо посміхається, кліпає очима й каже: «Будь ласка, з цукром, якщо можна». Мій голос отримує силу й ненависть вусиків Гітлера. Моя голова гордовито піднята під вагою сліпучої корони Медичі. Мої товстенькі філейні частини, підперезані поясом королів-убивць, вихваляються трофеями військової кампанії. Стегна наїжилися тотемами й талісманами, доводячи, що я не просто якийсь персонаж із якоїсь книжки чи фільму. Я не є немудрою оповіддю. На відміну від Ребекки де Вінтер чи Джейн Ейр, я можу переглянути власну історію, заново вигадати і себе, і свій світ будь-якої миті. Виступаючи поряд зі Стрільцем, я сяю дикунським вбранням отриманої влади. До моїх послуг — незчисленні покидьки, що раніше служили десяткові тиранів, які зараз приречені на менше забуття. Пальці мої, багрові від крові деспотів, — це не ті пальці, що перегортали сторінки життів безпорадних романтичних героїнь. І тим більше, я зовсім не пасивна отроковиця, що чекає на вирішення своєї долі — ні, тепер я перетворилась на інтриганку, на головоріза, на Хіткліфа моїх мрій, що прагне врятувати мене саму. Бо зараз я є втіленням усіх чеснот, що я так палко прагнула знайти у Ґорані. Тобто: більше для мене немає меж.

Я — свій власний похітливий спокусник. Я виступаю у ролі власного грубого, брутального межувальника.

Поки ми наближаємось до воріт Пекла, не знижуючи темпу, мірним кроком мільярдів і мільярдів ніг, що марширують, Стрілець шепоче мені: «Найвеличніша зброя, яку воїн може взяти із собою до битви, це абсолютна впевненість у своїй безсмертній душі».

Жодних слизьких, мокрих ударів серця у вологій порожнині грудної клітки. Кров не тече під ніжною шкірою моїх кінцівок. На цьому етапі я більше не є чимось, що можна вбити.

Стрілець шепоче: «Твоя смерть пропонує тобі чудову нагоду».

Демонічна свиня, Ваал, оголяє ікла, його піднебіння наповнюється рідиною та пролитою в бою кров'ю його численних ворогів, зазубрений кошмар зубастого катування й страждань — але лише для тих, хто все ще відданий своєму минулому життю. На кшталт королів чи красунь. Чи багатіїв, чи знаменитих художників. Ні, такі великі зуби, що так голосно скрегочуть, можуть налякати лише тих, хто ще не визнав факт свого безсмертя. Демонічний звір дихає вогнем, рубає розпечене повітря величезними, нищівними кігтями. Демон реве й регоче, і ці звуки такі гортанні, так сповнені ненажерливого голоду, що навіть негідники і шахраї, які марширують у моєму кільватері, сволота й покидьки — навіть вони починають відступати, охоплені страхом. Навіть Стрілець, який нахилив голову, захищаючись від шаленої атаки отруйного сірчаного повітря з рота демона, навіть мій синьоволосий помічник, і той почав втрачати сміливість і мужність.

Так, я насмілилась на це не задля того, щоб сподобатися іншим. Також не шукаю я нагороди у вигляді радісних посмішок чи прихильності. Мета моя полягає не в тому, щоб підлабузнюватись і загравати з володарями; до того ж, на мій погляд, простоволоса, ідучи, як на параді, витягши кинджал із піхов, — я справляю досить-таки байронічне враження.

Діставшись огидного демона й опинившись на відстані одного кроку від нього, я, чесно кажучи, не здивувалась тому, що опинилась одна. Всі ж інші, вся ця купа легіонів негідників і гладіаторів, незважаючи на їхні мачете і браваду, тремтять від страху десь позаду. Навіть мій заступник командувача, панк Стрілець, не довів хоробру атаку до кінця. Шепіт його мудрих порад вже не шипить у моїх вухах.

Пожаліймо бідолашного демона, в якого є лише одна переможна стратегія. У той час, коли я волію змінюватися й адаптуватися, спеціально пристосовуючи кожну окрему битву під ситуацію, Ваал зовсім не здатний викликати у ворога безпорадний сміх чи причарувати неприятеля надзвичайною красою. Таким чином, коли ми відмовляємося боятися такого крихкого страховища, ми робимо його безсилим.

Крикнувши бойовим криком, що більше пасував би Ґрейс Пул, аніж Джейн Ейр, я хоробро і мужньо кидаюсь на свинячу грудну клітку Ваала. Згідно з давнім, ще в шкільні роки, отриманим навчанням самозахисту, я наношу подвійний удар по кам'яних очах демона і ніжних свинячих геніталіях, вичавивши перші й сильно вдаривши підборами-шпильками по других. Забувши про (до цієї миті) серйозне намагання зберігати одяг чистим і цілим, я хапаю жменю іржавих лез для бритв, що товстим шаром вкривають землю, і починаю рубати й різати, в результаті чого опиняюсь під справжнім водоспадом свинячої крові. Сморід відкритих, вивернутих нутрощів демона нічим не відрізняється від смердоти трупарні. З'являється туман, викликаний кров'ю, що б'є фонтаном, наче на бойні, і вереск, наче під ножем м'ясника. Тельбухи широкими дугами злітають у повітря, у стилі театру жахів «Гран-Гіньйоль», і навіть пекельне жовтогаряче небо розколюється від пронизливих криків Ваала.

Факт маловідомий, але побороти демона лише трошки складніше, аніж деспотів чи тиранів. Незважаючи на неохватні розміри й страховинну зовнішність, справжньої самовпевненості у них майже немає. Вся їхня перевага полягає у марних погрозах, бридкій потворності й гнійному смороді, але коли ці засоби захисту подолані, у демона майже не залишається, чим їх підкріпити. Ще одна слабкість демонів полягає в їхній шаленій гордовитості. Як і всі задираки, варто йому запідозрити, що він втрачає перевагу, як він тієї ж миті накиває п'ятами.

Коли щось на той момент ще залишалось в мені від Медісон Спенсер, нащадка кінозірки, воно зникло у дикунському двобої. Б'ючись один на один із лихим Ваалом, я не можу не помічати заплямовані орди, які спостерігають за моєю люттю з безпечної відстані. Опинившись під невблаганним градом моїх дитячих ляпасів і дівчачих стусанів, грубих образ словом, шквалом образливих жестів і шкільних жартів, — цей найлютіший демон плаче, охоплений панікою та розчаруванням. Ставши жертвою мого страхітливого багажу шкільних образ (я тру кісточками пальців його череп, потім блискавично опускаю руку і щосили кручу-верчу його соски), Ваал уже починає боротися за можливість утекти з поля бою. Після дуже неприємних відчуттів, які я в нього викликаю, різко потягнувши вгору його труси, демон розправляє свої зморщені шкіряні крила й летить геть. Б'ючи крилами, що схожі на крила кажана, розганяючи чорний дим і хмари мух, Ваал набирає швидкості й щезає за далеким жовтогарячим горизонтом.

Отже, я залишаюсь на самоті, просто перед запечатаними воротами Пекла, але не надовго. Я насолоджуюсь тріумфом і купаюсь, просякаю, обливаюсь теплою кров'ю, що мені не належить.

Ще до того, як вищезгадана кров холоне, до мене доноситься одинокий голос, що лунає з вікна, розташованого біля верхнього краю стіни замкнутої фортеці. Це жіночий голос, і він питає: «Меді! Це ти?» Вищезгадане вікно, лише трохи більше за обличчя, що виглядає звідти, знаходиться на такій висоті, що я не відразу помічаю його, але зрештою розумію: в ньому ширяє обличчя старої жінки, місіс Труді Марінетті, з Колумбуса, штат Огайо, яка щойно прибула до Пекла за допомогою раку підшлункової залози. Вона кричить: «Ура маленькій Медісон!»

З іншого далекого вікна висувається інше обличчя, а саме — пана Хелмота, жертви застійної серцевої недостатності з Бойсе, штат Айдахо; він підхоплює заклик: «Ура маленькій Медісон!»

З інших вікон, із зубців муру й гарматних башт сила-силенна облич сурмлять ім'я Медісон Спенсер. Когось із них я впізнаю, когось — ні, оскільки я лише розмовляла з ними по телефону, радила не боятися неминучої, близької смерті. Упродовж моєї відсутності їхні душі прибували до Пекла великими групами, перетворюючи його на справжній острів Еліс[5] новоприбулих, шокованих, але не спустошених своєю кончиною, скоріше допитливих, ніж переляканих, навіть — бажаючих негайно скинути з себе ярмо минулого, невдалого життя, аби взятися за щось новеньке. Я наче завербувала їх. Кожен із них, кожне обличчя, що стирчить із вікон мурів Пекла, що тягнуться до горизонту, славить мене. Вони вимагають широко розчинити ворота, щоб дати їм можливість міцно обійняти мене… їхню нову героїню.

Раптом повітря наповнюється солодощами: це люди осипають мене цукерками «Шугар Бейбіз» і «Молтед Мілк Болз». На мою честь вони влаштовують солодку завірюху з цукерок «PEZ» і льодяників із кореневим пивом.

Моя армія знову об'єднується, і крізь зачинену браму лунають безпомильні звуки болтів і ланцюгів. Повільно, волосинка за волосинкою, зростає щілина між двома стулками воріт, що розчиняються, і нарешті, дві масивні стулки розходяться у різні боки, відкриваючи вид на нутрощі штаб-квартири Пекла. У мене за спиною війська оглушливо зриваються з місця, аби підняти мене на свої дужі, вбивчі плечі та внести мене, переможну, в оточене місто. Мої орди миттєво починають мародерствувати, розкрадаючи пекельні склади із солодощами.

Захоплюючи скарби солодкої соломки, цукерок зі смаком кориці, шоколадних цукерок із м'ятним наповнювачем…

Коли щілина між стулками ще не досягла ширини плечей людини, зсередини з'являється якась істота. Це молода жінка із красивими грудьми й гарним волоссям; вона взута у старенькі черевики — підробка під «Маноло Бланік», у її вухах стирчать сережки з цирконієм розміром із монету, на плечі вона почепила фальшиву сумочку «Коуч» — це ж Бабетта!

Подивившись на мене — на поясі гойдаються відрізані яєчка Калігули, крихітним скальпом звисають гидкі вусики Гітлера, за пояс заткнуті численні скривавлені кинджали й дрючки, — вона морщить носик ґудзиком і каже:

— Ти так і не навчилася підбирати аксесуари.

Безсумнівно, вона все ще не втрачає надії зробити з мене якусь вульгарну версію занадто сильно нафарбованої Еллі Шиді.

Я роблю крок уперед і прошу:

— Зроби мені послугу!

Орди, що оточують нас, чекають у задумливій тиші, а я дістаю з кишені скривавленої спідниці-шортів згорнутий конверт. Таємничі результати тесту щодо моїх поглядів на одностатеві шлюби, й дослідження стволових клітин, і права жінок, — я дістаю остаточний варіант результатів тесту, кладу його у простягнуту руку Бабетти й питаю:

— Я здала його чи ні?

Кінчиками пофарбованих у білий колір нігтів Бабетта дістає результати тесту з цупкого конверта і починає читати.