Прокляті

Розділ двадцять шостий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Мене раптом осяяло, що я жодного разу нормально не подякувала тобі за те, що надіслав за мною машину, хоча й слід було; це був надзвичайно чуйний, уважний жест з твого боку. Ти повівся щодо мене дуже по-доброму в той час, коли така чемність була мені відчайдушно потрібна, і я хочу, щоб ти знав: я завжди пам'ятатиму твою щедрість».

Бути щойно померлим духом анітрохи не легше, ніж бути щойно народженим немовлям, і я відчуваю нечувану вдячність за кожну крихту турботи й піклування. Всі, хто зібрався навколо місця мого поховання на меморіальному кладовищі «Форест Лоун», плакали: плакали мама й тато, плакав президент Сенегалу. Всі голосно схлипували, і єдиний, хоча й видатний, виняток становила лише я — через те, що на мою думку, плакати на власному похороні — то моветон і прояв жахливого егоцентризму. Само собою зрозуміло, що ніхто не може бачити справжню мене, мене-привид, хоч я і стою просто серед їхньої засмученої юрби. Я знаю, я знаю, у цій абсолютно архетиповий томсойєрівській ситуації очікується, що померла людина із величезним задоволенням відвідуватиме власний похорон і бачитиме, як всі (у глибині душі) сильно кохали та навіть обожнювали її, але сумна правда полягає в тому, що більшість людей так само удають свої почуття до вас після вашої смерті, як вони це робили за ваше життя. Коли люди відчують найкрихітнішу вигоду з цього, то всі, хто ненавидів вас, розриватимуть на собі одяг і кидатимуться на землю, наче фальшиві плаксії. Щодо ситуації на порядку денному: тріо міс Легковажна Доступність оточили своїми похітливими передпідлітковими тілами мою невтішну матір і розповідають їй про те, як сильно вони любили мене, а в цей час їхні павучі анорексичні пальці з французьким манікюром граються прикрашеними коштовним камінням чотками — грудкуватими від таїтянських чорних перлин, і великих рубінів, і смарагдів, — що їх розробив Крістіан Лакруа для компанії «Булгарі», які вони поспіхом придбали на Родео Драйв спеціально для сьогоднішнього похорону. Ці три міс Шльондри Шльондрегаймер безупинно шепочуть моїй невтішній матусі, що кожна із них отримує повідомлення від мене, що я постійно відвідую їх у сновидіннях і молю передавати мою любов і підтримку моїй сім'ї; а бідолашна матуся, здається, зазнала такого сильного душевного удару, що слухає цих трьох жахливих гарпій і сприймає їх слова всерйоз.

Зграя білявих помічниць продюсера, яких набагато більше, ніж моїх колишніх однокласниць, оточила мого тата: всі вони носять сексуальні чорні рукавички й намагаються «переножити» одна одну, дозволяючи і без того коротким мініспідницям підійнятися ще вище, повністю відкриваючи засмаглі, ретельно поголені стегна, у той час як у руках вони тримають крихітні, бездоганно нові, огорнуті в чорну шкіру примірники Біблії, наче це нові сумочки-клатч від Шанель, і вони всі до одної сплять із ним — з моїм батьком, незважаючи на всю його благородну, імпозантну, високоінтелектуальну, ліберальну вульгарність, — але йому нізащо не вдасться вписати їхні різні за розміром зарплати до бюджету будь-якого фільму, коли він зізнається, що та єдина роль, яку вони грають, не може бути частиною фільму для сімейного перегляду. Цей сентиментальний медійний цирк відбувається навколо моїх земних останків, запханих глибоко в органічний саван з небіленого бамбукового волокна, по всій поверхні якого нанесені нікчемні значки, схожі на арабську в'язь, причому саван цей більше за все схожий на гігантський, не зовсім білий екскремент, покритий графіті китайських банд, поставлений впритул до мого свіженького, щойно витесаного надгробного каменя. На мертвих падають просто міріади принижень: на камені викарбувано моє повне ім'я «Медісон Квітка Пустелі Роза Парке Койот Трікстер Спенсер» — це страхітлива особиста таємниця, яку я відчайдушно приховувала всі тринадцять років свого життя і яку три міс Хтиві Підлабузенберґ, звісно ж, просто мріють розкрити всім моїм колишнім однокласницям у Швейцарії, не кажучи вже про той факт, що дати народження та смерті, викарбувані в граніті, навічно закріплять за мною помилковий вік у дев'ять років. Ще одна образа полягає в тому, що в епітафії написано таке: «Меді, відпочивай із миром в обіймах вічної богині та насолоджуйся молоком її священних грудей».

Ось які ослячі дурниці чекають на вас і абсолютно справедливо, коли ви помрете, не залишивши по собі викладеної письмово останньої волі, яка має юридичну силу. Я мертва і знаходжусь на добрячій відстані від цих божевільних, але і звідти я відчуваю запах їхнього, макіяжу та лаку для волосся.

І коли я раніше не розуміла значення виразу «ослячі дурниці», я дуже добре розумію його тепер. Щодо слова «помилковий», то, аби зрозуміти його, мені достатньо лише озирнутись навколо.

А коли ви здатні перетравити ще один факт про життя після смерті, то будь ласка: на похороні ніхто так сильно не горює, як сам щойно померлий. Ось чому я відчуваю таку жалюгідну вдячність, коли, відвернувши очі від цієї гнітючої, але мальовничої картини, я бачу чорний лімузин «Лінкольн», припаркований на узбіччі, що відпочиває на тому кінці алеї кладовища. У сяючій, протертій воском, відполірованій чорноті його боків віддзеркалюється вся армія присутніх на похороні… синє небо… могильні камені «Форест Лоун»… насправді, в них віддзеркалюється геть усе, окрім мене, бо у мертвих немає віддзеркалень. На землі мертві не відкидають тіні, їх не видно на фотокартках. Але найкраще за все те, що поряд із лімузином стоїть шофер у формі, волосся його ховається під картузом із козирком, а добра половина обличчя — під сонцезахисними, дзеркальними окулярами. У правій руці, затягнутій у чорну рукавичку, він тримає білу табличку з написом великими друкованими літерами: «Медісон Спенсер». У шофера на лацкані висить маленький хромований бейджик, на якому вигравіруване його ім'я, але не варто витрачати час і читати його, бо я з досвіту знаю, що вже через мілісекунду забуду, як його звати, і стану називати його просто Джордж.

Оскільки я півжиття провела у таких орендованих машинах, то знаю, як треба поводитися. Я роблю крок, потім другий, потім третій до машини, і шофер, не промовляючи ані слова, відчиняє дверцята і робить крок убік, даючи мені можливість сісти. Він трохи вклоняється і торкається краєм таблички краю свого кашкета, віддаючи мені честь. Як тільки штанини моїх шортів зручно влаштовуються на сидінні, шофер гучно зачиняє дверцята: цей звук якісної американської дорожньої яхти такий важкий і приглушений, що примушує забути про існування будь-якого дихаючого, живого світу поза його межами. Вікна так сильно тоновані, що я опиняюсь у коконі, що гойдається, з чорної шкіри, запаху поліровки для меблів, холодного повітря з кондиціонера і мідного оздоблення інтер'єру. Єдині звуки надходять від старомодного скла, що розділяє водія та пасажирів. Під загальним запахом шкіри ховається ще один, тонкіший; таке відчуття, наче хтось нещодавно почистив і з'їв у салоні варене яйце: це тонкий запах сірки чи метану. Також я відчуваю запах попкорну… попкорну й карамелі… так, це кульки з попкорну. Маленьке віконце в центрі перегородки зачинене; але я чую, як водій сідає за кермо й пристібується. Мотор заводиться, і машина повільно, майже ліниво рухається вперед. Минає довга хвилина, і передня частина машини підіймається. З'являється асоціація з підйомом на перший пагорб американських гірок чи з неможливо крутим підйомом, що необхідний для «Гольфстріму», аби відірватися від льотної смуги маленького аеропорту в горах, у місті Локарно, що в Швейцарії.

Підбите й оббите шкіряне лоно, чим насправді є заднє сидіння лімузина… як тільки ви опиняєтесь у такому місці, треба змиритися з тим, що ви на дорозі до Аїду. У кишені для журналів знаходиться звичайний набір чтива, включаючи «Голлівуд Репортер», «Верайєті» та примірник «Веніті Фер», з обкладинки якого посміхається моя мати; усередині вона ж розбризкує свою містичну тарабарщину про те, що «немає нічого важливішого за Землю». Її так відфотошопили, що я майже не впізнаю її.

Отже, батьки багато розповідали мені про «могутність контексту», і Марселя Діошана, і про те, як навіть пісуар може стати предметом мистецтва, коли його повісити на стіну модної галереї. І що майже будь-кого вважатимуть кінозіркою, коли надрукувати їхнє фото крупним планом на обкладинці журналу «Веніті Фер». Але саме з цієї причини я так, так, так вдячна за те, що до життя після смерті мене відвіз лімузин «Лінкольн», а не автобус, чи катер, чи якийсь інший вагон для худоби, третьокласна форма спітнілого масового перевезення. Тож іще раз дякую тобі, Сатано.

Різкий кут підйому траєкторії машини й сила тяжіння, що зросла в результаті цього, утискають мене глибше в шкіряну оббивку. Маленьке віконце в перегородці відчиняється, і в отворі з'являються сонячні окуляри водія, обрамлені в дзеркальце заднього виду. Говорячи зі мною через посередництво власного віддзеркалення, водій питає:

— Вибачте, коли моя цікавість здасться вам недоречною, але… ви, часом, не родичка кінопродюсера Антоніо Спенсера? — з усіх рис його обличчя мені видно лише губи, які розтягуються у посмішці, що скоріше нагадує моторошний вищир.

Я дістаю з кишені на дверцятах примірник «Веніті Фер» з фотографією моєї матусі, підношу його до свого обличчя і кажу:

— Бачите якусь схожість? На відміну від мами, у мене є пори… — я вже засинаю, провалююсь у сновиддя. На жаль, я вже відчуваю, до чого він хилить.

Шофер зазначає:

— Я і сам трохи бавлюсь написанням сценаріїв.

Отож, звичайно, я здогадувалась, що саме цим усе закінчиться. З того самого моменту, як побачила машину. Усіх водіїв звуть Джордж, і всі водії в Каліфорнії мають при собі сценарій, і намагаються влаштувати його до вас, і з того часу, як мені виповнилося чотири роки (коли я поверталася додому з Гелловіна, з торбинками, повними довбаних сценаріїв), я навчилась впоруватися з такими ситуаціями. Тато сказав би: «На жаль, зараз ми не починаємо нових проектів…» Тобто: «Йди, віднеси свій бісів сценарій якомусь невдасі, нехай фінансує». Але незважаючи на дитинство, яке я провела у напруженому навчанні принципам ввічливої відмови, ніжного вбивства надій і мрій помірно обдарованих, палких молодих талантів… може, просто через те, що я виснажена… може, через те, що я усвідомлюю: вічне життя після смерті здаватиметься мені ще довшим, коли у мене не буде можливості відволіктися навіть на низькопробне чтиво… я кажу:

— Звісно. Дайте мені чистовий варіант рукопису, я продивлюсь його.

Коли я відходжу до сну, все ще стискаючи в руках примірник «Веніті Фер» із фото моєї матусі на обкладинці, я відчуваю, що передня частина машини більше не підіймається до небес. Вона вирівнялась, наче ми переїхали гребінь гори, і починає знижуватися. Повільно, ризиковано, вертикально прямо занурюватися.

Дивлячись на мене з дзеркальця заднього виду, все ще посміхаючись, водій каже:

— Мабуть, вам краще пристебнутися, міс Спенсер.

Коли я чую це, то упускаю журнал, і він падає, пролітає крізь віконце в перегородці й приземлюється просто на вітровому склі.

— І ще одне, — продовжує водій. — Коли ми дістанемося місця призначення, краще не торкайтеся ґрат клітки. Вони досить брудні.

Машина важко падає, занурюється, пірнає з неможливою швидкістю, у вільному падінні, що постійно прискорюється, і я швидко, хоч і сонно, застібаю ремінець безпеки.