Прокляті

Розділ четвертий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Здається, я тебе сьогодні побачила, і відразу ж почала махати тобі, наче скажена, наче божевільна фанатка, аби привернути твою увагу. Пекло продовжує розгортатися, як цікаве, неймовірне місце, і я почала вивчати ази демонології, отже, я не завжди буду такою ідіоткою. Правду кажучи, в мене немає часу на сум за домівкою.

Сьогодні я навіть потоваришувала з одним хлопцем. У нього такі мрійливі карі очі…»

Якщо вже дотримуватися технічної точності, час у Пеклі не вимірюється днями та ночами: тут постійно панує притлумлене світло, що підкреслюється тремтячим жовтогарячим жаром полум'я, білими клубами пару, що здіймається, та чорними хмарами диму. Ці елементи поєднуючись створюють довічну просту атмосферу відпочинку після катання на лижах.

Беручи це до уваги, я дякую Богу за те, що взяла із собою годинник із календарем, який не треба заводити. Вибач, Сатано, винувата. Промовила заборонене слово — те, що починається на «Б».

Майте на увазі, всі ви, живі, які ходять світом, і приймають вітаміни, і не мають вільного часу через своє лютеранство чи колоноскопію — ви неодмінно маєте вкласти гроші в годинник високої якості, який прослужить довго, і в такий, що має функції висвітлення дати. Не розраховуйте на те, що зможете користуватися мобільними (у Пеклі вони не приймають сигналу),і навіть на секунду не думайте, що вам удасться померти, стискаючи в руках зарядний пристрій, і прийти до тями в іржавій клітці з електророзеткою, що сумісна із вашим телефоном. Але я не кажу вам купувати «Свотч». Годинники «Свотч» роблять із пластику, а пластик у Пеклі розчиняється. Зробіть собі величезну послугу та вкладіть гроші в ремінець зі шкіри високої якості чи оберіть розсувний металевий ремінець, на пружині.

У випадку, коли ви вирішите не озброюватися таким, як треба, годинником, у жодному разі не витріщайтеся на розумну, ініціативну тринадцятирічну дівчину-янголятко, взуту у туфлі «Басс Віджинз» і в окулярах у роговій оправі та не питайте її кожної миті: «Який сьогодні день?» чи «Котра година?» Оскільки вищезазначена розумна, хоча й товста, дівчина просто симулюватиме, що дивиться на годинник, після чого відповідатиме: «Минуло вже п'ять тисяч років із того разу, коли ви востаннє мене питали».

Так, мені відомо слово «симулювати». Мабуть, я трішечки роздратована й насторожена, але ж — і не має значення, наскільки ввічливо ви в мене це питатимете, наскільки улесливим буде ваш тон, — я вам не служниця чи рабиня, що слідкує за часом, чорт забирай!

І, доки ви не доклали належних зусиль, щоб кинути палити, обміркуйте це: паління сигарет чи сигар — пречудове заняття, коли ви хочете опинитися в Пеклі!

І ДО того, як ви кинете мені пихате зауваження (доходячи невірних висновків із моєї поведінки), що в мене, мабуть, «червоні дні календаря», які, звісно ж, не просто так назвали «критичними», дозвольте нагадати вам, що я мертва, покійна, покинула цей світ до пубертату, а отже — маю імунітет до безглуздих репродуктивних біологічних потреб, які, безсумнівно, супроводжують кожен живий, дихаючий момент вашого нікчемного, живого, дихаючого життя.

Навіть зараз у мене у вухах стоїть голос матінки: «Медісон, ти мертва, тож — заспокойся вже». З часом я починаю сумніватися, до чого в мене більш сильна схильність: до Надії чи Заспокійливого.

У сусідній клітці Бабетта марнує час, придивляючись до кутикул і поліруючи нігті об ремінець білої сумочки. Кожного разу, коли вона кидає погляд у мій бік, я влаштовую виставу: чухаю шию та шкіру навколо очей. Здається, до Бабетти ніяк не дійде, що ми обидві мертві; отже, хвороби, хоча б і такі, як псоріаз, навряд чи турбуватимуть нас і впродовж загробного життя; утім, коли добре поміркувати над її вибором матово-білого лаку для нігтів, стає зрозумілим, що такі, як Бабетта, не відповідають образові дівчини-стипендіатки. Дівчини з обкладинки — мабуть.

Бабетта зустрічається зі мною поглядом і питає:

— Який сьогодні день?

Я чухаюсь і відгукуюсь:

— Четвер.

Насправді, я не дозволяю нігтям контактувати зі шкірою; я чухаю віртуальну, уявну шкіру: інакше обличчя в мене давно вже перетворилося б на шмат сирого м'яса. Останнє, що мені потрібно, — це підхопити якусь інфекцію в такому брудному, запоганеному середовищі.

Бабетта знову скоса дивиться на кутикулу та каже:

— Обожнюю четверги… — вона витягує флакончик із білим лаком для нігтів зі своєї сумочки «під фірму» і додає: — Четвер схожий на п'ятницю, але кращий, бо в четвер ти не зобов'язана йти кудись розважатися. Це наче переддень Святвечора, 23 грудня… — Бабетта трусить флакончиком із лаком і промовляє: — Четвер схожий на дуже-дуже гарне друге побачення, коли ти ще думаєш, що секс із ним може бути гарним…

Із іншої клітки, досить недалеко від моєї, доноситься чийсь пронизливий крик. Інші люди, замкнені у своїх одиночних камерах, тупо сидять у класичних положеннях кататонічного ступору; вони одягнені в забруднені костюми венеціанських дожів, наполеонівських фуражирів, мисливців за головами маорі. Вони, безперечно, змогли покинути будь-яку надію і зараз просто стискають замацані ґрати. Колись вони били й колотили все навколо, не бажаючи примиритися з ситуацією, а тепер лежать — зганьблені, з широко розкритими очима, нерухомі. Щасливі покидьки.

Бабетта фарбує нігті й питає:

— Отже… який сьогодні день?

На моєму годиннику четвер.

— П'ятниця, — брешу я.

— Сьогодні твоя шкіра має кращий вигляд, — бреше Бабетта у відповідь.

Я відбиваю подачу новою брехнею:

— У твоїх парфумів приємний запах.

Бабетта парирує мою відсіч новим ударом:

— Здається, груди у тебе трошки виросли.

І ось тут мені здалося, що я побачила тебе, Сатано. Велика, наче вежа, фігура виступає з темряви, неквапливо йде уздовж ряду кліток десь вдалині. Фігура, принаймні втричі більша за будь-яку людину з тих, що щуляться в клітках, тягне за собою роздвоєний хвіст, який росте з основи хребта. Шкіра іскриться риб'ячою лускою. З-поміж лопаток підносяться величезні крила з чорної шкіри — справжньої шкіри, а не такої, як на туфлях Бабетти, «під Маноло Бланік», — а лускоподібну шкіру на лисині проривають товсті роги зі справжньої кістки.

Прости мене за те, що я, мабуть, порушила якісь пункти пекельного протоколу, але я не можу не скористатися ситуацією. Я підіймаю руку, розмахую нею, наче хочу зупинити таксі, що ось-ось проїде повз мене, і кричу: «Агов! Пане Сатано! Це я, Медісон!»

Рогата фігура зупиняється поряд із кліткою, де сидить якийсь смертний, — той щулиться й кричить щосили; на ньому зношена, замурзана форма якоїсь футбольної команди. Зазубреними орлиними пазурами замість рук рогата фігура відчиняє замок на клітці, засовує туди один пазур і намагається схопити чоловічка, а той бігає по тісному приміщенню, і ховається, і робить фінти…

Не припиняючи махати, я кричу: «Я тут! Подивіться сюди!» Я просто хочу привітатися, хочу назвати йому своє ім'я. Мені здається, що так мають поводитися ввічливі люди.

Нарешті, один пазур хапає футболіста, який уже геть захекався, і витягує його із залізної клітки. Бранці в усіх інших клітках навколо кричать і намагаються якомога більше віддалитися від арени дій; кожен тісниться у найвіддаленіший кут клітки й труситься там, і витріщається, і хапає ротом повітря. Через надмірні фізичні зусилля їхнє голосіння звучить хрипло й нерівно. Приблизно таким чином, як людина розриває вареного краба, рогата фігура хапає футболіста за ногу й починає крутити її, так що кульшовий суглоб несподівано ляскає, сухожилля рвуться, і нарешті нога відділяється від тулуба. Повторивши цей процес кілька разів, рогата фігура видаляє всі кінцівки чоловічка, підносить кожну до рота, повного зазубрених акулячих зубів, і відгризає м'ясисту, гіпертрофовану плоть із людських кісток.

Увесь цей час я не припиняю кричати: «Агов! Коли у вас знайдеться хвилька, пане Сатано…» Я не впевнена, чи дозволяє етикет переривати таку трапезу.

Коли кожну кінцівку з'їдено, рогата фігура кидає кістки назад, до клітки, де раніше мешкав футболіст. Навіть шалені крики оточення звучать приглушено через мокрі звуки смоктання, і плямкання, і жування. Потім лунає громоподібна відрижка. Коли від футболіста, врешті-решт, залишаються лише кістки грудної клітки, дуже схожі на голий кістяк індички на День подяки — реберний каркас і шматки шкіри, що залишилися, — лише тоді рогата фігура кидає залишки від обіду назад, до клітки, і замикає їх на замок.

Під час цього затишшя я від нетерплячки вже підтанцьовую на місці, розмахую руками над головою та галасую. Все ще намагаючись не торкатися брудних, заплямованих ґрат власної залізної клітки, я кричу: «Агов! Я Медісон, я тут!» Я підбираю забруднену кульку попкорну й високо підкидаю її, волаючи: «Не можу дочекатися, коли познайомлюсь із вами!»

У цей час об'їдені, закривавлені кістки футболіста вже починають збиратися докупи, наче склеюючись, створюючи якусь подобу людської істоти; вони знову вкриваються м'язами та шкірою, поступово відтворюючи тіло чоловіка — і ось він, відновлений заради того, щоб ізнову терпіти муки, і знову — нескінченно, вічно.

Рогата фігура, начебто утамувавши голод, повертається до мене спиною та йде геть.

Мене охоплює розпач, і я кричу щосили. Ні, це нечесно, я сама розповіла вам, що кричати в Пеклі означає демонструвати дуже погані манери. Я вважаю крики жахливим порушенням етикету, але все одно волаю: «Пане Сатано!»

Висока, наче вежа, хвостата фігура зникла.

Із сусідньої клітки лунає голос Бабетти: «Який сьогодні день?»

Якщо дозволите, життя у Пеклі схоже на вінтажний мультик «Ворнер Бразерс», де герої постійно втрачають голови під гільйотинами та розлітаються на шматки від вибухів динаміту, а потім знову повністю відновлюються — саме вчасно для того, щоб стати жертвою нового насильства. У цій системі можна знайти водночас і втіху, й нудьгу.

Чийсь голос зазначає:

— Це не Сатана, — голос належить хлопчику-тінейджеру із сусідньої клітки. Він продовжує: — Це був Аріман, звичайний демон іранської пустелі, — на руці в хлопця широкий годинник підводника з функціями визначення глибини занурювання та вбудованим калькулятором. Взутий він у черевики фірми «Хаш Паппіз» на каучуковій підошві, а літні штани в нього такі короткі, що з-під них видно білі шкарпетки домашнього плетіння. Хлопець закотив очі, похитав головою і додав: — Блі-ін, ти що, і справді нічогісінько не петраєш у базовій прадавній крос-культурній теологічній антропології?

Бабетта присідає навпочіпки й плює, знову починаючи наводити блиск на підроблені туфлі, допомагаючи собі вологою серветкою.

— Заткни пельку, занудо, — каже вона.

— Помилилася, — визнаю я. Потім показую на себе пальцем — дідько, який грубий жест, навіть у нестерпному жарі Пекла я відчуваю, що червонію, і додаю: — Я Медісон.

— Знаю, — киває хлопець. — Я ж бо не глухий.

У ту ж мить, коли я вперше бачу карі очі хлопця… жахлива, моторошна загроза надії набрякає всередині мого схожого на діжку тіла.

Хлопець пояснює: Аріман — усього лише скинуте божество, притаманне давньоперській культурі. Він був братом-близнюком Ормузда, а народив його Бог-творець, якого звали Зурван. Аріман відповідає за отруту, посуху, голод, скорпіонів — тобто, найбільш стереотипні проблеми пустелі. Його ж сина звуть Зохак, і зі шкіри в нього на плечах ростуть отруйні змії. За словами хлопця, єдина їжа, що задовольнить цих змій, — людські мізки. Все це… типові жахливі подробиці, до яких так охочі всі тінейджери. Водночас жахливо і нудно — саме для ботана.

Бабетта полірує нігті об ремінець сумочки, ігноруючи нас обох.

Хлопець хитає головою у той бік, де зникла рогата фігура, й каже:

— Зазвичай він зависає на дальньому боці Блювотного ставка, що на захід від Ріки гарячої слини, на протилежному березі Озера лайна… — хлопець знизує плечима й відзначає: — Досить крутий, як на упиря.

Я чую голос Бабетти; вона хвалиться:

— Я теж одного разу дісталася Аріману… — вона бачить вираз обличчя хлопця, дивиться на горбик, що несподівано виріс у нього на штанях, і додає: — Та не в цьому сенсі, ти, товстий, жалюгідний, нікчемний гівнюк.

Так, може, я мертва і до того ж страждаю на першокласний комплекс меншовартості, але я здатна впізнати ерекцію на вигляд. Смердюче, наповнене запахом калу повітря навколо нас дзижчить жирними, чорними кімнатними мухами, але я питаю хлопця:

— Як тебе звати?

— Леонард, — відповідає він.

Я продовжую:

— За що тебе прирекли на Пекло?

— За мастурбацію, — відповідає за нього Бабетта.

Леонард не погоджується:

— Переходив вулицю на червоне світло.

Я питаю:

— Тобі подобається «Клуб „Сніданок“»?

А він мені:

— А що це?

А я йому:

— Як гадаєш, я вродлива?

Хлопець, Леонард, ковзає по мені своїми мрійними карими очима, що сідають, наче мухи, на мої товсті й короткуваті ноги, товсті лінзи в окулярах, кривий ніс і пласкі груди. Він переводить погляд на Бабетту. Потім знову на мене. Брови з нього підскакують аж до лінії росту волосся, вкриваючи йому лоба довгими, наче акордеон, складками. Він посміхається, але хитає головою. Ні.

— Просто перевіряла, — кажу я і ховаю усмішку, прикидаючись, що шкрябаю екзему на щоці — екзему, якої в мене немає.