Проклятий двір

VIII

Через два-три дні стало зрозуміло, що його не допитуватимуть за довгі розмови з Чамілом. Значить, кінець. Відчуття страху й постійного очікування зникли, але не стало ні легше, ні краще. Навпаки. Почався час без Чаміла. Він не забуває його, але глибоко всередині відчуває, що їм уже не зустрітися.

Усе ще стоїть справжня літня спека. У Дворі все як завжди. Одних випускають, інші приходять на їхнє місце, але все це відбувається непомітно. Всі тут тимчасові й неважливі. Двір живе сам собою, весь час змінюючись і постійно залишаючись тим самим.

Щоранку в затінку збираються ті самі чи схожі гурти в’язнів. Фра Петар зупиняється біля першого, «сусідського» гурту. Тут усе те саме. Заїм усе ще жениться й розлучається все з новими вродливими жінками, і весь час одні його грубо звинувачують у брехні, а інші слухають. Він блідий, має зеленкувате й темне обличчя, наче хорує на жовтяницю. А погляд його — зовсім без зв’язку з тим, про що він говорить, — блукає, гіркий і божевільний від страху й прихованих думок про кару, яка чекає його, якщо висунуті звинувачення підтвердяться.

І решта розмовляють про жінок, просто в інший спосіб. Найбільше чути того атлетично розвинутого чоловіка з захриплим басом. Але за мить він уже замовкає й разом із іншими слухає, як старий моряк розказує про молоду грекиню, що прислуговувала в їхній корчмі.

— Більшої й кремезнішої жінки я не бачив. Як галера! Груди несе перед собою, як дві подушки. А ззаду погойдуються дві пружні півкулі, ох як колишуться! Кожен простягає руку й хапає де може й скільки може. Вона борониться, захищає її й хазяїн, гнилозубий грек, але хто ж зможе зв’язати морцям руки. Тихцем-бігцем та й ущипнуть. І врешті вона була змушена звільнитися. Принаймні так сказав хазяїн. А було не так, бо він, хитрий лис, сховав її в свій будинок і береже тільки для себе. Морці його лають і зітхають: «Ой, шкода, така молодиця, як та копиця!». «Як та копиця, як та копиця», — каже грек більше сам до себе. «А якби так продовжувалося, що її щипає кожен, хто дотягнеться, то що б із тієї копиці лишилося? Соломинка за соломинкою — та й копицю б рознесли. Нероби!».

— Ех, — не погоджується захриплий голос. — Ех, які ви! Лише про тих хвойд із корчми вмієте говорити! І тільки про огидні речі! Ех!

Починається суперечка, з якої бас виходить переможцем: усі зацитькують морця і просять атлета продовжити історію, яку почав раніше. І він продовжує схвильовано розповідати щось незрозуміле про якусь жінку виняткової вроди, родом із Грузії, яка тут у Стамбулі творила дива й померла молодою.

— Це така порода людей. Її бабця була славнозвісною красунею. Увесь Тифліс божеволів за нею. Справді. Її сховали в родичів в одному селі подалі від Тифліса. І за нею цей присілок досі називається «Сім могил», а до того називався інакше, вже не пригадаю як. Бо через неї та її красу за пів години впало сім мертвих голів біля її хати. Побилися між собою ті, що прийшли свататися, й ті, що хотіли її викрасти. Три родини вбралися в чорне. А вона померла від жалю. Не в’янула поволі, а впала, ніби морозом скошена. За ніч. Але навіть помираючи не хотіла зізнатися, кого вона любила, ані чи той обранець тепер між померлими чи лишився поміж живими. Ось так, від тієї своєї баби успадкувала красу, стан, очі…

— Так, — каже хтось із гурту. — Усі знають, що в грузинок неймовірні очі.

— Хто знає? Звідки знають? Що знаєш ти, сліпець, про всі ці справи?

— А чому б і не знав. Так, ніби ти тільки сам на світі! — обурюються якісь голоси.

— Не перебивайте чоловіка, хай розказує! — вимагають інші.

— Розповідай, братику, і не звертай ні на кого уваги.

Кремезний чоловік, гнівно відмахнувшись рукою, гучно й з гримасою огиди відмовляється.

— Гидко мені, брате, говорити. Чи є сенс розповідати щось цьому сліпому цуценяті?

Та всі наполягають і врешті його, як і завжди, трохи заспокоюють, тож він продовжує історію про жінку з Грузії та її очі, хоча й досі ще трохи роздратований.

— І коли мені хтось каже «у неї були неймовірні очі», мене аж верне. Які очі, щоб ти косооким став! Коли поглянеш на ті два ока, ти думаєш не про ті баньки, що кожен з нас носить на голові, а про два небесні поля, осяяні сонцем і місяцем. Яких лише зірок і хмар, яких лише див немає на тих полях! Бідолашний ти сіромахо! Дивишся, кам’янієш і танеш. Нема тебе! Чи ж то просто «два ока»? Вони, щоправда, таки бачать, але це їхня найменша роль, найостанніша. Очі! Що таке наші малі очиці, що нам показують, як не вдаритися об двері чи як не промахнутися ложкою біля рота? А що таке ці два небесні дива? Це не можна порівнювати. На цій грішній землі такі з’явилися тільки одного разу — одного й ніколи більше. І тим краще. Бо менше мук і жалю. Такі очі не мали б помирати, як усі решта, або ж тоді краще їм і не народжуватися на світ.

Чоловік раптом замовк. Його зрадив голос. Із гурту не долинало ні слова, ні звуку. Це тривало якусь мить. А тоді знову почалися якась суперечка й сміх і гамір якихось голосів, і соковита лайка.

Дослухаючись до цієї розмови звіддаля, фра Петар відчув когось позаду себе. Коли він розвернувся, щоб піти, побачив перед собою Хаїма.

Під час своїх прогулянок по Двору він постійно натикався на Хаїма, що, гнаний неспокоєм і страхом, весь час змінював місце. Куди б не приткнувся він зі своїм клунком речей, його підозри до всіх і кожного вже чекають на нього там. Він одразу ж вдається до своїх «заходів безпеки». А через день-два покидає це місце й шукає собі нове і надійніше лігво. Зустрічаючись зі фра Петаром, він часом проходив, ніби його не впізнає, інколи лише вітався з ним легким кивком голови й багатозначно підморгував, а траплялося й таке, що просто підходив і розмовляв вільно, аж поки знову щось не згадає й піде далі.

Так і тепер, він сам виринув перед фра Петаром і сам почав розмову про чоловіка з захриплим басом. Він і про це вже знав.

Це людина з низів, яка завдяки своїй великій силі і кмітливості затесалася між панів. Кілька років він був чемпіоном з боротьби, відомим у всій Туреччині. Був військовим постачальником, власником кафани і посередником в різних справах. Великі гроші пройшли через його руки. До того ж картяр, пияцюра й особливо бабій. Так він підхопив якусь хворобу. Ніколи його руки не були чистими, він важко відрізняв своє від чужого, але якось виходив сухим із води, поки був при силі й розумі. А два-три роки тому він почав опускатися все нижче й нижче, втратив відчуття міри. Жінки випили йому мозок, а сили вичерпалися. Вкінці його колишнє товариство пустило його з торбами. Він знюхався з найнижчими злочинцями. Як банкрот у кількох справах і знаний аферист, він і потрапив сюди. Він лише другий місяць тут під слідством, а вже добре видно, як день у день він опускається й гасне розумом і тілом. Вже не розрізняє того, що існує, від того, що може бути, й від того, чого не буває. І говорить тільки про жінок. Це хвороба. Він, вочевидь, навіть уявити собі не може, що десь на світі може існувати жіноча любов, любовна пристрасть чи просто мрія, в якій він не брав би участі. Він тане й зникає, як грудка цукру у воді. Від колишнього силача й розтринькувача не залишилося майже нічого, крім цих пустих суперечок з неробами і постійної потреби говорити й розповідати. Останнім часом він усе чутливіший, став якось навіть тоншим і вишуканішим. Його розповіді все яскравіші й багатші. Його колись славнозвісний голос, весь час збуджений і схвильований, тепер захрип, інколи він давиться гіркими сльозами, які даремно намагається вгамувати й приховати, кидаючись на оточуючих.

— Він не може більше говорити. Обручі розпустилися, і бочка вже протікає на всі боки. Він готовий!

Впевненим, підвищеним голосом, майже весело розповідав Хаїм про всіх і вся. Але тоді зненацька схопився, роззирнувся, ніби щойно прокинувся, довкола, кліпнув обома очима, подаючи таким чином співрозмовнику таємничий і багатозначний знак, і, не прощаючись, пішов далі повільним кроком, з похиленою головою, наче людина, яка шукає те, чого не загубила.

А фра Петар продовжує свою прогулянку подвір’ям, до якогось іншого гурту, запитуючи себе, чи є десь тут розумні люди й розмови, і шукаючи, мов рятівні ліки, трохи втіхи і забуття.

Уже було сказано, і це цілковита правда, що життя у Дворі істотно ніколи не змінюється. Але міняється час, а з ним і образ життя перед кожним із нас. Починає раніше смеркати. З’являється тривога від думок про осінь і зиму, про довгі ночі чи дощові студені дні. І життя перед фра Петаром завжди те саме, але ніби вузький і все гірше освітлений коридор, який на позір не змінюється, але про який відомо, що кожного дня він стає на палець-другий вужчим. Від цього в’язнів огортають короткі, але непереборні напади паніки, перед якою бодай на якусь мить безсилі навіть найтвердіші.

Про ті дні фра Петар розповідав довго. Час від часу підводячись і вмощуючись на подушці, задивляючись у засніжену далеч, він пригадував ті події крок за кроком й говорив стишеним, але ясним голосом:

«Бачу, затягнулося моє ув’язнення. Поки я ділив ці дні з бідолашним Чамілом і переживав за нього, то якось менше думав про себе й свою неволю. А тепер не можу захиститися від цих думок. Сам себе закликаю бути терплячим, але терплячість мене зраджує. Довга ніч, ще довший день, а думки важкі. Найгірше те, що я знаю про свою невинність, а мене не допитують і не присилають жодних вісток з волі. Коли про це думаю, в голову б’є кров, я наче сліпну й хочеться кричати на весь голос. Але я стримую себе, караюсь, мучусь і лише питаю себе, що ще мене чекає. Усе мені потрапляє на очі, тільки виходу я не бачу. Немає поруч жодної людини для розмови, а неробство й байдики вбивають мене. Я розпитував, чи немає для мене якоїсь роботи, може, треба полагодити млинок для кави чи старий годинник. Будь-що. Бо я ж у цьому майстер. Але вартовий дивиться на мене й навіть слова не промовить. Я прошу його, щоб поспитав у начальства. Наступного дня він мені каже: «Сиди собі спокійно і більше про це не згадуй!». І повертається спиною. Я хотів пояснити йому, а він лише оглянувся й із зневагою зміряв мене поглядом.

— Буває, що хтось роздобуде собі тихцем пилу чи долото, щоб легше звідси вибратися, але щоб ми самі комусь їх дали — такого не буває. Невдало ти вигадав.

І сказавши це, він плюнув і відійшов. Я залишився стояти, ніби окропом облитий. Мені хотілося крикнути за ним, що я невинний і навіть на думці не маю втікати. Від цієї ганьби мене здушили сльози. Сам не знаю, чому. Але коли я трохи поміркував, то зрозумів, що чоловік діло говорить. І звинувачував я більше себе, ніж його. Де була моя голова? Коли людей спіткає те, що трапилося зі мною, їм уже ніхто не вірить. А я й забув, де я!

І далі так, у неробстві й переживаннях чекай, поки мине день і надійде ніч, яка минає ще повільніше.

Одного дня випустили тих двох торговців із Болгарії, і замість заслання вони вирушили у свої домівки. За традицією й бажаючи зробити добре діло, вони подарували мені килимок, на якому лежали. «Візьми, — каже один, — хай і тобі усміхнеться доля!». Але все це шепоче, весь час озираючись. Вони зникли, як дві тіні. Навіть радіти не сміли. Без них мені ще важче. А крім своїх турбот, я все одно думав про Чаміла, його історію й лиху долю. Він почав ввижатися мені.

Прокинусь, буває, вдосвіта, і ледве чекаю, поки відчинять двері. Вийду з цього смороду й тісноти, вмиюся чистою водою, а тоді сяду й розкошую, поки не висипле народ із своїх камер. А які світанки в Стамбулі! Словами не розказати. Таких я ані до того не бачив, та вже й не побачу. (Мабуть, Бог саме так хотів — і таку красу подарував душманам!). Небо рум’яніє й опускається на землю; його вистачає кожному, багатому й сіромі, султану, рабу і в’язню. Сиджу я отак, розкошую й курю, якщо знайдеться що, а від тютюну мені паморочиться в голові. Дим огортає мене, а в ньому наче з’являється Чаміл, невиспаний, блідий, заплаканий. І я розмовляю з ним сердечно й просто, як ніколи не міг і не вмів, поки він був тут і поки ми бачилися, говорю так, як говорив би з якимось молодим ченцем із мого монастиря, коли його опосяде taedium vitae[1].

Я хапаю його за плечі й струшую.

— Глибоко спав — ранок пропав! Уже розвиднілося, Чаміл-ефенді. Гей!

А він відмахується головою.

— Для мене що ранок, що північ — усе однаково. Немає просвіту.

— Та як же нема, братчику милий? Не блюзнірствуй і не мели дурниць. Поки є темрява, доти й світанок буде. Чи бачиш ти цю божу красу?

— Не бачу, — каже він з похиленою головою, а голос його зривається.

А мені його стає жаль і я не знаю, що робити, щоб допомогти йому. Навколо нас увесь Проклятий двір залитий сяйвом.

— Слухай, братчику, не говори чого не треба й не бери гріх на душу. Дасть Бог, видужаєш ти й від цієї хвороби і ще в здоров’ї й на свободі різного добра й краси надивишся.

А він лише похиляє голову.

— Не можу я, добрий чоловіче, — каже, — видужати, бо я не хворий, я просто такий як є, а від себе не можна видужати.

І все мимрить щось заплутане й неясне, але точно сумне; цей би викликав сльози і в найчерствішої людини. Даремно я його втішаю. Докоряю йому по-батьківськи, що не бачить нічого довкола себе, зате бачить те, чого немає. А, чесно кажучи, й мені потьмянів цей яскравий ранок. Та я знову хочу перевести все на жарт. Виймаю тютюн.

— Давай викуримо по одній і вдаримо лихом об землю, матір його стару! Давай?

— Давай, — каже він більше заради мене. — Давай!

І закурює собі, хоча його думка в цей час бозна-де. А курить він нерухомими, наче мертвими, губами і дивиться на мене крізь сльози, нещасний Джем. Цигарка в нього гасне.

Лунає крик (це вже двоє десь побилися), і це пробуджує мене. Оглянуся, а біля мене нікого немає. Моя цигарка погасла, а рука все ще витягнута. Та це ж я сам із собою говорив! Я починаю боятися божевілля, наче заразної хвороби, і думки, що тут і найздоровішій людині з часом паморочиться в голові і ввижається. І починаю захищатися. Лаю сам себе, намагаюся згадати, хто я і що я, звідки я і як сюди потрапив. Повторюю собі, що крім Двору, існує й інший світ, що це не все й не назавжди. І силкуюся цього не забути, зберегти цю думку. Й відчуваю, як Двір, немов чорторий, тягне людину на якесь темне дно».

Нелегко навіть найсильнішій людині проводити день і чекати сутінків з такими думками; а день не приносить ні змін, ні надії. Хіба Хаїм прийде. Він приходить щодня, але з ним справжня розмова неможлива. Він, бідолаха, все більше тоне у своїх темних розповідях і вигаданих страхах. Даремно фра Петар кожного разу випитує його, чи чув щось про Чаміла. Нічого не знає і більше його це не цікавить. Він наче й не пам’ятає парубка зі Смирни. У ньому все аж вирує від інших, нових, страхів і звинувачень, які переповідає так само жваво й із подробицями, ніби все це він бачив і пережив, а потім їх так само швидко забуває. Здається, що весь світ не має для нього вдосталь поганих новин, несправедливості й страждань. Він їх швидко переварює в собі, переказує і забуває.

Підійде Хаїм після цілого ритуалу своїх «заходів», сяде біля «єдиної людини, якій тут можна вірити», а фра Петар намагається бути веселим, поплескує його по плечі.

— Ну що, Хаїме, втіхо ти моя, що нового?

Але Хаїм дивиться на нього своїм понурим поглядом неоднаково розташованих зіниць і, ніби й не чує його слів, каже глухим тоном:

— Слухайте, я не знаю, чи ви думали про це, але мені все частіше останнім часом на гадку спадає така думка, що тут і немає здорової людини при чистому розумі. Повірте! Всі тут хворі й божевільні, і вартові, і в’язні, й шпіони (а тут майже всі — шпіони!), і це я не кажу про найбільшого божевільного, Караджоза. У кожній іншій країні світу він уже давно був би у божевільні. Коротше кажучи, всі тут схиблені, крім вас і мене.

Голос його тремтів. Це змусило фра Петара підвести погляд і подивитися на нього пильніше. Хаїм ще більше схуд, як завжди непоголений, з червоними й виплаканими очима, наче довго сидів біля задимленого вогнища. Голова його легко труситься, а голос охриплий і глухий.

— Усі тут божевільні, слово даю!

Фра Петар відчув неспокій, аж до потилиці його пройняв дрож. На мить йому здалося, що в Проклятому дворі й справді немає виходу.

А трапилося так, що саме того дня він отримав радісну звістку з волі.

Тинявся, як і кожного ранку, подвір’ям. Два молоді в’язні, майже дітваки, наздоганяли один одного, роблячи кола навколо фра Петара й ховаючись за ним. Йому було ніяково, а кола все звужувалися. І, перш ніж йому вдалося ухилитися від ошалілих хлопців, один із них, ось так, на бігу, притулився до нього зовсім, наче за живу загороду, і фра Петар відчув, як він тицьнув йому в руку якийсь зіжмаканий папірець. Хлопці продовжили свою гру вже далі від нього, а він, збентежений і наляканий, пошкандибав у віддалений закут. На папірці невідомою рукою було написано по-турецьки: «Перкан[2] буде випущений на свободу за день-два».

Того дня й ночі він не міг знайти собі місця від неспокою. З усього випливало, що тільки фра Тадія міг бути тим, хто надіслав цю записку.

А наступного дня й справді прийшов вартовий і наказав йому зібрати всі речі й приготуватися в дорогу. Надвечір його вивели і відправили на заслання в Акру. Якщо раніше він мав сумнів у тому, що звістку прислав фра Тадія, то тепер був уже впевненим у цьому, бо той ніколи ще нічого точно не передбачив.

Тієї ночі фра Петар з азійського берега, де мали зібратися перед від’їздом засланці, вперше й востаннє бачив Царгород у всій його силі й красі. Повітря було літеплим і солодкавим. Чоловік почувався збентеженим і розгубленим між двома десятками супутників. Ніч без зірок і місяця. А перед ними на весь темний небосхил здіймався вечірній Стамбул, схожий на зупинений у польоті феєрверк. Був рамазан, і на мінаретах усіх мечетей горіли лампадки, тріпотіли на вітрі, як справжні сузір’я понад незліченними міськими вогнями. Більшість засуджених сиділи з похиленими головами. Деякі вже й лежали. Фра Петар якийсь час дивився на те, що вдень є Стамбулом, а тепер потужно й гордо здіймалося іскристою хвилею по невидимому небі в безкраю ніч. (Скільки треба було всього, щоб запалити всі ці світила? Чи зможе їх хтось хоч колись загасити?). Йому здавалося, що тут ніде немає місця для Проклятого двору, а все ж він десь там був, на одній з цих малих темних плям, між густо розкиданих вогників. Знеможений, він врешті обернувся на другий бік, до тьмяного, німого сходу, але й тут, як і на освітленому боці, його не покидала думка про Проклятий двір. Вона вирушила з ним у дорогу й супроводжуватиме його наяву й уві сні, аж до Акри, а потім в Акрі, та й після того.

— І в Акрі я всякого надивився й пережив. Дещо я тобі розповідав, але далеко не все. Там я зустрів чимало засланих людей, різних релігій і народів, винних, а ще більше невинних. Багато з них провели по кілька місяців у Проклятому дворі й знали Караджоза. А один молодий чоловік із Лівану наслідував його ходу й тембр голосу, і ми всі аж гнулися від сміху, коли він походжав перед нами й кричав: «Та що ти кажеш, ти невинуватий і нікому нічого не винен? Бодай один невинний нам точно потрібен!». То був товстезний чоловік, ширший, ніж довший, з великою поголеною головою й окулярами з товстого скла, і весь наче з жартів і сміху складений. Він був християнином. А коли ми познайомилися трохи краще і я сказав йому, хто я і звідки, то побачив, що він значно розумніший і небезпечніший, ніж здавався. Здається, якийсь політик. Жартує, глузує, а потім підсяде до мене й каже крізь сміх: «Ах, добрий, добрий Караджоз». А я дивуюся: «Нічого собі добрий, щоб йому повилазило!». «Ні, це правильна людина в потрібному місці у наш час», — відповідає він. А тоді зовсім іншим голосом шепоче мені на вухо: «Якщо хочеш знати, якою є якась держава і її влада, і яке вона має майбутнє, просто дізнайся, скільки в тій державі чесних і невинних людей сидять по тюрмах, а скільки зловмисників і злочинців на свободі. Це дасть тобі точну відповідь». Усе це він мені говорить ніби між іншим, а тоді одразу ж підводиться і з руками в кишенях вештається й кричить, вдаючи Караджоза, і всіх нас цим веселить. А я, слухаючи ті жарти й сміючись, весь час думав про Чаміла, і мені було дуже важко, бо я не мав з ким поговорити про нього. Ніколи мені, здається, не було так жаль живої людини, як його.

Вісім місяців провів фра Петар у Акрі. І лише тоді, після втручання своїх ченців і деяких впливових турків, його випустили і він повернувся в Боснію, в ту ж пору року, коли й вирушив із неї рік тому, разом із фра Тадією Остоїчем, який весь цей час залишався в Стамбулі й не покладаючи рук працював на його звільнення.

І на цьому край. Немає більше нічого. Лише могила між невидимими могилами ченців, загублена, як сніжинка поміж високого снігу, що шириться, наче океан, і все перетворює в холодну пустелю без імені й знаку. Немає більше ні розповідей, ні оповідача. Наче немає й світу, заради якого варто дивитися, ходити й дихати. Нема ні Стамбула, ні Проклятого двору. Немає й парубка зі Смирни, який одного разу помер ще перед смертю, тоді, коли подумав, що він є, що він міг би бути нещасним султановим братом Джемом. Немає й бідолашного Хаїма. Ні чорної Акри. Ні людських скорбот, ні надій і спротиву, що їх весь час супроводжують. Нічого немає. Тільки сніг і простий факт, що всі вмирають і йдуть під землю.

Так здається хлопцеві біля вікна, якого на мить охопили спогади й осінила думка про смерть. Але тільки на мить. Спочатку слабо, а потім жвавіше, немов повільно прокидаючись, до його свідомості все сильніше долинають голоси з сусідньої келії, нерівне брязкання металевих предметів, що тупо падають на купу, і грубий голос фра Мії Йосича, який диктує перепис інструментів, що зосталися після покійного фра Петара.

— Далі! Пиши: одна сталева пила, мала, німецька. Одна штука!