Проклятий двір

Післямова перекладача

Існують письменники, чиї біографія й творчість є своєрідним віддзеркаленням епохи, в якій їм довелося жити. Такі літератори стають символами свого часу й своєї землі, а їхня доля здається не менш цікавою за їхні книжки. Не лякайтеся пафосу в цих словах — нижче я спробую показати, як життя Іво Андрича в усіх своїх хитросплетіннях нерозривно пов’язане з історією ХХ століття, колишньої Юґославії й Балкан загалом.

Іван Андрич народився в боснійському місті Травнику в ніч із 9 на 10 жовтня 1892 року. У Травнику він народився випадково — річ у тім, що його мати Катарина гостювала там у родичів, а загалом сім’я жила в Сараєві. Хрестили дитину в римо-католицькій церкві — і для цієї історії цей факт має принципове значення, адже свідчить, що батьки були католиками й відтак належали до хорватської громади. У церковній метриці дитину записали як Івана, але майбутній літератор сам себе завжди підписував як Іво (це хорватська версія цього імені, і це тільки перший з цілої низки життєвих парадоксів найвидатнішого сербського письменника всіх часів).

Батьки Іво Андрича були порядними й набожними, але бідними й неписьменними людьми. Малюкові було всього два роки, коли від туберкульозу помирає його батько Антун, а мати, стикнувшись із матеріальною скрутою, віддає свого єдиного сина Іво на виховання до родичів у місто Вишеґрад. Втративши батька через хворобу, а маму — через злидні, малий хлопчик фактично виростав у родині тітки й дядька: Ани та Івана Матковшика, командира прикордонного загону й поляка за походженням, який у ці краї потрапив після окупації Боснії Австро-Угорською імперією. Іван Матковшик став для хлопчика не просто вітчимом, а й учителем добрих манер і життєвим прикладом відповідального чоловіка. Хай там як, а сум за рідними батьками змалку став основою для певної відчуженості дитини, глибокого переживання самотності в цьому великому світі, а вже це — на думку дослідників — послужило фундаментом для фірмової меланхолійності Андрича-письменника.

У 1903 році Іво Андрич з дому своїх тітки й дядька, що розташовувався на лівому березі річки Дрина, пішов у розташовану на правому березі вишеґрадську школу. Тепер цей шлях став для нього щоденним, а щоб здолати його, треба було перейти міст через Дрину — архітектурний шедевр, зведений найвидатнішим османським архітектором Сінаном у 1571–77 роки на замовлення великого візира Мехмед-паші Соколовича. Либонь, тодішній першокласник навіть у найсміливіших мріях не міг уявити, що через шість десятиліть йому вручать Нобелівську премію з літератури саме за роман «Міст на Дрині»…

Уже в школі молодий Андрич захоплюється революційними на той час ідеями юґославізму, тобто об’єднання південних слов’ян в одну державу і звільнення від «австрійського ярма». Хоча саме австро-угорська окупація принесла у відсталу Боснію науково-технічний прогрес і основні здобутки західної цивілізації, сучасну освіту й інфраструктурний розвиток, — молоді патріоти мріяли про створення власної слов’янської держави.

Закінчивши школу у Вишеґраді, Андрич повертається до своєї мами в Сараєво, де знову стикається з бідністю й соціальною несправедливістю. Завдяки своїй обдарованості юнак вступає до престижної міської гімназії, але тамтешня консервативна атмосфера і показна австро-угорськість закладу штовхнули його і його ровесників у горнило політичних юґославських ідей та підпільних рухів. Втім саме завдяки високому рівню викладання в гімназії майбутній письменник познайомився не тільки з основними творами класичної, а й сучасної йому європейської літератури, добре опанував німецьку мову, що відкривало перед ним неабиякі перспективи продовження освіти й завидної кар’єри.

У 1908-му, коли юнаку було шістнадцять років, Австро-Угорщина юридично завершує те, що фактично зробила ще після Берлінського конгресу 1878 року — анексує Боснію й Герцеговину і робить її частиною своєї території. Ця подія збурює націоналістичні настрої в Сараєві, провокує новий виток внутрішньої й міжнародної напруги, стає каталізатором юґославізму. Під впливом цих ідей Іво вступає в радикальне крило організації «Молода Боснія» — так, саме тієї, членом якої також був Ґаврило Принцип, чий постріл не тільки вбив австрійського ерц-герцога Франца-Фердинанда, а й розпочав Першу світову війну. Промовисте вже саме гасло цієї організації: «Ми хочемо або в житті померти, або ж у смерті жити».

Крім науки й політики, в ті гімназійні роки Іво Андрича захоплює ще одна пристрасть — власна творчість. Свій перший вірш «У сутінках» майбутній Нобелівський лауреат публікує в 1911-му, коли йому щойно виповнилося дев’ятнадцять років. Хоч, як це часто трапляється в житті літераторів, пізніше Андрич соромився того першого вірша, вважаючи його наївним і слабким, але факт першої публікації в авторитетному боснійському журналі засвідчує, що вже з гімназійних років письменник тісно спілкувався з творчими й інтелектуальними середовищами боснійської столиці.

Закінчивши гімназію, у 1912-му році Іво Андрич вступає на філософський факультет університету у Заґребі. Після столичного, але все ж орієнтального Сараєва, юнак потрапляє в справжнє європейське місто, в якому не лише пульсує культурне життя і працюють кінотеатри, а навіть їздить міський трамвай. Саме в Заґребі Іво з головою поринає в творче життя, відвідує салони й спектаклі, заводить знайомства і провадить дискусії про призначення мистецтва, і вже невдовзі стає помітною постаттю у богемному світі хорватської столиці. Варто додати, що Андрич у ті (й наступні) роки ретельно дбав про свій творчий образ і вигляд; попри свої революційні настрої, він вдягався підкреслено вишукано, особливу увагу надаючи шовковим хусткам і капелюхам, у стосунках з іншими любив мимоволі підкреслювати елегантність своїх манер, всіляко намагаючись бути справжнім європейським джентльменом. Вишуканість, галантність і елегантність залишаться з ним до кінця життя — це був справжній франт.

Занадто захопившись богемним життям і швидко пізнавши тепло й гіркоту жіночої любові, Андрич забуває про науку й студентські обов’язки, а невдовзі й усвідомлює, що в Заґребі йому затісно — і творчо, й інтелектуально. Тому кидає хорватський університет і в 1913 році вступає на славістику у Відні, культурній столиці тогочасної Європи. Втім, юнаку не підійшов тамтешній вологий клімат, і не минуло й року, як Андрич знову змінює університет — цього разу його приймає філософський факультет Яґелонського університету в Кракові.

Краківське університетське середовище й активне культурне життя здаються Андричу досконалими, і чи не вперше в житті він відчуває піднесену ейфорію, відвідуючи блискучі лекції професорів, пишучи вірші в парках і фліртуючи з місцевими дівчатами. Пізніше Андрич скаже: «Сподіваюся, моя вітчизна не гніватиметься, якщо я визнаю, що в Боснії народився, але духовно розкрився у Польщі». Та цей рай триває недовго: уже влітку 1914-го, після фатального пострілу його колеги з «Молодої Боснії», інтуїція підказує письменнику, що такої, як раніше, Європи більше не буде, тож час повертатися на свою батьківщину, до своїх улюблених південних слов’ян.

Рішення повернутися в рідні краї було романтичним, але необдуманим: ясна річ, австрійська влада знала, що Андрич належав до організації «Молода Боснія», один із членів якої вбив австрійського престолонаслідника; більше того, Іво Андрич на цю пору вже встиг надрукувати в юґославських часописах кілька віршів, в яких за бажання можна було віднайти революційні, антигабсбурзькі алюзії. Тож нічого дивного в тому, що вже наприкінці липня 1914 року, щойно після прибуття в Спліт, Іво Андрич опиняється за ґратами — поліція вважає юнака не тільки неблагонадійним, а й небезпечним.

Звинувачений у пропаганді ідей юґославізму, Андрич отримує суворий вирок і відбуває ув’язнення в тюрмах Спліта, Шибеника й Марібора аж до весни 1915 року. Цей вишуканий і меланхолійний студент, який дивом уникнув розстрілу, час за тюремними мурами використовує для роздумів і творчості: читає єдину книжку, яку мав із собою — «Або-Або» Сьорена К’єркеґора, пише вірші у прозі, мріє. Нелюдські приниження, студінь і вологість в’язничних камер, щури й блошиці, марне харчування, а відтак і загроза захворіти на туберкульоз, до якого Андрич мав вроджену схильність, — усе це вилилося в депресію й гіркі філософські роздуми про долю людини в тюрмі, відлуння яких ми чітко чуємо у «Проклятому дворі».

Після виходу з тюрми Іво Андрич дістає ще два роки домашнього арешту, які проводить в Овчареві й Зениці, де тоді працювала його мама Катарина. Ці роки, поки навколо бушує Перша світова війна, письменник проживає відносно спокійно, багато спілкуючись з місцевим францисканським монахом (знову ж таки, ця дружба відлунюватиме в багатьох пізніших текстах Нобелівського лауреата), студіюючи Святе письмо і пишучи свою першу книгу — «Ex Ponto», вже сама назва якої наштовхує на роздуми про вигнання Овідія і його меланхолійні послання з берегів Чорного моря; вочевидь, гостре переживання самотності в несправедливому, жорстокому світі дозволяє Андричу до певної міри ототожнити себе з давньоримським автором скорботних елегій.

Тим часом Перша світова війна поволі близиться до закінчення, поліцейський режим перестає бути таким суворим, і Андрич, що знову слабує на захворювання легень, вирушає лікуватися в Заґреб. Там у 1917 році він дочікується амністії, яка знімає з нього звинувачення і робить знову вільною людиною. Андрич повертається в літературні кола, видає першу книжку, і тепер — зрілий інтелектуально й духовно, побачивши світ і посмакувавши тюремної юшки — стає одним із лідерів культурного життя міста. Нарешті в 1918 році Австро-Угорська імперія перестає існувати, а на її руїнах утворюється Королівство Сербів, Хорватів і Словенців — втілюється ще шкільна юґославська мрія Іво про об’єднання південних слов’ян у своїй власній державі. Починається нова сторінка життя, і Андрич перетворюється з переслідуваного арештанта на зірку й успішну людину.

Уже наприкінці 1919-го року Іво Андрич переїжджає з провінційного Заґреба в нову столицю Королівства південних слов’ян — Белґрад; тут він отримує дрібну чиновницьку посаду в Міністерстві релігій. Нове життя припало йому до смаку, молода столиця дарувала безліч перспектив, і саме тут зібрався цвіт тодішньої юґославської літератури — Црнянський, Міличич, Вінавер, Пандурович та інші зірки місцевої богеми. Андрич послідовно працює над створенням іміджу вдумливого й елегантного письменника, поступово стає все популярнішим і відомішим, видає збірку віршів «Неспокої» і перші оповідання, але попри це не забуває й справи кар’єрні. Не буде перебільшенням сказати, що Андрич-чиновник був не менш обдарованим, ніж Андрич-письменник.

Це доводить блискуча дипломатична кар’єра, яку Іво Андрич розпочинає 1920 року на посаді консула в Посольстві Королівства СХС у Ватикані. Через рік він переїздить на роботу в Генеральне консульство у Бухаресті, де також не затримується надовго — у 1922 році його переводять на посаду в Трієст. Тим часом молоде королівство поволі набирає бюрократичного лоску і підвищує планку для своїх службовців: тепер уже не досить бути просто освіченою інтелігентною людиною, потрібен ще й диплом про освіту. Іво Андрич — через переїзди, війну і тюремний строк — такого диплому не має, тому, щоб зберегти престижну роботу, вступає на філософський факультет в австрійському Ґраці, де вже 1924 року захищає докторську працю «Розвиток духовного життя у Боснії під впливом турецького панування». Захистивши докторат, молодий дипломат повертається в Белґрад і продовжує працю в Політичному відділі Міністерства закордонних справ. Того ж року виходить його перша прозова книжка — «Оповідки», за яку наступного року він здобуває престижну нагороду Люби Михайловича.

З кожним наступним роком кар’єра Іво Андрича лише прискорюється: у 1926 році він стає членом-кореспондентом Сербської академії наук і мистецтв, того ж року отримує посаду віцеконсула в Марселі. 1927 рік — нове призначення, цього разу в Генеральне консульство в Парижі, де у вільний від роботи час Іво Андрич відшуковує в Національному архіві й вивчає документи французького консула в Травнику початку ХІХ століття, значно пізніше ці матеріали ляжуть в основу його видатного роману «Травницька хроніка». 1928 рік — призначення в Мадрид, 1929 — Брюсель, 1930 — Женева, цього разу вже справді висока посада секретаря постійного Представництва Королівства Юґославії при Лізі Націй. У 1933 році Андрич повертається в Белґрад на роботу в Міністерство закордонних справ, де вже в 1935 році стає шефом Політичного відділу, а в 1937 — помічником міністра. Де факто він стає не просто успішним, а й одним із найвпливовіших чиновників в усій державі, його думку цінують і до неї охоче дослухаються.

Ясна річ, всі ці роки Андрич багато пише — вірші й коротку прозу, які виходять окремими виданнями й приносять авторові заслужену славу й пошану. У 1938 році навіть виходить перша наукова монографія про творчість Іво Андрича. Втім, блискуча дипломатична кар’єра, все нові й більші обов’язки заважають письменнику повністю присвятити себе творчості. Можна стверджувати, що в підсумку цих років Андрич-чиновник випереджає й перемагає Андрича-літератора. І вже зовсім невдовзі це зіграє з ним злий, небезпечний жарт.

Навесні 1939 року Іво Андрича призначають уповноваженим міністра і Надзвичайним послом Королівства Юґославії у Берліні. 12 квітня Андрич прибуває в Третій Райх, а 19 квітня вручає вірчі грамоти фюреру — Адольфу Гітлеру. Таким чином Іво Андрич отримує неймовірну важливу, але водночас небезпечну посаду просто у лігві звіра. Про ці сторінки його біографії воліють мовчати, а після вручення письменнику Нобелівської премії у багатьох виникло питання: як можна було нагородити людину, яка хоч і вимушено, але все ж співпрацювала з Третім Райхом?

У Берліні Андричу було нелегко, бо з одного боку він був змушений відстоювати інтереси своєї країни в столиці найпотужнішої європейської держави того часу, а з іншого — все його єство протестувало проти нацистської політики. Коли 1 вересня 1939 року Райх нападає на Польщу і цим починає Другу світову війну, Андричу боляче подвійно, адже Польщу він вважає однією зі своїх духовних батьківщин, має в цій країні купу друзів і знайомих. Німці арештовують чимало відомих польських письменників та інтелектуалів, і тих, кому пощастило вижити — відправляють у концтабори. Посол Королівства Юґославія в Берліні Іво Андрич використовує всі свої зв’язки і вплив, щоб врятувати бодай кількох видатних поляків. Ясна річ, це помічають і в Берліні, і в Белґраді, тому надалі чимало важливих політичних контактів між Юґославію й Третім Райхом відбуваються за спиною «неблагонадійного» посла.

Перші два роки війни Іво Андрич проводить у Берліні, стаючи мимовільним свідком злочинів і шовіністичної політики Гітлера. На початку 1941 року, відчуваючи, що король Юґославії прагне не просто порозуміння, а й союзу з нацистами, письменник пише заяву на звільнення, але в Белґраді йому відмовляють. Тому 25 березня 1941 року Іво Андрич у складі офіційної делегації Юґославії був присутнім на підписанні договору про приєднання його батьківщини до Троїстого пакту «країн Осі»: Німеччини, Італії та Японії. Цей договір викликав масові протести в Юґославії, і вже через два дні відбувся державний переворот, що скинув профашистську владу. Це обурило Гітлера, який наказав 6 квітня (до речі, це був православний Великдень, а операція бомбардування Белґрада називалася «Страшний суд») розпочати воєнний напад на Юґославію і за лічені дні окупував країну.

Ясна річ, після початку війни з Юґославією Іво Андрич не міг більше залишатися в Берліні. Німці пропонують йому виїхати у безпечну Швайцарію, але тільки самому, без персоналу посольства. Андрич відмовляється, після чого разом зі своїми підопічними та їхніми родинами вирушає на батьківщину, в окупований Белґрад. В листопаді того ж року його відправляють на пенсію, але від пенсії колабораційної юґославської влади він відмовляється; на пропозицію підписати Заклик до сербського народу, в якому засуджувався опір окупантам, також відповідає відмовою. Колишній впливовий державний чиновник живе в бідності й відчутті постійної небезпеки, знімає кімнату в знайомого адвоката й не з’являється на публіці. Більше того, письменник забороняє друкувати й передруковувати свої твори під час окупації. Пізніше, вже після закінчення війни, Андрич запише в своєму приватному щоденнику: «Німці й Німеччина! Це найбільша мука мого життя, злам, який у житті людини може значити або точку неповернення, або смерть. Це проблема, від якої Європа хворітиме ще сто і п’ятдесят років. Але навіть тоді я не бачу рішення».

1942-й, 43-й і 44-й роки, роки війни, небезпеки, голоду і холоду, стали найбільш плідними у творчій біографії Іво Андрича. Таке враження, ніби літературна пружина, яку півтора десятиліття затискала іпостась Андрича-дипломата, враз вистрелила й дозволила його таланту відкритися на повну. Саме протягом цих років, зокрема переломного 1944-го року, Іво Андрич один за одним пише свої шедеври — романи «Травницька хроніка», «Міст на Дрині» та «Панянка». Така інтенсивна творча праця стає його порятунком, дозволяє не зламатися і не збожеволіти в найстрашніші дні Другої світової війни. Важливо наголосити, що в ті роки Іво Андрич навіть не міг сподіватися, що ці романи колись надрукують, не кажучи вже про абсолютно фантастичну на той час думку про можливе нагородження письменника Нобелівською премією з літератури.

Нарешті війна закінчується і, здавалось би, Андрич зможе видихнути з полегкістю й зажити повноцінним життям, але небезпека не минає: до влади в Юґославії приходять комуністи, для яких постать колишнього королівського посла в нацистському Берліні більш ніж підозріла. Врятувавшись від нацизму, Андричу доводиться захищатися від комунізму. Його рятують бездоганна репутація порядної людини, справжнього патріота, гучна слава видатного літератора, якого на той час знають уже не тільки в Юґославії, і те, за що раніше він сидів у в’язниці — членство в радикально-революційній «Молодій Боснії».

Постать Іво Андрича — видатного письменника і знаного в Європі дипломата — була занадто помітною й важливою, щоб таку людину просто розстріляти (як то юґославські комуністи зробили з частиною своїх супротивників одразу ж після приходу до влади). Комуністичний лідер Юґославії Йосип Броз Тіто боровся за міжнародне визнання своєї влади, намагався переконати світ у своїй цивілізованості й прагненні встановити законний порядок, а знищення Андрича могло поставити жирний хрест на репутації нового режиму. Словом, Андричу пощастило.

Згодом він навіть пояснював, що все життя чекав на щось подібне: народжений у злиднях, мріяв про соціальну справедливість, а ідеалом завжди бачив державу, в якій усі будуть рівні — незалежно від національності й походження. Сьогодні це, либонь, звучить досить лукаво, але варто нагадати, що в часи Андричевого дитинства і юності соціалістичні/комуністичні ідеї й справді здавалися прекрасними і революційними; в них не тільки вірили — за них помирали. І членство в «Молодій Боснії» доводить, що Іво Андрич таки не лукавив.

Після закінчення Другої світової війни відбувається ще одна зміна, коріння якої сягає ще в юні роки Андрича. У новій атеїстичній комуністичній державі Андрич делікатно відрікається від католицизму (і релігійності взагалі), таким чином віддаляючись і від своєї хорватськосьті. Іво Андрич ніколи не був надмірно релігійною людиною, релігія для нього завжди була радше філософією й частиною історії культури, але під час війни він став свідком того, як Католицька церква Хорватії фактично підтримувала пронацистську владу і не намагалася зупинити геноцид сербів і ромів у НДХ. Більше того, після війни у різноманітних анкетах Іво Андрич записував себе сербом, а книжки видавав кирилицею. Зовні це може здаватися якоюсь радикальною зміною, проте насправді така позиція всього лиш ілюструє Андрича насамперед як боснійця — людину плинної ідентичності, вихідця з пограниччя культур і релігій, який сама може обрати собі національність. Інший приклад такого ж уродженця Боснії — Емір Кустуріца, ім’я якого чітко сигналізує про мусульманство його родини, але сам він вибрав собі інший шлях і став фанатичним православним і шовіністичним сербом. О Босніє!

У новій політичній реальності Іво Андрич нарешті забуває про кар’єру чиновника і таким чином стає повноцінним професійним письменником, публічним інтелектуалом, який живе з власної творчості. Одразу ж після війни у Белґраді виходять романи «Міст на Дрині», «Травницька хроніка» і «Панянка». Ці видання збирають хвилю захоплених рецензій і перетворюють Андрича на одного з найголовніших письменників Юґославії. Він пише колонки для провідних газет, виступає на телебаченні й радіо, читає лекції в головних університетах країни, проводить творчі зустрічі й бере участь у фестивалях. Але така швидка й гучна слава тягне за собою ще один наслідок — потребу виконувати публічні функції у новій державі.

А їх на письменника повісили безліч: уже в 1945 році він стає головою Союзу письменників Юґославії і заступником голови Товариства культурної співпраці Юґославії і СРСР; наступного року стає постійним членом Академії наук і мистецтв, а в 1947-му — членом президії Народної Скупштини (парламенту) Боснії і Герцеґовини. Крім цього, він багато подорожує у складі державних делегацій: відвідує з візитами Китай, Францію, Польщу, Болгарію і Совєтський Союз (в рамках туру «країною рад» навідується й до Києва). Андрич стає одним із найбільш впізнаваних облич істеблішменту нової комуністичної держави, і цілком закономірно в 1954 році свою лояльність до влади й персонально до Тіто закріплює вступом у Комуністичну партію Юґославії.

Цей 1954-й рік важливий ще однією подією — саме тоді в Юґославії виходить «Проклятий двір», ще один із великих романів Андрича, хоча цього разу, на відміну від «Мосту на Дрині» і «Травницької хроніки», йшлося насамперед не про обсяг. Адже «Проклятий двір» — це найменший роман Андрича, але критики одразу після виходу нарекли його одним із найкращих. Звучали порівняння з досконалим ювелірним виробом, філігранно відточеним і навіть під мікроскопом ідеальним. Бо Іво Андричу вдалося в невеликій прозовій формі відкрити велику епічну силу, показати століття й характери, сутичку Орієнту і Заходу, занепад колись усесильної імперії, при цьому так вправно перемикаючи фокус нарації, що кожен читач цього роману відчуває себе зачарованим.

В основу «Проклятого двору» лягла реальна історична біографія Джем-султана. Але, крім цієї, основної теми, це ще й роман про самотність, про відчуття власної інакшості серед ворожого світу, одвічна притча про суперництво двох братів; не менш важливою є й тема боротьби цивілізацій Заходу і Сходу (знову двох братів?), історія агонії Османської імперії та вигаданий сюжет про пригоди боснійського монаха-францисканця у царгородській в’язниці. Частина дослідників, що аналізували філософську концепцію роману, роблять ще радикальніший висновок: це роман про те, що будь-яке життя є тюрмою і ми насправді не можемо віддалитися від заздалегідь приготованої для нас ролі (як Чаміл не зміг покинути своє життя й епоху, щоб прожити долю султана Джема). Навіть чергування назв міста — Царгород і Стамбул — має під собою глибоку авторську концепцію, бо все в цьому романі наділене подвійним дном і подвійним значенням, кожна деталь є символом, через який можна відкрити ще одну лінію інтерпретації тексту.

Та справжнім дивом є не тільки тематичне багатство цього невеличкого роману — найбільше вражає його архітектоніка, структура розповідних кіл, що накладаються одне на одне. Ми слухаємо історію молодого ченця про його покійного наставника, а вже за мить опиняємося в історії монаха, який потрапив у стамбульську тюрму, щоб за кілька сторінок пірнути у вулички Смирни й зустріти дивакуватого юнака, який закохався в грекиню, а за наступним поворотом фабули пірнути на кілька століть углиб історії й дізнатися про сутичку братів Джема і Баязида. Композиційна довершеність цих оповідей немов затягує нас у вир, і десь посеред книжки ми вже й не розуміємо, про що насправді цей роман і хто в ньому є головним героєм, — це відчуття літературного запаморочення в голові, мов під час танцю дервіша, який поринає в транс. У «Проклятому дворі» особливо відчутно, що авторові близька орієнтальна стилістика, ми чуємо тут відлуння безкінечних східних казок, але водночас бачимо ознаки роману типово західного — наприклад, холодний і раціональний психологічний аналіз героїв. Цей роман блискуче демонструє, що Андрич у своїй творчості інтуїтивно зумів поєднати найкращі літературні традиції Сходу і Заходу. Так писати міг тільки уродженець Боснії.

«Проклятий двір» був перлиною в доробку автора, але інші його книжки, в тому числі поезія й есеїстичні замітки, також здобували захоплену читацьку рецепцію, і завдяки цьому в середині 50-х років Іво Андрич стає якщо не всесвітньо, то принаймні всеєвропейськи відомим письменником. Його романи перекладаються на основні мови континенту і один за одним виходять французькою, російською, польською, болгарською, румунською. На батьківщині не просто кожна нова книжка, а кожне нове оповідання стає значимою культурною подією, яку обговорюють і аналізують на вулиці і в університетах.

Тоді ж — у 1956 і 1957 роках — Іво Андрич отримує й перші українські переклади своїх творів. Вони мають цікаву історію, що також досить яскраво характеризує ту епоху: талановитий закарпатський письменник і перекладач Семен Панько освіту здобував у Будапешті, де й познайомився з вихідцями з інших окраїн колишньої Дунайської імперії, в тому числі з сербами й хорватами, від яких навчився сербохорватської (так її тоді називали) мови. Після Другої світової війни й приєднання Закарпаття до України Семен Панько починає активно публікуватися як оригінальний письменник і перекладач. Смерть Сталіна означає кінець затяжної кризи в совєтсько-юґославських стосунках, і з першими ознаками відлиги в «країні рад» знову починають перекладати юґославських письменників. Панькові випадає приємність перекласти Іво Андрича — на той час ще не відомого в Україні автора. Ось так, завдяки політичному «потеплінню», культові романи «Міст на Дрині» й «Проклятий двір» виходять українською за п’ять років до вручення Андричу Нобелівської премії! Варто відзначити високий естетичний рівень цих перекладів і висловити жаль, що з 1956 року «Проклятий двір» в Україні не перевидавався (після вручення «буржуазної» Нобелівки Андрич в республіках СРСР став небажаним автором).

Та повернімося до Андрича. Цього разу до його непублічного, приватного життя. Здобувши славу й суспільне визнання, Іво не мав одного — щастя і сімейного затишку. Хоча на всіх етапах свого життя він мав доволі активні й різноманітні стосунки з жінками, йому судилося аж до старості залишатися холостяком. Деякі його романи з жінками були бурхливими й короткими, часом навіть лунали звинувачення про адюльтер і любовні трикутники; натомість з іншими жінками він підтримував стосунки довжиною в роки, але переважно платонічні й епістолярні (про його любов у листах можна б написати окремий роман!). Одні вважали, що він не одружується, оскільки боїться, що це заважатиме його творчості, інші ж пліткували, що його вимоги занадто високі і любить насправді він тільки себе самого.

Та була одна жінка, яку Іво Андрич любив довгі десятиліття — Міліца Йованович (Бабич). То була нещасна любов, бо Міліца була заміжньою й любила свого чоловіка Ненада. Але водночас дуже тепло, ніжно, з любов’ю ставилася до Андрича. Цей любовний трикутник проіснував як мінімум двадцять років, бо ще в середині 30-х Андрич забирає Ненада з собою на роботу в Посольство в Берліні, а злі язики плещуть, що все це тільки для того, щоб і Міліца була поруч. Хай там як, а Іво Андрич був людиною винятково шляхетних манер і ніколи не дозволив собі переступити поріг і зруйнувати чужу сім’ю. Навпаки, навіть у лихоліття Другої світової, коли Ненад потрапив у концтабір, Іво Андрич підтримував Міліцу і всіляко сприяв звільненню її чоловіка.

Стати справжньою парою Іво Андрич і Міліца змогли тільки в 1958-му, коли Ненад помер після довгої й виснажливої хвороби. Це був шлюб зрілих, літніх, самодостатніх людей, яким випало прожити дуже складне, часом навіть лиховісне життя. Андричу на той момент було 66 років — і він вперше відчував себе щасливим. Після одруження він отримує перше власне житло, адже до того жив на зйомних квартирах і в готелях. Іво Андрич усе життя жив як монах: аскетичні інтер’єри, тверде ліжко й мінімум речей, які можна швидко спакувати у валізу. За майже сім десятиліть найкоштовнішою його власністю була домашня бібліотека на кілька тисяч екземплярів. Тепер і бібліотека, і старий запеклий холостяк нарешті отримали свій дім, джерело спокою й затишку.

Здавалося, на старості літ Іво Андрич уже не зможе отримати більше — він був прославленим і любленим письменником, а тепер ще й коханим чоловіком. Але в 1961 році — абсолютно несподівано для нього самого — письменнику присуджують найвищу світову відзнаку за літературні досягнення. Нобелівську премію Андричу дають за «епічну силу, з якою він віднаходив теми й зображував людські долі, видобуті з історії його країни». Як і заведено в Нобелівських звичаях, імена конкурентів, які того року розглядало журі, оголосили тільки через 50 років. Тоді й виявилося, що Іво Андрич випередив Лоренса Дарела, Джона Рональда Толкієна, Джона Стейнбека, Едварда Форстера, Альберто Моравіа і Роберта Фроста. Нічогеньке товариство!

Втім, поки весь світ аплодував Іво Андричу, на батьківщині його чекав радше холодний прийом. Річ у тім, що керівник Юґославії Йосип Броз Тіто приятелював з іншим великим письменником — хорватом Мирославом Крлежею, і саме його вважав гідним найвищої премії. Але з Нобелівською премією в кишені й світовою славою це вже не Тіто був потрібен Андричу, а Тітові — Андрич. Врешті влада гідно вшановує письменника, обсипає його новими званнями й відзнаками, але самому Андричу вже не хочеться галасу — він прагне тиші, сімейного затишку і гармонії. Грошовий еквівалент Нобелівської премії у повному обсязі письменник передає на розвиток бібліотечної справи в його рідній Боснії.

А сам все частіше втікає зі столиці на узбережжя Адріатичного моря, де в містечку Герцеґ-Нові вони з Міліцою збудували невеличку віллу. Цей будиночок над морем стає ідеальним місцем для щасливої старості двох закоханих людей. Іво Андрич настільки щасливий, що поспішає нажитися, насолодитися тим, чого йому все життя бракувало. У роки після здобуття Нобелівської премії він дуже мало пише, але його романи весь час передруковують і перекладають на все нові мови. На жаль, у такому щасті парі не судилося прожити довго — у 1968-му Міліца, хоч і молодша від Андрича на сімнадцять років, помирає, залишаючи бездітного письменника знову самотнім у цьому світі.

Своє життя після смерті Міліци Андрич описує в одному листі: «Життя немає, а смерть не приходить». Який лаконічний вираз і яке вишукане освідчення в коханні до жінки, без якої він не бачить сенсу жити далі! Наступні сім років Андрич живе, як справжній монах: майже не цікавиться зовнішнім світом, уникає галасу й скупчень людей, спілкується переважно з книжками, а всю свою активність обмежує годинною прогулянкою в парку. Не буде перебільшенням сказати, що всі сім років після відходу дружини Іво Андрич проживає в очікуванні власної смерті. Збавителька-смерть приходить по нього 13 березня 1975 року.

Андрій Любка