Проклятий двір

VI

Це лише кістяк Чамілової історії, переказаний коротко й сухо. Значно довшим, жвавішим й інакшим, та й із іншим смислом розказане, було те, що фра Петар чув від свого нового приятеля. І все зводилося до одного: існують два світи, між якими немає й не може бути ні справжніх відносин, ні можливості порозуміння, два страшні світи, приречені на вічну війну в тисячах різних форм. А між ними існує одна людина, яка на свій лад воює з обома воюючими світами. Син султана, брат султана, та й сам за своїм найглибшим переконанням і відчуттям султан, а в той же час нейнещасніший із усіх людей. Спочатку зраджений і переможений, потім ошуканий і позбавлений волі, самотній і відгороджений від своїх близьких і друзів, доведений до трагічної пастки на очах у всього світу, немов перед ганебним стовпом, але з гордою рішучістю в собі в цих обставинах витримати й залишитися тим, ким є, не згубити ціль перед своїми очима й не поступитися ані братові-кату, ані невірним, які його підло обманюють, шантажують, продають і перепродують.

Тут фра Петар, стежачи за всіма змінами й викрутами в карколомному житті Джем-султана, наслухався стільки назв іноземних міст й імен могутніх людей світу, султанів, королів, пап, князів і кардиналів, як ніколи раніше на своєму віку. Він усіх тих імен навіть не міг запам’ятати чи повторити. Часто траплялося, що слухаючи, він втрачав нитку юнакової оповіді й не розумів більше, хто кому родич, хто кого обманює, купує і продає, тому взагалі припиняв слідкувати за історією, а поринав у думки про власні нещастя. Але й тоді вдавав, що слухає, бо йому було жаль чоловіка, якому, вочевидь, нелегко було все до кінця й докладно розказати.

А були в цій історії і зовсім не зрозумілі для нього речі, як, наприклад, Джемові вірші про долю, вино й пияцтво, про гарних хлопчиків і дівчат. Чаміл декламував їх з пам’яті, ніби це були його власні вірші. Були також слова й судження, які його бентежили і обурювали, як-то гострі Джемові висловлювання про пап та інших церковних керманичів. Але фра Петар вважав, що тут не місце й не час сперечатися про це й доводити істину. До того ж і йому самому багато з цього було неясним і незрозумілим. Треба людині дати виговоритися. Люди з ним завжди й скрізь, а отже й тут, вільно підходили й легко зближувалися, звірялися. А він сприймав це як природну й зрозумілу річ і завжди намагався уважно вислухати людину. Завжди, отже й тепер.

З парубком із Смирни це заходило далеко й тривало довго. Він цілими годинами повністю забувався в тій розповіді про Джем-султана, наче йшлося про щось таке, що треба якнайшвидше розповісти, вже цієї миті, бо завтра може бути запізно. Послуговувався то турецькою, то італійською мовою, у поспіху забуваючи перекладати французькі й еспанські цитати, які наводив із пам’яті.

Розмова починалася зранку, в теплому затінку під якимось дашком, що все менше рятував від спеки, і продовжувалася в інших кутках великого двору, втікаючи від сонячного жару й голосних і настирливих ігор і суперечок в’язнів.

Фра Петар помітив, що під час цих розмов до нього ніколи не підходить Хаїм, а лише коли зустріне його на самоті. Але траплялося, що хтось із в’язнів наблизиться, ніби проходячи повз, й намагається підслухати дещо із шепотіння парубка. У такі миті Чаміл замовкав і, наче сновида, пробуджений із небезпечного марення, западав у тупу мовчанку, перервану механічним і нещирим «так, так!», після чого раптово й холодно прощався порожніми словами й відходив.

Наступного дня він з’являвся в тому ж настрої, з неясними слідами нічного каяття і якихось рішень, мовчазний і замкнутий у собі, з невиразною усмішкою, яка все приховує і ні про що не каже, і говорив звичайні слова про звичайні речі. Але тривало це коротко. Під час розмови його кепський настрій непомітно для нього і фра Петара змінювався. Не знаючи, як, звідки й чому, він знову віддавався своїй пристрасті і тихо й палко, наче на сповіді, розказував фра Петару про Джема і його долю.

Уже третього дня історія була розказана до печального й урочистого кінця, до світлого й величного тюрбе у Бурсі, білі стіни якого списані найгарнішими сурами із Корану, каліграфічно стилізованими під дивовижні квіти й кристали. Але тоді почалося переповідання окремих сцен з усіма подробицями. Нанизувалися Джемові щасливі й нещасні дні, його зустрічі й сутички, любові, ненависті й дружби, спроби втечі з християнського рабства, надії й відчаї, роздуми під час довгих безсонь і плутані сновидіння під час короткого спання, його горді й гіркі відповіді високим вельможам у Франції й Італії, гнівні монологи про самотність і ув’язнення, вимовлені не голосом Чаміла, а якимось іншим.

Без вступу й видимого зв’язку парубок починав розповідати про якусь сцену з середини чи кінця Джемового ув’язнення. Говорив тихо, опустивши погляд, не звертаючи особливо уваги на те, слухає й розуміє його співрозмовник чи ні.

Фра Петар уже й не розумів, коли насправді почалася ця розповідь без ладу й краю. Так само він не одразу помітив ту мить, важку й визначальну мить, коли Чаміл ясно і вперше з опосередкованого розповідання чужої долі перейшов на тон особистої сповіді й почав говорити від першої особи.

(Я! Важке слово, яке в очах тих, перед ким сказане, визначає наше місце, фатальне й незмінне, часто далеко попереду чи позаду того, як ми його самі уявляємо, поза нашою волею й понад нашими силами. Страшне слово, яке, одного разу вимовлене, завжди пов’язує й ототожнює з усім тим, що ми думали й говорили, і тим, з чим ми ніколи й на гадці не мали себе ототожнювати, а, по суті, ми з ним давно вже одне ціле).

З усе більшим нерозумінням, страхом, співчуттям і важко прихованим занепокоєнням фра Петар і далі слухав цю розповідь. Коли ввечері він розлучався з Чамілом і розмірковував про нього і його ситуацію (а не думати про це було неможливо), він докоряв собі за те, чому його ясно й рішуче не зупинить на шляху, який очевидно до добра не приведе, чому не струсне його й не вирве із цього самообману. Та все ж, коли вони наступного дня зустрічалися і юнак знову пускався берега у своїх нездорових маревах, він його знову слухав, з легким побоюванням і глибоким співчуттям, увесь час зволікаючи з тим, щоб перервати його і привести до тями. Та й коли, згадуючи вечірнє рішення, яке він вважав своїм обов’язком, намагався повернути розмову на іншу тему, або ж, ніби випадково, принагідним зауваженням силкувався відмежувати Чаміла від мертвого султана Джема, робив це слабо й нерішуче. Йому було надзвичайно жаль Чаміла. Його вроджені безпосередність і щиросердість, що завжди дозволяли йому відкрито висловлювати свої думки, були мовби приголомшені й сковані наполегливим розказуванням парубка. І ситуація завжди завершувалася так, що фра вкінці здавався і мовчки, без схвалення, але й без гучного опору, слухав палке юнакове шепотіння. Те, чого немає, чого не може й не має бути, було сильнішим за те, що є й існує, реально й єдино можливе. А після цього фра Петар ще раз докоряв собі за те, що знову здався перед нездоланною хвилею шаленства і не вчинив більших зусиль задля повернення молодика на шлях розуму. У такі миті він відчував себе спільником у тому божевіллі й вирішував, що те, чого він досі не спромігся зробити, обов’язково вчинить наступного дня, за першої ж нагоди.

Так тривало п’ять-шість днів. Починалося кожного ранку о тій самій годині, немов якась узвичаєна церемонія, і тривало з двома-трьома короткими перервами аж до надвечір’я. Історія про Джем-султана, його страждання й подвиги здавалася невичерпною. Але одного ранку Чаміл не з’явився. Фра Петар виглядав його, чекав і занепокоєно ходив по всіх закутах Двору. Двічі того дня до нього підходив Хаїм зі своїми завжди однаковими схвильованими наріканнями й скаргами на несправедливість у Смирні, на шпигунів і всілякі пастки тут, у Проклятому дворі. Фра Петар слухав його краєм вуха. І думав при цьому про відсутнього Чаміла.

Йому здавалося, що він бачить і чує, як учора, перед прощанням, той говорив швидко, ніби звідкись читав.

— Стоячи з гідністю, в прекрасному святковому одязі, на палубі корабля, що причалив у Чивітавек’ї, і роздивляючись строкату і церемоніально вишикувану папську армію й церковних достойників, Джем думав жваво і ясно, як думаємо ми в миті, коли прощаємося з одним етапом життя, але ще не почали інший. Він холоднокровно думав про своє нещастя й дивився ясно й спокійно, так, як може дивитися на це людина, яка на нещастя дивиться збоку й чує про нього від інших.

Ех, скрізь його зустрічають чужі люди — як живий мур його в’язниці. А що він може очікувати від цих людей. Можливо, співчуття? Це єдине, чого йому не треба і чого йому ніколи не було треба. Співчуття, яке інколи виявляли йому окремі добрі й шляхетні люди, для нього було лише мірою його лихої долі й нечуваного приниження. Навіть для небіжчика співчуття є важким і образливим, а як його має сприймати ще живій, свідомій усього людині, як живий може дивитися в очі живих, читаючи в них тільки одне: співчуття?

З усього, що є на світі і чим є світ я хотів зробити знаряддя, за допомогою якого я б захопив і підкорив світ, а тепер той світ зробив мене своїм знаряддям.

Так, що таке Джем Джамшид? Раб — це м’яко кажучи. Раб, простий раб, якого водять на ланцюзі з базару до базару, і який все ще має надію на милість доброго господаря або ж на викуп чи втечу. А Джем милосердя не міг ані чекати, ані прийняти, навіть якби хтось захотів йому його виявити. Викуп? За нього не викупи збирають, а навпаки, сплачують цілі багатства і з одного й із другого боку, щоб він залишився рабом і знаряддям і не міг відкупитися. (Винятком є його мати, непохитна, чудова жінка, створіння над створіннями, але своїми безпомічними зусиллями вона лише збільшує тягар його приниження). Втеча? Важко втекти з ланцюга й безіменному рабові, але коли він утікає, то все ж має трохи надії, що перехитрить переслідувачів і добереться до своїх людей, серед яких зможе жити як вільна й непомітна людина між вільними й простими людьми. А для нього навіть втеча неможлива. Увесь заселений і знаний світ поділений на два табори — турецький і християнський, і в жодному для нього немає притулку. Адже й там, і тут він може бути тільки одним — султаном. Переможцем чи переможеним, живим або мертвим. Тому він раб, для якого втечі не існує ні уві сні, ні наяву. Це шлях і надія менших і щасливіших за нього. А він приречений бути султаном, полоненим тут, живим у Стамбулі чи мертвим під землею, але завжди й тільки султаном, і лише на цьому шляху може бути його спасіння. Султан — і ані ні грама менше, бо це б значило те саме, що й не бути, і ані грама більше, бо більшого за це не існує. Це рабство, втеча з якого неможлива навіть після смерті.

Корабель тупо вдарився кранцем об кам’яну пристань. Тиша була такою, що навіть це було чутно і звук цей полетів луною над берегом, на якому всі, від кардинала до конюха, некліпно дивилися на ставного чоловіка у білій, обшитій золотом високій чалмі на голові, що, наче статуя, стояв окремо, на три кроки попереду від свого почту. І не було нікого, хто б не побачив у ньому султана і хто б не розумів, що ніким іншим він бути не може, хоча через це він і пропадає.

Розповідаючи це, Чаміл і сам підвівся. (Він не міг допустити, щоб наглядачі заганяли його в камеру, як решту, і тому зазвичай ішов сам, трохи раніше визначеного часу). Після звичайного короткого прощання він зник в одному з закапелків Проклятого двору, по віддалених закутах якого вже ковзали перші тіні сутінків.