Проклятий двір

I

Це ціле містечко арештантів і наглядачів, яке левантійці і морці різних національностей називають Deposito, а саме воно більш відоме під назвою Проклятий двір, бо так його прозвав народ, а особливі ті, кому випало нещастя мати з ним зв’язок. Сюди потрапляють і через це місце проходять усі, кого щодня затримують і арештовують у цьому величезному і велелюдному місті, за провину або ж за підозру в провині, а провин тут і справді чимало й різноманітних, тож підозри заходять далеко, розростаються вшир і вглиб. Бо царгородська поліція притримується священного принципу: легше невинну людину випустити з Проклятого двору, ніж ганятися за винною по царгородських закамарках. Тут проходить масштабне й повільне сортування підозрюваних. Одних допитують перед судом, інші відбувають тут короткотермінове ув’язнення або ж, якщо вже зрозуміло, що вони невинні, їх випускають, а третіх відправляють на заслання в далекі краї. Це ще й великий резервуар, з якого поліція черпає фальшивих свідків, підставних осіб і провокаторів усіх мастей. Так цей Двір, наче решето, безперестанку просіює строкату юрбу своїх мешканців, і, завжди повний, весь час наповнюється й порожніє.

Є тут дрібніші злодюжки й злочинці з великої дороги, від дітвака, що вкрав смокву чи гроно винограду з прилавка, до відомих аферистів і небезпечних грабіжників; є тут невинні й обмовлені, недоумкуваті й заблукані або ж помилково звинувачені люди з Царгорода і всієї країни. Переважну більшість складають царгородські арештанти, справжня квінтесенція найгіршого з найгіршого, що лазить по місцевих притонах та базарах, або ж переховується в нетрях передмість. Грабіжники, кишенькові злодії, професійні картярі; знані аферисти й вимагачі; злидарі, що крадуть і обманюють, щоб вижити; пияцюри, весела братія, що забуває заплатити за випите, чи забіяки й зарізяки з шинків; бліді й згорблені горопахи, які в дурманах шукають те, чого не могли отримати від життя, і тому вживають гашиш, курять чи жують опіум і не зупиняються ні перед чим, тільки б добути отруту, без якої не можуть; непоправно порочні старці і непоправно знищені пороком юнаки; люди з різноманітними збоченнями й огидними звичками, яких вони не цураються і не приховують, а часто й виставляють їх напоказ, коли ж приховують, то приховати не можуть, бо ті на кожному кроці випирають з їхніх вчинків.

Є тут убивці і між ними такі, що вже кілька разів утікали з каторги і тому їх закували вже тут, ще до суду й вироку; вони виклично брязкають своїми оковами, люто проклинаючи і кайдани, і того, хто ці ланцюги вигадав.

Сюди прибувають і всі ті вигнанці, кого проганяють із західних регіонів на заслання, саме тут вершиться їхня доля: або, за допомогою царгородських зв’язків і захисників, вони звільняються й повертаються додому, або ж їх відсилають до місця ув’язнення в Малій Азії чи Африці. Це так звані «пересильні», зазвичай старші, у своєму краї авторитетні люди, представники окремих релігій і груп, вплутані в інтриги й конфлікти десь у своїй стороні і звинувачені владою чи оббрехані супротивниками як політичні злочинці чи бунтівники. Вони приносять повні скрині й бисаги одягу й речей, і насилу захищаються від царгородської потолочі, з якою змушені ділити камеру. Заклопотані й замкнені в собі, вони, наскільки це можливо, тримаються осторонь.

П’ятнадцять приземкуватих і двоповерхових будівель, зведених чи добудованих протягом багатьох років, об’єднаних високим муром, утворюють величезне, видовжене й стрімке подвір’я повністю неправильної форми. Трохи бруківки є лише перед будиночком, в якому розташувалися наглядачі й канцелярія тюрми; вся решта двору — це просто сіра й тверда втрамбована земля, крізь яку навіть трава не встигає пробитися, стільки тут зрана до ночі топчеться людей. А два-три убогих і чахлих деревцята, що ростуть посеред двору, обдерті й поранені незалежно від пори року, провадять мученицьке життя. Цей горбистий і просторий двір протягом дня скидається на ярмарок різних рас і народів. А ночами всю цю юрбу заганяють у камери: по п’ятнадцять, двадцять і тридцять душ в одну. Та й тут продовжується бучне й пістряве життя. Спокійні ночі тут рідкість.

Запеклі царгородські покидьки, що не бояться наглядачів і яким на все начхати, співають сороміцьких пісень і викрикують масні пропозиції своїм любаскам із сусідніх камер. Невидимі в темряві люди сваряться за місце й лігвище; кличуть на поміч окрадені. Деякі уві сні скрегочуть зубами й зітхають, інші хриплять і ричать, ніби їх ріжуть. Великі камери в такі миті живуть тільки звуками, наче джунґлі в темряві. Долинають то вигуки, то зітхання, а інколи, як речитатив, два-три протяжних слова із пісні, тужна й марна зміна бажань і почуттів, а часом — якісь придушені голоси, гортанні й важкі.

З двору теж долинає гуркіт, бо старезна двостулкова брама, що відчиняється й зачиняється зі скрипом і грюкотом, вночі приймає чи викидає людей поодинці та групами. Вночі виводять засуджених на відбування кари чи заслання. А часто після великих бійок у порту приводять запінених, потріпаних і скривавлених людей, все ще гарячих від гніву, алкоголю, дістаних і завданих ударів. Вони ричать один на одного, погрожують і силкуються, якщо випадає нагода прослизнути між заклопотаних наглядачів, вдарити супротивника ще раз. А коли їх розтягнуть і позамикають, вони ще довго не можуть заспокоїтися, перегукуючись із камери в камеру страшними прокльонами й лайкою.

Коли настане день, здоровій і чистій людині буває дещо легше. Тільки трохи легше. Весь цей люд виривається із задушливих камер на просторий двір і тут, на сонці, чиститься від вошей, перев’язує рани чи продовжує грубі жарти й безкінечні гострі суперечки та темні обрахунки. Утворюються тихі або гамірні гурти. Кожен такий гурт має свій центр. Це групка картярів чи жартунів, або ж одна-єдина людина, що тихо співає чи декламує масні й смішні пісеньки, або наївний базіка чи одержимий маніяк, з якого дешево й грубо знущається навколишній гурт.

Фра Петар підійде до одного з цих гуртів, і здаля прислухається й приглядається. («Яке щастя, що я в мирському одязі і ніхто не знає, хто я і що я!»).

Тут, у затінку поруч із будівлею, де розташована його камера, кожного ранку збирається невеличкий гурт навколо якогось Заїма. Це дрібний і згорблений чоловічок, що виглядає сполоханим і говорить тихо, але впевнено й натхненно, а говорить він завжди про себе і щедро перебільшуючи. Розповідь завжди та сама, але він настільки поширює й роздуває її, що треба було б принаймні сто п’ятдесят років, щоб усе це пережити одній людині.

Сонце лише щойно визирнуло, а розмова вже триває.

— Боже ж ти мій, скільки ти всього на світі бачив, Заїм-ага.

— Бачив, але що мені з того, якщо я так постраждав, а лихі люди не дають жити порядному чоловіку. А я й справді багато де побував, і скрізь мені добре було, і люди мене шанували й віддавали належні почесті, та і я поводився як слід і з кожним умів гарно й чесно обійтися.

Затим він мовчки дивиться перед себе, мовби підглядаючи в записник, і починає говорити так, ніби продовжує з того місця, на якому закінчив.

— В Адапазарах я кинув якір і одружився. Добра й розумна в мене була жінка. Люди мене дуже шанували, а моя крамниця фарб була першою в місті.

— Чому ж ти не зостався там?

— Ет, чому! Диявол підмовив мене взяти ще одну дружину. І з того дня все пішло шкереберть. У перші дні я був нею задоволений. Це мушу визнати. Але який у неї був норов! Я вже й не кажу про те, що вона посварилася з моєю першою дружиною й перетворила дім на пекло, а коли йшла по місту, то про таку казали: в одній руці солома, в другій — вогонь. Куди б не пішла, скрізь починалися сварки й ворожнеча. Як то кажуть, вона б, далебі, і два ока на одній голові пересварила. Брати моєї першої дружини стали проти мене. Місцевий люд мене зненавидів. І я, побачивши, що втрачаю авторитет і покупців, а якщо так і далі піде, то й голову втрачу, потайки і крадькома розпродав товар та інструмент, а сам подався світ за очі.

— Ех, брате! Шкода! — каже хтось занепокоєно.

Заїм тужно хитає головою, ніби тільки він сам знає, наскільки це шкода.

— Ну й утікач із тебе, чому ж ти не прогнав ту бестію, а сам утік, полишивши стільки свого добра? — глухим голосом каже чоловік атлетичної статури з гурту навколо.

— «Прогнав, прогнав!». Це не так легко. Якби ти знав, що то за жінка була. Не можеш від неї відліпитися, хоча й бачиш, що пропадаєш.

— Тю, то й що! Я б її прогнав, навіть якби між ногами мала сонце, а на животі місяць!

Це знову промовляє атлет, після чого махає рукою й розгнівано покидає гурт.

— Е, та що ви все — жінка, жінка! Коли загасиш свічку, всі вони однакові.

А дрібний чоловічок оповідає далі: як дістався аж до Трапезунта і взяв там шлюб із заможною вдовою.

— Вона дбала про мене, як про себе. Я прожив там чотири роки, як у Бога за пазухою. Але, на моє нещастя, жінка розхворілася й померла, а я від горя вже не міг там залишатися, тому розпродав усе і знову вирушив куди очі глядять. Я працював скрізь, і всюди мене цінували й любили за мої золоті руки. Я дійшов до Солуня. І тут одружився…

— Знову!

— Чотири професії я опанував і одинадцять разів женився.

— Ох, ого! І що далі було? — запитують із гурту.

— Далі? Ошукали мене жиди, її родичі. Коли б мені тепер виплатили бодай половину того, що вони заборгували, я був би багатою людиною. І легко б очистився від наклепу й вийшов звідси.

А «наклеп» полягав у тому, що його звинуватили в розповсюдженні фальшивих грошей. Найгірше ж те, що він не вперше був звинувачений у цьому. Це в нього щось на кшталт хвороби. Щойно він викрутиться від одного звинувачення чи відсидить строк, одразу ж хапається за таку саму справу чи якусь іншу аферу, а оскільки він незграбний, то миттю й попадається. І при цьому він не припиняє марити (й брехати) про щасливе одруження і «чотири свої славні ремесла». Тепер, якщо все доведуть, на нього чекає суворе покарання, тому він упивається й сам себе обманює власними побрехеньками, напівбрехнями і напівправдами, які цілими днями оповідає охочим роззявам, готовим сміятися з будь-чого. Щойно гурт навколо нього розходиться, він тиняється двором як неприкаяний, і підходить до іншого гурту.

З якимось гробовим і плачливим виразом обличчя він слухає жарти, з яких інші сміються голосно й нестримно. Слухає все, про що тут говорять; довго, скромно й терпляче чекає своєї нагоди. І коли випаде йому підхожа хвилина, він у розмову заходить механічно. Хтось згадає якусь країну — наприклад, Єгипет. Заїм його перебиває готовою розповіддю.

— Мав я жінку-єгиптянку. Вона була старшою за мене і піклувалася про мене так, що й рідна мати краще не змогла б. Два роки ми гарно прожили. Я тішився в громаді авторитетом. Але що з того? Одного дня…

І знову починається якась історія про вигадану країну і подружнє нещастя, яку одні слухають з дошкульними коментарями, а інші ще на початку відходять, махнувши рукою й не шкодуючи небораку Заїма.

— Це в нього вже вісімнадцята.

— До побачення! Повідомте, коли він завершить історію.

Але ця розповідь маніяка і невиліковного фальсифікатора Заїма, який мріє про спокійне життя з ідеальною жінкою, швидко губиться в приглушеному крику з сусіднього гурту, де спалахнула сварка з такими прокльонами, що їх і не почуєш від людей за стінами Двору.

Саме розташування Проклятого двору було чудним, наче розрахованим на мордування й більші страждання ув’язнених. (І фра Петар часто повертався до цього, намагаючись його описати). З Двору не видно ні міста, ні пристані з покинутим арсеналом на березі біля неї. Лише небо, велике й немилосердне у своїй красі, а вдалині — тільки клаптик зеленого азійського берега на тому боці невидимого моря, поодинокий вершечок невідомої мечеті або величезного кипариса за стіною. Все невиразне, безіменне й чуже. І тому чужинець тут має постійне відчуття, що опинився на якомусь диявольському острові, поза всім, що до цього означало для нього життя, і без надії невдовзі його побачити. А в’язні з Царгорода покарані, крім іншого, ще й тим, що зовсім не бачать і не чують свого міста; вони в ньому, а ніби за сто верст від нього; і ця уявна віддаль мучить їх так само, як і справжня. Через усе це Двір швидко й невідчутно скручує людину й підкорює собі так, що вона вже й сама губиться. Забуває те, що було, і все менше думає про те, що буде, тож для неї минуле й майбутнє зливаються в одну-єдину теперішність, в незвичне й страшне життя Проклятого двору.

А коли трапиться, що небо захмариться й почне віяти теплий і нездоровий південний вітер, що приносить запах морської гнилі, міських нечистот і смороду з невидимої пристані, тоді життя в камерах і на подвір’ї стає справді нестерпним. Важкий сопух долинає не тільки з пристані, а й тхне з усіх будівель і предметів; виглядає на те, що вся земля, зайнята Проклятим двором, поволі гниє й пускає такий запах, що труїть людину, аж їй шматок стає поперек горла, а життя остогидає. Дме вітер, і наче невидима хвороба спадає на всіх. І спокійні люди починають нервуватися й у тій своїй роздратованості гнівно метаються Двором, шукаючи сварки. Нестерпні самі для себе, арештанти чіпляються до своїх товаришів чи наглядачів, що в такі дні й самі роздратовані й озлоблені на всіх. Нерви натягуються до межі або раптом здають, провокуючи небезпечні вибухи і безумні вчинки. Спалахують гострі, безпричинні сутички, починаються випади, незвичні навіть і для Проклятого двору. І поки одні такі люті, що кидаються на кожного зустрічного, інші, старші й стриманіші люди, мовчать годинами, відокремлені, і пояснюють щось своїм невидимим противникам нечутним шепотом або ж лише виразами обличчя та слабкими порухами рук і голови. Скидаються вони на привидів.

У ці часи загального збудження безумство, наче зараза чи полум’я вогню, йде від камери до камери, від людини до людини, і переходить з людей на тварин і неживі предмети. Неспокій охоплює і псів і котів. Частіше й стрімкіше починають сновигати від стіни до стіни пацюки. Люди грюкають дверима і брязкають ложками об металевий посуд. Речі самі випадають із рук. На якусь мить все стишується до загального, болісного виснаження. І одразу по тому в якихось замкнених камерах разом із першими сутінками зчиняється такий гармидер, що весь Двір дрижить і відлунює. Зазвичай до них своїм криком доєднуються й інші камери. Тоді здається, ніби все, що в Проклятому дворі має голос, — кричить і репетує щосили, в хворобливій надії, що десь на піку цього галасу весь Двір потріскається й розпадеться, і в якийсь спосіб йому раз і назавжди настане кінець.

У такі години увесь Проклятий двір зойкає й гуркоче, наче величезне дитяче брязкальце в руках казкового велетня, а люди в ньому перекочуються, корчаться, б’ються одне об одного й стіни, наче зернятка в такій брязкітці.

Управитель і його люди добре знають дію цієї гнилі й небезпечного південного повіву і намагаються уникати конфліктів, наскільки це можливо, адже й самі вони заражені й знервовані, охороняють браму, збільшують число вартових — і чекають, поки цей південний вітер ущухне. Вони добре знають із власного досвіду, що кожна спроба «встановити порядок» буде небезпечною й приреченою на поразку, оскільки немає кому це здійснити і нема тих, що послухаються. А коли здорові північні вітри нарешті здолають південний і трохи розпогодиться, сонце визирне і повітря прочиститься, в’язні веселими юрбами ринуть у Двір, вигріваються на сонці, сміються й жартують, як люди, що вилікувалися від хвороби або врятовані з кораблетрощі, а все, що трапилося за ці два-три дні, легко кане в забуття. Ніхто нічого не може пригадати, навіть якби й хотів.

Управителем цієї знаменитої й страшної установи є Латиф-ага, прозваний Караджозом. Це прізвисько вже давно стало його справжнім іменем, і під ним його знають не лише тут, а й далеко за мурами Проклятого двору. Він і своїм виглядом, і своїм норовом є уособленням Двору.

Батько його був викладачем в якомусь військовому училищі; тихий чоловік, любитель книжок і роздумів, він одружився вже в зрілих літах й мав лише одну дитину, хлопчика. Дитя було жвавим і метким, любило книги, а особливо музику й різні ігри. До чотирнадцяти років хлопчик добре вчився й заповідалося на те, що він піде батьковими стопами, але тоді його жвавість почала перетворюватися на шаленство, а його метикуватість повела хлопця хибним шляхом. Хлопець почав швидко змінюватися, в тому числі й фізично. Він раптово зробився кремезним і неприродно погладшав. Його розумні карі очі хижо забігали й заблищали. Він кинув школу й почав валандатися з музиками й фокусниками в шинках, з картярами, пияками і курцями опіуму. Сам він не володів жодним хистом чи талантом, але й не мав справжньої пристрасті до карт чи пияцтва: його просто вабив цей світ і все, що навколо нього в’ється, так само, як його сповнювало відразою все, що пов’язане зі світом спокійних, звичайних життів, усталених звичок і постійних обов’язків.

Норовливий і ще не досвідчений, молодик швидко загруз у темних справах і зухвалих витівках свого товариства, що привело його в конфлікт із законом. Та й не один раз. Батько кілька разів витягав його із в’язниці, використовуючи свій авторитет і знайомства з впливовими людьми, зокрема з начальником місцевої поліції — своїм старим і добрим шкільним другом. «Чи це можливо, що мій син проникає в чужі будинки, грабує торговців й викрадає дівчат?», — у відчаї запитував батько. А старий досвідчений начальник поліції відповідав йому спокійно, але правдиво. Щоб крав, цього сказати не можна, і торговців не ошукує, і дівчат особисто він не викрадає, але де б такі ситуації не трапилися — можеш бути впевненим, що десь тут і його неподалік знайдеш. А якщо ми все так і залишимо, то невдовзі він і сам піде на злочин. Тому треба не гаяти часу й шукати якогось рішення. І начальник міської поліції знайшов таке «рішення», яке вважав не тільки єдино можливим, а і найкращим: взяти хлопця, що ступив на хибний шлях, до себе на службу. І як це буває, з молодого чоловіка, що вже зайняв своє місце між картярами і багатенькими гультяями, він став добрим і старанним стамбульським поліцаєм.

Це не трапилося водномить. У перші роки він вагався і шукав свого місця, а знайшов його там, де цього найменше можна було очікувати, — у роботі проти свого колишнього товариства. Він немилосердно переслідував волоцюг, п’яниць, кишенькових злодюжок, контрабандистів і різноликих невдах та пройдисвітів із темних кварталів Стамбула. Робив свою роботу натхненно, з непояснимою ненавистю, але спритно і з таким знанням цього середовища, яким міг володіти лише він. Ті старі зв’язки допомогли йому розширити коло своєї діяльності, бо малі злочинці виказують крупних. Відомості про людей збираються, мережа інформаторів зміцнюється й розширюється. Виняткова старанність й успіхи на службі через десяток років привели його на посаду помічника управителя цього великого «притулку». А коли старий управитель помер від серцевого нападу, він виявився єдиним, хто міг його заступити. Тоді й почалося його володарювання у Проклятому дворі. І ось триває вже двадцятий рік.

Попередній управитель, твердий і досвідчений старик, притримувався крутого, класичного способу правління. Для нього головним було, щоб світ пороку й беззаконня у своїй сукупності був якомога точніше відмежований і якомога краще відокремлений від світу порядку й закону. Окрема людина і її конкретна провина його не надто й цікавили. Протягом багатьох років на Проклятий двір і на все живе в ньому він дивився як на карантин, а на його мешканців — як на небезпечних хворих, котрих важко вилікувати і яких різними заходами, карами й страхом, фізичною й моральною ізоляцією треба тримати щонайдалі від так званого здорового й порядного світу. А в усьому іншому полишити їх самих на себе. Не дати їм вийти з їхнього кола, але й не зачіпати їх без потреби, бо з цих чіплянь нічого доброго й мудрого все одно не вийде.

Новий управитель усім своїм ставленням і всіма вчинками відразу показав, що піде іншим шляхом.

Ще того ж першого року, коли помер його батько, Латиф продав великий і гарний батьківський дім у Новому кварталі й купив занедбаний великий маєток над самим Проклятим двором. Весь у кипарисах, він скидався більше на занехаяний острів чи древнє кладовище. Від Проклятого двору маєток відділяв тінистий байрак, в якому росли дерева шляхетних порід, і ціла система огорож і високих мурів. Тут, біля джерела чистої живої води, поміж старими деревами він збудував гарний будинок, що виходив на протилежний від яру бік, тому був захищений від південного вітру і нездорового смороду арсеналу й пристані. Дім мав велику перевагу в тому, що був водночас віддалений від Проклятого двору і дуже близьким до нього. За своїм виглядом, спокоєм і чистотою це був інший світ, розташований за тисячі миль звідси, а все ж у безпосередньому сусідстві Двору й невидимо пов’язаний з ним. Користуючись короткими, лише йому відомими стежками, Караджоз міг о кожній порі дня й прямо зі свого дому непомітно потрапити в Двір. (Тому ніколи не можна було бути певним, тут він чи ні, і звідки може раптово з’явитися). Управитель часто використовував цю можливість. Він особисто наглядав за в’язнями і за їхніми наглядачами. І, знаючи майже кожного ув’язненого, його минуле і його теперішню провину, він мав цілковите право казати, що «знає, чим дихає Двір». А якщо когось і не знав особисто, то пізнавав у ньому душу волоцюги чи злочинця, і кожної миті міг стати перед ним і продовжити розмову про його чи чужу провину. І так само, а може й краще, знав він і кожного вартового і його добрі й слизькі, явні й приховані риси та нахили.

Принаймні так він сам говорив і завжди цим хвалився. І таким чином на все життя залишився в найтіснішому зв’язку зі світом безладу й криміналу, який у молодості назавжди покинув, і в той же час перебував над ним і далеко від нього, відмежований своїм становищем і своїми густими садами і не приступними для інших залізними огорожами і брамами.

З самого початку Караджоз «діяв зсередини». Цим своїм незвичним методом роботи він був і значно гіршим, страшнішим і небезпечнішим, але й до певної міри часом кращим і людянішим за попередніх управителів. З безкінечних і незрозумілих сплетінь цих протилежностей і складалося його незвичне ставлення до Двору і всього люду, що, наче повільна й каламутна ріка, проходив через нього. Навіть найстаріші й найдосвідченіші бувальці Проклятого двору не могли вловити початку й кінця тієї Караджозової гри, що була властивою тільки йому, сповненою неочікуваних і сміливих вивертів і трюків, й дуже часто суперечила всім правилам поліцейської роботи й служби, як і загальноприйнятим суспільним устоям і звичаям. Своє прізвисько — Караджоз — він дістав ще в перший рік. І справді, той двір і все, що в ньому жило і що в ньому відбувалося, було великою сценою і постійним театром Караджозового життя.

Передчасно розтовстілий, він, патлатий і смаглявий, так само рано й зістарився, принаймні на вигляд. Але його вигляд міг і обманути людину. Попри свої понад сто окка ваги, він, коли було треба, робився спритним і швидким, як ласка, а його важке й пухке тіло в такі миті набувало бичачої сили. За заспаним і мовби мертвим обличчям з примруженими очима крилися завжди пильна уважність і диявольськи неспокійна й винахідлива думка. На цьому темно-оливковому обличчі ніхто й ніколи не бачив усмішки, навіть коли все Караджозове тіло трусилося від важкого внутрішнього сміху. Це обличчя могло стягуватися й розтягуватися, змінюватися й перевтілюватися від виразу крайньої відрази і страшної загрозливості до глибокого розуміння й щирого співчуття. Гра очей на цьому лиці була одним із великих Караджозових хистів. Ліве око було завжди майже повністю заплющеним, але з-під примружених повік прозирав уважний і, як лезо, гострий погляд. А праве око було широко розплющеним і крупним. Воно жило своїм життям і рухалося наче якийсь прожектор; воно могло неймовірно швидко вийти зі своєї очниці і так само швидко в неї повернутися. Воно нападало, викликало, бентежило жертву, приковувало до місця й проникало в найпотаємніші закутки її думок, надій і планів. Від цього все його потворно косооке лице набувало то страшного, то смішного виразу гротескної маски.

У своїх розмовах про Караджоза в’язні, перемиваючи йому всі кістки, особливо багато й часто говорили про його очі. Одні стверджували, що на ліве око він не бачить нічого, а інші казали, що не бачить якраз на праве, вирячене. І за двадцять років ніяк не могли дійти в цьому згоди, але завжди і всі тремтіли від погляду його очей і уникали його, наскільки це було можливо.

Ні в мові, ні в рухах Караджоза не було нічого від пихатої зверхності високого османського чиновника. У кожному окремому випадку, з кожною підозрілою особою він грав особливу гру, без стиду і сорому, без поваги до іншої людини й до себе самого. Діяв він завжди несподівано, наче керований натхненням. З’являвся в різні часи дня і ночі й підходив до якоїсь окремої особи чи цілого гурту в’язнів.

— Пхі, пхі, пхі, пхі-і-і!

Ці свої склади він вимовляв різними тембрами й наголосами, кожного разу інакше, але завжди так, ніби дивується й гидує і тією людиною, і самим собою, і «справою», що поєднувала їх.

— Що таке? Ти досі тут лежня справляєш? Пхі! Ану розказуй, як усе було!

Так розмова починалася, але ніколи не було відомо, як вона потече далі. Це міг бути довгий допит зі з’ясуванням усіх подробиць, з важкими погрозами, які частенько були всього лиш погрозами, але кожна з яких могла будь-якої хвилини перетворитися в страшну реальність. То могли бути наполегливі, небезпечні й непереборні вмовляння, але також і бездушні знущання без видимого сенсу й цілі.

Якщо притиснутий і змучений чоловік, бажаючи бодай на мить звільнитися від Караджозового натиску, починав клястися і з щирим або вдаваним плачем запевняти в своїй невинуватості, Караджоз міг зненацька вдарити себе по лобі й змінити поведінку.

— Та що ти кажеш, ти невинуватий і нікому нічого не винен? Ех, та чому ти аж тепер мені це говориш, на бога, чоловіче. Пхі, пхі, пхі-і-і! Якби ти сказав, що ти винен, я б міг тебе випустити, бо винуватих тут вистачає. Всі винуваті. Але бодай один невинний нам точно потрібен. І тому я не можу тебе випустити. Якби ти сам не сказав, то ще про щось можна було б думати. Але ось так тепер мусиш сидіти тут, аж поки я не знайду десь когось невинного, такого, як і ти, щоб він тебе замінив. А тепер сиди і мовчи!

І Караджоз, обходячи далі Двір, у супроводі кількох вартових, продовжує свою гру, тепер уже для самого себе, щось кричить і собі підтакує, бо несила зупинитися.

— Нехай мені тільки ніхто не каже: я невинний. Тільки не це. Бо тут немає невинних. Ніхто сюди не потрапив випадково. Якщо переступив поріг Двору, то вже не невинний. Десь провинився, навіть якщо це було уві сні. А якщо й не він сам, то мати, коли його носила, подумала щось лихе. Тут кожен, їй-Богу, каже, що невинний, але за всі роки, поки я тут, я ще не знайшов жодного, кого б привели сюди без якоїсь причини й провини. Хто сюди потрапить — той винен, чи бодай знюхався десь із винними. Пхі! Вдосталь я їх випустив, з чужого наказу і під свою власну відповідальність, це так. Але винним був кожен із них. Тут невинної людини немає. Зате є тисячі винних, які не тут і ніколи сюди не потраплять, бо якби всі винні опинилися в цьому місці, Двір би простягався від моря до моря. Я людей знаю, всі вони винні, але не кожному на роду написано скуштувати тут хліба.

Мало-помалу весь цей монолог, виголошений на ходу, стає все швидшим і жвавішим, аж поки не перетвориться на безумний крик і прокльони всього, що Двір замикає в собі і що є поза ним. У його голосі, десь під всією грубістю й великою огидою до всього, ледь чутно бринять слізна гіркота і жаль, що все це так.

А той «невинний» тепер знає, що може сидіти ще тижнями, а Караджоз на нього й не гляне.

Трапиться так, що за якийсь тиждень після цього випадку прийде гурт поважних родичів якогось багатого молодика, що його схопили разом із його плюгавим товариством, і просить управителя випустити юнака, бо він невинний. Караджоз раптом увесь міняється, наче дещо пригадав, замислиться і посерйознішає, за якусь мить прищурить обидва ока, щоб його обличчя видовжилося й змінило вираз, поштиво нахилиться до прохачів, стишить голос.

— Чи ви сказали тим, хто його схопив, що він не винен?

— Казали, звісно ж, але…

— Ех, це ваша помилка. Пхі, пхі, пхі-і-і! Не варто було. Бо якраз тепер арештовують невинних, а винних випускають. Таким є новий порядок. Тож якщо ви самі перед властями заявили, що він ні в чому не винен, то юнак буде змушений залишитися тут.

Люди дивляться, збентежені, на його смиренну маску, очікуючи, що Караджоз розсміється і оберне все діло на жарт. І самі помалу усміхаються. Але він залишається невмолимо серйозним, холодним і ввічливим. І на цьому їх відпроваджує. А вони ще довго не можуть отямитись. Обговорюють це все з друзями, йдуть скаржиться впливовим знайомим, які лише знизують плечима й відмахуються рукою, наче люди, які твердо переконані, що в Караджозі сидить і з нього промовляє сам диявол, і то не один.

Але Караджоз вже наступного дня, обходячи Двір, може перестріти того першого «невинного» й зненацька продовжити розмову, зупинену три тижні тому. Управитель раптово наблизиться до в’язня, нависнувши над обличчям того так, ніби збирається його проковтнути.

— Пхі! Що ти собі думаєш, скільки збираєшся ще тут смердіти? Наче й без тебе тут смороду не вистачає. Ану забирайся звідси, добре мене чуєш? Збирай лахміття і щоб мої очі тебе більше не бачили, бо накажу віддухопелити тебе, як собаку.

У першу мить людина закам’яніє від несподіванки, а тоді збереться на силі і як дремене з Двору, залишивши всі свої речі на поталу наглядачам і в’язням.

У своїй «грі» Караджоз міг цілі години проводити з людиною, звинуваченою за якусь крадіжку чи ухилення, за зґвалтування, важкі тілесні ушкодження чи вбивство, і кривлятися, кричати чи шепотіти, клеїти дурня чи вдавати жорстокого ката, або ж людину сердечну й співчутливу, і все це робив однаково щиро й переконливо. Часом з такою людиною він боровся чи обіймався, бив її чи цілував, і весь час ліз їй у очі: «Зізнайся, сарако, щоб лиха не скуштувати. Зізнайся, порятуй голову, бо сам бачиш, що здохнеш у муках. Зізнайся!».

А коли досягне своєї цілі, витягне зізнання й отримає відомості про співучасників або про місце, в якому сховано вкрадені гроші, він витирає долоню об долоню як людина, що нарешті скінчила з брудною й неприємною роботою, скидає з себе всі маски як уже недоречні, і передає справу далі на розгляд закону. Але й тоді не забуває і не полишає того, хто зізнався, а всіляко йому допомагає й полегшує долю.

Ця його безкінечна й чудна гра була незрозумілою, та він, по суті, наче нікому й ніколи не вірив, не тільки звинуваченому чи свідку, а й самому собі, тому й потребував зізнання — як єдину сталу точку, що з неї в цьому світі, в якому всі винні й достойні осуду, можна втримувати бодай подобу якоїсь справедливості й сякого-такого ладу. І він цього зізнання шукав, ловив, витискав його з людини з відчайдушною впертістю, наче боровся за своє власне життя і зводив свої незводимі рахунки з пороком і злочином і лукавством і беззаконням.

У більшості випадків ця гра виглядала зайвою, незрозумілою й недостойною, настільки вона була заплутаною й збоченою, а насправді ж вона була добре й тверезо вирахуваною, тому зазвичай досягала своєї мети. У ній не було повторів чи рутини, вона завжди була новою й виростала сама з себе, тож бентежила й найдосвідченіших, запеклих і частих гостів Проклятого двору. Часом вона ставала незрозумілою й для тих, що вже роками працювали з Караджозом. Про неї в Стамбулі кружляли легенди, настільки його вчинки іноді виглядали нелюдяними й божевільними, а інколи, знову ж таки, незрозуміло лагідними й сповненими співчуття й розсудливості.

Через усе це скарги на Караджоза були частими й різноманітними; навіть поставало питання про його заміну; візири обговорювали його під час дивану, та й неодноразово. А в підсумку все залишалося по-старому. Всі знали: Караджоз — управитель своєрідний, чудний і свавільний, але в той же час знали, що нелегко знайти людину, яка б ось так день і ніч носилася з цим світом злодіїв, волоцюг і покидьків усіх мастей, ще й тримала їх у своєму Дворі у відносному порядку й послуху. І Караджоз і надалі залишався на своєму місці і керував Проклятим двором на власний розсуд.

Всі без винятку вважали, що це найприродніше рішення. Всі, враховуючи й завсідників Проклятого двору. Тут Караджоз був постійним об’єктом для розмов, обговорень, насмішок, лайки, ненависті, інколи й фізичних нападів. (Облаяти за кожної нагоди Караджозову доньку — це старий усталений звичай Двору). Наче зачакловані, всі арештанти стежать за кожним Караджозовим кроком, кожним поглядом і словом, намагаються витлумачити їх; вони дрижать перед ним, уникають його, наскільки можуть. Але ті самі люди говорять про нього з ледь прихованим захватом і перераховують усі його вибрики. Всі вони звикли до Караджоза, в химерний спосіб поріднилися з ним. Клянуть його, але так, як клянуть власне життя і прокляту долю. Він є частиною їхнього прокляття. В постійному страху й ненависті вони стали з ним одним цілим, і тепер їм важко уявити своє життя без нього. І якщо вже мусить існувати Проклятий двір і управитель у ньому, то найкращим є цей і саме такий. Методи його роботи жахливі, а для окремих людей і страшні, але в цих методах завжди існує можливість несподіванки у поганому і в доброму сенсі цього слова, це наче якийсь різновид лотереї і постійного стану непевності для в’язнів. Завдяки цьому все, в тому числі й сам Караджоз, стає для них легшим і стерпнішим, чи бодай виглядає таким, бо ж усі вони люблять азарт і уникають ясності, яка для них завжди була тягарем. Увесь цей столичний світ пороку і безладу вважав Караджоза своїм; він був для них «кнуром», «клопом і кровопивцею», «псом і псячим сином», але їхнім.

Отакий-то Латиф-ага, прозваний Караджозом. Може, було б краще сказати, що таким він був, адже й він уже достатньо зістарився і обважнів, втратив чимало зі своєї колишньої старанності, скидається на те, що він утомився дивувати й бентежити Двір своєю фантазією й вибриками, дотепними й чудернацькими вчинками, соломонівськими присудами. Тепер він переважно сидить на здоровій і гарній частині цього берега, біля свого чепурного дому, в якому поженив синів і з якого видав заміж доньок.

Тільки час від часу проявляється в ньому старий Караджоз, і тоді він перед здивованим і забобонно переляканим Двором здійснює якийсь зі своїх вибриків, як і десять-п’ятнадцять років тому.

З чудною мішаниною подиву й гіркоти, що й після стількох років відчувалася в його тоні й словах, фра Петар розлого розповідав, як цей «старий злодіяка» на його очах добув зізнання від якихось вірменів, арештованих у справі розкрадань на державному монетному дворі.

Із монетного двору повільно, але постійно зникав дорогоцінний метал. У підсумку ця справа дійшла до самого султана, який гнівно погрожував покарати високих чиновників найстрашнішими карами, якщо крадіжки не припиняться, а винуватці не будуть знайдені і державі не відшкодуються збитки. Тоді сполохана влада арештувала кількох безпосередніх крадіїв із монетного двору, а затим і одну велику й розгалужену вірменську родину торговців, бо всі ниточки розслідування провадили в її крамниці. Вісьмох дорослих чоловіків із цієї родини було запроторено в Проклятий двір. Тут ці смагляві і вгодовані люди влаштували собі таке життя, яке за всіх обставин можуть і вміють влаштувати собі лише багатії. Їм привезли цілі гори меблів і ковдр, щодня їм приносили вдосталь їжі. Ніхто їх не чіпав і не допитував. І коли вже виглядало на те, що на цьому вся ця справа й закінчиться, постарілий Караджоз здійснив один із своїх подвигів молодості.

Одного ранку, коли голова цієї родини, старий, задиханий і товстий Кіркор сидів на подвір’ї, на лавці в заглибині в’язничного муру, раптово з’явився управитель і сів біля нього на лавку, де місця ледь вистачало для одного. Нічого не кажучи, він всією своєю вагою все сильніше притискав до муру Кіркора, який і без цього дихав дуже важко. Зовсім затиснувши старого в кам’яному кутку, він сказав йому тихим, але страшним голосом, без вступу:

— Слухай, це гучне діло (зачіпає самого султана!) і треба його вирішити одразу, бо високі чиновники, невинні люди, втратять через нас голови. Ти вірменин, а значить — лукавий і кмітливий, а я вартий як мінімум трьох вірменів. Тому давай четверо нас разом пошукаємо вихід із цієї заплутаної і дуже небезпечної справи. Ті кілька заарештованих крадіїв — порожнє місце, а не люди. Вони збитків відшкодувати не можуть. Заплатять головою. Але ви їхні спільники. Ви купували крадене за безцінь. Ви ще можете врятувати голови й відкупитися. Я знаю, що ти невинний, але це хтось із твоїх затіяв. Та поки вкрадене не буде знайдено й повернуто в державну казну, винен ти. Тому давай ми це владнаємо якнайшвидше, бо інакше, я тобі присягаюся, це м’ясо спадатиме з тебе в муках, аж поки не залишиться на тобі стільки, як у десятирічного хлопчака.

Старий вірменин, притиснутий, не міг ані подиху перевести, ані слова сказати. Караджоз пошепки говорив йому далі. Спочатку назвав величезну суму, яку родина має сплатити. Від цієї цифри торговцеві потемніло в очах і задерло в горлі. Але Караджоз і далі притискав його до муру.

— Нічого, нічого. Збитки й справді величезні, якщо навіть не більші, а це приблизно чверть вашого сукупного рухомого майна. Оскільки ви про своє майно завжди даєте неправдиві відомості, принаймні в чотири рази менші, ніж є насправді, то це виходить всього лиш шістнадцята частина. Послухай мене і поверни все. Так ми залагодимо справу. А якщо не повернеш…

Тоді Караджоз виклав торговцеві, який слухав його із заплющеними очима і пришвидшеним диханням, весь свій диявольський план.

У їхніх сім’ях в останні дні випадково захворіли двоє людей. Підозрюють, що це може бути й чума. Це треба лише оголосити, і тоді всі вони — від малого до старого — опиняться у вірменській лікарні для заражених. А там принаймні половина з них може й справді захворіти і померти. Знайдуться люди, чужі або з прислуги, що за цей час проникатимуть у їхні порожні будинки й крамниці і покрадуть все, що на виду, і все, що сховане. А потім настане все те, що трапляється із заразними, їхніми будинками й майном.

І говорячи це, він притискав до муру майже непритомного вірменина, який намагався щось сказати, сичав і крутив очима, вимагаючи трохи часу і вільного простору, щоб помізкувати, домовитися зі своїми, але Караджоз не давав йому ні одного, ні другого, повторюючи лиховісним шепотінням, що все має бути вирішено цієї миті і на цій лавці.

Численні в’язні, що, як і завжди, розбіглися перед Караджозом у свої камери чи найвіддаленіші закутки Двору, не могли нічого з цього ні побачити, ні почути. Вони лише відчували, що між старим Кіркором і Караджозом там, у тій заглибині, відбувається важкий порахунок. Після довгого очікування вони бачили, як управитель іде в канцелярію наглядачів, що містилася над брамою, і як Кіркор, спотикаючись і зупиняючись на кожному кроці, наче в лихоманці, човгає до камер, де були члени його родини. Звідти якийсь час долинали сварки і крики — розпачливий і даремний опір молодих членів родини, а потім все раптом стихло. Старий Кіркор підтримуваний двома найстаршими своїми синами, пішов до наглядача, щоб домовитися про спосіб відшкодування.

Протягом кількох наступних днів їх усіх випустили, по двоє-троє за раз.

Тижнями Двір обговорював, як Караджозу вдалося здерти з Кіркора таке величезне стягнення, повторюючи все з подробицями, які могли знати тільки вони двоє, але про які в чудесний спосіб в’язні або довідалися, або ж вигадували й прибріхували самі.

Частенько фра Петар розповідав про Караджоза, завжди зі змішаним відчуттям обурення, огиди і якогось різновиду мимовільного захвату, зі здивуванням, не зрозумілим навіть для нього, але і з бажанням та потребою якомога краще змалювати словами образ цього чудовиська, щоб він цілком ясно постав і перед слухачами, аби й вони дивувалися з нього. І весь час бодай навіть іронічним слівцем він повертався до нього, наче відчуваючи, що з ним ще не покінчено.

Але так само живо і з подробицями він розповідав і про життя Двору загалом, про цікавих, смішних, жалюгідних, дивакуватих людей у ньому; вони йому були ближчі і знав він їх краще, ніж розбійників, убивць і похмурих злочинців, яких він, наскільки міг, уникав.

Та це було не найважливішим і не займало найбільше місця в спогадах фра Петара з Проклятого двору, про який в останні дні свого життя він стільки розповідав хлопчині біля себе.