Проклятий двір

ІІІ

Чаміл — людина «мішаної крові», розповідав Хаїм, батько в нього — турчин, а мати — грекиня. Його мати була славнозвісною грецькою красунею. Смирна — місто вродливих грекинь — не бачила такого стану, таких манер і таких синіх очей. Її віддали в сімнадцять років за грека, великого багатія. (Хаїм назвав якесь довге грецьке прізвище, вимовляючи його так, як вимовляють прізвище загальновідомої династії). Вони мали всього одну дитину, доньку. Коли дівчинці було вісім років, багатий грек раптово помер. Його родичі наскочили на дружину, намагаючись ошукати її й відсунути подалі від маєтку. Жінка боронилася. Через це їй довелося поїхати аж в Атени, щоб врятувати бодай тамтешній спадок. Коли вона поверталася кораблем у Смирну, нагло померла її донька. Море було неспокійним, корабель плив повільно, а до Смирни було ще далеко. Згідно з приписами треба було викинути труп у море. Цього рішуче вимагали й морці, які за якимось древнім морським віруванням вважали, що труп на борту приносить нещастя, бо душа небіжчика тягне корабель на дно, наче свинець. Очманіла від горя, мати не погодилася на це. Вперто вимагала залишили їй тіло, щоб поховати його після прибуття в Смирну і бодай знати, де знаходиться могила дитини. Капітан корабля мав з нею великий клопіт. Опинившись у скрутному становищі поміж материнським горем, якому серце не може відмовити, і суворим приписом, якого він не смів порушити, капітан із старшим офіцером корабля вигадав хитру витівку. Розпорядився виготовити дві однакові труни. В одну поклали тіло дівчинки й морці потай спустили її в море, а другу, набиту відповідним вантажем, заколочену цвяхами й просмолену, капітан віддав матері, ніби зглянувшись на її прохання. Коли вони повернулися в Смирну, мати забрала домовину й поховала її на кладовищі.

Тяжко й довго вона оплакувала свою дитину і щодня відвідувала її могилу. А коли з часом вона, така молода й красива, почала бодай потроху забувати про свою втрату, трапилося щось несподіване й страшне. Дружина старшого офіцера корабля, на якому померла дитина, дізналася від чоловіка таємницю про здійснений з добрим наміром обман, вчинений на кораблі з тілом мертвої дівчинки. Цією таємницею за певної нагоди вона поділилася з найкращою подругою. Після однієї жіночої сварки та подруга, з власної дурості й бажання помститися, розповіла про це іншим. У незрозумілий і нестерпно жорстокий спосіб ця чутка дійшла й до матері. І цього разу нещасна жінка збожеволіла від жалю. Бігала на кладовище, нігтями копала землю з могили. Довелося її силоміць відвести й замкнути, бо вона хотіла стрибнути в море за донькою. Це було справжнє божевілля. Потрібно було кілька років, аби жінка оправилася від свого нового горя. Але повністю вона не видужала ніколи.

Вродливу й нещасну вдову кликали заміж чимало греків, але вона всім їм по черзі відмовляла, розлючена на своїх родичів і всіх одноплемінників. Лише через кілька років вона — на загальний подив — вийшла за одного турчина. Значно старший за неї, багатий, авторитетний і освічений чоловік, який у молоді роки займав високу посаду на державній службі, цей Тахір-паша жив замкнуто, влітку в маєтку неподалік Смирни, а взимку у своєму великому будинку в місті. Від своєї жінки він не вимагав, щоб вона змінила віру; лише не повинна була з’являтися на вулиці з неприкритим обличчям. Та все ж це одруження спричинило велике невдоволення поміж греків. А шлюб молодої грекині з шістдесятирічним пашею був, попри всі прокляття грецьких жінок і попів, не тільки щасливим, а й плідним. За перші два роки у них народилося двійко дітей, спочатку донька, а потім син. Син був сильним і швидко ріс, а от донька була хирлявенькою, і на п’ятому році після дводенного слабування померла від невідомої хвороби. Мати, яка так ніколи й не оправилися ще від своєї першої втрати, запала тепер у важку й невиліковну меланхолію. У смерті й цієї другої доньки вона шукала і знаходила перст якихось вищих сил, відчувала себе проклятою й негідною, і занехаяла повністю чоловіка з сином. Вона швидко сохла й танула. А наступного року смерть прийшла як вибавлення.

Хлопчак, якого звати було Чамілом, був вродливим (мамина краса, тільки в чоловічому виді), розумним і добре розвиненим, перший плавець поміж друзями і переможець у всіх бійках. Але дуже рано він почав покидати ігри й забави своїх однолітків. Усе більше віддавався книгам і науці, а батько його в цьому підтримував, купував йому книги й наймав учителів, оплачував подорожі. Хлопець учився навіть еспанської мови від одного старого сефарда, рабина в Смирні.

А коли однієї зими помер і старий Тахір-паша, хлопець залишився сам, зі значним маєтком, але без досвіду й близької родини. Великий авторитет Тахір-паші був йому захистом. Йому пропонували готуватися до державної служби, але він відмовився. На відміну від своїх ровесників, він ніколи не впадав за жінками й жіночим товариством. Але того літа трапилося, що під час прогулянки він через паркан невеличкого і густого саду побачив дівчину-грекиню. Любов з першого погляду змінила його повністю. Дівчина була донькою дрібного грецького торговця. Хлопець був сповнений рішучості взяти її за дружину так само, як свого часу Тахір-паша взяв його матір. Пропонував усе й не ставив жодних умов.

Дівчина, яка бачила його двічі або тричі, була готова одразу ж піти за нього; знайшла й спосіб йому про це повідомити. Але батьки були налаштовані категорично проти того, щоб віддавати доньку за турчина, та ще й такого, що народжений від матері-грекині. Уся грецька громада підтримувала їх у цьому. Всім здавалося, що Тахір-паша навіть мертвий, тепер уже вдруге, забирає в них ще одну грекиню. Батько дівчини, марний гендляр, низький ростом і духом, поводився як людина, що збожеволіла, він раптом відчув власну велич, геройство й бажання стати мучеником. Розкидаючи руки, мовби його розпинають, він кричав перед своїми одноплемінниками: «Я за впливом і маєтком людина мала, але не малий я у вірі своїй і в страху перед Богом. І радше я втрачу своє життя, а доньку, яка в мене єдина дитина, кину в море, ніж віддам за невірного». І все в такому дусі. Наче він і його віра тут — то головне, а донька — вже другорядне.

Утім таке геройство торговцеві зі стрімкої вулиці недорого коштувало. Йому так і не випала нагода стати мучеником. Дівчину примусово віддали за грека не із Смирни, тихенько, без весілля, приховуючи місце й день від’їзду. Боялися, щоб Чаміл не відняв її, але він ще раніше прийняв цей удар і відступив. Лише тоді він по-справжньому й повністю зміг побачити те, чого раніше, закоханий і молодий, не помічав: скільки всього може відділяти чоловіка від жінки, яку він кохає, та й узагалі людей одне від одного.

Після цього Чаміл два роки провів на якихось студіях у Царгороді. Повернувся в Смирну іншим і значно старшим на вигляд. І тут він виявився самотнім. Від греків його відділяло все, а з турками мало що пов’язувало. Однолітки, з якими він іще нещодавно гаяв час в іграх та забавах, були вже чужими й далекими, наче належали до іншого покоління. Він став людиною, що живе з книгами. У свої двадцять чотири роки він був молодим і багатим диваком, який не знав, де і що йому належить і як цим майном розпоряджатися й управляти. Мандрував узбережжям Малої Азії, побував у Єгипті й на острові Родос. Уникав тих, до кого за іменем і суспільним становищем належав, і вони почали вважати його чужою людиною, дружбу заводив лише з людьми науки, без огляду на те, хто вони й що за вірою і походженням.

А минулого року почали кружляти Смирною дивні чутки, розмиті й неясні перешіптування, що синові Тахір-паші книги вдарили в голову і тепер з ним щось не так. Говорилося, що він, вивчаючи історію турецької імперії, «перевчився», і уявляючи, що в нього вселився дух якогось нещасного принца, почав вірити, що й сам він — невдатний султан.

— Е? А! — на мить перервав Хаїм свою розповідь, не пропускаючи нагоди наголосити, яке ж то місто Смирна, котре не лише на нього, Хаїма, звело наклеп і привело у цю в’язницю, але й ось такого поважного й непорочного чоловіка, як цей Чаміл-ефенді. Та він одразу ж продовжив.

Коли я кажу, продовжував Хаїм, що чутки закружляли містом, не треба, звісно ж, думати, що мова про все велелюдне місто. Що таке Смирна? Коли поглянеш на неї з плато під фортецею Кадіфекале, здається, що вона безкінечна. Місто й справді велике. Багато будинків і купа народу. А якщо по правді, то це сотня сімей, п’ятдесят турецьких і стільки ж грецьких, та ще трохи чиновників біля намісника й начальника порту, усього одна-дві тисячі душ. І це все, бо це вони все вирішують і щось у цьому місті значать, а всі решта працюють і мучаться, забезпечуючи життя собі й своїм близьким. А цих сто сімей, навіть якщо не дружать між собою і не зустрічаються, знають одні про одних усе, придивляються, міряються, стежать одна за одною із покоління в покоління. І за батьком, і за матір’ю Чаміл належав до цієї меншини. Незвична доля його сім’ї і його дивний спосіб життя завжди привертали увагу й викликали цікавість. А в Смирні говориться і обговорюється, і наговорюється, при цьому все перебільшуючи, як і скрізь у світі і ще трішки більше.

Про Чаміла, який протягом кількох останніх років не брав участі в житті своїх однолітків, дітей вельмож і багатіїв, говорилося вдосталь за його відсутності і завдяки цій відсутності. Говорилося про його історичні студії: дехто з подивом, інші з насмішкою.

На одній терасі, де десяток іменитих молодиків пили й курили разом із такою ж кількістю вільних дівчат із пристані, хтось згадав Чаміла, його нещасну любов і дивний спосіб життя. Один із його друзів сказав, що Чаміл до деталей вивчає час Баязида ІІ, особливо життя Джем-султана, і саме через це їздив у Єгипет, на Родос, а тепер збирається ще й у Італію і Францію. Дівчата спитали, що це за султан Джем, а той хлопець пояснив їм, що це Баязидів брат і супротивник, який програв боротьбу за престол, утік на Родос і здався християнським лицарям. Після цього тодішні християнські володарі роками тримали його в ув’язненні, постійно використовуючи проти Османської імперії й законного султана Баязида. Десь там він і помер, а султан Баязид переніс тіло бідолашного брата-зрадника й поховав його у Бурсі, де й донині стоїть його тюрбе.

Тоді в розмову втрутився легковажний хлопець, один із тих, що через бурхливу фантазію і язик без кісток часто шкодять і собі, але ще частіше — іншим.

— Чаміл після свого нещасного кохання до красуні-грекині так само нещасно закохався в історію, яку вивчає. Він є потаємним Джемом. Так тримається й ставиться до всього навколо. І вже його колишні друзі в розмовах з насмішкою й співчуттям не називають інакше, крім як Джем-султаном.

Коли ось так згадується ім’я султана, а тим більше чвари чи боротьба при дворі султана, хай навіть у далекому минулому, це ніколи не залишається тут, у товаристві, в якому було згадане. Завжди знайдеться птаха, що полетить і донесе султану чи султановим людям про те, що вимовлено його ім’я, і хто його вимовив, і як це зробив. Так трапилося, що безневинна й потаємна Чамілова пристрасть через вуста одного йолопа і вуха одного донощика дійшла й до порога ізмірського валії, де натрапила на зовсім інший прийом і набула цілком іншого значення.

Валією ізмірського вілаєту був тоді один затятий і старанний чиновник, тупоголовий і хворобливо недовірливий чоловік, якому навіть уві сні ввижалися політичні відхилення, змови чи щось подібне.

(Але вся ця строгість і ревність у «політичних і державних справах» не заважали йому приймати щедрі хабарі від купців і кораблевласників. Через це ізмірський кадія й сказав про нього, що він людина з короткою пам’яттю й довгими руками).

Першим, про що подумав валія, слухаючи донос на Чаміла, і чого в юнака й на гадці не було, був той факт, що і теперішній султан має брата, якого проголосив недоумкуватим і якого тримає в ув’язненні. Це річ загальновідома, хоча про неї ніхто і ніколи не говорить. Цей збіг занепокоїв його. А коли якраз у ті дні через якісь заворушення й виступи в європейській частині Туреччини всім валіям із Царгорода вислано суворого циркулярного листа, в якому владу у всій країні спонукали й закликали уважніше придивитися до численних підбурювачів і агітаторів, що непрохано втручаються у державні справи і насмілюються навіть паплюжити ім’я султана, валія, як і кожен інший нечистий на руку чиновник, відчув себе особисто загроженим. Йому здавалося очевидним, що цей заклик може стосуватися тільки його вілаєту, а оскільки у вілаєті немає жодного такого «випадку», тоді лише Чаміл і є «випадком».

Однієї ночі поліція оточила Чаміловий дім, проведено обшук. Забрали всі книги й рукописи, а його самого взяли під домашній арешт у власному домі.

Коли валія побачив купу книг, та ще й різними мовами, і чимало рукописів та заміток, він так перелякався й розлютився, що вирішив на власну відповідальність арештувати їх власника й відправити його разом із книгами й паперами в Царгород. Він сам собі не міг пояснити, чому книги, особливо іноземні і в такій кількості, викликають у нього таку ненависть і такий гнів. Але ненависть і гнів не шукали пояснення, а взаємно посилювалися і взаємно дужчали. Валія був упевнений, що не помилився і вдарив у правильне місце.

Звістка про арешт Тахір-пашиного сина збентежила багатьох поважних людей, особливо з мусульманської релігійної верхівки. Сам кадія, вчений, літній чоловік і друг Тахір-паші, особисто пішов до валії. Розказав йому всю історію Чаміла. Що той не має пороків, а своїм способом життя може служити як приклад порядного хлопця й правовірного мусульманина, що через нещасливе кохання запав у відчай і меланхолію, весь присвятив себе науці й книгам, і якщо в цьому він, може, й передав куті меду, то на це слід дивитися передусім як на хворобу, а не як на підозрілу й лиху справу, тож він заслуговує уваги й співчуття, а не вигнання й кари. Уся ця справа, вочевидь, є одним великим непорозумінням. Те, чим він займається, — історія, наука, а від науки не може бути шкоди. Та все це розбивалося об глупство і недовіру цього чиновника.

— Я не збираюся, ефенді, ламати над цим голову. Я історії, чи як воно там називається, не знаю. І краще було б, здається мені, якби й він її не знав, якби не допитувався, що там, де й коли і який султан робив, а краще б слухав, що цей теперішній наказує.

— Саме для цього й існує наука, книги! — випалив спересердя кадія, який з досвіду знав, наскільки шкідливі й небезпечні для суспільства й окремих громадян можуть бути люди, що через власну обмеженість необмежено вірять у свій розум і проникливість, у точність кожного свого судження й висновку.

— Ет, значить, не потрібні йому ті книги! Джем-султан! Претендент! Боротьба за престол! Слово вилетіло, а коли воно вилетить, то вже не зупиняється, а летить далі, по дорозі змінюючись і наростаючи. Не я був причиною цих чуток, а він; хай він і відповідає за них.

— Але ж часто на людину наговорять такого, чого й близько не було! — знову намагається кадія захистити парубка.

— Якщо його оббрехали або очорнили, хай сам і миється, та й доведе свою правоту. Я книжок не читаю і за інших думати не збираюся. Хай кожен думає за себе. Чому я маю за нього постраждати? У моєму вілаєті кожен має думати що робить і говорить. Я знаю тільки одне: порядок і закон.

Кадія підвів голову й глянув на нього гостро і з осудом.

— Я думаю, всі ми тут це захищаємо!

Але цей розпалений чоловік не дав себе ані вмовити, ані зупинити.

— Так, порядок і закон. А чия голова стирчатиме понад цим, зрубаю її, присягаюся службою султану, навіть якщо це буде голова мого єдиного сина. Я тут навіть задирки на нігті не терплю, тож і підозрілу вченість цього молодого ефенді теж не буду.

— Але ж це все можна було тут з’ясувати й вирішити.

— Ні, ефенді. Указ є указ, а указ вимагає діяти так, а не сяк. Про султанів і султанські справи він говорив — хай на султановому порозі й відповідає. Ось йому Стамбул, і тепер хай там пояснює все, що прочитав та написав і що про це людям розповідав. Хай вони ламають над цим голову. Якщо він не винен, йому нíчого боятися.

І на цьому все. Старий кадія дивився на валію. Безвусий, дрібний і згорблений чоловік, хирлявий і немічний, навіть буханець хліба не подужає з’їсти, а скільки зла заподіяти може. Завжди підозріливий і невдоволений, з двох можливостей завжди схильний до тої гіршої, а коли ось так, як зараз, чогось налякається, то робиться страшним. І кадії стало зрозуміло, що більше немає сенсу говорити з валією, який все одно вчинить так, як задумав; краще шукати інші шляхи допомогти юнакові.

І Чаміла відправили в Царгород під надійним, хоч і непомітним супроводом. (Це була єдина поступка, на яку погодився валія для кадії). А з ним і його книжки та рукописи, все опечатано. Щойно про це дізнавшись, кадія й інші приятелі вислали за ним свою людину, щоб у Царгороді пояснила всю справу й допомогла безневинному парубкові. Коли та людина прибула в Царгород, Чаміла вже віддали Латифу-ефенді, аби до слідства тримав його в ув’язненні.

Так виглядала історія Чаміла-ефенді, як її Хаїм міг знати й бачити, переказана тут коротко, без Хаїмових повторів, відступів і численних «Е? А!».