Проклятий двір

VII

Парубок не з’явився ні на другий, ні на третій день. А десь опівдні прийшов Хаїм і, скрадливо кидаючи скрізь довкола себе підозрілі погляди, сказав, що з Чамілом «трапилося щось недобре». Більше нічого він сказати не міг.

Лише через два дні, протягом яких Хаїм не знаходив собі спокою, він прийшов з уже зібраною історією про Чамілове зникнення.

Спочатку він, понурий і з похиленою головою, обходив простір довкола фра Петара все вужчими й вужчими колами й еліпсами, озирався спідлоба, намагаючись, вочевидь, надати своїй розмові вигляду випадкової зустрічі під час прогулянки і, ясна річ, не усвідомлюючи, наскільки ті його «заходи безпеки» марні й усім помітні. Врешті наблизившись, він стиха запитав:

— Вас допитували?

— Ні, — голосно відповів фра Петар, якого Хаїмові «заходи» почали дратувати.

Але в надії, що Хаїм довідався дещо про Чаміла, він одразу ж продовжив лагідніше:

— Ні. А що?

Тоді Хаїм почав розповідати. Спочатку він ще тримався як людина, що зупинилася під час прогулянки, випадково, і яка за мить вирушить далі, й зиркав довкола себе, але мало-помалу все сильніше забувався і говорив запальніше, хоч і не підвищуючи голосу.

У тому, що він розповідав, були окремі неясні й незрозумілі місця, зате деякі інші були розказані з такими подробицями, ніби він бачив їх на власні очі. Хаїм знав усе і бачив навіть те, чого не можна було побачити.

Коли Чаміл у перших сутінках повернувся у свою камеру, яку наглядач за ним замикав, в просторому приміщенні було ще видко. У двох світлих і накритих кришками мисках уже чекала вечеря, про яку інші в’язні й мріяти не могли. Все було так, як і кожного вечора. Ходіння з кутка в куток і очікування сну, про який відомо, що він не прийде. Мало-помалу затихли й останні звуки внизу на подвір’ї. Морок проковтнув білі стіни й предмети і стиснув камеру довкола невиспаного чоловіка. Утворювався новий, нічний світ, і в ньому почали з’являтися тонкі, нереальні голоси й відблиски від гри слуху у темряві й безсонні. В одну з таких митей, він і саме не знає, в яку саме, йому почулося, що зовні ключем хтось шукає отвір у замку. Але це вже була не омана слуху. Двері відчинилися, впускаючи трохи скупого світла. У камеру безшумно ввійшли двоє темних людей. За ними хлопчина тримав невеличкий каганець. Він одразу ж став збоку, підняв лампу й застиг.

Світло розлилося по камері. Один із цих двох був огрядним; усе в ньому було округлим і м’яким: зовнішній вигляд, голос і рухи. А другий був миршавим, самі лиш шкіра й кістки; у нього були великі глибоко посаджені очі й крупні, страшні кулаки, що мимоволі впадало в око. Вони виглядали як два лиця дволикої султанської справедливості. Лише перший ввічливо (погрозливою ввічливістю) привітався. І почалося.

Підозріло лагідним голосом дебелий чиновник сказав, що перший допит мав більше формальний характер, тому й відповіді були такими. Цього, звісно ж, недостатньо.

— Чаміл-ефенді, треба, щоб ви нарешті сказали нам для кого ви збирали дані про Джем-султана і до деталей вивчали спосіб, в який здійснюється план повстання проти законного султана й халіфа, і як знаходити засоби й шляхи для захоплення престолу за допомогою ворогів із закордону.

— Для кого? — тихо зітхнув юнак, приготувавшись захищатися.

— Так, для кого?

— Для себе й ні для кого іншого. Я вивчав те, що відомо з нашої історії. Заглибився…

— А як трапилося, що з усіх тем, про які пишуть книги й науки, ви обрали саме цю?

Мовчання.

(Хаїм уже забув про свою обережність і говорив жваво, активно допомагаючи собі мімікою й жестами).

— Слухайте, — спокійно й підкреслено офіційно продовжив дебелий чиновник. — Ви розумна й освічена людина з поважної сім’ї. Ви й самі бачите, що вплуталися в недобру справу — або ж хтось вас уплутав. Ви знаєте, що й нині, як і тоді, на престолі сидить султан і халіф (хай йому бог дарує довге життя і всіляких успіхів!), і що ця тема не годиться для роздумів, а тим паче вивчення, писання й розмов. Ви знаєте, що вимовлене навіть у найглухішій хащі слово не залишається там, тим більше, коли воно напишеться чи навіть розкажеться іншим, як ви це робили по Смирні. Поясніть нам, у чому річ, розкажіть усе. Так буде легше для нас і краще для вас.

— Усе, що ви говорите, не має зв’язку ні зі мною, ні з моїми думками.

Голос парубка звучав щиро, з відтінком образи. Тоді чиновник облишив свій офіційно-урочистий стиль і заговорив тоном, що був для нього значно природнішим:

— Зачекайте трохи! Не може бути, щоб тут не було зв’язку. Все має зв’язок з усім. Ви людина вчена, але й ми не повні кретини. За таку роботу не беруться випадково й без якоїсь цілі.

Говорив весь час тільки дебелий. А Чаміл усе більше розмірковував над тим, що чує від цього чиновника, й відповідав неясно, наче це було просто відлуння питань.

— Цілі. Якої цілі?

— Якраз це ми й хочемо від вас почути.

Юнак не відповів нічого. Думаючи, що він його похитнув, дебелий чоловік продовжив, самовпевнено розтягуючи слова.

— Ну, кажіть, слухаємо вас!

Це було сказано ще твердіше й сухіше, в якийсь новий спосіб, з призвуком нетерплячки й погрози.

Парубок кидав погляди у темні кути навколо себе, наче поза колом цього слабкого світла шукає якогось свідка. Думав, як би сказати одне-єдине слово чи речення, яке б розбило це дурнувате непорозуміння, все пояснило й довело, що тут немає цілі і що він про все це не може й не повинен звітувати, особливо в цей час, тут і так. Думав, що якраз це й говорить, а сам мовчав. Але говорили обидва чиновники (тепер заговорив і той миршавий), швидко, настирно й по черзі.

— Говоріть!

— Кажіть, так буде краще й простіше для вас.

— Кажіть, якщо уже почали.

— Тож з якою ціллю і за чий рахунок?

Засипали його питаннями. Парубок жмурився від світла й продовжував кидати погляди в темні кути. Він важко збирався з думками, не встигаючи добре розібрати й зрозуміти питання.

Але раптом помітив, що той миршавий підійшов до нього ближче, підвищив голос і говорить йому ти.

— Ну давай, давай, говори!

Уся його увага зосередилася на цьому. Він відчув себе зганьбленим, ображеним, ослабленим і ще менш здатним до оборони. Його провина й нещастя полягають не в якійсь «цілі», а в тому, що його поставили (чи він сам себе поставив) у таке становище, що його про це допитують, та ще й такі люди, — ось що він хотів їм сказати. І думав, що говорить це, а сам мовчав.

Так це продовжувалося досить довго. Десь під час цієї ночі, що немов випала з часу, який сонце відмірює своїми сходами й заходами, і поза межами людських відносин, Чаміл відверто й гордо зізнався, що він і є Джем-султаном, тобто людиною нещасною, як ніхто інший, яка потрапила в безвихідь, але яка не може й не хоче зректися себе, не бути тим, ким вона є.

— Я — це він! — сказав він ще раз тихим, але твердим голосом, яким виголошують остаточне зізнання, і опустився на стілець.

Дебелий чиновник мимоволі відсахнувся від нього і замовк. Але миршавий наче й зовсім не відчув священного жаху перед людиною, що явно згубила себе й свій шлях і тому назавжди поставила себе поза цим світом і його законами. У своїй тупій і короткозорій запопадливості миршавий поліцай поспішив заповнити вільну паузу, яку йому своїм мовчанням залишив розумніший колега. Він ставив нові питання з наміром витягнути з парубка зізнання про те, що в Смирні все ж існувала якась змова.

Сидячи на низькому стільчику без спинки, Чаміл виглядав вичерпаним і цілком заглибленим у себе. Миршавий чиновник підстрибував довкола нього й ліз йому просто в очі. Тепер йому здавалося, що перед ним тіло без волі й свідомості, тож з ним можна робити що заманеться. Це його розпалювало й збуджувало, він ставав усе нетерплячішим і зухвалішим. Якоїсь миті він, очевидно, поклав одну зі своїх страшних долонь на плече Чаміла. А парубок, уражений і ображений цією принизливою інтимністю, різко відштовхнув його. Тоді в змиг ока почалася справжня бійка. Втрутився й другий поліцай. Чаміл і оборонявся, й нападав з такою силою й рішучістю, яких ніхто від нього не міг очікувати. У тій чубанині завалили і хлопчика разом із лампою, яку він тримав. А коли йому вдалося вирватися з цього божевільного клубка рук, ніг і ударів, він вибіг із камери й, поки всередині тривала сутичка в темряві, підняв на ноги всю будівлю. (Від того хлопця й від розбуджених в’язнів і стало відомо в Дворі про нічну веремію з парубком зі Смирни, а про що в Дворі прошепотіли — те одразу ж знає й Хаїм).

Тієї ж ночі Чаміла винесли через одні з бічних воріт Проклятого двору.

«Живого чи мертвого? Куди його понесли?», — про це фра Петар лише збуджено подумав. А Хаїм уже відповідав на ці питання.

Якщо він живий, то його, мабуть, перенесли в тимархан біля Сулейманії, де тримають душевнохворих. Тут, поміж божевільними, його розповіді про себе як про наслідника престолу будуть тим, чим є всі слова й розмови божевільних: безневинними хворобливим фантазіями, на які ніхто не звертає уваги. Зрештою, зазвичай такий звихнений і хворий чоловік і не живе довго, а легко й швидко йде зі світу разом зі своїми нездоровими мареннями, і нікому до цього немає діла.

В іншому випадку, якщо сутичка була серйознішою і парубок у своєму опорі та обороні зайшов задалеко і поранив когось із тих двох (а виглядає на те, що так і було, бо після цієї катавасії камеру мусили відмивати від кривавих слідів), тоді можливо, що й султанові люди пішли ще далі, бо ударів тут ніхто не рахує і в насиллі не стримується. У такому разі бідолашний син Тахір-паші вже в могилі. А така могила — з білим каменем без напису — ні про що не говорить: ані про султанів, ані про їхні суперечки й боротьбу з суперниками.

Лише розказавши все до кінця, Хаїм спохопився й знову згадав про «небезпеки», які його оточують, і не прощаючись, кидаючи навколо себе підозрілі погляди, пішов собі далі, намагаючись виглядати як людина, що безцільно вештається просторим подвір’ям.

Фра Петар зціпив зуби від якогось гіркого гніву на свою долю, на все довкола себе і навіть на цього невинного Хаїма з його невсипною потребою про все розвідати, розносити й розповсюдити до подробиць. Він застиг на місці й лише стирав студений піт із чола. Розгублено дивлячись на сіру, витоптану землю й білі стіни перед собою, наче бачить їх уперше, він відчув, як усім його тілом лине холодна й тонка хвиля страху. Лиш би його не почали допитувати через розмови з Чамілом і в такий спосіб уже вдруге не втягнули невинного в безглузде слідство. Звісно, Хаїм — чоловік причинний, він бачить небезпеку й там, де її немає, але всяке може бути.

Швидко цю думку потіснила інша: що могло трапитися з Чамілом? Його знову кинуло в хворобливий жар. Нестерпним є співчуття, коли відчуваєш його в безпомічності й повній невідомості. Він відчув сильну потребу змінити місце, бачити й чути інших людей, які далекі від цих заплутаних, темних історій із Смирни; бачити людей, якими б вони не були, аби тільки перебували поза цією божевільною сіттю, яку плетуть, затягують і заплутують поміж собою божевільні хворі й султанські поліцаї без душі й розуму, і в яку й він, бога духу винний, виявився вплутаним.

Він рушив подвір’ям повз його закапелки й затінки, де, сварячись, розважаючись чи глузуючи, галасували розкидані зграйки в’язнів.