Проклятий двір

V

Це древня притча про двох братів у новій і величнішій формі.

Відколи світу й сонця, існують і весь час знову народжуються й оновлюються на світі два брати-суперники. Один із них старший, мудріший, сильніший, ближчий до людей і справжнього життя, до всього того, що пов’язує й рухає більшістю людей, людина, якій усе з легкістю вдається, яка завжди знає, що треба, а що не варто робити, чого можна, а чого не слід вимагати від людей і від себе. Другий є його повною протилежністю. Людина, приречена жити коротко, безталанна, перший крок якої завжди є хибним, людина, чиї прагнення постійно спрямовані не туди, куди слід, і понад те, що можливо. У зіткненні зі старшим братом, а зіткнення неминуче, вона заздалегідь програє битву.

Двоє братів зіткнулися лицем до лиця, коли одного травневого дня в 1481 році під час воєнного походу раптово помер султан Мехмед ІІ Завойовник. Старший брат Баязид, якому було тридцять чотири роки, і молодий Джем, якому щойно виповнилося двадцять три. Баязид був правителем Амасії зі столицею над Чорним морем, а Джем — правителем Караманії з осідком у Коньї.

Баязид був чорнявим, високим, трохи сутулим, зібраним і мовчазним, а Джем — огрядним, русявим і сильним, запальним і неспокійним. Джем, хоча й був ще молодим, створив при своєму дворі гурток людей науки, поетів і музик, та й сам писав гарні вірші. Крім цього, був ще й добрим плавцем, атлетом і мисливцем. «Буйна голова», він не знав міри в думках і розвагах, тож день для нього був закоротким і доводилося відбирати часу у ночі й сну, щоб продовжити собі день. Знав греку й читав по-італійському.

Баязид був із тих людей, про яких мало говорять. Холоднокровний і мужній, блискучий стрілець у бою, він не лише як старший і досвідченіший, а й завдяки своїм схильностям значно краще знав велику батькову імперію, її закони й порядки, джерела доходів і відносини з рештою світу. Був він одним із тих, які в кожен конкретний момент зайняті тільки однією думкою й однією роботою, до того ж найпотрібнішою й найкориснішою.

У гонитві за спорожнілим престолом Баязид був швидшим і вправнішим. Джем мав більше прихильників і при дворі, і у війську. (Було відомо, що султан Мехмед віддавав перевагу молодшому синові і саме в ньому бачив наслідника). Але Баязидові люди були краще пов’язані з ним і між собою, і робили свою роботу швидше. Баязид першим прибув у Стамбул і перебрав на себе владу. Одразу ж почав готувати військо проти брата, який зі своїм військом перебував у дорозі з Караманії в Стамбул.

Війська Джема під командуванням Кедик-паші дійшли до Бурси, древнього осідку османської влади, гарного зеленого міста на схилі високої гори, і взяли її приступом. Але на рівнині стояла армія Баязида під орудою Аяс-паші. Розпочалися перемовини. Кожен із двох братів мав удосталь доказів своєї правоти й переваги. Баязид був старшим і краще підготованим, вже прийнятий і визнаний за володаря в Стамбулі. Джем своє право на престол обґрунтовував іншими доказами. Баязид народився в часи, коли володарював їхній дід Мурад ІІ, а їхній батько був лише спадкоємцем престолу, до того ж народженим рабинею. Джем народився, коли Мехмед ІІ вже був султаном, а його мати походила з князівського роду з Сербії. Ще за життя сам султан Мехмед, не говорячи нічого відкрито, показував, що молодший син йому ближчий і в душі саме його він бачить на престолі. А одного й другого під’юджували впливові паші, керовані щирою відданістю або особистою вигодою.

І як це завжди буває, кожен із двох братів знаходив підтримку для своїх цілей і планів серед свого оточення, і був упевнений у власних правоті й силі.

За таких умов переговори не могли закінчитися успішно. Джем вимагав свою частину імперії, в Азії, а Баязид незворушно відповідав, що імперія — єдина й неділима, і султан може бути тільки один, а брату запропонував перебратися з гаремом в Єрусалим і жити собі там спокійно за велику суму грошей, яку він виплачуватиме йому щорічно. Джем навіть чути про це хотів. Дійшло до боїв. Баязид уже раніше встиг прилаштувати поміж Джемових радників свою людину, Якуб-бега. Джем був переможений і ледь устиг врятувати свою голову. Втік у Єгипет, де його гостинно прийняв єгипетський султан, якому ці чвари між братами були на руку. Ще раз — уже за підтримки єгипетського султана — Джем спробував щастя, але знову був розбитий. Він опинився на малоазійському узбережжі, без війська, з кількома найвідданішими людьми. (Його мати й дружина з трьома малими дітьми залишилися в Єгипті). Затиснутий, розуміючи, що на нього чекає, якщо буде схоплений, він вирішив утекти на острів Родос і попрохати притулку у тамтешньої влади.

Родос, який ще кілька років тому безуспішно тримав в облозі Мехмед ІІ, перебував від владою потужного католицького ордену іоанітів, єрусалимських лицарів ордену святого Йоана, був передовою твердинею західного християнського світу. Джем був знайомий із християнськими витязями-госпітальєрами ще раніше, бо з наказу свого батька султана вів з ними переговори. Він звернувся до них з проханням про притулок, і вони блискавично вислали по нього спеціальну галеру, яка перекинула з берега його і всю його свиту, десь тридцять осіб, на Родос.

Заколотника й претендента на престол з царськими почестями прийняли Великий магістр лицарського ордену д’Обісон (Pierre d`Aubusson), лицарі ордену і все населення острова. Великій магістр знову запевняв Джема, що гарантує йому свободу, право на притулок, і домовився з ним, що найкраще буде вибрати Францію як країну для життя, допоки йому не усміхнеться фортуна повернутися в Туреччину султаном.

Джема разом із його свитою відправили у Францію. А д’Обісон почав працювати у всіх напрямках, щоб якнайкраще використати нещасного принца в інтересах свого ордену, всього християнства, та й у своїх власних теж. Він розумів, наскільки важливий заручник опинився в його руках. Після прибуття у Францію Джема не випустили на свободу, а — в порушення даної обіцянки — тримали ув’язненим у фортецях, що належали ордену єрусалимських лицарів.

Навколо «султанового брата» утворюється клубок пліток та комбінацій, в якому беруть участь усі тодішні європейські держави, Папа і, звісно, сам султан Баязид. І Матвій Корвін, король Угорщини, і Папа Інокентій VIII прагнули заволодіти Джемом, щоб використати його як знаряддя у боротьбі проти Туреччини і Баязида ІІ. Але лукавий П’єр д’Обісон затримує дорогоцінного раба під своєю владою і за його допомогою дуже майстерно шантажує всіх навколо: і Баязида, і єгипетського султана, і Папу. Баязид платить йому велику суму за утримання Джема, а по суті за те, що він Джема не випускає й не передає іншим. Папа обіцяє йому титул кардинала, якщо він відступить Джема. Єгипетський султан дає йому значні суми. Навіть нещасна Джемова мати, яка жила в Єгипті й не припиняла працювати над звільненням свого сина, надсилає йому гроші для Джема, але вони залишилися у Великого магістра.

Ця боротьба за «султанового брата» і спритна гра д’Обісона тривали вісім років. Протягом усього цього часу Джема переводили з однієї французької фортеці в іншу, завжди під посиленим конвоєм єрусалимських лицарів. Поступово його позбавили і свити. Вкінці йому залишили всього трьох-чотирьох вірних прибічників. Всі спроби втекти і врятуватися з рук віроломних єрусалимських витязів залишаються безуспішними. Зі свого боку султан Баязид робить усе можливе, щоб позбутися того тиску, який на нього чинить увесь християнський світ за допомогою нещасного брата, що став інструментом у руках цього світу. Він отримує інформацію про свого брата від венеціанців, дубровничан, неапольського короля, він підтримує постійний зв’язок з д’Обісоном і робить йому за це різноманітні послуги. Їхні інтереси значною мірою збігаються, д’Обісону залежить на тому, щоб якомога довше утримувати Джема під своєю владою і завдяки цьому шантажувати увесь світ, а Баязидові головне, щоб його брат-суперник перебував у якійсь надійній в’язниці, а не на чолі якоїсь армії, що виступає проти Туреччини.

На восьмий рік перебування Джема у Франції — а йшов 1488 рік — дипломатична боротьба навколо його особи сягає свого апогею. У Францію прибувають посланники з усіх сторін і всі мають однакову ціль — здобути Джема. Посланець Баязида, грек і християнин Антоніо Реріко за підтримки посланника неапольського короля пропонує французькому королю і його дворянам великі суми, публічно й таємно, пропонує владу над Єрусалимом, коли Баязид переможе єгипетського султана і здобуде це місто; роздає подарунки, на які дворяни й придворні дами дуже ласі. У той же час і угорський король висилає потужне посольство й вимагає султанового брата собі, щоб із більшими шансами на успіх напасти на Баязида. А найактивнішим є посольство Папи Інокентія VIII, який, хоч уже старий і хворий, не полишає наміру направити християнських володарів у хрестовий похід проти Туреччини. І для цього йому як засіб потрібно мати під своєю владою султанового брата-бунтівника.

Та Великий магістр із острова Родос прямує до своєї мети. Йому вдається переконати французького короля в тому, що Джема слід передати Папі. У місяці лютому 1489 року лицарі садять Джема з його малою свитою на галеру в Тулоні й після довгого й тяжкого плавання прибувають у Чивітавек’ю, де їх зустрічає численне папське посольство. У блискучому супроводі Джем вступає у Рим, де назустріч йому виходять кардинали й увесь папський двір разом із дипломатичними представниками. І він, і його свита у багатому східному одязі, на добрих конях. Наступного дня Папа вельми люб’язно прийняв настільки бажаного турецького принца під час урочистої аудієнції. Джем відмовився вклонитися перед Папою, як це роблять усі інші, й обійнявся з ним як рівний з рівним і володар з володарем.

П’єр д’Обісон став кардиналом, а його орден здобув не тільки визнання, а й інші, більш реальні привілеї й вигоди від Папи.

Через кілька днів Папа дав Джему приватну аудієнцію. Тут вони розмовляли відвертіше. Джем заявив, що лицарі з Родоса ошукали його і аж досі тримали в ув’язненні. Просив у Папи дозволу їхати в Єгипет, де живуть його мати й родина. Джем говорив так зворушливо, що в Папи на очі набігли сльози. Він утішав Джема гарними словами, але далі слів справа не зрушилася.

Велика дипломатична гра навколо Джема продовжується й стає все запеклішою. Папа розвиває свою діяльність над створенням ліги християнських правителів проти Туреччини. У цьому хрестовому поході Джем мав би відіграти важливу роль, а Ватикан є для нього золотою кліткою. Матвій Корвін вимагає Джема для свого походу проти Туреччини. Цього ж прагне і єгипетський султан, який пропонує викуп у шістсот тисяч золотих дукатів і ще шістдесят тисяч зі сторони Джемової матері.

У 1490 році помирає Матвій Корвін. Це важкий удар по ідеї спільного християнського походу проти Баязида. Баязид, дізнавшись, що Джем тепер під владою Папи, висилає в Рим особливого посланця. Папа приймає його на аудієнцію, і тут відкриваються всі обмани й хитрощі д’Обісона й випливають на світло суми грошей, які той отримував від Баязида. Баязид просить Папу затримати Джема в себе на тих умовах, на яких його утримували лицарі з Родоса, тобто за відомі політичні поступки і 40 000 дукатів щорічно. Щоб виплатити суму в 120 000 дукатів, визначену за три роки, посланець мав обов’язок особисто побачити Джема й переконатися, що він живий і справді перебуває тут. Джем погоджується прийняти посланця, але лише як султан, з дотриманням повного церемоніалу. Схрестивши ноги, він сидів на спеціальному престолі, оточений своєю свитою. Біля нього був один із кардиналів. Баязидів посланець упав ниць перед Джем-султаном і передав йому листа й дари від брата. Листа прочитано Джемові на вухо, а дари, навіть не оглянувши, він передав своїй свиті, щоб та розділила їх між собою.

Інокентій VIII не припиняє працювати над створенням ліги проти Туреччини, а Баязид снує плани проти Угорщини й Венеції. У всьому цьому особа Джема відіграє значну роль. Султан шле Папі «спис, яким був пронизаний Христос на хресті» й інші дорогоцінні мощі, просячи в нього тільки одне: тримати в ув’язненні Джема й не передавати його нікому іншому.

А Папа вимагає від Баязида не нападати на християнські країни, інакше він використає Джема й поставить його на чолі великого походу проти Туреччини.

На цьому помирає й Папа Інокентій VIII. За час, поки відбувалися вибори нового Папи, Джем задля більшої певності ув’язнений у Замку св. Ангела. Новим Папою обрано дотеперішнього кардинала Родріґо Борджіа, відомого як Папа під іменем Олександра VI.

Виглядало на те, що для вельможного в’язня настали кращі часи. Він заприятелював із синами Папи, мав більшу свободу пересування, брав участь в урочистостях. У хроніках і листах, як і на картинах сучасників Джем зображений як тридцятирічний чоловік, хоча насправді виглядав він на сорок років. Товстий, смаглявий, з повністю опущеною повікою на лівому оці, він скидався на «людину, що цілиться». Похмурий і боязкий, немилосердний до прислуги, він тонув у розвагах і насолодах, особливо в пияцтві, бо шукав у ньому сон і забуття.

У той час між християнськими правителями настали нові великі чвари. Молодий французький король Карл VIII виступає з військом на Італію, щоб захопити Неаполітанське королівство, на яке він заявляє свої права, і, як стверджує, звідти повести армію християнської ліги у хрестовий похід проти Туреччини. Папа робить усе, щоб завадити йому ввійти в Італію. У цей час Олександр VI веде переговори з Баязидом і просить у нього підтримки проти французького короля. Баязид надсилає йому домовлену суму в 40 000 венеційських дукатів за річне утримання Джема, а в окремому особистому листі пропонує йому 300 000 дукатів, якщо той видасть труп Джема. Цю переписку перехопили супротивники Папи в Італії й надали їй розголосу.

Карл VIII вдирається в Італію. Він швидко захоплює місто за містом і в останній день 1494 року вступає в Рим. Папі не залишається нічого іншого, крім як шукати з молодим підкорювачем порозуміння ціною якнайменших втрат. Одна із вимог Карла була такою: Папа має передати йому «султанового брата», якого й він хотів використати у боротьбі проти Баязида. Погодилися на тому, що Карл забере Джема з собою у похід на Неаполь і згодом на Туреччину. Але Папа просив гарантій, що король Франції після закінчення війни поверне йому дорогоцінного заручника. Так само Папа закріпив в угоді, що тих 40 000 дукатів, які йому регулярно надсилає султан, і надалі залишає за собою.

Під час урочистої аудієнції перед багатьма свідками Папа передав фрацузькому королю Джема і його зовсім уже нечисленну свиту. Коли Папа повідомив про це рішення Джему, той заявив, що він є рабом, тож йому все одно, хто тримає його в рабстві — Папа чи французький король.

Папа намагався красивими словами переконати і втішити Джема, а Карл VIII був до нього уважним і ставився до нього як до правителя.

Коли Карл VIII вирушив далі, на неаполітанського короля, він забрав з собою Джема зі свитою і Папиного сина Чезаре, кардинала з Валенсії, в якості заручника. Але в дорозі лукавий Чезаре втік, а Джем розхворівся. Хворів він усього кілька днів. Помер у Капуї, ще перш ніж вони прибули до Неаполя.

Прибічникам зі своєї свити, які провели разом з ним усі роки рабства, він наказав, щоб його тіло за будь-яку ціну перевезли в Туреччину, щоб невірні не використовували його ще й мертвого. Він надиктував і листа до брата Баязида, в якому просив дозволу його родині повернутися в Стамбул і бути милостивим до тих, що були його вірними послідовниками в довгому рабстві.

Карл VIII розпорядився забальзамувати тіло Джема й покласти в свинцеву труну.

Відразу ж пішла чутка, що Папа отруїв Джема і вже отруєного передав королю. Венеційський Сенат поспішив блискавично сповістити султана Баязида про Джемову смерть, бажаючи бути першим, хто всесильному султану повідомить цю приємну звістку.

Похід Карла VIII закінчився невдачею. Карл повернувся у Францію, де невдовзі й помер. Тіло Джема залишилося в руках неаполітанського короля. Навколо цього мертвого тіла велася довга переписка. Неаполітанський король шантажував Баязида. Втрутився й Папа Олександр VI, вимагаючи своєї частки. Але неаполітанський король усе заграбастав собі. Це мертве тіло дозволило йому укласти вигідний договір із султаном, і лише у вересні 1499 року останки нарешті передали Баязиду, який урочисто поховав їх у тюрбе в Бурсі, де спочивають турецькі правителі.