Проклятий двір

II

Як завжди буває з кожним лихом, перші дні у Проклятому дворі були найгіршими і найважчими. Особливо нестерпними були ночі. Щоб хоч якось відмежуватися від бійок, сварок і огидних нічних сцен, фра Петар вибрав глухий закуток просторої камери, за великим поваленим димарем, і тут розташувався з тими кількома речами, які приніс з собою. Тут уже були двоє чоловіків із Болгарії, теж «пересильні», засуджені до заслання. Фра Петара вони прийняли небагатослівно, але добре. У кожному разі вони були задоволені, що це місце займе спокійний і вбраний у цивільний одяг чоловік із Боснії, про якого вони нічого більше не знали і не допитувалися, але здогадувалися, що це також, як і вони, «пересильний», і що йому в цій огидній і небезпечній дірі так само важко, як і їм.

Люди, вочевидь, заможні, були вони, наскільки можна було розібратися, жертвами якогось бунту, що почався в їхньому краї через непосильні податі, данину й нелюдське гноблення. Щось на кшталт заручників. Але про свою вину вони нічого не казали. Були обережними й наляканими, хоч цього й не було помітно з їхніх облич. Зовсім! Все в них і на них свідчило про витримку й обережність.

Завжди підперезані, взуті і повністю вдягнені, щоб виклик вирушити в путь не застав їх неготовими. (У той час як малі й великі царгородські в’язні вважали Проклятий двір частиною свого життя і відповідно поводилися, ці двоє тут насправді не жили, а лише перебували й відбували строк, бо життя їхнє залишилося там, у Болгарії. Тепер вони чекають вирішення своєї справи. Житимуть, якщо вдасться повернутися, а поки вони далеко від свого й своїх, то й життя немає. І не треба їм. Такими є всі «пересильні»). Із камери завжди виходив тільки один із двох, та й то зрідка і лише на яку хвилину, а другий залишався на мачулі біля речей. Здебільшого вони сиділи чи лежали, мовчки й без руху. Навіть погляду не зводили без потреби. Їли мало, до того ж криючись, і пили тільки воду, відвертаючись при цьому вбік. Ні з ким не розмовляли, дивувалися і тихо обурювалися, що фра Петар слухає жарти і розповіді в’язнів у дворі, а часом і сам розмовляє з деким із них. І постійно просили в нього, щоб не курив у темряві, бо це приваблює непроханих гостей.

Та все ж через кілька днів вони отримали гостя, який відразу ж перетворився на сусіда. Знайшовся ще дехто, кого привабив цей закут порядних, спокійних і замкнутих у собі «пересильних».

Думаючи про нього, вже пізніше й багато разів, фра Петар ніяк не міг точно пригадати ні години, коли він прийшов, ні як він прийшов, шукаючи собі місця, ні що він при цьому казав. Про людей, які нам стають близькими, ми зазвичай всі ці деталі нашої першої зустрічі з ними забуваємо; нам здається, що ми їх знали завжди і були вони з нами все життя. З усього цього в пам’яті тільки часом зблисне якась непов’язана картинка.

У перших сутінках над ним схилився силует високого, сутулого, на вигляд молодого чоловіка з ковдрою в одній і шкіряною торбою в другій руці. Двоє болгарів перезирнулися швидкими, косими поглядами спочатку між собою, а потім і з фра Петаром. Блискавичний, але недвозначний вираз обурення, настороженості і протестної солідарності — турчин! Прибулий зайняв місце без жодної підготовки, майже без рухів; не чути було навіть його подиху. І коли б фра Петар тієї ночі не прокинувся (немає такого, хто би тут часто не прокидався), він завжди по чомусь відчував, що і «новий» біля нього не спить.

Прокинувшись удосвіта, фра Петар при блідому світлі зорі, що там, надворі, мало бути розкішним, повернув погляд направо, де вночі приліг прибулий турчин. Першим, що він угледів, була невелика, обтягнута жовтою шкірою книга. Сильне й тепле відчуття радості розлилося всім його тілом; це було щось від утраченого, людського й справжнього світу, що залишився далеко за цими мурами, щось прекрасне, але непевне, як сновидіння. Він зажмурився й розплющив очі, але вона лежала на своєму місці, це була справді книга. Лише тоді він ковзнув поглядом далі й побачив, що ця книга лежить на колінах у чоловіка, який наполовину лежить, а наполовину сидить, спершись на свою скриню. Це той, нічний. Біля нього дорожня торба зі світлої, обробленої шкіри, під ним темна ковдра, чудова і вже на погляд тепла й м’яка, наче тонке дорогоцінне хутро. Походження й виховання, а також вузькі межі зовсім скромних потреб ніколи не спонукали фра Петара задуматися над цінністю й зовнішнім виглядом речей, що його оточували, він не надавав їм жодної ваги, але цього не міг не помітити. Ніколи він не бачив предметів звичайного, повсякденного вжитку, так майстерно і з такого вишуканого матеріалу пошитих; і якби він залишився в Боснії і лихий випадок не привів його в цей Двір, він не знав би й повірити б не міг, що такі речі справді існують.

Погляд ковзав далі. Лице цього чоловіка було новою несподіванкою. Обличчя юнака, м’яке, пухке, біле й бліде тією кімнатною блідістю, що відрізнялася від усього, чого можна було тут очікувати, поросле пухнатою бородою, неголеною вже десяток днів, і звислими, трохи світлішими вусами. Виділялися великі, хворобливі темні й схожі на синяки кола, з яких, блискучі від вологи й вогню, дивилися сині очі. Фра Петару, який на своєму віку бачив чимало найрізноманітніших хворих, це раптом здалося знайомим. Не ці, але такі очі він уже бачив. Є такі люди, що чогось бояться чи соромляться, які воліли б щось приховати. І саме через це вони своїм поглядом постійно намагаються привабити й затримати чужий погляд, бажаючи прив’язати його до своїх очей і в такий спосіб не дати йому рухатися далі, розглядати й досліджувати риси їхніх облич або частини тіл чи одяг на них. Молодик некліпно, допитливо, але спокійно дивився у відкрите, широке лице фра Петара з густими чорними вусами і широко розставленими крупними й спокійними сірими очима.

Розмова почалася сама собою. А такі розмови найкращі. Спочатку щось на кшталт привітання, кілька невизначених слів, щоб розвідати один одного. Для фра Петара цього виявилося достатньо, щоб зрозуміти: турчин не пихатий і не ворожий, як це могло бути. Стриманий — так, але якось по-своєму.

Так вони до обіду кілька разів зустрічалися і розходилися. І щоразу обмінювалися кількома несуттєвими словами. Такими є тюремні розмови, починаються повільно й нерішуче, а потім, не знаходячи нової поживи, гаснуть легко і швидко в недовірливому мовчанні, в якому кожен зі співрозмовників зважує і те, що сказав, і те, що почув.

В обід вони втратили один одного з виду. Розмову продовжили лише пополудні. Виявилося, що обоє читають італійською. Обмінялися кількома словами і цією мовою. Наче жартома. Та все ж це немов відмежовувало їх від навколишніх людей і зближувало між собою. Розмовляли про різні міста й країни світу, потім про книжки, але оскільки вони читали різні книги, розмова припинилася. Назвали й свої імена. Парубка звали Чаміл. Фра Петар назвав своє ім’я, але духовний сан замовчав. Про ніщо інше про себе й те, що їх привело сюди, жоден із них не обмовився й словом. Розмова крутилася навколо одного й того самого і торкалася лише поверхні життя. Особливо стриманим був молодий турчин. Своїм безбарвним глибоким голосом і легкими кивками голови він тільки підтверджував те, що говорив фра Петар. А підтверджував він усе і без роздумів. Сам же не висловив жодної, навіть найзвичайнісінької, думки до кінця. Зупинявся часто на середині речення. Його погляд весь час утікав у далеч.

Фра Петар розмовляв жвавіше. Він тішився, що знайшов цього співрозмовника, але подумки одразу відзначив: я тут розмовляю з хворою людиною. Не треба було знати людей аж настільки, як знав він, щоб дійти до цього висновку.

— Так, так, — говорив молодий турчин з якоюсь майже західною ввічливістю, але це «так, так» підтверджувало більше думку фра Петара про нього, ніж вимовлені фра Петаром слова.

Але й такі, якими вони були, розмови ці, вочевидь, були обом арештантам приємні й дорогі, як неочікувані дари того, чого тут найбільше не вистачає; через це вони їх постійно поновлювали і після кожної зупинки продовжували.

Двоє торговців дивилися на них з прихованим здивуванням і ще краще прихованою підозрою.

А коли почало сутеніти, молодий турчин і фра Петар вечеряли разом. Вечеряв фра Петар, бо парубок не їв нічого, жуючи довго й незосереджено один і той же шматок. Простий і відкритий, фра Петар йому казав:

— Чаміл-ефенді, не ображайся, але це недобре, що ти не їси.

І пояснював йому, що людина в неволі має їсти більше, ніж у добрі часи, щоб бути сильнішою і в кращому гуморі.

— Так, так, — відповідав молодик, але й після цього не їв більше, ніж досі.

Наступного дня вони продовжили розмови, які були довшими, живішими й природнішими. Час минав приємніше і швидше надходив вечір. З сутінками розмова бувала повільнішою й ощадливішою. Говорив лише фра Петар. Навіть неуважне «так, так» співрозмовника почало відставати. Парубок все більше замикався в собі і лише спусканням і підійманням важких повік підтверджував усе, майже не беручи участі в розмові.

За червонуватою загравою на небі й на вершечках поодиноких кипарисів за високим муром було видно, як сонце раптово зникає десь там на іншій стороні невидимого міста. Якийсь час і все подвір’я було залитим рум’яним сяйвом, але воно швидко порожніло, як перехилений чотирикутний посуд, і все більше повнилося тінню перших сутінків.

Вартові заганяли в’язнів у камери, а ті, як неслухняне й розбурхане стадо, розбігалися перед ними і втікали у віддалені закутки подвір’я. Нікому не хотілося прощатися з днем і лізти в задушливі камери. Долинали крики й удари.

Цієї миті до камери, перед якою ще сиділи чернець і парубок, прибіг вартовий, викрикуючи ім’я молодика. За кілька кроків від нього біг другий і викрикував те саме, тільки більш наполегливо. Так у всіх схожих місцях ці дрібні служки швидкі, коли за ними стоїть наказ вищих, швидкі на добрі й лихі справи, залежно від природи розпоряджень. У цьому випадку йшлося про добру. З увагою, яка тут дуже рідкісна, обоє запропонували парубкові одразу ж перейти в інше, виділене для нього приміщення. Допомогли йому зібрати речі. Було зрозуміло, що його переводять у краще місце.

Парубок, не надто здивувавшись і ні про що не питаючи, прийняв цю неочікувану увагу як наказ. Перед виходом обернувся до свого співрозмовника, наче вперше ясно захотів сказати йому щось важливе, але лише усміхнувся й закивав головою, немов звіддаля відкланюючись.

І так без слова вони попрощалися як добрі старі знайомі.

Тієї ночі фра Петар довго думав про незвичайного турчина. Він наче і турчин, і не турчин, але нещасна людина — точно. Траплялися миті, коли він провалювався в напівсон, і йому здавалося, що парубок тут, біля нього, безсонний, але спокійний, зі своєю книгою і своїми незвичними, вишуканими речами. І в той же час він ясно відчував, що молодик пішов, що його немає. І йому було жаль через це. А коли йому вдалося заснути справжнім сном, який у нього — поки тривав — завжди був глибоким і міцним, без снів, без свідомості про себе і світ навколо, втонули в тому сні й сусід справа і думка про нього. Та щойно він прокидався вночі, у ньому з’являлося якесь неясне і давнішнє, але живе відчуття глибокого жалю з молодечих років, коли він мусив розстатися з добрими друзями і залишитися з байдужими чужими людьми, з якими живеться й працюється з обов’язку. А коли розвиднилось, ці нічні хвилі снів і привидів ущухли, і відкрилась проста, як білий день, істина: сусіда й справді не було. Порожнє місце справа від себе він відчував як незручність і особливу муку в цьому житті, сповненому малих і великих мук і незручностей. Зліва від нього були два торговці, мовчазні й завжди готові вирушити в дорогу.

Щойно розвиднилося, те порожнє місце заповнилося. Зайняв його миршавий, худорлявий чоловік, непоголений і запущений, з чорним кучерявим волоссям. Він вибачався, говорячи швидко й багато. Не хотів би нікому заважати, казав він, але не може витримати нестерпності людей, між якими лежав досі, і тому змушений знайти спокійніше місце між кращими людьми. Спустив свій козуб, виплетений з очерету, і якийсь зношений старий одяг, а сам продовжував говорити.

Розлогі й церемонні вступи тут не були узвичаєні, але цей говорив про все й відразу, наче перебуває між старими й надійними знайомими. І було помітно, що говорить він передусім через себе, бо інакше не може, а не через те, що говорить і кому говорить.

Двійко торговців ще більше замкнулися в собі й сиділи, притиснувшись один до одного. Але фра Петар слухав і дивився на цього незвичного чоловіка, тож самою своєю поведінкою, здавалося, заохочував його велемовність. (А про себе думав: я трохи схожий на свого стрия, покійного фра Рафу, який кожного вмів вислухати і зрозуміти, й іноді жартома казав: «без хліба я б ще якогось прожив, але без розмови, присягаюся, не зміг би»). Чоловік говорив.

Він був євреєм зі Смирни. Тужно виглядало його чорне лице. Великій ніс, крупні очі з жовтими закривавленими білками. Увесь він виглядав плачевно, був заляканим і пригніченим, але його потреба говорити була більшою й сильнішою за його горе й великий страх. Ніби продовжуючи якусь учорашню розмову, він фра Петару, поки вони виходили із камери на подвір’я, жваво розповідав напівпошепки про себе й свої страждання.

— От людину не тільки обчистять, а ще й звинуватять і заарештують! І скажіть мені, будьте ласкаві, як ми потрапили сюди, поміж цієї мерзоти? Я себе запитую…

І перераховував все, про що питався; а питався про все. При цьому боязко оглядався навколо себе, та говорити не припиняв. «Ця його балакучість і привела його сюди», — думав фра Петар мовчки, слухаючи вже лише впівуха втомливу і гарячкову розповідь цього чудного чоловіка, як той раптом згадав ім’я Чаміла-ефенді.

— Учора я бачив, що він влаштувався біля вас, біля порядних людей. Але тепер йому дали кімнату в так званій білій вежі, там біля брами, де сплять наглядачі й чиновники і де поважні арештанти мають окремі камери й особливу їжу. І це, запевняю вас, страшно! Адже такий чоловік між тих…

Фра Петар насторожився.

— Ви знаєте того… Чаміла-ефенді?

— Я? Та як не знаю! Вас не знаю, вибачайте, ми опинилися, от… Не знаю вас, але бачу, що ви людина честі й порядку, а для мене це… Вас ні, але його, його так. На вигляд — дуже добре. Його знає вся Смирна. У Смирні все знають.

Уже протягом першого дня фра Петар багато дізнався про молодого турчина і його родину, а також і про те, що привело його в ці дивні стіни. Зрозуміло, що дізнався так, як можна було від цього Хаїма — а так звався чоловік із Смирни — дізнатися. Все перемішане й недоладне, дещо пропущене, а дещо знову втретє повторене, строкате, живе, не завжди зрозуміле, але з безліччю усіляких подробиць. Бо цей чоловік, який мав потребу говорити, ніколи не міг говорити тільки про одне. Він кілька разів зупинявся, замислювався, збентежено морщився, наче його й самого це мучить і ніби він розуміє, як це негарно, що він про всіх усе і всюди говорить, але його потреба розповідати про чужі життя, особливо про життя тих, чиє суспільне становище вище або доля винятковіша, була сильнішою за нього.

Він був одним із тих, хто все життя провадить безглузду й наперед програну суперечку з людьми й громадою, з якої походить. У своїй пристрасті все сказати й пояснити, викрити всі людські вади й злодіяння, лихих знеславити, а добрим віддати пошанівок, він ішов значно далі від того, що звичайна, здорова людина може бачити й знати. Про сцени, що відбулися між двома людьми, без свідків, він знав розповісти до неймовірних подробиць і деталей. І не лише описував людей, про яких розповідав, а й залазив у їхні думки й бажання, до того ж частенько в такі, про які вони й не підозрювали, але він їх відкривав. Він говорив із них і за них. А був у нього чудний дар зовсім малою зміною голосу імітувати голос людини, про яку розповідав, і бути то вельможею, то жебраком, то грецькою красунею; майже непомітними порухами тіла чи лише м’язів обличчя він міг повністю відтворити ходу й поставу якоїсь людини, поводження тварини чи навіть вигляд неживих предметів.

У цей спосіб Хаїм багато й охоче розповідав про великі й заможні єврейські, грецькі й турецькі родини із Смирни, завжди зупиняючись на важливих подіях і важких ситуаціях. І кожна така розповідь завершувалася дивакуватими вигуками «Е? А!», що мало означати приблизно таке: «Ет, які є люди! А що моє вбоге життя й моя ситуація супроти них і їхніх заплутаних доль!».

А тут, де закінчувалася одна, розпочиналася друга розповідь. Кінця-краю не було.

(Ми завжди більше або менше схильні засуджувати тих, що багато говорить, особливо про речі, що їх не стосуються безпосередньо, навіть зі зневагою говоримо про таких людей як про пліткарів і нудних базік. І при цьому не думаємо, що ця людська, наскільки ж людська і наскільки розповсюджена вада, має й свої добрі сторони. Бо що б ми знали про чужі душі й думки, про інших людей, а разом із цим і про себе, про інші суспільні прошарки й краї, яких ми ніколи не бачили й ніколи не матимемо нагоди побачити, якби не було таких людей, що мають потребу усно чи письмово розказати про почуте й побачене, як і про те, що вони у зв’язку з цим пережили чи думали? Мало, вкрай мало. А що їхні розповіді недосконалі, забарвлені особистими пристрастями й інтересами, чи принаймні неточні, то ми для цього маємо розум і досвід, можемо їх просіювати й порівнювати одні з одними, приймати й відкидати, частково або ж цілком. Отак дещо з людської правди завжди залишиться тим, що їх терпляче слухають або читають).

Так собі думав фра Петар, слухаючи розлогу й витіювату Хаїмову розповідь «про Чаміла-ефенді і його долю», яку ще сильніше уповільнювала дивна Хаїмова настороженість. Бо, попри всю свою жвавість і нездоланну потребу говорити, він час від часу стишував голос до нерозбірливості і кидав пильні погляди довкола себе — як людина, котру давно переслідують і яка всіх підозрює.