Проклятий двір

IV

Караджоз завжди гидував політичними в’язнями. Волів тягатися з сотнею дрібних і крупних кримінальників, ніж мати діло з одним політичним порушником. Він наїжачувався вже від самої згадки про них. Терпів їх біля себе як «пересильних», бо так мало бути, але ніколи не хотів ними займатися; обходив їх десятою дорогою, як зачумлених, і намагався всього, що було «політичним» чи під таким іменем потрапляло до нього, позбутися якнайшвидше. А з цим в’язнем, якого привезли із Смирни, все чудно: походить зі знатної турецької сім’ї, і скрині з книжками й рукописами привезли за ним, і не знати достеменно, божевільний він чи розумний. (А божевільні і все, що з ними пов’язано, наганяли на Караджоза забобонний страх і мимовільну огиду). Але не прийняти його він не міг. Так Чаміл потрапив в одну із загальних камер, де, як ми побачили, знайшов собі місце на перші два дні.

Уже наступного дня чоловік, висланий кадією зі Смирни, добився у вищої влади, щоб Чаміла відокремили й надали йому в Дворі окрему кімнату з пристойним утриманням, поки його не допитають і не з’ясують, у чому полягає суть справи. Так і зробили.

У наступні дні фра Петар обхóдив просторе подвір’я повільним кроком, ніби чогось шукав чи на когось очікував, і пильно окидав оком вікна й балкони навколишніх будівель. Час від часу до нього підходив Хаїм. Він уже покинув своє місце біля фра Петара і двох торговців й вибрав собі інше, ще відлюдніше. Причиною назвав протяг. Але вже через два-три дні довірливо зізнався фра Петару, що підозрює тих двох торговців як шпигунів. Фра Петар розсміявся й відкинув це припущення. При цьому він пильніше придивився до миршавого Хаїмового обличчя і вперше помітив на ньому дивакуватий і дивно зосереджений вираз, який можна побачити на лицях людей, що всередині себе провадять запеклу боротьбу зі своїми хибними думками й вигаданими страхами.

Через два дні Хаїм знову нахилив голову й, торкаючись своїм довгим, гоструватим носом до вуха фра Петара, шепотів про якогось іншого шпигуна й радив берегтися.

— Облиш це, Хаїме, й нікому такого не говори.

— Ви ж знаєте, що я це тільки вам кажу.

— Що ж, не говори нікому, в тому числі й мені. Про таке не говориться, — захищався фра Петар, для якого набридливе й велике довір’я Хаїма було неприємним.

Це повторилося кілька разів. Фра Петар уже й звик до цього. Він поплескував Хаїма по плечі й заспокоював, завжди намагаючись надати розмові жартівливого й несерйозного тону.

— Це який? Високий блондин, він? Хіба ж ти не бачиш, брате, що він весь час напівмертвий від страху і йому точно не до цього? Той чоловік невинний, як ягня, а ти без потреби лякаєшся й підозрюєш людей.

Хаїм заспокоювався на годинку-другу, але довго не витримував і знову підходив до фра Петара, запевняв, що вірить тільки йому, й продовжував одної й тої самої.

— Гаразд, він не той, за кого я помилково — скажімо «помилково» — його сприймав, добре, але є ще й інший, про якого ти й не підозрюєш. А хто це там? Той, що стоїть біля брами, дивиться перед себе і вдає, що нічого його не цікавить? Той, що виклично оглядає всіх з голови до п’ят? Той безневинний і на вигляд майже дурнуватий? Чи, може, це жоден із них, а взагалі якийсь ще десятий? І оскільки про жодного з них не знаєш, чи є він шпигуном, але також не можеш бути певним, що точно не є, то кожен з них може бути таким. Кожен.

— Заради бога, Хаїме, облиш ці дурниці, — каже фра Петар, втрачаючи терпіння.

— Ні, ні, ви, дорогий приятелю, добра людина, тому думаєте, що кожен добрий.

— Брате, думай про добре — й добро отримаєш у відповідь.

— Хе, добро! Добро? — шепоче Хаїм з недовірою і повільно відходить з похиленою головою й втупленим у землю поглядом.

А наступного дня він знову приходив, вже з самого ранку, ніби на сповідь. І навіть коли трохи звільнявся від свого страху, все ж не міг втримати спокою. У такі миті він своїм жвавим і чимось завжди роздратованим голосом говорив про скоєну йому кривду й завдану шкоду, про людей і звичаї в своєму місті. А фра Петар завжди використовував слушну нагоду, щоб спитати його щось про Чаміла-ефенді. Хаїм ніколи не барився з відповіддю. І про речі, про які він уже все розказав, міг говорити ще довго й розлого, з багатьма новими й вірогідними подробицями. Усе це фра Петар слухав уважно, дивлячись у миршаве Хаїмове лице й високе чоло. Шкіра на тому чолі була такою натягнутою й тонкою, що з-під неї виднілися всі, навіть найменші вигини і кістки черепа, а волосся, що дивними пасмами оперізувало це чоло, було хворобливо кучерявим і сухим, наче десь біля кореня палило його невидиме полум’я.

А коли після своїх балачок Хаїм відходив, згорблений і заклопотаний, фра Петар проводжав його довгим співчутливим поглядом.

Минуло два дні, але Чаміл не повертався й не давав про себе звістки. Хаїм, який, попри свої особисті муки, встигав також усе дізнаватися звідкись чи бодай здогадуватися, пояснював це тим, що юнака тепер допитують, а в цей час підозрюваного не випускають на подвір’я, щоб не увійшов з кимось у контакт. Коли слідство завершиться і справу передадуть на розгляд суду, його знову випускатимуть на прогулянки.

Усе знав і все передбачував (хоч і не завжди точно) цей Хаїм із Смирни. У цьому випадку передбачував правильно.

Того ранку фра Петар сидів на камені, замислений, і краєм вуха слухав божевільну суперечку і гамір, що долинали до нього з двох боків, розпадаючись і змішуючись у його голові.

Ліворуч від нього утворився рідкий і маленький гурт із кількох картярів. Вони вирішували між собою якусь стару картярську суперечку, і це чимось нагадувало суд. Люди похмурі, а розмови ділові, грубі й сухі.

— Ти маєш повернути людині гроші, — каже тонким, але страшним голосом один довгов’язий, вочевидь, якийсь картярський старійшина.

— От що я йому поверну! — люто вигукує низенький, кремезний чоловік із запаленими очима, й відмірює правицею від долоні до ліктя.

— Лишень подивіться на нього! Ще й поранив людину, мало не вбив її, — долучаються голоси збоку.

— А чому б мені його не вбити?

— Відсидиш ти ще за це!

— Хай і відсиджу! Я вб’ю його, щойно вийду, і відлежу його на одному боці.

Здіймаються обурені голоси, за якими ледь чутно голос високого чоловіка, непохитний і сповнений погроз.

— Верни йому гроші! Чуєш мене?

Гамір, що долинає від гурту праворуч, ще сильніший і часом навіть заглушує галас зліва. Тут і Заїм, і той балакучий чоловік атлетичної тілобудови, який гримить глухим басом, і якийсь новий, невеличкий в’язень, якого звати Софта. Як і завжди, між ними розмова про жінок. Заїм не говорить нічого й лише готує, здається, нову історію. Сперечаються між собою атлет і Софта.

Невеличкий чоловік кричить, і по голосу чути, що при цьому він ще й підстрибує, як це роблять малі люди, коли хочуть своїм словам надати більшої ваги.

— Вірменки, вірменки, оце жінки, от!

— Що вірменки? Які вірменки? І ти мені говориш про вірменських жінок. Ти? Та ти ж малолітній ще.

— Мені тридцять один.

— Тю, та я не про це. Річ не в роках, ти просто малолітка і малоліткою залишишся навіть коли тобі буде п’ятдесят. Розумієш? Ти малолітній, малоумний, малокровний і малодушний, та й взагалі все в тобі — мале.

— А в тобі все зате — «велике», — каже сухо й знічено невеличкий чоловік, а всі навколо аж гнуться від реготу.

— От бачиш, і тут ти промазав. У мені все завелике, якщо вже хочеш знати, тому я й не годжуся. Так, і я не годжуся. Але ти, ти-и-и-и?!

Глухий бас сказав тут щось, одне-єдине коротке слово, що викликало шквал сміху.

Потім знову лунає бас. Знову про жінок і жіночу любов. Наче ні про що інше він і не вміє говорити.

— Вірменка така, як лісове вогнище: важко розпалити, але коли спалахне, ніхто вже загасити не може. Це й не жінка зовсім, а панщина. Напасть, що приклеїться до людини — і стаєш рабом її й цілої її родини. І то не лише живих, а ще й мертвих та ненароджених. З’їдять тебе, але зроблять це чесно й поштиво, згідно із законом божим. (Всі вони бога мають за панібрата). Вірменка шість днів на тиждень невмита ходить, а миється тільки на празник. І кожна з них волосата до самих очей та ще й часником відгонить.

А черкеска?

— Оце жінка! — схвально каже хтось із гурту.

— Оце? — обурюється бас, і слово його перетворюється на якесь сердите зітхання. — Це, братику, літній день, а не жінка. Літній день, коли не знаєш, що краще — земля чи небо над нею. Але тут треба бути добре підкованим. Та ніщо не допоможе, бо в цій справі навіть найкращий майстер — ламайстер. Це тобі не птиця, що коли схопив, то вже й маєш. Така не тримається біля чоловіка, переливається, як вода; і навіть коли ти її мав — то ніби й не мав нічого. Така не має пам’яті й не знає, що таке розум, душа чи милосердя. І ніколи ти не зрозумієш її законів.

І знову пролунало коротке й незрозуміле слово, що викликало гучний сміх. Фра Петар стрепенувся від думок і захотів відійти, щоб сісти подалі. Підводиться, але враз нерухоміє від несподіванки. Зі збентеженим і тихим вітанням перед ним стає Чаміл.

Так зазвичай буває. Ті, кого ми хочемо побачити, приходять не в той час, коли ми про них думаємо й найбільше чекаємо, а з’являються саме тієї миті, коли думками ми далеко від них. І нашій радості від такої зустрічі треба в такі миті ще трохи часу, щоб вона піднялася з дна, куди були затиснута, і проявилася на поверхні.

Вони відійшли подалі від сміху і крику.

— Ех, бачиш, бачиш! — сказав фра Петар першим і кілька разів, немов розгубився, повторив ці два слова, коли вони сиділи один біля одного. (Йому було в задоволення, що його радість виглядає меншою, ніж є насправді).

Далеким і давнім їм здалося їхнє знайомство, хоча й минуло всього кілька днів з часу їхньої останньої зустрічі. Парубок помітно схуд, мовби його хтось вичавив. Темні кола навколо очей стали більшими, а лице меншим, з якоюсь делікатною й тремтливою усмішкою, що наче осяювала його десь зовні, надаючи обличчю вираз легкого збентеження. Одяг на ньому був зім’ятим, борода відрослою й запущеною, а весь він став ще більше і в якийсь новий спосіб стриманішим і боязкішим.

Незвична дружба між вельможним парубком, турчином зі Смирни, і приїжджим християнином із Боснії за ці кілька днів, поки не бачилися, ніби весь час міцнішала, розвивалася й утверджувалася в цій чудній темниці, настільки швидко й неочікувано, наскільки це може бути тільки в таких виняткових умовах. І тепер їхні розмови були нічим іншим, як повільним переказуванням того, що колись вони бачили чи прочитали. (Про себе ніхто нічого не говорив). Але ці розмови відрізнялися від усього, що можна було почути й побачити навколо них. А це головне. У цих розмовах вони згаювали цілий день від рана до вечора, коли в’язні мусили йти кожен у свою камеру, з перервами ще на час, коли Чаміл ставав навколішки, щоб проказати зухр і аср. Як і до цього, більше говорив фра Петар, але й участь парубка в розмові зростала, повільно й непомітно, але постійно, хоча й тепер голос його звучав так, ніби луна якогось твердішого й рішучішого голосу, а після кількох перших слів весь час переходив у шепіт.

Таким голосом одного дня й миті (фра Петар знову ніяк не міг згадати, як і коли!) до того небагатослівний Чаміл почав розповідати історію Джем-султана. І з того часу і вже до кінця ні про що інше більше не говорив.

Привід був випадковий, або ж принаймні виглядав таким. Тихо, наче говорить про абсолютно звичайну річ, Чаміл запитав:

— А ви не натрапляли в історії на ім’я Джем-султана, брата Баязида ІІ?

— Ні, — спокійно відповів фра Петар, збуджено згадуючи Хаїмову розповідь і приховуючи сліди свого хвилювання.

— Не натрапляли… Ні?

Парубок, вочевидь, вагався. А тоді, після кількох вступних слів, які він промовляв з удаваною байдужістю, почав розповідати.